Історія як фальсифікація («Баудоліно» Умберто Еко)
Фердінандо Кастеллі
Після читання «Баудоліно» Умберто Еко голова йде обертом: 526 сторінок; юрми різноманітних героїв; град філософських, теологічних, наукових ідей; плетениця історій, легенд, фантазій; мішанина вірувань, чудес, забобонів; повінь правди і вигадки, реального і уявного; мандри містами і країнами в пошуках земного Раю; розум, збуджений видіннями, ілюзіями і пристрастями. Скільки людей наважиться прочитати цю книжку від першої до останньої сторінки?
Франко Кардіні в статті «Умберто Еко — брехня на продаж» пише: «За кількістю проданих примірників «Баудоліно» без сумніву буде чемпіоном книжкового ринку. Жаль лише, що він, як і попередні романи Еко, матиме численних покупців і нечисленних читачів. Якби в Італії було 10 тисяч осіб, здатних прочитати цю книжку до кінця, зрозуміти її натяки і глибокодумні пасажі і при цьому ще й відчути задоволення, ми б насправді були на висоті, а наше суспільство відрізнялося б од того, яким воно є. «Баудоліно» піде нарозхват, аби красуватися на столиках віталень серед попільничок і ваз. Більшість тих, хто розгорне роман, зупиняться на перших сторінках».
По суті, новий твір Умберто Еко є варіацією трьох попередніх романів письменника. З «Ім’ям троянди» його єднає середньовічне тло, з «Маятником Фуко» й «Островом учорашнього дня» — бажання представити нам ідейні засади сучасної культури, розхитаної метафізичними і релігійними поштовхами й розгубленої перед лицем нерозв’язаних кардинальних питань. Смерть, порожнеча, тяжкість, навіть безглуздість існування — все це нам уже знайоме, як і розплескані всюди іронія і чорний гумор. Але тональність цієї прози видається нам значно вищою, а її вечірні небеса світлішими.
Життя Баудоліно, професійного брехуна
Константинополь, 14 квітня 1204 року. «Найшляхетніше місто світу» являє жахливе видовище: хрестоносці і венеціанці, захопивши його після облоги, в сп’янінні грабують і нищать усе живе. Історика Нічету Коніате врятував од смерті невідомий рицар з великим хрестом на грудях. Нічета приймає його в своєму домі, де гість веде розповідь про своє життя. За його словами, зустріч із Нічетою сталася завдяки Провидінню. Він хоче «звільнитися від думок, які носить у собі невідомо з яких часів». Роман є усною розповіддю про долю головного героя, вигадника історій, котрий живе в химерних снах.
Його ім’я Баудоліно. Він народився близько 1143 року в сім’ї бідних селян на піщаній рівнині між річками Танаро і Борміда. Чернець навчив його читати. «Я був уразливим хлопцем, блукав лісами й болотами, бачив однорогів і мені з’являвся в тумані святий Баудоліно». Одного дня трапилась неймовірна подія: він зустрів імператора Фрідріха Барбароссу. Не знаючи, хто це такий, і бажаючи зробити йому приємність, хлопець сказав імператорові, що його захистить святий. «Ось чому він купив мене в мого батька. Йшлося не про кілька копійок, які він дав йому, а про те, щоб звільнити родину від одного голодного рота. Так змінилося моє життя».
Ставши приймаком Барбаросси, Баудоліно вчиться писати, вивчає мови, знайомиться з новими людьми, відвідує паризькі школи, читає цікаві книжки, складає вірші, стає освіченим, шляхетним, вихованим юнаком. Через десять років він остаточно залишає Париж і повертається до імператора, який його поважає і любить. В імператорському палаці засвоює таємниці політики та дипломатії й доходить висновку, що все, абсолютно все, будується на брехні. Він клянеться жити чесно, загартовуючи свою вдачу випробуваннями і сміливими вчинками. Така життєва позиція приносить йому повагу і щастя.
Він міг би насолоджуватися життям, якби його не бентежила думка, що роками зріла в душі: вирушити на Схід на пошуки пресвітера Йоганна, нащадка мудреців, котрі прийшли до колиски Христа, тобто царя і священика, вищого за імператорі і Папу. Баудоліно чув про нього в Парижі, зацікавився і запалав бажанням знайти пресвітера. Він витрачає чимало грошей і часу, щоб дізнатися про нього докладніше, й нарешті з кількома друзями вирушає на пошуки. Подорож до невідомого Земного Раю є довгим ланцюгом пригод, невірогідних подій, ілюзій, маячні.
Розповідь Баудоліно — плетиво історій, легенд, фантазій усіх ґатунків — спантеличує бідного читача, який ледь устигає слідкувати за подіями. На черзі поява шаподів (карликів з однією ногою), кіночефалів (людей з собачими головами), блемін (створінь без голови), іпацій (жінок із козячими ногами) та інших потвор. На цьому фантастичному ярмарку квітнуть усілякі єресі. Одні вірять у те, що Ісус — це мана, другі, що можна потрапити до раю «лише завдяки тривалим мовчазним молитвам, не наближаючись до церковних святинь», треті, що «сам Творець усесвіту сконав на хресті».
По тривалих пошуках пресвітера («Шість із половиною років порожнечі, порожнечі мого духу і порожнечі світу») виснажені, обдерті, розгублені жертв нездійсненних мрій впокорюються зі смертю, коли навала і перемога гунів начебто перекреслює всі надії. Але доля боронить їх. Відтак мандрівники потрапляють у полон до людей з собачими головами, які ведуть їх у фортецю і віддають своїм одноплемінникам, озброєним знаряддями тортур. Різними хитрощами їм щастить утекти і повернутися до Константинополя на крилах птахів рок — летючих тварин, «великих, наче десять орлів узятих разом, із кривими і гострими дзьобами, що ним можна за кілька хвилин розшматувати бика».
Ми в квітні 1204 року, коли ворог винищує місто залізом і вогнем. Перед тим як зустріти і врятувати Нічету Коніате, Баудоліно порішив старого друга, вважаючи його вбивцею Фрідріха Барбаросси і людиною, що заволоділа чашею Ґрааля Закінчуючи розповідь про своє життя, рицар зізнається, що причиною (мимовільною) смерті імператора був він сам. Щоб спокутувати свої гріхи, спочатку Баудоліно вирішує жити на колоні, як ченці-відлюдники в давні часи, відтак, згадавши нав’язливий сон, іде, щоб зникнути в царстві пресвітера Йоганна.
Три чільні ідеї
Наша спроба короткого і схематичного викладання змісту книжки дає читачеві загальну уяву про широчінь історичних обріїв і масштабність культурних шарів, котрі обумовили зачаття й народження «Баудоліно». Читач має відчути також творчу невситимість, що переповнює Еко.
А тепер запитаймо себе, які чільні ідеї цементують і живлять весь цей клубок подій? Перша й найголовніша: істини як такої не існує, вона суб’єктивна і живе тільки в нашій свідомості. Це ми самі вигадуємо її, віримо в неї і вважаємо правдою явища, змудровані нашим розумом для власної чи чужої користі, чи навіть для виходу внутрішніх імпульсів.
Баудоліно, безвинний творець вигадок, переконує Барбароссу, що миска його батька Гальяудо — це чаша Тайної вечері, священний Грааль (Градале, як трансформує це ім’я Еко). Він вводить в оману імператора. «Я робив це заради його добра і блага імперії. Справжню реліквію впізнають нюхом. Ми лише гадаємо, що потребуємо Бога, та часто-густо Бог відчуває потребу в нас. У цю хвилину я думав, що треба допомогти імператорові. Ця чаша повинна була існувати, якщо наш Господь користувався нею. А якщо вона пропала, це трапилося з вини якихось нікчемних людей. Я повертав Градале християнству».
Роман «Баудоліно» повен підробних реліквій, липових документів, сфальшованих характеристик осіб. Баудоліно-відлюдник, який кається за чужі гріхи, сидячи на колоні, спочатку вважався святим, потім ошуканцем, хоча не був ні першим, ні другим. Карла Великого канонізовано силою уяви Баудоліно, аби зробити Барбароссу одноосібним владарем світу. «Царство пресвітера Йоганна насправді існує, бо я і мої товариші присвятили дві третини нашого життя його пошукам». Отже, віра робить реальними речі і події, коли ми хочемо, щоб те чи інше явище було справжнім, а не вигаданим.
Наступна ідея роману зачіпає політику, яка тримається на владі і «владар може застосувати силу, щоб творити добро, а для збереження влади повинен чинити зло». Отже, той, хто має владу, «приречений» чинити зло. Висновок? «Єдиний спосіб не грішити — ізолювати себе на верхівці колони, як свого часу робили святі отці, «стіліти», але нині ті колони зруйновано». Стіліти ж залишились.
Але є й інший спосіб «канонізувати» владу. Баудоліно підказує його імператорові Фрідріху Барбароссі, збентеженому приниженням, якому він піддав міланців (після поразки «вони пройшли сумною процесією перед синьйором, наче просили пробачення, — всі босоніж, одягнені в руб’я разом з єпископом і вояками, які несли прив’язані до шиї мечі»). Нащо бентежитись, нащо запитувати себе, чи він чинив по справедливості? «Синьйоре, якщо ти почнеш міркувати в такий спосіб, то ніколи не зупинишся. Імператор є імператором не через те, що йому приходять у голову правильні думки. Навпаки, ці думки стають правильними, бо приходять саме в його голову, та й край!» А архієпископ Дассель нагадує йому, що quod рrіnсірі plaquit legis habet vigorem, тобто те, «чого бажає велитель, має силу закону».
Нарешті, третя ідея роману, його квінтесенція: життя — це тільки гра пристрастей, химерних вірувань, фальші й омани. Вони навіюють райдужні мрії, бо «немає нічого кращого, ніж уявити інші світи, або забути хворобливий світ, де ми живемо». Але кожна подібна втеча веде у глухий кут. Герой доходить думки, що не володіння речами складає щастя людини, а їхні пошуки, сліпе бажання їх мати. Баудоліно змарнував роки і склав чимало небувальщин, аби знайти Градале і заволодіти ним. У кінці свого шляху він мусить визнати поразку. «Цього вечора я зрозумів, що не маю права ні заволодіти Градалем, ні віддати його комусь, а мушу лише підтримувати живий вогник свого пошуку».
З тих часів, коли людством керують неправда, вакханалія пристрастей і жадоба влади («Керування ліпше за кохання»), єдиним сховищем є світ мрій. Та хіба це життя — ганятися за примарами? Однак нема нічого іншого. А потім не забуваймо, що нами керує загадкова реальність. Як назвати її: долею? приреченням? вищою волею? «Я намагався переконати себе, що все відбувається так, як і повинно бути. Все відбувається так, аби я завжди залишався нещасним. Якщо примиритися з цим, можна знайти спокій». Спокій неприкаяних.
На підставі таких умовиводів Еко будує своє концептуальне уявлення про історію. Він сам визначає його такими словами: «У «Маятнику Фуко» історія постає як набір хворобливих фантазій. У «Баудоліно» історія з великої літери є різновидом колективної вигадки, в яку кожний вносить свою частку. Виявляється, що Баудоліно фактично привласнив авторство численних творів західної літератури. Він є справжнім творцем листування Абеляра та Елоїзи, він написав шедевр Франсуа Рабле. І людство впокорюється з цим. Більше того, підтримує його і співпрацює з ним у цьому всесвітньому лицемірстві. Баудоліно займається не лише «писанням» романів, а й робить внесок у колективну оману — джерело позірної Історії».
Достоїнства і недоліки роману
Не можна не визнати за романом Еко певних достоїнств, які роблять його не надзвичайною, але гідною уваги літературною подією. 526 сторінок дають читачеві можливість здійснити багату на враження мандрівку, під час якої він зустрічається з історичними особами (Фрідріхом Барбароссою, Александром Великим, Андроніком І, Ріккардо ді Сан-Вітторе), дізнається про важливі події XII і XIII століть (Ломбардський союз, зруйнування Мілана, хрестові походи, пограбування Константинополя), заглиблюється в наукові теми, схоластичні вчення і єресі (аріанство, донатизм, платонівський Деміург, пневматична порожнеча, дзеркала Архімеда, структура Єрусалимського храму), збагачує свої знання про чорну магію, міфи і легенди (негромантія, священний Ґрааль, птахи рок, Земний Рай, кам’яна річка Самбатіон, чудиська всіх порід), відвідує невідомі країни, церкви, крипти, підземні цвинтарі та монастирі, які дають змогу відчути смак готичного роману, його атмосферу фантазії і трилера. Читач чманіє, просить хоч трохи спокою, але водночас у нього виникає бажання, навіть потреба більше дізнатися про те, що розповідає письменник, осмислити його ідеї і думки. Саме це і є достоїнством романів Еко, які збуджують цікавість, заохочують до поглиблення знань.
Читаючи «Баудоліно», виявляєш, що в романі розум панує над чуттєвим, іронія над серйозним, прагнення дивувати над розважливістю. Іноді книжка здається радше клаптевою ковдрою, ніж літературним твором. Страждаючи від надміру розумової енергії та бурхливої уяви, Еко насичує неймовірними вигадками історичні події, обсмоктує дрібні подробиці, зрештою калічачи їх. Це згубно впливає на зміст і структуру твору, стомлює читача і робить деякі розділи другорядними вставками, мало пов’язаними з сюжетом. Однак часто-густо Еко забуває про свою роль ерудита і майстра іронії, яким він є, щоб дати волю експресії прозаїка, яким він також є.
Тоді він дарує нам рядки, де панують щирість і простота, змальовані з натури життєві сцени, правдиві герої.
Прочитайте, наприклад, уривок про смерть батька Баудоліно. «Час від часу він сьорбав зі склянки вино, тоді знову впадав у напівдрімоту і, раптом відкривши очі, питав: «Я помер?» «Ні, батьку мій, — казав Баудоліно. — На щастя, чи ще живеш». «От халепа, — журився батько. — Ще день поживу, а завтра помру, не хвилюйся». Нізащо не хотів торкатися їжі. Тоді раптом ізнову відкривав очі й намагався сісти, а Баудоліно підтримував його. «О Господи, мабуть, зараз уже помру, бо бачу рай. Який він гарний!» «Що ти там бачиш, батьку?» «Він достоту наш хлів, тільки чистий... Там і наша корова Розіна... І свята твоя мати, брудна і нещасна. Вона питає мене, де поділися вила для гною...» Гальяудо ригнув, упустив миску і застиг із розплющеними очима, роздивляючись свій небесний хлів».
Гілберт Честертон казав...
В одному зі своїх інтерв’ю, відповідаючи на запитання, чи є ми сьогодні жертвами лицемірства і обману, Еко навів слова Честертона: «Гілберт Честертон казав, що з того часу, як народ перестав вірити в Бога, він вірить усьому». Англійський письменник закликав своїх читачів вірити в Бога, щоб позбутися міфів і химерних мрій. А куди кличе читачів Еко? Важко відповісти. Принаймні він не радить їм дивитись на культуру як на джерело розваг і отупіння. Баудоліно, котрий зникає на обрії у пошуках загубленого Раю, заслужив письменницьку ласку, а не зневагу. Можливо, Еко знає, що деякі легенди та утопії, за якими женеться його герой, приховують у собі велику правду.
З італійської переклав Юрій Педан
Л-ра: Всесвіт. – 2002. – № 9-10. – С. 123-126.
Твори
Критика
