Загадки роману Умберто Еко «Ім’я троянди»
Ярослав Вовк
Ім’я Умберто Еко (нар. 1932) — одне з найпопулярніших у сучасній культурі Західної Європи. Семіотик, естет, історик середньовічної літератури, критик і есеїст, почесний доктор багатьох університетів Європи й Америки, автор більше десятка книг. У 1960 році він різко змінив напрям своєї діяльності і постав перед публікою як автор сенсаційного роману «Ім’я троянди», що відразу здобув міжнародне визнання. Однак сам твір засвідчує органічний зв’язок з науковими інтересами його автора, оскільки є перекладом семіотичних і культурологічних ідей Умберто Еко мовою художнього тексту.
У чому ж причина величезного успіху роману? Екзотичний колорит плюс захоплююча кримінальна інтрига забезпечили інтерес масової аудиторії. Винятковий потенціал у поєднанні з літературними асоціаціями привабив інтелектуалів.
Символічна назва твору. Книга мала робочу назву «Абатство злочинів», однак, на думку автора, вона налаштовувала читача на детективний сюжет і не виправдала б сподівань тих, кого цікавить тільки інтрига. Заголовок «Ім'я троянди» обрано з метою дезорієнтувати читача, адже «троянда» настільки насичена символами, що обрати якийсь один варіант інтерпретації видається просто неймовірним, І хоча читач, зрештою, матиме єдину точку зору, але це станеться завдяки величезній кількості припущень, здогадок, «Ім’я троянди» сприймають по-різному. Для одних читачів — це детективний роман. Та й сам автор настирливо пропонує саме таку інтерпретацію. Уже те, що францисканський монах XIV ст., англієць Вільгельм Баскервільський, нагадує своїм іменем оповідання про знаменитий подвиг Шерлока Холмса, а літописця звати Адсон (натяк на Ватсона), доволі чітко орієнтує читача. Така ж роль наркотичних речовин, які вживає Шерлок Холмс XIV ст. для підтримки інтелектуальної активності. Як і у його англійського двійника, періоди байдужості в його розумовій діяльності чергуються з періодами збудження, пов’язаного із жуванням таємних трав. Саме в такі періоди максимально виявляються його логічні здібності й інтелектуальна сила. Монах точно описує зовнішність коня, що втік, хоча його ніколи не бачив, і так само безпомилково «вираховує», де його потрібно шукати, потім відтворює картину вбивства — першу з пригод у стінах зловісного монастиря, хоча теж не був її свідком. Поступово задум автора збувається, читач вірить, що перед ним середньовічний детектив, а герой його — це колишній інквізитор (лат. inquisitor — слідчий і дослідник одночасно, таким чином Вільгельм змінив не професію, а лише сферу застосування своїх логічних здібностей) — це Шерлок Холмс у рясі францисканця, що покликаний розплутати надзвичайно хитро сплетений злочин.
Однак у романі У. Еко події розгортаються зовсім не за законами детективу, а колишній інквізитор Вільгельм Баскервільський виявляється надзвичайно дивним Шерлоком Холмсом. Надії, які покладає на нього настоятель монастиря, не збуваються: він завжди приходить надто пізно. Вільгельм не застеріг жодного злочину, а таємний рукопис, пошукам якого він віддав стільки зусиль, енергії і розуму, гине в останню мить, вислизнувши назавжди із його рук. І врешті-решт уся «детективна» лінія цього дивного детективу виявляється повністю прихованою за іншими сюжетами.
Для когось «Ім’я троянди» — роман історичний, книга-путівник по Середньовіччю. Проте історичні події XIV ст. не в центрі уваги автора. Хоча вони незримо є в сюжеті, однак здебільшого служать фоном. Детальніше мовиться про функціонування монастиря і внутріцерковну боротьбу. Розповідь йде не тільки про проблеми Середніх віків з вуст літописця цієї епохи. Автор, а відтак і його оповідач, вважає, що нічого розказувати про річ, яку всі добре знають. Він уводить осіб і факти так, ніби вони усім добре відомі. Стосовно того, про що читач нічого не знає, Адсон удається до описів і читає повчальні лекції, як це характерно для середньовічного літописця.
Для третіх «Ім’я троянди» — роман про семіотику. Починається твір цитатою із Євангелія від Іоанна: «Спочатку було Слово», а закінчується латинською цитатою, яка повідомляє, що троянда зів’яла, а слово «троянда», ім'я «троянда» залишилося. Справжнім героєм роману є Слово. По-різному йому служать Вільгельм і Хорхе. Люди творять слова, але слова керуються людьми. І наука, яка вивчає місце слова в культурі, стосунки слова і людини, називається семіотикою. «Ім’я троянди» — роман про слово і людину.
Але в романі порушуються не тільки історичні, а й злободенні питання: проблема наркоманії, суперечки про гомосексуалізм, роздуми над суттю лівого і правого екстремізму, підсвідоме партнерство жертви і ката, а також психологія катування — усе це однаково стосується як XIV, так і XX ст. Найсучаснішим же є наскрізний мотив: утопія, що реалізується з допомогою потоків крові (Дольчіно), і служіння істині з допомогою брехні (інквізитор). Це мрія про справедливість, апостоли якої не жаліють ні свого, ні чужого життя.
Ключовим поняттям роману є лабіринт. А якщо є лабіринт, мусить бути і той, хто «розгадав» би його таємниці і знайшов вихід. У романі це Вільгельм Баскервільський. Хто ж він?
Герой не належить до історичних персонажів — він цілком створений фантазією автора. Вільгельм прибув у «монастир злочинів» з якоюсь важливою місією. У чому ж суть цієї місії? Йдеться про конфлікт XIII ст. між папською курією й Орденом францисканців. Суперечка пов’язана із питанням про бідність або багатство як ідеал церковного життя. Робилися також спроби реформувати церкву, верховним органом якої мав би стати не папа, а Вселенський собор. Шанувальником реформ був і Вільгельм. Але він виконує в монастирі й іншу роль — розслідує таємний ланцюг убивств, що сколихнули мирне життя святої обителі. Головною його зброєю є дешифрування (читання зашифрованого рукопису) і в прямому значенні, і в переносному. Те, що для інших людей — мовчазні предмети, для нього — знаки, які багато можуть сказати тому, хто розуміє їх мову. Отже, розшифровки, знаки, мови... Вільгельм — семіотик XIII ст., і всі вчинки, повчання, звернені до юного служки Адсона, можна назвати практикумом із семіотики. І хоча семіотика – наука XX ст., Середньовіччя — епоха символів, а кожен людський крок сприймається у двох планах — практичному і символічному.
Хто ж творить лабіринт, вихід із якого шукає Вільгельм?
У романі це Хорхе, котрого автор наділяє надзвичайною пам’яттю. Незважаючи на сліпоту, той запам’ятовує величезну кількість текстів, запам’ятовує повністю, інтегрально. Така пам’ять здатна зберігати тексти, але не спрямована на створення нових, і пам’ять старого Хорхе — це модель, за якою він будує свій ідеал бібліотеки. Бібліотека у його уяві — це гігантське спецсховище, де зберігаються тексти, а не місце, де старі книги стають підмогою для створення нових, як вважає Вільгельм.
Інтелектуальним центром роману є поєдинок між Вільгельмом і Хорхе. Обидва демонструють неабияку силу розуму, і якщо для Вільгельма розум Хорхе «схиблений», то його власний, з погляду сліпого бібліотекаря, — «розум блазня». Насправді — очима автора — вони втілюють дві різні орієнтації культури. Хорхе стоїть на тому, що істина наперед визначена, її потрібно тільки запам’ятати. Його інтелект — витончена пам’ять. Саме для Середньовіччя ідеалом ученості була безмежна пам’ять. Зусилля ж Вільгельма спрямовані в майбутнє: пам’ятати — означає регенерувати, відтворювати заново. Звідси й різне ставлення до бібліотеки: зберігати, щоб заховати, і зберігати, щоб постійно використовувати старе, перетворюючи його в нове. Із цим же пов’язані різні розуміння лабіринту: увійти, щоб не вийти, — увійти, щоб знайти вихід.
Прихованим сюжетним стрижнем роману є боротьба за другу книгу «Поетики Арістотеля». Прагнення Вільгельма розшукати захований у лабіринті бібліотеки рукопис і намагання Хорхе перешкодити цьому становить основу інтелектуального двобою головних персонажів твору. Це боротьба за сміх, сміх, що заперечує догму, сміх-бунт, противником якого виступає Хорхе. Для Вільгельма сміх асоціюється з творчістю, рухом, свободою.
Література:
- Зенкин С. В скриптории холодно // Лит. обозрение. – 1991. — № 6.
- Карасев Л. Лики смеха // Человек. — 1993. – №5.
- Лотман Ю. Выход из лабиринта // Эко Умбэрто. Имя розы. — М., 1989.
- Рейнгольд С. «Отравить монаха», или Человеческие ценности по Умберто Эко // Иностранная литература. — 1994. — № 4.
Л-ра: Всесвітня література та культура в навчальних закладах України. – 2001. – №11. – С. 30-31.
Твори
Критика
