Теодозія Зарівна. Цей клаптик порожнього ґрунту

Цей клаптик порожнього ґрунту — зона мого мовчання.
Обітниця зовсім легка — забути слова і спосіб
їхнього словотвору. Занудно виводить чайник
мелодію порожнечі. Безлюдним островом постіль.
Безшумно міряє птаство нерідну небесну відстань
днями без батьківщини — і це означає зміну
старих декорацій літа із зелені до карміну,
рвучи кривавий шнурочок, що їх не пускає звідси.
О мій свинценосний ирій. Повернення відкладають
обставини і папери. Із нього, неначе з коми,
вихід цілком ненадійний і трішечки випадковий,
тим більше, за цим парканом — армія вовкодавів.
Тому полюбити зону, мов блазень й король водночас,
що рве свою мантію в смужку перев’язати рану —
наша мета і вихід. Ні з Біблії, ні з Корану
не вичитаємо ради аж до повної ночі
чи до повного місяця, чи до весни, тим паче.
Під стелею, де ти вродився й, на жаль, не помреш під нею,
циганка проводить лінію і бреше, що під зорею,
а я до неї сміюся, вона ж лютує і плаче.