Стильові домінанти лірики Теодозії Зарівної (на матеріалі збірки «Провінційні розмисли»)

О. В. Шаф

Розглядаються стильові особливості поезії Т. Зарівної (збірка «Провінційні розмисли»), а саме лейтмотив втрачання як рефлексія плину часу, тенденція до ототожнення зображуваного світу й створюваного тексту, автобіографічність.

Ключові слова: фемінна поезія, стиль, поетичне світовідчуття, мотив втрачання, автобіографічність.

In the article stylistic features of the T. Zariwna’s poems from the collection «The provincial’s meditations»: the main motive of losing as a reflection of the time’s stream, identification of depicted worldand created text, autobiographism are looked.

Key words: feminine poetry, style, poetic perception of the world, motive of loss, autobiographical character.

Осмислення стильових особливостей ліричного доробку Теодозії Зарівної, які ще не були об’єктом системного наукового розгляду літературознавців, є актуальним у контексті виявлення специфіки вітчизняної фемінної поезії загалом, і світоглядно-концептуальних засад творчості поетеси як її повноправної представниці зокрема. У збірці Теодозії Зарівної «Провінційні розмисли», що побачила світ у 2009 році, переважає інтимно-філософська лірика широкого ідейно-тематичного спектра, якої охоплює вираз любовного почуття, що, як правило, віднесений у минуле, ліричні медитації, спрямовані на осмислення плину часу, суті смерті, пам’яті, музики, циклічності буття тощо, рефлексію феномену творчості, долі митця, трагіко-іронічні замальовки історіософського плану. Така тематична спрямованість поезій збірки зумовлює її ностальгічно-медитативний (лише в окремих творах - іронічно-грайливий) настрій, що повністю суголосний образу ліричної героїні Т. Зарівної. Автор наділяє ліричне «Я» широким кругозором, що дозволяє залучати як тло або об’єкт поетичної рефлексії вітчизняні й світові культурні та історичні реалії, а також тонким відчуттям прекрасного, зокрема музики, образ якої є у збірці наскрізним, таким, що виконує функцію посилення емоційно-експресивної виразності зображуваного в поезіях світу, передачі нюансів почуттів тощо.

Дуальність ліричної героїні - поетеси, яка вболіває за сучасне людство, та жінки, для якої є пріоритетним її душевний світ, захищений родинним щастям і домашнім затишком, є автобіографічною. Тяжіння до самопрезентації через автобіографічний образ ліричної героїні загалом властивий фемінній літературі [4, с. 119]. Для поезії Теодозії Зарівної характерна органічна злитість образу ліричної героїні та творчої іпостасі автора. Світоглядна позиція поетеси, відома з численних інтерв’ю з нею, зокрема її оцінка суспільно-політичного життя в Україні, узгодження її творчого процесу з обов’язками матері й дружини, художньо втілена в її поезії. Так, думка про штучну деструкцію літератури, криміналізацію країни, яка здається їй чужою, висловлена поетесою в статті «Соломія. Спогад зі сторони» [2], перегукується з рядками її поезії: «Щасливі ці люди - / вони не знають сумнівів, / хапаючи гроші і землі, / ті, що погано лежать» [1, с. 64].

Зізнання Т. Зарівної в одному з інтерв’ю про те, що перешкодою нестримному бажанню творити часто є хагні справи, що змушує її працювати вночі [3], має аналог у її рядках «Мовчать палати, пес, дитя - / Омріяна німотна сцена» з вірша «В книжках конторських», лірична героїня якого - Шахерезада - живе ніб и у двох світах: денному, де вона служниця, і нічному, де «таємні золоті ключі / спішить їй місяць доручити» («ключі» від «тисячі історій), тобто від творчості). Дилема між творчістю й буденністю, яка поглинає ліричну героїню (автора), є провідною в поезії Зарівної «Легенькі хмари зашивають небо», але вона вирішується на користь «жіночності»: «крах поезії, / торжество червоного светра»[1, с. 63], де останній образ як уособлення традиційного жіночого заняття - плетіння (яке, до речі, є одним з хобі поетеси) асоціюється зі свідомою ізоляцією героїні в межах хатнього побуту як протестом проти декларативного, штучного «соціального» мистецького світу. Автобіографічною є навіть поширена в поезії Зарівної деталь безсоння ліричної героїні, що супроводжує її творчий процес. У ліриці поетеси автобіографічні мотиви націлені на відтворення картини інтимного світу ж інки-митця, для якої творчість і життя нерозривно поєднані, що знімає потребу розмежовувати авторську постать і образ ліричної героїні, адже реальний світ і художній тяжіють до повного злиття.

Тенденція до ототожнення природного буття й тексту зафіксована, наприклад, у поезії Зарівної «Вперше пейзаж за вікном...», зокрема в рядках:

...десь дуже зрідка
проїжджає машина,
не встигаючи сполохати
рій літер на ціннику білої ручки [1, с. 77], -

де образ зі сфери реальності - машина, що проїжджає, - зміщений в одну буттєву площину, що й образ «рій літер», тобто твір. Деталь «на кінчику білої ручки» можна прочитати як ознаку процесуальності: плин часу у світі співпадає з процесом створення тексту. Зіставлення природних образів й атрибутів тексту зафіксоване й у вірші «Захід поезії сумний»: зображений процес спилювання дерева прочитується як метафора розтину тексту, образ якого у свою чергу спроектовано у і світ Природи за ознакою «невагомості» (тобто нематеріальності вербального) та «нечутності» (можливо, його непрочитаності або непотрібності), порівняно з метеликами й через асоціативно-символічний контекст цього образу як уособлення потойбічного й нетривкого - з «душами слів», що прозвучали в минулому, але продовжують існувати, як випливає з контексту твору. Отже, стильова особливість даної поезії полягає в параболічному зіставленні вербального (художнього) світу та реальності як паралельних з багатьма точками перетину, або тотожних. Варто зауважити, що розширення змістових меж поняття «текст» до поняття «культура», «світ» характерне для постмодерністичної / постструктуралістської методології, не означає наслідування Зарівною її принципів у своїй поезії.

Зближення в уяві поетеси природного світу й художнього наявне і в її вірші «Осягнувши методику...», де модусом розгортання цієї теми є зображення зумовленості текстів психічними та фізичними факторами, що врешті решт уніфікують їх:

...підлітаєш над їхніми текстами, здолавши закон гравітації, і бачиш,
як вони схожі усе-таки
на дощ надворі,
страх самоти,
сказ уїдливої любові,
сумнівну логіку вчинків,
вперте вростання в життя,
мов усі, цілковито забувши,
що не можна любити цей світ
надто сильно і надто тривало [1, с. 32].

«Дощ надворі», «страх самоти», любов та інші суто «людські» обставини життя митців постають у поезії Зарівної як домінуючі над їхніми текстами, адже виявляють їх непереможене тяжіння до фізичного. У поезії «Осягнувши методику...» артикулюється одна з провідних у збірці «Провінційні розмисли» проблема долі митця та його спадку. У віршах такої тематики, присвячених постатям Пушкіна («Пане Пушкін, де справді лежить ваше тіло?»), Бродського («Пливе у човні Бродський») та ін., образ митця протиставлений загалу як особа обрана, нерозгадана, неповторна. Попри дещо традиційне осмислення митця й мистецтва в ліриці Зарівної, її стильову самобутність зумовлює особистісно-психологічний модус зображення образів геніїв, акцентуація їх «людських» якостей, що властиве інтерпретації цієї теми у фемінній літературі.

Музика постає однією з домінант поетичного світовідчуття в збірці «Провінційні розмисли» Зарівної (що також має біографічне підґрунтя, адже поетеса багато років займалася професійним вокалом). У вірші «Співає бабуся» образ пісні є виразом жіночої сутності, бо й пісню, і жінку спіткала спільна доля - занепад, старіння, забуття. Проекція ознак жінки на образ її пісні веде до їх ототожнення: «Пісню важко впізнати, / як і її виконавицю, / серед зморшок, полинялих хусток / і трьох спідниць ситцевих» [1, с. 10]. Музичність збірки виявляється і в численних образах: «Музика - то тут, то там» («Не жди у плеєрі повтору»), «Чи ці любитимуть духову музику» («На дні маленьких містечок»), згадках про народні пісні «Усі ці «Ой гиля, гуси» / чи «Ой ти, місяцю...», що свідчить про сприймання поетесою світу, мистецтва через музику.

Лейтмотивом збірки «Провінційні розмисли» Теодозії Зарівної є «втрачання», що розуміється як пролонгована в часі втрата, власне її процес, що набуває екзистенційного звучання як перманентний для ліричної героїні. «Втрачання» у поезії Зарівної, по суті, постає рефлексією «проживання життя», кожна мить якого є символічною втратою. «Життя матерія проста / переступала в іншу сталість», - такими рядками відкривається збірка, що підкреслює ідейну значущість цього мотиву. Поетична рефлексія плину часу розгортається і в рядках:

Життя - ріка зміліла - спокійно і неквапно тече за обрій, натрудженій душі уже не до снаги важенна магма пристрастей...
(«Життя - ріка зміліла») [1, с. 25], -

де мотив втрачання часу (життя) поєднується з мотивом утоми, виражений епітетом «натруджена душа». Відчуття втоми передане й у віршах «Нарешті втомилася виправляти світ», «Спочатку покидають рими...». Меланхолійно-філософський настрій останньої поезії зумовлений накладанням мотивів втрачання («спочатку покидають рими», «потім покидають споживачі», «потім покидають друзі»), утоми («душа втомилася низати намистини», «стою, опустивши руки», «покидають друзі, / обважнівши, втомившись»). У кульмінації поезії мотив проминання часу розгортається через метафоричний образ каруселі, що асоціюється з циклічним рухом, калейдоскопічною зміною картин буття:

Проворна дитяча карусель здуває листя з дерев, аж свище вітер і час, загубивши причину й наслідок, листя і цвіт, сніг і дощ летять єдиною смугою [1, с. 65].

Рух каруселі, що уособлює круговерть часу, символізує в поезії Зарівної також втрату сенсу існування - «загубивши причину й наслідок».

Актуальним у збірці є мотив старості, тісно пов’язаний з рефлексією проживання життя, що оприявнюється опосередковано в мотивах туги за молодістю, у ностальгічних згадках ліричної героїні про минуле. Проте старість у поезіях Зарівної виступає, як правило, атрибутом образів чоловіків, як наприклад, у вірші «Підберу до тебе слова» («Слава Богу, старієш разом зі мною, / Обвисає шкіра, осуваються м’язи...» [1, с. 59]). У поезії «Наші колишні симпатії» образ старості прочитується як моральна деградація, як причина розчарування в людях, у світі, в ідеалах молодості:

Наші колишні симпатії з черевцями поверх пасків, чванливими поглядами і старомодними туфлями проходять у натовпі мимо, ніби вони й не бували тілами легкими та чистими... [ 1, с. 54].

Мотиви старості та втоми перегукуються в збірці «Провінційні розмисли» Т. Зарівної з мотивом смерті, що є кульмінаційним в художньому осмисленні життя як втрачання й домінантним у таких її віршах, як «Після похорону», «У межах резонансу», «На дні маленьких містечок» та ін. Смерть у ліриці поетеси набуває філософського осмислення в модусі її впливу на психіку людей, які її спостерігали й залишилися жити. Змістовим стрижнем поезії «Після похорону...» є рефлексія відчуття втрати ліричною героїнею близької людини, вираженого станом «пригніченості» і «розгубленості», що супроводжується переживанням відчуженості, зокрема від життя - «інша планета, / куди тебе вислали / спокутувати невідомі гріхи» [1, с. 23]. Ідея проминальності людського життя, яке може здобути сенс лише піднісшись над буденним, узагальнюється у фіналі поезії «Після похорону».

У поезії Зарівної «На дні маленьких містечок» ідея невблаганного плину часу, що тотожний смерті, уособлена в образі корабля, який має архетипні паралелі в міфах різних народів як посередник між світом живих і мертвих.

Лейтмотив втрати актуалізує в ліриці Зарівної темпораль «теперішнє - минуле», що виражає спрямованість поетичної рефлексії від несприятливої дійсності в сприятливу минувшину, що, як правило, оприявнюється в поетичному тексті через мотив спогадів, який у багатьох її поезіях («Старі светри у шафі», «Чорна кішка», «Пройшло літ а літ», «Це наше з тобою місто» тощо) є наскрізним. Відповідно, актуальним у збірці «Провінційні розмисли» є й образ пам’яті, пов’язаний зі сферою минулого, що виконує функцію його символічного повернення в подієвий контекст теперішнього. Враховуючи позитивний емоційний фон минулого в поезіях Зарівної, можна пояснити частотність вживання образу пам’яті та мотиву спогадів спробою через них гармонізувати теперішнє. У вірші «Сезон осінній», де пейзажний антураж (у збірці «Провінційні розмисли» осінь - найпопулярніша пора року) теж орієнтований на символічне вираження ідеї втрачання як перехід від сприятливого теплого до несприятливого холодного сезону, образ пам’яті протиставлений невпинності плину часу та інтерпретований як вмістилище життя:

Вже чуєш втому, як підступну силу, і те добро, котрого не просила, втрачає смак і смисл - така ціна, і тільки пам’ять глави позабуті, де присмак терну і живої ртуті, диктує далі, ніби заводна [1, с. 42].

Мотив пам’яті розгортається в ліриці Зарівної й через образ фотографій як статичних відбитків життя, що проминає, які є спробою зупинити його плин. «Пожовклі фото чорно-білі, / сповнені по рубчик веселим щастям, / обпікають пучки», - звучить у зачині однойменного вірша. Звернення ліричної героїні в цій поезії до образів щасливого минулого має мазохістичний відтінок, адже вони несуть їй душевні страждання, які у фіналі твору переведено в іронічну площину - «біль часу і тягар чиєїсь відсутності» «випаровується» від технічної досконалості «всемогутнього «Кодака», за допомогою якого сфотографований світ набуває яскравих, але штучних, бутафорських барв. Слід зауважити, що символічний зміст образу фотографій зафіксовано і в повісті Зарівної «Дівчинка з черешні», де батько головної героїні - фотограф.

Домінанта минулого в ліриці Зарівної виражається і в частоті вживання лексем із семантикою «вчорашній», «колишній», «минулий», як скажімо, у вірші «Ми любимо ті ж квіти», де безпосередньо артикулюється така особливість світовідчуття ліричної героїні (автора), як зосередженість на минулому - «Якась безжальна минулофолія. / Суцільна вчорашність та й годі» [1, с. 38]. Непродуктивність майбутнього є також усвідомленою, що прочитується в рядках «Ще рвешся між минулим і майбутнім, / Щоправда, трохи слабшає останнє / У цим двобої...» [1, с. ЗО]. Гіперболізація ролі минулого в збірці «Провінційні розмисли» Зарівної зумовлена, на наш погляд, і лейтмотивом втрачання як результатом розчарування в теперішньому, і філософським спрямуванням її лірики, що орієнтована на минуле задля осмислення життєвих закономірностей.

В інтимних віршах у збірці Зарівної мотив втрачання трансформовано в мотив розлуки з коханою людиною, або розгорнуто через рефлексію колишньої любові. При цьому інтимні стосунки в поезіях такого Змісту зображені не як безповоротно втрачені, а як такі, що живуть у пам’яті, у снах ліричної героїні, але з плином часу поступово відходять у Минуле. Так, центральним у поезії «Жорстокий сон...» є мотив спогаду, що композиційно ділить її на ретроспективну, тобто орієнтовану на висвітлення минулого, та презентативну, в якій йдеться про теперішній стан ліричної героїні, композиційні частини. Епізоди колишнього кохання - «ми під одним плащем», «твоє реально тепле плече», «повільні слова» зберігають свою значимість для героїні («йшли за мною весь день / через двадцять років довгого життя» [1, с. 58]). Повернення уві сні або подумки до цих спогадів сприймається нею як віднайдення гармонії і щастя - «Жорсткий сон / все поставив на свої місця / (щоправда, колишні)», що супроводжується усвідомленням їх часткової втрати як минулих. Однак відголоси щастя молодості, повернуті сном, здатні змінити теперішнє життя жінки, наповнити його радістю і сподіваннями, що опосередковано виражаються через деталь «Захотілося фарбувати коси і переставляти меблі», метафору «якесь невидиме свято бриніло в повітрі» [1, с. 58].

Своєрідно мотив втрачання любові розгортається в поезії «Пливе у човні Бродський», де він інтерпретований як поступове зникнення в жінки пам’яті про чоловіка після його смерті:

чи довго вона ще його пам’ятатиме поміж пекучими віршами, які потроху даленітимуть як довго щезатимуть з неї його тепло і запах....[1, с. 49].

Відтворення втрачання любові в поезії деталізоване, переведене в площину фізичного відчуття, де запах лосьйону після гоління, дух сірого пальта є метонімічними образами самого поета, який зробив вибір між творчістю й коханням на користь «шовкового тіла», нехтуючи вічним заради мінливого.

Стильову своєрідність збірки Теодозії Зарівної «Провінційні розмисли» зумовлює переважання філософської тематики, яка акумулюється навколо екзистенційного мотиву втрачання як рефлексії плину часу - «проживання життя», що розгортається в любовно-інтимній ліриці як втрата кохання, спогад про нього, в пейзажній ліриці - через образ осені, у філософсько-медитативній ліриці - через мотиви старості, утоми, відчуженості, смерті. Стильовими домінантами віршів поетеси є гіперболізація минулого, що веде до пріоритету зворотної (ретроспективної) спрямованості відчуття часу, і спричинений цим ностальгічно-меланхолічний настрій багатьох із них, злиття образу ліричної героїні й творчої іпостасі особи автора, оприявнене в численних автобіографічних мотивах, що провокує тенденцію до ототожнення зображуваного світу й створюваного тексту в її поетичному світовідчутті.

Бібліографічні посилання:

Зарівна, Т. Провінційні розмисли: Поезії / Т. Зарівна. - К: Укр. письменник, 2008. - 79 с.
Зарівна, Т. Соломія. Спогад зі сторони / Т. Зарівна // Україна молода. - Режим доступу: http://umolodaJciev.ua/number/92/164/27i9
Проза жизни тоже располагает к поэзии (Інтерв’ю: з Т. Зарівною вела Л. Таран). Електронний ресурс: Зеркало недели / Человек, - 1998. гг № 28 (197). - 11-17 липня. Режим доступу: //www.zn.ua/3000/3680/17394/
Філоненко, С. Концепція особистості жінки в українській прозі 90-х років ХХ ст. (феміністичний аспект). - Дис. на здоб. наук. ст. канд. філол. наук. - Д., 2003.

Л-ра: Таїни художнього тексту. – Дніпропетровськ, 2010. – Вип. 11. – С. 193-201.

Біографія

Твори

Критика