Роман Умберто Еко «Ім’я троянди»

Т. В. Стеценко

Поняттям «постмодернізм» визначають не тільки становище сучасної літератури, а іноді й стан суспільства в цілому. Постмодернізм проголошує гасло «відкритого мистецтва», вільної взаємодії з усіма старими і новими традиціями. Це гра з цитатами, жанрами і стилями різних епох, зняття різниці між нормативним і ненормативним, взагалі, принципова відмова від поняття норми. Постмодернізм встановлює партнерські «ігрові» відносини між читачем і автором. Гра й іронія — важливі якості цієї літератури, що стала найхарактернішим явищем художнього життя кінця XX ст.

У своїй статті ми спробуємо розглянути одну з найяскравіших рис літератури постмодернізму — інтертекстуальність. Зупинимося на романі Умберто Еко «Ім’я троянди». Інтертекстуальність визначається як міжтекстові співвідношення літературних творів і полягає у: 1) відтворенні в літературному творі конкретних літературних явищ інших творів, більш ранніх, через цитування, алюзії, ремінісценції, пародіювання та ін.; 2) явному наслідуванні чужих стильових властивостей і норм (окремих письменників, літературних шкіл і напрямів). Інтертекстуальність — «загальне поле анонімних формул». Кожен текст є інтертекстом; інші тексти присутні в ньому на різних рівнях у більш-менш знайомих формах. Будь-який текст являє собою нову тканину, виткану зі старих цитат. Обривки культурних кодів, формул, ритмічних структур, фрагменти соціальних ідіом — усі вони увібрані текстом і перемішані в ньому. Як сказав відомий літературознавець С. Аверінцев: «Ми живемо в епоху, коли всі слова вже сказані».

Умберто Еко — письменник, семіолог, культуролог, професор Болонського і ще кількох університетів. Для багатьох автор світового інтелектуального бестселера «Ім’я троянди» є уособленням постмодернізму. Будь-яка книга Еко — це водночас і всі інші книги, що формують контекст, який визначає культурне підґрунтя твору. «Ім’я троянди» — це і Статут бенедиктинського абатства, і роботи Абеляра, Фоми Аквінського, Роджера Бекона, Оккама. Це трактати про єретицтво й історію францисканців; це історичні документи про бідність церкви і водночас це описи див та чудес, що складалися мандрівниками на край світу; це босхівські кошмари, це друга частина «Поетики» Арістотеля, що присвячена комедії і сміху.

Роман Еко надзвичайно вдалий для дослідження поняття «інтертекстуальності». Тут ми легко можемо знайти образи, вислови, мотиви, що будуть нам нагадувати інших авторів і інші твори. Це і Конан Дойль, і Е. По, і Дайте, а також Ф. Достоєвський, О. Мандзоні, Т. Манн, Х. Борхес — і це далеко не повний перелік.

Буде доцільним для розуміння поняття «інтертекстуальність» розглянути зв’язок роману У. Еко з творами видатного аргентинця Х. Борхеса. «Ім’я троянди» — середньовічний детектив, історичний роман, філософська притча. Як досвідчений гравець, автор вибудовує перед нами головоломку, ключ від якої не збирається показувати. І навіть його чудові «Записки на полях «Імені троянди» — своєрідний коментар роману — заплутують читача, бо написані в тому ж іронічному ключі і являють собою лиш додаткові шматки мозаїки, а відтак, тільки додають питань, зовсім не відповідаючи на них.

На зв’язок роману з працями великого аргентинця Еко наводить читача відразу і недвозначно. Читаючи роман, учні бачать співзвучність імені Хорхе з Бургоса з іменем Хорхе Борхеса. В «Замітках на полях «Імені троянди», опублікованих через три роки після виходу роману, Еко пояснює: «Бібліотека плюс сліпий дорівнює Борхес.... Зокрема тому, що борги потрібно віддавати». В статті Борхес згаданий у трьох місцях. Як прообраз бібліотекаря, як представник постмодернізму і як знавець середньовіччя. Жодної книги Борхеса не згадано. Адже, як сказав Борхес в сповіданні «Сад розбіжних стежинок», у тексті шаради не можна вживати загадане слово!

Ще в своїх перших словах в романі Хорхе з небувалою пристрастю, поміченою Адсоном, описує бісівські способи, що можуть нагадати нам «Книгу про уявні створіння» Борхеса — енциклопедичний довідник з короткими статтями про різні, переважно міфологічні та поганські істоти.

Об’єднує оповідання «Пошуки Аверроеса» Борхеса і роман Еко «Поетика» Арістотеля. Над «Поетикою» Арістотеля ламає голову головний герой оповідання, намагаючись розгадати зміст таємничих слів «трагедія» і «комедія». «Цей грек, джерело всілякої філософії, був посланий людям, аби навчити їх усьому, що можливо знати — тлумачити його книги, як улеми тлумачать Коран, було нелегкою метою Аверроеса. Напередодні роботу зупинили два незрозумілих для нього слова на початку «Поетики». Цими словами були «трагедія» і «комедія». Він зустрічав їх багато років тому б третій книзі «Риторики». Ніхто в царині ісламу не міг здогадатися, що вони означають». В цьому ж оповіданні згадується і троянда, пелюстками якої написане Ім’я Аллаха: ось уже «Ім’я» і «троянда» зовсім поруч. В романі Еко саме «Поетика» Арістотеля стане книгою, навколо якої розгорнуться всі події. Згадується в романі і ім’я Аверроеса. Прочитавши записку Веннанція, у якій той цитує вихоплені ним з тексту «Поетики» фрази, Адсон питає: «Щоб упізнати, що сказано в книзі, вам потрібно читати інші книги?» і чує від Вільгельма: «Хіба, читаючи Альберта, ти не можеш уявити собі, що говорилося в Хоми, а читаючи Хому — про що писав Аверроес?». У «Вавілонській бібліотеці», до речі, Борхес пропонує той самий метод: «Щоб виявити книгу А, варто звернутися до книги В, що зазначить місце А; щоб розшукати книгу В, потрібно попередньо звернутися до книги С, і так до нескінченності». Вже сама побудова цих перехресних посилань, алюзій, нагадує неповторний стиль Борхеса. Як Хорхе не може зрозуміти істинного значення «Поетики» Арістотеля, так само Аверроес, що перекладає Арістотеля на арабську, не розуміє суті драми через незнання самого поняття «театр».

В романі Еко ми зустрічаємо одну з найулюбленіших ігор Борхеса — поєднання і взаємодія різних реальностей. Дзеркала, лабіринти — все, що породжує безкінечність і дає можливість для нових поєднань різних світів. У Еко: «Бібліотека народилась із певного плану, що перебуває в глибокій таємниці. Тільки бібліотекар має право рухатися книжковими лабіринтами, тільки він знає, де шукати книги і де їх ставити, тільки він несе відповідальність за їх збереження. Оскільки не всяка істина для всякого вуха призначається, і не всяка брехня може бути розпізнана довірливою душею... Бібліотека захищається сама, вона непрониклива, мов істина, що криється в ній, підступна, як неправда, ув’язнена в ній. Лабіринт духовний — це ще й матеріальний лабіринт. Увійшовши до нього, ви можете не вийти з бібліотеки». Бібліотека ж плюс лабіринт дорівнює «Вавилонській бібліотеці» Борхеса. «Всесвіт — дехто називає його Бібліотекою — складається з величезного, можливо, безкінечного числа шестигранних галерей, з широкими вентиляційними колодязями, обгородженими невисокими бильцями. З кожного шестигранника видно два верхніх і два нижніх поверхи — до нескінченності. Обладнання галерей є незмінним... У коридорі - дзеркало, що достовірно подвоює видиме. Дзеркала наводять людей на думку, що Бібліотека не безкінечна (якщо вона безкінечна насправді, навіщо це ілюзорне подвоєння?); я ж надаю перевагу думці, що гладкі поверхні виражають і обіцяють нескінченність...», — так бачить свою бібліотеку Борхес.

Отже, бібліотека - це образ, вичерпно розроблений Борхесом. Це і всесвіт, і безкінечна книга, і Національна бібліотека в Буенос-Айресі, директором якої гін служив. «Бібліотека містить у собі усе — і дійсність, і уяву», - говорить Хорхе з Бургоса. «Бібліотека всеосяжна,» — говорить герой «Вавилонської бібліотеки». Вона містить у собі «усе, що піддається вираженню — усіма мовами». Вільгельм, розмовляючи з Адсоном, говорить про бібліотеку монастиря в чудових тонах не з любові до риторики — «у ній більше книг, ніж у будь-якій бібліотеці християнства, це — єдиний наш світоч, краще, що може протиставити наш християнський світ...». Таке сховище можна дати в розпорядження тільки Борхесу. Хорхе з хранителя бібліотеки перетворюється на винуватця її загибелі. Ця трансформація нагадує подібну у Борхеса. Зрадник стає Рятівником у оповіданні «Три версії зради Іуди». «Бог став людиною повністю, він став людиною аж до самої її ницості, людиною до самої мерзенності і прірви. Щоб врятувати нас, він міг вибрати будь яку долю із тих, що плетуть складне мереживо історії, він міг стати Олександром, або Піфагором, або Рюриком, або Ісусом; він обрав найганебнішу долю: він став Іудою». Ще одна деталь — описуючи героя своєї новели, середньовічного гностика, по суті, характеру, Борхес говорить: «Фрагмент з його проповіді загинув би, коли пожежа якої-небудь монастирської бібліотеки знищила б останній екземпляр. Еко ж у «Замітках на полях «Ім’я троянди» стверджує, що «у середні віки собори і монастирі палахкотіли, мов сірники». Ідея пожежі прийшла йому в голову на самому початку роботи над романом. Поєднання вогню і книг, книг, що гинуть при пожежі, — один із повторюваних сюжетів світової літератури. «Ліхтар упав прямо посеред купи книг, що зсипалися зі столу і валялися одна на одній в розкритому, розшарпаному вигляді. Олія потекла із каганця. Вогонь миттєво схопився за тендітні пергаменти, як за в’язку сухого збіжжя. Книги спалахнули з такою несамовитістю, ніби їх тисячолітні сторінки від споконвіку жадали очищувального полум’я і раділи зараз, знайшовши можливість вгамувати люту жагу пожежі». Борхес не уникнув причетності до цієї теми: одна з його улюблених історій розповідає про китайського імператора, що намірився спалити всі книги, щоб стерти пам’ять про попередні часи, але сам став книгою, потрапивши до Неї.

Спробуємо розглянути схожість роману Еко і оповідань Борхеса, порівнюючи образи Дольчина (роман «Ім’я троянди») та Амультасіма (оповідання «Наближення до Амультасіма»), де перший - злісний єретик, а другий — втілення святості.

Дольчин — єретик, тому що прагнув сам змінити світопорядок, не чекаючи цього від Господа... Амультасім в оповіданні Борхеса — «... це символ Бога...» «Народ Божий як би послідовність концентричних кіл: одні віддалені, інші розташовані майже в центрі», — пояснює Вільгельм суть єретичних течій. Об’єднати народ Божий можна, вернувши відсторонених у межі кола. У цій розмові можна відчути чудовий зв’язок з концентричною божественністю гностиків, про яку пише Борхес в оповіданні «Виправдання Лже-Василіда». У цьому творі Борхес цитує Оккама, на якого не без задоволення посилається і Вільгельм.

У романі Еко Хорхе - єдиний супротивник Вільгельма. Предметом їх поєдинку стає книга. «Ім’я троянди» - це унікальна книга, яка розповідає про любов до книг і яка зробила книгу (разом з любов’ю до неї) як джерелом злодійства, так і засобом боротьби з ним. Це детектив, де вбивцею с книга, об’єктом пошуку — книга і метолом розслідування слугує також книга («Апокаліпсис», що заплутав його) (Л. Бочарова). Хорхе уособлює дух догми, Вільгельм — аналізу. Один створює лабіринт, другий — розгадує таємницю виходу з нього. Бібліотека для Вільгельма — не місце, де зберігаються догми, а запас поживку для розуму. «Ти диявол, — говорить Вільгельм Хорхе. Диявол — це не перемога плоті. Диявол — це гордовитість духу. Це вірування без усмішки. Це істина, що ніколи не піддається сумніву». «Ти ж гірший за диявола, мінорите, — відповідає Хорхе. — Ти блазень». Їх боротьбу можна назвати боротьбою за Знання, але кожен з них приречений на поразку. Навіть якщо Вільгельму і вдалося б заволодіти книгою, нескінченність бібліотеки звела б усі його зусилля нанівець. У пораді Вільгельма «учити сміятися саму істину», у визнанні «я гнався за видимістю порядку у той час, як повинен був знати, що порядку у світі не існує» є і багатоваріативність трактувань самого роману, і марність суперечок щодо істини, і допустимість взаємозаперечуючих методів пізнання світу. Проте, шлях до істини є багато важливішим, ніж його кінцева мета, яка може виявитися недосяжною.

Таким чином, дослідницька робота учнів допомогла розкрити зміст поняття «інтертекстуальність», такого важливого для розуміння постмодерністських текстів, та відстежити зв’язок роману У. Еко з творами Х. Борхеса на рівні тем, ідей, сюжетних елементів, образів.

Література:

У. Эко. «Имя розы». — С.-П: Симпозиум, 2000.
Х. Борхес. Проза разных лет. — М: Радуга, 1989.
Ю. Лотман. Выход из лабиринта. — С.-П.: Симпозиум, 2000.
У. Эко. Заметки на полях «Имени розы». — С.-П.: Симпозиум, 2000.
И. Тертерян. Человек, мир, культура в творчестве Хорхе Луиса Борхеса // Борхес X. Проза разных лет. — М.: Радуга, 1989.
Літературознавчий словник-довідник. — К.: Академія, 1997.

Л-ра: Зарубіжна література в навчальних закладах. – 2002. – № 8. – С. 37-38.

Біографія

Твори

Критика