Дві мрії Умберто Еко

Дві мрії Умберто Еко

Мар’яна Прокопович

«Кожен автор має дві мрії — щоб його книжки продавалися мільйонами примірників і щоб читала його вибрана меншість»,— стверджує Умберто Еко, професор семіотики Болонського університету, автор двох світових бестселерів — романів «Ім’я троянди» та «Маятник Фуко». Таке поєднання двох несумісних, здавалося б, мрій виглядає доволі незвично. Але незвичний і сам Еко — невгамовний мандрівник по світу, невловимий мешканець трьох своїх італійських резиденцій — у Болоньї, Мілані та колишньому монастирі в Монте-Черіньяно, невтомний трудівник академічної й літературної ниви.

В одному зі своїх есе він перелічує, чим зайняті думки професора італійського університету: «Стаття, яку треба написати, виступ на конференції, зв’язок між цілим і частинами, уряд Андреотті, як бути з проблемою спокутування гріхів, питання життя на Марсі, остання пісня Челентано, парадокс Епіменіда...» Це стиль життя Еко — він публікує статтю в кожному номері тижневика «Еспрессо», щороку п’ять-шість разів виїжджає читати лекції в університетах Сполучених Штатів, тричі на тиждень відточує свої теоретичні моделі на заняттях зі студентами, співпрацює з італійським телебаченням, удосконалює свою теологічну систему, крім того, займається філософією, не кажучи вже про романи. «Секрет полягає в тому, що я пишу і читаю в дорозі, вдома постійно заважають», — каже Еко. У його кишенях — коробка сірників, вкрита нотатками, диктофон, у який він «наговорює» ідеї, сидячи за кермом, а в руках — комп’ютер «Шарп» замість портфеля.

Його приятель, історик Жак Ле Гофф каже, що єдиним його недоліком є розкиданість інтересів. Однак він поєднує в собі багату особистість дослідника і схильність спілкуватися з широкою публікою.

Саме ця його здатність і призвела до унікального успіху першого його роману «Ім’я троянди» на початку 80-х років. Зустріч кабінетного вченого з величезною кількістю читачів відбулася за посередництвом твору багатослівного, нашпигованого латинськими цитатами й численними інтелектуальними алюзіями. Це можна було б вважати випадковістю, коли б через дев’ять років не з’явився «Маятник Фуко», роман ще складніший, ще довший — і не зазнав такого самого успіху.

Умберто Еко народився в Алессандрії 1932 року. 1954 року отримав диплом доктора філософії в Турінському університеті, де почав викладати естетику як приват-доцент. Відтоді веде активну наукову й літературну діяльність — пише нариси з естетики, статті з проблем сучасного мистецтва та історіографічні дослідження з середньовічної філософії. Його перу належить книга «Відкритий твір», де він аналізує авангардистську літературу у світлі теорії інформації, праці «Поетика Джойса», «Семіотика і філософія MOBH»,«Lector in fabula» та інші.

Попри свою популярність, Умберто Еко одержав кафедру лише 1971 року, у тридцятидев’ятилітньому віці. Академічний світ не схвалює відхилень у бік масової культури, а Еко почав саме з цього. Ще до завершення своєї спеціалізації з естетики він працював у видавництві Бомпіані, виступав у пресі зі статтями на злободенні теми, співпрацював з італійським телебаченням.

Свою дисертацію Умберто Еко присвятив естетичній проблематиці у Фоми Аквінського. Саме у цього християнського святого й філософа він знаходить «поняття форми як структури, що може бути розкладена на компоненти». Це перегукувалося з модним на той час структуралізмом. Питання інтерпретації тексту, поставлене преподобним Фомою з Аквіна, захопило Умберто Еко і врешті привело його до семіотики, тобто теорії знаків та їх інтерпретації, що зробилась його основним фахом.

Семіотика — це не філософія, не загальне пояснення світу, вона займається всіма видами комунікації: словами, образами, формами, мистецтвом, літературою, одягом тощо. Еко аналізує все це за допомогою теорії творення знаків, досліджує одиниці змісту. Семіолог, казав Ролан Барт, це пан, який бачить зміст там, де інші бачать речі. Еко бачить усе.

Він вивчає Чарлза Сандерса Пірса, котрий вважається попередником семіотики. В одному зі своїх творів він порівнює прийоми мислення, розроблені Пірсом, із ходом думок персонажів у розповідях про Шерлока Холмса та у повісті Вольтера «Задиг». Така суміш науки, масової культури й ерудиції цілком у дусі Еко.

Те саме ми бачимо й у його першому великому літературному творі, славнозвісному романі «Ім’я троянди». Це одночасно твір детективний, історичний і філософський. Дія відбувається у середньовічному бенедиктинському абатстві. Перед читачем розгортається панорама Європи XIV ст. з усіма її конфліктами, релігійними й соціальними. На тлі цієї панорами розвивається детективна фабула. Як майстер детективу Еко виступає тут послідовником Конан Дойла з його дедуктивним методом, а не Сіменона, схильного шукати ключа до таємниць у людських слабостях та суспільних обставинах. Сам головний герой роману, Вільгельм Баскервільський, асоціюється з Шерлоком Холмсом не лише своїм ім’ям, а й самим стилем мислення. Цей стиль мислення — не просто практичне знаряддя для вирішення повсякденних проблем, а й цілий світогляд, що не належить середньовіччю. І водночас роман сповнений різноманітних символів, філософських роздумів.

«Ім’я троянди», таким чином, — твір особливого жанру. Він створений на перехресті кількох різних підходів до літератури, які вважалися до цього часу несумісними. І саме в цьому полягає найбільше досягнення Еко, в цьому криються причини сенсаційного успіху його роману. Кожен читач знаходить у ньому щось для себе: і той, хто шукає лише розваги, не намагаючись надто напружуватись, і той, хто прагне інтелектуального збагачення.

Успіх роману справді безпрецедентний. Ось декілька цифр: починаючи з жовтня 1980 року, коли роман появився в Італії, до кінця жовтня 1989 року він вийшов 27-ма мовами тиражем 10 млн. 240 тис. примірників. В Італії протягом двох років продано 2 млн. 600 тис. примірників, стільки ж у Західній Німеччині, 650 тис. — у Франції, 500 тис. у Великобританії, 300 тис. У Нідерландах — гігантська цифра як на 15 мільйонів жителів.

Незвичайний успіх роману був для Еко цілковитою несподіванкою. Він раптом зробився людиною, знаною не лише в академічних колах. Популярність, однак, не викликала у нього надмірного захвату. «Я звик бути вільним, — нарікає письменник, — звик виїжджати на узбережжя у Портофіно, виходити щоранку по газети. А тепер мушу жити замкнено, тобто діяти, у певному розумінні, підпільно». Минулої осені одна з італійських газет, розповідаючи про прем’єру «Жанни д’Арк» у болонському театрі, повідомила сенсацію: Умберто Еко біля театру перед виставою був, а на виставу не пішов. «Я частіше відсутній, ніж присутній, щоб про мене менше говорили», — жартує Еко.

В інтерв’ю французькому журналові «Ле Пуен» Еко розповідає історію написання свого другого роману: «Це було мукою. Я почував себе мов жертва шантажу. Чи не пишу я його, бува, лише для того, щоб не бути автором тільки одного роману, успіх якого міг бути випадковістю? Писати «Ім’я троянди» було розвагою, я не відчував відповідальності. А тут я сам вступив у гру. Я мав страшне відчуття, ніби ризикую одразу всім».

«Ім’я троянди» починається латинською мовою, «Маятник Фуко» — староєврейською. Еко каже, що у другому випадку він зробив це з наміром знеохотити читачів, — аби ніхто не думав, ніби він, заживши першим романом небувалої популярності, шукає собі знову легкого успіху. Та виявляється, читачі самі прагнуть такого «знеохочування», аби самі могли себе ще дужче поважати.

«Маятник Фуко», за висловом самого Еко, «це історія всіх змов, які тільки можна собі уявити на нашій планеті». Він починається з того, що троє працівників одного з міланських видавництв для розваги закладають у комп’ютер усю існуючу інформацію про різні масонські ложі, окультні товариства, диявольські секти, а також масу іншої, найрізноманітнішої інформації. Проте їх жарт триває недовго: вони виявляють таємну й реально існуючу змову, яка виникла 13 жовтня 1307 року після розгрому ордену тамплієрів Філіпом Прекрасним. Метою цієї змови є панування над світом, до якої причетні Жюль Верн, Гітлер, Вольтер, Галілей... Змова виявляється справжньою, а її учасники захищають свою таємницю.

Так спеціаліст з інтерпретації створює пародію на інтерпретацію, висміюючи відсутність у ній всякої зв’язності, маніпулювання аналогіями, елементами, не пов’язаними між собою, волюнтаристське поєднання фактів у значуще ціле. «Так, я хотів показати у своїй книзі «Відкритий твір», що існує безконечна кількість інтерпретацій кожного твору. Але це не означає, що всяка інтерпретація добра. Можна робити по Парижу прогулянки безліччю маршрутів, однак деякі з них нереальні: вони закінчуються тупиком або перетинають Сену у місцях, де немає мостів. Кожен текст, як і кожне місто, нав’язує нам певні обмеження, змушує бути послідовними. Нелегко визначити найкращу інтерпретацію, якщо їх безліч, але не так уже й важко визначити, котра з них погана».

Отже, не кожній інтерпретації можна довіряти. Але не всі читачі зрозуміли іронію автора. Дехто, наприклад, був щасливий знайти у романі підтвердження своєї точки зору на твори Шекспіра, які, мовляв, насправді писав Бекон.

Дві книги Еко побудовані за принципом протилежності. «Ім’я троянди» — це класичний детективний роман, зодягнений у середньовічний одяг. У «Маятникові Фуко» під розповіддю про слідство ховається ціла інтелектуальна машина, здатна переписати історію, починаючи з першого хрестового походу.

Есе, запропоновані увазі читачів «Всесвіту», з’явилися в журналі «Іль Beppi» та інших часописах наприкінці 50-х — на початку 60-х років. Ці невеликі твори, за висловом самого Еко, «написані лівою рукою», — спостереження звичаїв, життєвих ситуацій, у яких письменник висловлює свої погляди на окремі аспекти життя, певні етичні проблеми, підходячи до них доволі іронічно. За допомогою іронії й гротеску він уявно нищить явища, які його обурюють, сподіваючись змінити їх. Адже, на його думку, сміх — це крайнє випробування людини, перед яким те, що заслуговує вижити, виживає, а те, що повинно впасти — падає.

Що стосується есе «Дзен і Захід», то це зразок іншого, «серйозного» Еко, хоча елементи сарказму й іронії в поєднанні з блискучою ерудицією й проникливим аналізом соціокультурних явищ виказують і тут неповторний стиль мислення італійського майстра.

Не маючи змоги познайомити читачів «Всесвіту» із романами Умберто Еко через їх велетенський, «нежурнальний» обсяг, сподіваємось усе-таки, що й його есеїстика знайде в Україні своїх вдячних, зацікавлених читачів.

Л-ра: Всесвіт. – 1991. – № 3. – С. 170-172.

Биография

Произведения

Критика


Читати також