Біографія Умберто Еко
Умберто Еко – італійський письменник, філософ, лінгвіст, літературний критик, спеціаліст із семіотики і медієвіст – народився 5 січня 1932 року в Алессандрії (П'ємонт, Італія).
Прізвище Еко (Eco), ймовірно, є абревіатурою від лат. ex caelis oblatus, дос. «дарунок з небес», яке було дане його дідові (знайді) міськими урядовцями.
Його батько, Джуліо Еко, працював бухгалтером, а потім був учасником трьох війн. Під час Другої світової війни Умберто і його мати, Джованна, переїхали в невелике село в горах П'ємонту.
Шкільну освіту здобув при салезіанському монастирі. Згадки про орден, його засновника та його твори є в працях та інтерв'ю письменника.
Джуліо Еко був одним із 13 дітей в сім'ї і хотів, аби його син здобув юридичну освіту, але Умберто вступив до Туринського університету, щоби вивчати середньовічну філософію та літературу, і 1954 року успішно його закінчив. Свою дипломну роботу Умберто писав з Томи Аквінського. Після закінчення роботи над нею та випуску з університету, Еко розірвав свої стосунки з церквою. У 1958-1959 служив в армії.
Умберто Еко працював на телебаченні, оглядачем одного з найвпливовіших італійських видань «Еспресо» (L’Espresso). У 1959 Еко стає старшим редактором розділу «література нон фікшн» міланського видавництва «Бомпьяні» (де працював до 1975) і починає співпрацювати з журналом «Verri», виступаючи з щомісячною колонкою. Статті, надруковані у «Verri», склали добірку «Diario minimo» (1963), озаглавлену відповідно до рубрики, яку вів Еко, а майже через три десятиліття вийшла у світ друга добірка «Diario minimo» (1992).
Згодом починається і надзвичайно інтенсивна викладацька академічна діяльність Еко. Він читає лекції з естетики на факультеті літератури та філософії Турінського університету й на архітектурному факультеті Міланського політехнічного інституту в 1961-1964, у різний час був професором візуальних комунікацій архітектурного факультету Флорентійського університету, професором семіотики Міланського політехнічного інституту, Болонського університету до 1975, завідувачем кафедри семіотики Болонського університету, директором програм одержання вченого ступеня з семіотики Болонского університету (1986-2002), членом Виконавчого наукового комітету університету Сан-Маріно (1989-1995), президентом Міжнародного центру семіотичних і когнітивних досліджень, професором Коллежу де Франс у Парижі (1992-1993), читав цикл Нортоновських лекцій у Гарвардському університеті, був обраний президентом Вищої школи гуманітарних досліджень Болонського університету, Італійського інституту гуманітарних наук. Крім того, читав курси лекцій у Нью-Йоркському, Йєльскому, Колумбійському університетах, в університеті Сан-Дієго. Крім семінарів і лекцій, прочитаних в італійських університетах і різних установах, виступав з лекціями і вів семінари в різних університетах всього світу, а також у таких культурних центрах, як Бібліотека конгресу США.
У вересні 1962 одружився з Ренатою Рамґ, вчителькою мистецтв німецького походження, з якою виховали сина й доньку.
Після написання «Празького цвинтаря» висловив припущення, що не буде більше нічого писати, проте це не був останній його роман.
Умберто Еко помер 19 лютого 2016 року у своєму будинку в Мілані (Італія).
Наукова діяльність
Напружені академічні заняття, як не дивно, не заважали науковій праці. Популярність до Еко-семіотика прийшла після публікації книги «Opera aperta» (1962), де, він розмірковує про загальні проблеми культури.
Наступні книги, що згодом вийшли, свідчать, яким широким було коло наукових інтересів автора та якими глибокими були його пізнання в найрізноманітніших областях науки і культури. Серед них: «Залякані і з'єднані» (1964), твір, де розглядаються питання теорії масової комунікації, «Поетика Джойса» (1965), «Знак» (1971), «Домашній побут» (1973), дослідження, присвячене проблемам історії культури, «Трактат з загальної семіотики» (1975), «На периферії імперії» (1977), твір, також присвячений проблемам історії культури, «Інтерпретація і гіперінтерпретація» (1992), «Пошуки ідеальної мови в європейській культурі» (1993), «Відкладений Апокаліпсис» (1994), збірник, що об'єднав обрані есе «П'ять есе з етики» (1997), «Кант і качконіс» (1997), дослідження, присвячене питанням епістемології, «Між неправдою та іронією» (1998), де автор аналізує феномен неправди в різного роду практиках, «Про літературу» (2002), збірник, куди ввійшли перероблені в статті публічні виступи Еко й власне статті.
У своїх наукових працях Еко розглядав як спеціальні, так і особисті проблеми семіотики. В наукових працях, які часто написані з гумором, виявляється незвичайний характер Умберто Еко, тому їх завжди приємно читати. Звісно, крім гумору, теоретик захоплює своєю ерудицією, спонукає до власних пошуків та роздумів, і його дослідження, як правило, є науковою «провокацією» в найкращому розумінні цього слова (зокрема, в працях «Відсутня структура», «Відкритий твір», «Межі інтерпретації», «Lector in fabula» «Інтерпретації розповідних текстів»).
Багато зробив учений для осмислення таких явищ, як постмодернізм і масова культура. Постмодернізм, згідно з Еко, не стільки явище, що має строго фіксовані хронологічні рамки, а, скоріше, певний духовний стан, особливого роду гра, участь у якій можлива й у тому випадку, якщо учасник не сприймає постмодерністської іронії, інтерпретуючи запропонований текст особливо серйозно. Для масової культури характерні визначені схеми, на противагу модерністській практиці, що робить установку на новаторство й новизну. На думку Еко, висока й масова естетика в постмодернізмі зближуються. Наукові заслуги Еко пов'язані з питанням семіотики.
Написав понад два десятки наукових праць із семіотики, лінгвістики, теорії літератури, теорії культури, естетики та моралі.
Творчість
Однак всесвітня слава прийшла не до Еко-вченого, а до Еко-прозаїка. Перший його роман «Ім’я троянди» (1980) відразу потрапив до списку бестселерів. За визнанням автора, він спочатку хотів написати детективну історію з сучасного життя, але потім вирішив, що йому буде набагато цікавіше вибудовувати детективний сюжет на тлі середньовічних декорацій. Дія роману розвертається в бенедиктинському монастирі у XIV столітті, де відбувається низка таємничих убивств, що, як гадають, є диявольськими підступами. Але францисканець Вільгельм Баскервільський, наставник юного Адсона з Мелька, від імені якого ведеться оповідь, шляхом логічних умовиводів дійшов висновку, що якщо диявол і причетний до убивств, то лише побічно. Незважаючи на те, що, зрештою, багато логічних загадок цим середньовічним двійником ІІІерлока Холмса (про що свідчить не тільки його логічний метод, але й саме ім'я) розгадані, зміст низки убивств він зрозумів невірно, а тому й не зміг запобігти жодному зі злочинів, що здійснилися під час його перебування в монастирі.
У будь-якого тексту безліч прочитань, немовби говорить романіст. Утім, детективна складова — аж ніяк не головна в цьому квазіісторичному романі, де серед інших персонажів присутні й реальні особи. Для автора так само важливе протиставлення двох типів культур, що символізують постаті Вільгельма Баскервільського та сліпого ченця Хорхе Бургоського. Хорхе, наділений незвичайною пам'яттю, орієнтований на традицію і несамовито відстоює тезу, відповідно до якої традиція дана споконвічно, а тому до неї нічого додати, її варто лише вивчати, до речі, ховаючи багато важливих подробиць від профанів, бо вони, на його думку, слабкі й можуть піддатися спокусі заборонених знань. Вільгельм же своїм напрямом думок і поводженням відстоює волю інтелектуального вибору. Боротьба навколо твору Арістотеля, присвяченого комедії, що вважався загубленим, другої частини його «Поетики», що збереглись у монастирській бібліотеці, насправді є боротьбою різних моделей світу. Незважаючи на трагічну розв'язку роману — пожежа охоплює монастир — боротьба ця нічим не закінчується, вона і не може завершитися, поки існує цей світ. Ключові символи роману — бібліотека, рукопис, лабіринт — посилаються на творчість аргентинського письменника X. Л. Борхеса, чия особистість особливо шанується Еко.
Роман насичений різноманітними відомостями з середньовічної культури, теології. Книга була перекладена багатьма іноземними мовами, удостоїлась багатьох літературних премій. Екранізація роману «Ім'я троянди» (1986), здійснена французьким кінорежисером Жаном-Жаком Анно, одержала премію за «Кращий закордонний фільм» (1987), чому сприяло те, що роль Вільгельма Баскервільського зіграв знаменитий актор Шон О'Коннері, а зйомки проходили в монастирі Ебербах під Франкфуртом, де повною мірою збереглася атмосфера середньовіччя.
Пізніше Еко випустив книгу «Замітки на полях «Імені троянди»« (1983), своєрідний інтелектуальний коментар до роману. Письменник має талант глибокого осмислення світу, яке щоразу втілювалося в його наукових працях, художніх творах, формуючи особливий світ слова.
Відомі романи: «Маятник Фуко» (1988), «Острів напередодні» (1994), «Бавдоліно» (2000), «Таємниче полум'я цариці Лоани» (2004) і «Празький цвинтар» (Il Cimitero di Praga, 2010).
Твори
Критика
