Ольга Карабин. Оповідання Візитівка
Вона не любила осінь. Ці три передсніжні місяці треба було просто відбути. Холодні, дощливі дні ще можна хоч якось витерпіти, та це несподіване потепління, що деколи приходило в середині жовтня, доводило її до сказу. Саме ця дивна погода, коли повітря навколо раптом ставало майже літнім, і люди у легкому одязі та босоніжках весело розгулювали по килимах пожовклого листя, що вже встигло опасти під час затяжних холодів.
Ця природна аномалія, що так радувала усіх, лише дратувала її. Подарувати людям кілька теплих днів перед настанням листопадових заморозків – це наче подарувати смертельно хворому кілька днів здоров"я, або довічно ув"язненому – трішечки волі, перш ніж він знову повернеться за ґрати.
Підійшовши до вікна, Ілона поглянула на залите сонцем невелике подвір"я, покрите зовсім недоречною жовтолистою скатертиною. Кляті синоптики казали, що ця погода триватиме до кінця тижня. Сьогодні, власне, вже була неділя, та гаряче сонце і не думало ховатись, а дурні людиська у шортах та футболках з дитячим захватом милувались осіннім пейзажем, розбавленим абсолютно літніми променями, наче взятими з паралельної реальності.
... Того дня теж сяяло сонце, а може їй просто так здавалось. У той холодний березневий день сонце могло сяяти лише в її душі. Вона прийшла на побачення, що було призначене біля Оперного театру. Хлопець, що спочатку так прагнув з нею зустрітись, тепер чомусь явно не поспішав. Прочекавши декілька хвилин, вона звернула увагу на незнайомця, що стояв неподалік з величезним букетом квітів. Його дівчина, очевидно, теж не відрізнялась пунктуальністю.
Навколо відбувалась купа зустрічей. Люди вітались, тисли руки, обіймались, цілувались, розходились у різні сторони групками по двоє і більше. Лише Ілона і хлопець з букетом розгублено стояли на відстані декількох кроків один від одного.
Пройшло трохи більше години, перш ніж вона зрозуміла, що до неї ніхто не прийде. Букетний хлопець, мабуть, зрозумів приблизно те саме, тому що, сумно поглянувши довкола, він раптом направився до Ілони.
- Привіт, - його посмішка була відкритою та приємною, - Це тобі, - простягнув їй легендарний букет, - Ти єдина, кому я міг його зараз подарувати.
Біля Оперного і справді не було нікого, крім нової зміни очікувальників у вигляді декількох юнаків та якоїсь літньої пані.
Ілона посміхнулась, несміливо глянувши на несподіваний подарунок. Було хоч і приємно, проте ці квіти були куплені не для неї. Все ж, вирішила, що зараз не час для дурної гордості. Акуратно прийнявши букет з його рук, чемно промовила:
- Дякую...
- Немає за що. Приємного вечора, - відповів він, розветраючись, щоб йти.
- Мені шкода... - вона й сама незчулася, як слова злетіли з її уст.
- Що?.. - він рвучко обернувся, здивовано дивлячись на неї.
- Мені шкода, що вона не прийшла...
- Буває... - він криво осміхнувся, наче відганяючи від себе щось, про що не хотів зараз говорити, - Думаю, це наше спільне нещастя.
Ілона не відповіла. Нещасливою тієї миті вона себе аж ніяк не відчувала.
- У мене два квитки в кіно, - раптом мовив він, - Не хочеш піти?
- Замість твоєї дівчини? - запитальна інтонація не ховала в собі жодної образи чи обурення.
Він не відповів, лиш всміхнувся.
- Квиток пропаде, - проказав наче між іншим.
- Це важливий аргумент, - відповіла напів жартома.
- Фільм почнеться через десять хвилин.
Ілона довго не розуміла, що змусило її піти з ним, але через десять хвилин вони вже сиділи в кінозалі, звісно ж, в останньому ряді на "місцях для поцілунків", теж призначених для тої, що не прийшла.
Фільму вона не запам"ятала. Але це чарівне і нічим не обгрунтоване враження неминучого нового початку у власному житті ще довго переслідувало її.
- Дякую за компанію, - сказав він, коли вони виходили з кінотеатру, - Ну, давай, як істинний джентльмен, проведу тебе на маршрутку.
- Мене звати Ілона.
- А мене Арсен.
Їм зовсім не видалось дивним, що познайомились вони лише зараз, хоч заговорили одне з одним трохи більше, ніж дві години назад.
- Чим займаєшся?
- Вчуся, - відповів він, - Інколи. В основному працюю, тому на парах з"являюся настільки часто, що деякі преподи не знають, як я виглядаю.
- А де працюєш?
- На доставці піци, - охоче пояснив Арсен, - О, доречі! - з кишені куртки він дістав візитівку, - Ось, можеш дзвонити на цей номер.
- І ти прийдеш з піцою? - Ілона посміхнулась.
- Я або інший кур"єр. Нас там лише двоє, тому від нестачі роботи не страждаємо.
Потім приїхала маршрутка, і цей дивний вечір закінчився. Лиш їдучи додому у напів порожньому салоні, аналізуючи цей несподіваний шквал хвилюючих подій, Ілона почала приходити до не дуже втішних для себе висновків.
Арсен подарував їй квіти лише тому що, на його думку, більше не було кому. Він не збирався з нею розмовляти, він вже хотів йти по своїх справах, аж раптом вона сама зупинила його. Він запросив її в кіно, бо просто не мав з ким туди піти, а зайвий квиток пропадав. Чорт забирай, він навіть не запросив її нікуди після фільму, навпаки, перший запропонував провести на маршрутку, тим самим даючи зрозуміти, що її місія виконана. Йому не було цікаво, де вона вчиться чи працює, та будь-які інші деталі її життя. Він ні про що її не питав, це лиш вона закидувала його запитаннями. Навіть своє ім"я назвала першою. Він не взяв номеру її телефону чи будь-яких інших контактних даних, звісно ж, не плануючи подальшого спілкування.
Але хлопець, безперечно, рішучий та ціленаправлений. І зовсім не такий простий, яким здається на перший погляд. Він мав намір добре провести цей вечір, і він провів його принаймні непогано. І не тому що йому пощастило знайти "товариша по нещастю" у вигляді Ілони, а тому що він сам для себе вирішив, що цей вечір йому не зіпсує навіть відсутність дівчини, для якої він, власне, усе приготував. Знайде іншу дівчину. І байдуже, що вона лиш тимчасова. У кіно можна і її зводити.
І ось тут-то щось боляче вкололо у саме серце...
Далі?..
Те, що було далі, Ілона згадувати не любила.
- Отож, ти познайомилась з піца-боєм? - майже дотепно пожартувала її подруга Ліна, коли наступного дня зателефонувала, щоб розпитати про Ілонине побачення.
- Зате отримала букет і в кіно була, - резонно заперечила вона, - А Юра – козел - так і не прийшов.
- Козел, - погодилась Ліна, - Слухай, я хочу на нього подивитись.
- На Юру? Та ти бачила його на фотці.
- Ні, на піца-боя.
Ілона вирішила вдати, що її абсолютно не бентежить це явно образливе прізвисько, яке вигадала Ліна. Чомусь не хотілось виказувати свої почуття навіть найближчій подрузі.
- На піца-боя? - взялася навіть підіграти.
- Так. Я серйозно. Він, судячи з усього, цікавий персонаж.
- Можливо. Але як з ним зв"язатись?
- І це питає людина, якій він дав візитівку з номером телефону?
У своїх намірах подруга Ілони зайшла далеко. Вона і справді подзвонила на цей номер і, доречі, була дуже здивована, що там дійсно виявилась служба доставки піци. Зробивши замовлення, вона попросила, щоб доставку виконав обов"язково кур"єр Арсен.
Далі – зовсім нецікаво.
Прийшла піца, а разом з нею – Арсен. Або радше навпаки.
- Кул-піца вітає вас,- почав він, з посмішкою відповідаючи на зацікавлений погляд Ліни, - Ось ваше замовлення. О, мало не забув, - спохопився він,- Пляшечка чудового вина у подарунок.
- Вау, - зраділа Ліна, - І часто ви даруєте такі подарунки клієнтам?
- Ні, - відповів він, - Тільки клієнткам, і тільки тим, що мені сподобались.
А в Ілониному серці закололо ще більше.
Потім – щоденне споглядання чужого життя, чужих стосунків, чужого кохання, і вперта віра в те, що сталась якась прикра помилка, якесь дивне непорозуміння, бо не міг же великий і мудрий Бог просто взяти і переплутати. Не могли ж кляті стріли Амура схибити аж так жахливо.
Ні, це якийсь злий жарт. І скоро все мусить вирішитись. Бо те, що неправильно, не може бути довго.
- Дякую тобі, Ілонко! - щебетала розпашіла від щастя подруга, - Подумати тільки, якби не твоя візитівка, ми б ніколи не познайомились!
- У вас... усе серйозно?.. - обережно спитала.
- Ще й як, - радісно ділилась з нею Ліна, - Я й не вірила раніше, що кохання з першого погляду існує...
А "Кул-піца", де Арсен працював кур"єром, виявилась його власністю. Цьому Ілона не здивувалась. Він міг би керувати хоч цілою корпорацією. Підтвердження своєї думки вона побачила, коли за короткий період часу він відкрив ще дві інтернет-піцерії.
А потім була осінь. Саме така, як зараз, з незрозумілим літнім сонцем та старим пожовклим килимом. І Ліна з Арсеном у літньому одязі, з абсолютно літніми посмішками на обличчах та зі стосом запрошень на весілля в руках.
Цей момент чомусь згадувався ще більше, ніж саме весілля. Чомусь саме тоді картина її світу була спотворена несподіваним усвідомленням того, що цієї людини вона ніколи не матиме.
Вона йшла жовто коричневим осіннім лісом, дивилась у бездонне літнє безхмарне небо, та плакала. І ненавиділа цей теплий жовтень, це трикляте невчасне сонце, цих дурних радіючих людей, цей залитий її сльозами величезний світ...
Звістку про Лінину вагітність Ілона сприйняла як те, що й повинно статись з заміжньою жінкою. Коли лікарі діагностували загрозу, і її подруга раз по раз потрапляла до лікарні, Ілона провідувала її та носила термоси з гарячою їжею та питтям. Про Арсена ніколи не запитувала і стиха раділа, що час їх відвідин ніколи не співпадає.
Дзвінок від нього – наче злива, коли очікуєш сонця. Чи навпаки?.. Коли йшлося про нього, її мозок відмовлявся від функції мислення.
Втупившись у дисплей свого мобільного, Ілона, наче заворожена, просто гіпнотизувала зображення імені з п"яти букв. А може намагалась вгамувати хвилювання?..
Так чи інакше, коли Арсен вперше (за майже рік знайомства) подзвонив їй, відповісти вона не змогла. Лиш покуривши та заспокоївши хворобливо збуджені емоції, вона перетелефонувала через п"ятнадцять хвилин.
- Привіт, Ілоно, - він відповів відразу.
- Привіт... Ти дзвонив мені?.. Пробач, не змогла відповісти відразу...
- Все окей. Та я про дещо попросити тебе хотів. Як то кажуть, по старій дружбі.
Звісно ж, малась на увазі дружба її та Ліни.
- Я слухаю...
Її інтонації вперто відмовлялись приймати нейтральне забарвлення. У неї виходило розмовляти лиш занадто лагідно або, навпаки, занадто офіційно. Вирішила, що краще все ж обрати другий варіант.
- Ну... Ти ж розумієш, яка в мене ситуація... Ліна в лікарні, родичі далеко... Не повіриш, але навіть за покупками нема кому сходити.
- Добре, - тим же офіційним тоном, - Що потрібно купити?
- Ммм... - це здавалось би просте запитання змусило серйозно задуматись, - А я знаю?.. Та найнеобхідніше, ти вже розберешся там. Вдома холодильник взагалі порожній.
Він перестрів її біля дверей свого під"їзду, коли вона саме наближалась, несучи два супермаркетівських кульки. Щиро дякував за послугу, розповідав, як довго б йому самому довелось тинятись у пошуках продуктів, бідкався, що навіть не має чим пригостити. На щастя, разом з купою їжі Ілона купила чаю та печива.
Квартира виглядала досить доглянутою. Ліна якось розповідала, що прибиральниця приходить до них двічі на тиждень. Посуд було помито, речі лежали на своїх місцях. Ілона подумала про те, що, мабуть, слід приготувати вечерю, та поки не почувалась вільно у домі, куди прийшла вперше. З дозволу Арсена поскладала куплені продукти у холодильник.
Чай пили мовчки. Він думав про щось своє, а вона – про нього. До печива ніхто не доторкнувся.
- Я... помию чашки?... - запропонувала, чи то знову спитала дозволу.
Арсен кивнув. Ще хвилину панувала тиша. Ілона лиш відчувала, як його очі, наче дві свічки, пропалювали її спину. Навіщо?.. Навіщо він дивиться на неї так?..
Його тихі кроки. Наступної миті – дотик гарячих рук. Та губ...
Вона завмерла. Від страху чи від радості...
- Арсен... - не впізнала свій голос, - Не треба...
Невже не відчуває?.. Невже не чує, як серце вмирає та оживає щомиті?.. Невже не розуміє, що вона хоче його так сильно, що боїться не стриматись, не спинитись, розтанути в ньому, та прагне, усім серцем прагне лише цього?.. Чому?.. Чому вона кохає його так безтямно?..
- Не треба, прошу...
Та хіба існують для Нього заборони? Усе, що Він захоче, опиниться в його руках у найкоротший термін.
І от вона вже відповідає на його поцілунки. І от уже й він вибухає, охоплений її вогнем. І руки її хапають його усього, притягують до себе, і її дотики, їх мільйон, мільярд, і кожен – йому. І уста, жадібні, спраглі, дикі, танцюють свій довгоочікуваний божевільний танець...
- Ілонка... - його шепіт, - Що ж ти робиш зі мною?..
- Я люблю тебе... - ледь видихає.
Одяг... Чому його так багато?.. Вона зриває його з себе і з нього. Їх одяг літає у різні сторони невеличкої кухні. Вона хоче швидше роздягтись, щоб відчути Його - в собі, на собі, навколо себе – усюди.
І тисячі променів сонця у ній, і світ розколюється на до, на зараз і на після, і щастя стає таким явним, що його можна потримати в руках, з"їсти, випити, захлинутись ним, наче водою... І це щастя не має початку, воно не має завершення, воно не має берегів... Воно не має абсолютно нічого земного, бо й саме воно неземне...
Наступний день був сонячний та небесноблакитний. Розплющивши очі, Ілона сито посміхнулась. Вони кохались усю ніч... Лиш під ранок нарешті втомились...
Потім... Потім їй буде соромно... Не зараз... Вона занадто довго цього чекала, щоб тепер про щось шкодувати.
- Зараз вип"ємо кави. А потім я піду...
- Взагалі-то, я не виганяю тебе,- відповів Арсен, ставлячи чашки на кухонни стіл.
- Мені слід піти. Так буде правильно.
Він насмішкувато пирснув.
- Правильно? - повторив її останнє слово, - Та хто знає, що в цьому житті правильно, а що ні? Позбавляти мужика сексу на півроку – це точно неправильно. Від цього у нього може з"явитись коханка.
Ілона чудово зрозуміла, на що він натякає. Стало неприємно.
- Ліна в цьому не винна, - відповіла якомога спокійніше, - Останні шість місяців вона весь час у лікарні.
- Так, і ще на три місяці там залишиться, - доповнив Арсен, - І потім ще на деякий час після народження дитини. І навіть як її випишуть, ще пару місяців мені нічого не можна.
Ілона мовчала. Піти звідси захотілось негайно.
- Я от що подумав, - продовжував Арсен, - Коли Ліна повернеться, щось вигадаємо. Думаю, завжди буде де сховатись. А зараз, поки її нема, ти б могла залишитись тут.
- Що?..
- Ти ж не думаєш, що за одну ніч я надолужив півроку застою?
- Мені шкода...
- Що?! - він здивовано витріщився на неї.
- Шкода, що я сказала тобі те, що не повинна була.
Він так і не зрозумів, чому з його дому вона втікала так, наче там починалась пожежа. Він довго думав, чому вона відмовилась від такої привабливої пропозиції. Він не знав, куди вона зникла. Він узагалі поняття не мав, що такого страшного відбулось та на що вона образилась.
Ілона узяла відпустку та поїхала до батьків. Знайшла роботу у своєму містечку, повернулась до Львова лиш для того, щоб написати заяву про звільнення та забрати речі з квартири, яку знімала.
Арсена вона більше не бачила. Осінь зненавиділа ще дужче. А подруги у неї більше не було.
Кінець, 12.04.2018
