Ольга Карабин. Оповідання Ужгород-Київ
Поїзд був нічний, хоч настав лише вечір. Спокійна самота незаселеного купе, і ліхтарі, що час від часу пропливали в осінній темряві за вікном. Світло я не вмикала, мені й так було добре. Увійшовши в резонанс зі швидкістю руху потягу, я тимчасово оселилась у цьому ритмі, заколисуючому та в міру монотонному.
Одного разу рейкові мандрівки зникли з мого життя на декілька років. Якось так випадало, що подорожували ми або автобусом, або машиною, або навіть, літаком одного разу. А так мріяли знову відчути цю специфічну, ні на що не схожу атмосферу. Засинати під стукіт коліс; пити чай з отих особливих горнят, приправляючи його цукром у пакетиках з написом «Укрзалізниця»; розлягтися з чистою совістю і у повний зріст на своєму ліжко-місці, ледачо стежачи за життям, що проходить повз.
Ну, от, мрії збуваються. Не повністю, але збуваються. За останні дев’ять місяців це вже моя дванадцята така подорож. Лиш привід був не дуже веселий. Тому й мені на душі наче хтось каміння наклав.
Сусідка по купе, що підселилась у Сваляві, без зайвих слів одразу лягла спати, викликавши цим у мене автоматичну симпатію. Чай, хоч і у звичайному одноразовому стаканчику, виявився непоганим. Вечір був сумний, але тихий. Я їхала до дому. Хоч найбільше мені хотілось зараз бути в Мукачево…
Вона підселилась на станції Воловець. Швидка і енергійна, наче вітер увірвалась в купе. Я сиділа на її місці. Моє було верхнє. Це організаційне питання ми вирішуємо за декілька секунд.
- Мене звати Христина, - каже вона відразу по цьому, - Хочеш пива?
Не бачу причин для відмови. Час вечірній, їхати ще довго. Ввічливо дякую. Називаю своє ім’я.
- Але… зовсім не маю, чим тебе пригостити… - роблю винуватий жест у сторону йогурта, що самотньо стоїть на столі біля вікна, - Не розраховувала на компанію…
Христина лиш байдуже маше рукою, дістаючи з рюкзака заздалегідь приготовані гостинця.
- З Ужгорода їдеш? – питає мене, відпиваючи ковток.
- З Мукачево.
- Подорожуєш?
Це запитання, а особливо ця наївна інтонація, з якою воно вимовляється, викликає у мене гірку посмішку, мабуть, ще з часу моєї першої поїздки у Закарпаття. Зрештою, я вже майже звикла.
- У мене там чоловік служить…
- У Мукачево? – дивується вона, - Добре, що там, а не… десь…
Вона замовкає, і я - теж мовчки - погоджуюсь з нею. Тим більше, не хочу далі розвивати цю тему.
- Ти до Києва? – запитую її тим часом.
- Так, - охоче відповідає вона, - Зараз живу у Києві, хоч сама з Чернігова.
Зайвих слів мені казати не хочеться. Я чудово розумію, чому вона покинула своє місто.
- Що там зараз? – лиш одне дозволяю собі вимовити вголос.
Христина наче очікувала цього. Довго розповідає про те, що зараз область вже звільнена, але ще у кінці лютого до її родичів приходили окупанти. Перевірили документи і пішли. Менше пощастило деяким її знайомим. Вона особисто знає дівчат, які зараз вагітні від російських військових. Деяких людей просто викрали ще на початку війни, і досі не відомо, де вони. Я намагаюсь залишатись спокійною, хоч фізично відчуваю, як усе холоне десь усередині.
Вона говорить. Вона хоче говорити. Вона так довірливо виливає все це мені, незнайомій людині, тому що… тому що це болить занадто сильно, щоб мовчати. Тому що мовчати про таке – це злочин. Ще гірший, ніж той, що вже був вчинений…
- Ти їх бачила?.. – я запитую це несподівано для себе.
Насправді це питання хвилює мене вже давно, лиш жодного разу ще не мала кому його поставити.
- Кого? - не розуміє Христина.
- Тих, що вриваються у чужі міста і будинки. Ти бачила їх зблиська?.. Що у них в очах?.. У голові?.. В душі?..
- Ні, ні, не бачила, - вона швидко хитає головою, - Я втекла з Чернігова ще у перший день війни. Не хотіла бути вбитою, згвалтованою чи замученою… - додає після секунди мовчання, хоч все зрозуміло і без цього пояснення.
Ми одночасно відчуваємо, що цієї розмови вже було достатньо, тому змінюємо тему. Говоримо деякий час про щось приємніше. Тоді Христина йде чистити зуби, а я лізу на верхню полицю, щоб не заважати.
Поїзд прибув до Львова майже в одинадцятій вечора. Христина мирно спала на своїй нижній полиці, тож попрощатись з нею мені не довелось. Виходячи з купе, я лиш подумки побажала, щоб і життя її було таким ж мирним, як її сон зараз. Добре, що вижила і змогла врятуватись. Нехай саме так їй щастить завжди і в усьому.
Я йшла вечірньою осінню, а питання моє, одвічне й болісне, вибагливе й стражденне, гірке й безмежне, як та ізорана чорна рілля, жило зі мною, висіло в повітрі, йшло поруч крок за кроком. Що у них в душі?.. Про що вони думають, коли нищать те, що їм не належить: міста, будинки, життя? На скільки схиблена їх свідомість, коли вони вважають справедливим те, що творять? Кому вони вірять і у що?.. Невже не бояться, якщо не людського суду, то хоча б Божого? Де їх межа?.. І чи є вона?...
Та відповіддю була лиш переднічна тиша.
Кінець, 24.03. 2023
