24.06.2023

Хто ж він, Мобі Дік?

В. О. Братко

[…]

Розуміння широкого змісту образу-символу у творі залежить від сили першого вражений. Твір, насамперед, викликає певне збентеження у читачів. «Дивна книга, — кажуть ті, хто прочитав весь роман. — Вона не схожа на інші відомі нам твори». Так, «Мобі Дік» дійсно не схожий на інші романи.

Дивними є вже перші його сторінки, які починаються «Етимологією» (пояснення походження англійської назви кита та список його назв іншими мовами) і цитатами (до вісімдесяти найменувань), зібраними з багатьох видань, у яких бодай що згадується про китів. Картини, сцени, описи, найрізноманітніші образи, науковоподібні та філософські міркування — такий незвичайний початок твору демонстрував величезні знання автора в галузі китознавства. Твір містить ознаки роману-епопеї, філософського, морського, фантастичного, пригодницького романів. Дивним романом називали його і сучасники Мелвілла. Книга про Білого Кита — це особлива структура розповіді, яку довго і болісно шукав письменник. Автор задумав створити епічну картину з життя Америки і для цього вибудував свій роман як історію китобійного рейсу. Звідси жанрова поліфонія твору і його складна система символів.

[…]

У Мелвілла не було гарної освіти. Він ніколи не був студентом університету. Через смерть батька змушений був полишити навчання у школі. Але твори його свідчать про те, що це була дуже освічена людина, яка мала глибокі знання з соціології, психології, економіки та гносеології. Незвичайним був і творчий шлях письменника: починав він із повістей та романів, пізніше з’явилися оповідання, а в останні роки життя писав поетичні твори.

Герман Мелвілл народився 1 серпня 1819 року у м. Нью-Йорку в родині комерсанта, що займався підприємницькою діяльністю. У сім’ї було восьмеро дітей: чотири сини і чотири доньки. Раннє дитинство хлопчика було спокійним і щасливим. Невдовзі батько збанкрутував, продав будинок у Нью-Йорку та переселився до м. Олбані. Незабаром його не стало через нервове потрясіння. Мати з доньками переїхала до с. Лансінбург, а сини розлетілися по світу. У цей час Герману було 12 років. Він змушений був залишити навчання і найнятися на роботу. Спочатку переписував папери в банківській конторі, пізніше батракував на фермі. Тяжка виснажлива праця була непосильною для Германа. Він вирішує піти вчителювати, а для цього один рік навчається в класичній гімназії в Олбані, де отримує сертифікат, який надає йому можливість викладати в початковій школі. Двічі Мелвілл ставав на вчительську стежку, і обидва рази його спіткала невдача. Праця вчителя в невеличких американських школах була непрестижною. Вчителя наймали в складчину, і він перебував у залежності від батьків своїх учнів. До того ж деякі учні були за віком старші від учителя. Спроба одержати ази інженерної освіти і знайти роботу на будівництві каналу Ері також виявилася марною. Залишалась одна дорога (нею йшли його рідні) — це дорога в море.

Першу подорож Герман Мелвілл розпочав у 1839 році юнгою на вантажно-пасажирському кораблі «Св. Лаврентій», який здійснював регулярні рейси від Нью-Йорка до Ліверпуля. Далі розповідаємо учням про захоплюючі морські пригоди Мелвілла, що продовжувалися цілих чотири роки.

Погляньмо на карту Сполучених Штатів Америки. На півночі цієї країни є невеликий штат Рой-Айленд із адміністративним центром Провіденс. Знайдемо на карті і м. Нью-Бедфорд — місто гучної слави, китобійної столиці

США. Саме тут розпочинався американський китобійний промисел, звідси відправлялися у багатомісячні рейси китобійні судна. У цьому місті біля гавані розташована невеличка церква. На одній із її лавок прибита металева дощечка з написом, що на цій лаві перед відплиттям на китобійному судні «Акушнет» 3 січня 1841 року сидів Герман Мелвілл. Судно «Акушнет» відпливало за традиційним китобійним маршрутом: Ріо-де-Жанейро — мис Горн — Сант-Яго — Галапагоський архіпелаг Маркізькі острови — все це райони Тихого Океану. Умови, в яких жили і працювали матроси китобійної флотилії, були жахливими. Палична дисципліна, тяжка нелюдська праця, смертельний ризик під час полювання на китів призводили до масового дезертирства з кораблів. Капітани китобійних суден обходили великі портові міста з тим, щоб не позбутися в них членів команди. Герман Мелвілл проплавав на «Акушнеті» півтора року. Не витримавши виснажливої фізичної праці та постійного чаду від витопленого лою, смороду, спеки, задухи, кепської їжі, браку води, Мелвілл разом з товаришем Тобі Гріном опинився на одному із Маркізьких островів, серед племені Тайпі з острова Нукухіва. Там він провів цілий місяць, побоюючись за своє життя, бо підозрював тубільців у людожерстві (за іншими джерелами, він таки перебував серед людожерів). Спостереження за життям племені, цікаві факти та думки стали основою для першої книжки — повісті «Тайпі» (1846), бестселера, що прославив Германа Мелвілла на всю країну, зробив відомою людиною, яка жила серед щирих і наївних канібалів. Проте попереду ще був австралійський китобійний корабель «Люсі Енн», на який Мелвілл найнявся після втечі від гостинного племені.

На австралійському судні були такі ж жахливі умови праці і життя, як і на «Акушнеті». Команда «Люсі Енн» підняла бунт проти кабальних умов праці. Бунт придушили, група матросів, серед якої був і Мелвілл, опинилася у в’язниці. Далі була ще одна втеча на острів Еймео, де Мелвілл знову на півроку завербувався на американський китобоєць «Чарльз і Генрі». Рівно через півроку, за угодою, капітан висадив його на Гаваях, де Герман не зміг відшукати більш-менш пристойної роботи. Нарешті він вирішує піти матросом на військовий корабель «Сполучені Штати». Військово-морська служба розтяглася майже на півтора року: з серпня 1843 до жовтня 1844 року. Корабель побував у Гонолулу, Вальпараїсо, Лімі, Ріо-де-Жанейро, проте флотське життя було не кращим від китобійних буднів, і Мелвілл 14 жовтня 1844 року залишає службу, повертається до Лансінбургу, де жила мати з сестрами. Знову він без грошей, без роботи. Єдине, що він придбав за ці чотири роки, — це великий життєвий досвід і величезні враження від побаченого.

Назвемо основні твори американського письменника: романи «Ому» (1847), «Редберн» (1849), «Марді» (1848), «Білий Бушлат» (1850).

Далі скажемо, що над наступним романом «Мобі Дік, або Білий Кит» Мелвілл працював майже два роки. У книзі, що побачила світ у 1851 році, знайшли відображення весь життєвий досвід автора, його роздуми над проблемою буття людини, категоріями вічної теми Добра і Зла. «Мобі Дік» — це роман про Людину і про людство. Але в першу чергу про історичну долю людей, які називали себе американцями. Г. Мелвілл писав роман не про себе, а про Америку.

[…]

Пригодницьку літературу ще часто називають авантюрною (у перекл. з франц. мови «авантюра» — пригода і означає ризиковане, сумнівне діяння, часто з корисливими, безчесними цілями, розраховане на випадковий успіх; акція, без урахування реальних можливостей і умов, приречена, як правило, на невдачу).

Улюблені ваші книги: Д. Дефо «Робінзон Крузо», Ж. Верна «Діти капітана Гранта» і «Двадцять тисяч льє під водою», Р. Стівенсона «Острів скарбів» — це мовби «географічна» література пригод. І твір Г. Мелвілла «Мобі Дік» також можна віднести саме до літератури подорожей та пригод.

Додамо, що, готуючись до обговорення роману «Мобі Дік», разом із семикласниками виготовили карту подорожі, на якій відмітили місця експедиції китобійного судна «Пекод», що згадуються у тексті твору.

Зачитуємо початок 1-го розділу — ліричний вступ, який пов’язаний з образом Ізмаїла, від імені якого ведеться розповідь: «Звіть мене Ізмаїлом. Кілька років тому, байдуже скільки саме, — зоставшись без грошей чи майже без грошей і без ніякого цікавого діла, що тримало б мене на суходолі, я надумав поплавати по морях, побачити трохи водяної частини світу».

Автор не змальовує детально свого ліричного героя, розраховуючи на те, що виникає біблійська паралель — образ вигнанця, засудженого на довічні поневіряння.

Здається, початок роману не обіцяє ніяких несподіванок і нагадує початок «Робінзона Крузо» чи «подорожей Гуллівера».

Розпочинаємо подорож-експедицію. Разом з Ізмаїлом прибуваємо в портове місто Нью-Бедфорд, про яке вже йшла мова на уроці. У цьому місті наш герой знаходить готель «Китовий фонтан. Пітер Гробб» — досить дивну споруду: старий скособочений будинок із гостроверхим дахом (розд. 2 і 3). В одній із кімнат готелю привертає нашу увагу потемніла від чаду і бруду картина, яка спочатку викликає збентеження, а пізніше — і незрозумілий жах. Що ж зображене на цій картині? Так, вірно, у центрі ми бачимо гігантську білу рибину, ні, не рибину, а білого кита, що намагається потопити китобійний корабель. І штормова ніч, і бурхливе море підкреслюють передчуття тривоги і справляють гнітюче враження на глядачів.

Як бачимо з наступних розділів (2, 3), передчуття тривоги посилює автор за допомогою певних слів та образів, зустрічей та натяків, і, особливо, згадкою про біблійного кита-велетня, що вбиває моряків-китобійців. Дивні назви заїздів «Схрещений гарпун» (хрест), «Меч-риба» (меч), прізвище власника Пітер Гробб (труна) — це ніби передвісники великої трагедії. До того ж випадковий перехожий Ілайжа застерігає Ізмаїла від плавання на кораблі, очолюваного капітаном Ахавом (розділ 19).

Зупиняємо увагу на епізоді знайомства Ізмаїла з екзотичною особою, майбутнім товаришем під час експедиції на «Пекоді». Квіквег (таке його ім’я) — гарпунник, колишній принц з далекої африканської країни, добрий і щирий, схиляється перед божком з чорного дерева, тепер плаває на християнських кораблях.

Наступна зупинка — місто Нантакет. Звідси ми разом із Квіквегом та Ізмаїлом продовжимо цікаву й небезпечну подорож. Існує цікава легенда про те, як острів Нантакет уперше був заселений червоношкірими людьми. Багато-багато років тому на узбережжі Нової Англії орел викрав індійське немовля. Безутішні батьки вирішили знайти свою дитину. Після довготривалого плавання на човнах вони відкрили острів, на якому побачили маленький скелетик — усе, що залишилося від їхнього немовляти.

У цьому місті наші герої наймаються на китобоєць «Пекод», який незабаром мав відпливати у трирічне плавання по морях Тихого, Атлантичного та Індійського океанів.

[…] Що являв собою китобійний корабель «Пекод»? Це було судно старовинного зразка, не дуже велике і по-старомодному роздуте в боках. Корпус темного кольору був обвітрений і загрубілий від тайфунів та штилів у всіх чотирьох океанах. Ніс корабля, обліплений водоростями, здавалося, заріс густою бородою. Щогли стояли прямі й стійкі. Палуби були старезні, наче помережані зморшками. Увесь корабель був прикрашений трофеями — кістками вбитих ворогів. Відкриті борти корабля були обвішані довгими й гострими зубами кашалота. Ці незвичайні деталі вказували на те, яким ремеслом займалося судно більш як півстоліття. Так, це був благородний корабель, тільки трохи похмурий. Володарями цього красеня були капітани Фалек, Вілдад та легендарний Ахав.

Риси характеру Ахава: мужність, стійкість, воля, цілеспрямованість оптимізм, здатність долати труднощі, розум, кмітливість, віра в себе і свою мету, готовність йти до переможного кінця, недаремно його звуть Старим Громобоєм.

[…] Зненацька Г. Мелвілл змінює стиль розповіді і вводить у роман 32 розділ під назвою «Китознавство», схожий на наукову статтю. Скажемо учням, що Левіафан, за біблійною легендою, — морське чудовисько, у Мелвілла означає кита. У цьому розділі письменник детально подає класифікацію китів, про яких згадувалося у Біблії, працях Арістотеля, Плінія тощо. Окрім того, автор дає визначення: «Кит — це риба, яка пускає фонтани і має горизонтальну лопасть хвоста». Залежно від розмірів, автор розділив китів на три Книги (з підрозділами). Окрім того, читач знайде масу повідомлень про китів, їх порівняльну анатомію, інформацію про екологію, історіографію і навіть іконографію.

Мелвілл опрацював дуже багато наукової літератури від Кюв’є і Дарвіна до спеціальних робіт Бійла і Скорбсі. У списку літератури зустрічаються романи Фенімора Купера, твори Томаса Брауна, нотатки шкіперів китобійних суден та спогади багатьох мандрівників. Мелвілл ретельно збирав і записував легенди й перекази про героїчні подвиги китобоїв, про трагічну загибель суден та про величезних китів. Ім’я Білого Кита – Мобі Дік — нагадує легендарне ім’я (Моха Дік) з американських матроських легенд, а фінальна сцена у романі, очевидно, побудована на спогадах про загибель китобійця «Ессекс», потопленого величезним китом 1820 року.

Кілька слів скажемо про розділ, у якому Ізмаїл розмірковує про білість Мобі Діка, котрий викликає у хлопця певні містичні почуття й, до деякої міри, — жах. Ізмаїл посилається на білого альбатроса з поеми С.Колріджа «Старий мореплавець»: «Навіть у наших забобонах ми неодмінно одягаємо примари в ті самі снігові шати: всі привиди постають у молочно-білому тумані... Так, коли вже ми погрузли у цих жахах, то ще згадаймо, що і сам цар жаху, зображений євангелістом, сидить на білому коні». У цьому уривку згадується апо-каліптичний кінь смерті з Одкровення Іоанна Богослова. Білість — це ознака смерті. Неминучість смерті — це боротьба капітана Ахава проти Білого Кита.

Одна тисяча вісімсот двадцятого року китобоєць «Ессекс» під командуванням Полларда вів промисел у районі Тихого океану. Одного разу вахтові помітили на горизонті цілу зграю китів. Незабаром кілька велетнів було підбито. Раптом величезний кашалот відірвався від стада і ринувся на корабель. На повному ходу він вдарився в борт китобійця і проломив корпус так, що через 10 хвилин корабель пішов на дно. На поверхні моря не залишилося жодної тріски. Частина команди на чолі з капітаном врятувалась і дісталася берега.

Драматизм розповіді про загибель «Пекода» досягається завдяки швидкій зміні епізодів, гострими ситуаціями. У центрі нашої уваги — капітан та Білий Кит. Через це в описах переважають дієслова, котрі передають напругу подій.

[…] Ізмаїл поступово відходить на другий план. Серед літературознавців і на сьогоднішній день не існує єдиної думки з приводу проблеми головного героя у романі. Одні вважають, що це Ізмаїл, інші віддають перевагу капітанові Ахаву, треті — Білому Киту, і кожен виявляється правим по-своєму. А головним «героєм», як вважає дослідник творчості Г. Мелвілла Юрій Ковальов, є думка, «що перебуває в безупинному пошуку, пульсує, злітає від тривіальностей буденного життя до зоряних світів, втілена то у простодушних словах матроса, то у морочливих символах, трагічно кам’яніюча перед безглуздям і пустотою всесвіту, заглиблена під поверхню явищ; думка, спрямована до своєї єдиної і головної мети осягнення розумом універсальної істини». У романі Г. Мелвіл поставив проблему: чи існує в природі сила, яка відповідає за життя людини та людства? Відповідь на питання потребувала пізнання природи. І з цією проблемою пов'язані складні символи роману і сам Білий Кит. Хто ж він, Мобі Дік? Просто кит? Чи втілення величезного зла? Як його сприймають герої роману? Для Стабба Мобі Дік — просто кит. Для Ахава — це зло. Для Ізмаїла – всесвіт. Є своя символіка і у «Пекода», котрий ніби уособлює всю Америку. Розповідаючи трагічну історію «Пекода», американський письменник Г. Мелвілл думав про майбутнє.

Л-ра: Зарубіжна література в навчальних закладах. – 2000. – № 3. – С. 24-27.

Біографія

Твори

Критика