24.06.2023

«Пекод» та його команда

М. Анастасьєв

Америка — країна іммігрантів, і з давніх напівлегендарних уже часів корабель зробився метафорою Нового Світу, таким же безпомилковим його знаком, як сокира піонера або дорога, що вела на Захід. Місцеві хроніки рябіють десятками назв — спершу шхун і вітрильників, потім пароплавів і далі океанських лайнерів. До певної міри — це просто архів, точнісінько, як морський журнал — лише службовий опис подій, що сталися під час плавання.

Але варто звести ці пожовклі щоденники докупи, як починає неясно вимальовуватись другий план: за морськими милями пройденого шляху, стоянками, ремонтами і таке інше відкриваються дороги-роздоріжжя національної історії і становлення національного характеру. Недарма, власне, щоденниковим записом, де відтворюється життя колонії Новий Плімут рік за роком, а то й день за днем, Уї'льям Бредфорд подає розгорнуту оповідь про подорож на «Травневій квітці» — судні-першопрохідцеві, материнському лоні, де й зародилось «власне» американське життя.

Почесне, а то й перше місце серед такого роду назв-символів повинен по праву посісти китобоєць з індіанським іменем «Пекод», хоча в жодному порту він приписаний не був і взагалі в жодному документі не позначений. Ця всіма океанськими вітрами побита посудина під водійством одного моряка — ветерана Ахава принесла Америці світову славу. І можна навіть не обумовлювати спеціально, що була та слава літературна, тому що, трапляється, література, сама того ніби не бажаючи, більше говорить про дух та історію народу, ніж найвірогідніші карти й каталоги.

Але ось парадокс, ось недобра примха — а втім, чи не закономірність? — доля, яка по смерті автора — хоч і не відразу — висунула його в коло обраних, за життя знаменувала його ж письменницьку катастрофу.

Але ж як славно все починалось! Один за одним виходили романи, яким аплодували по обидва боки океану, — «Тайпі», «Ому», «Редберн», «Білий бушлат». За ними стояв нетривалий, але бурхливий досвід молодика на ім’я Гермап Мелвілл. Син розореного нью-йоркського комерсанта, двадцятидвохрічний юнак (було це 1841 року) вирушив на китобійці «Акуншет» у кругосвітнє плавання. Якщо не тільки вкрай продірявлені кишені мав намір залатати, а й наситити свою чисто американську жадобу пригод, то в цьому цілковитий успіх мав. Вже чого-чого, а халеп усіляких на його долю випало більше, ніж достатньо. Дезертувавши після декількох місяців плавання — явище в американському китобійному флоті того часу звичайне, — Мелвілл майже одразу потрапив у полон до канібалів, що проживали на одному з островів Тихого океану. Через місяць йому вдалося втекти на австралійській шхуні, що проходила повз острова. Та невдовзі за участь у корабельному бунті молодого моряка зсадили біля берегів Таїті і кинули у місцеву в'язницю. Рівно за місяць — доля полюбляє такі подвоєння — йому знову пощастило втекти. Виникли нові маршрути і нові авантюри, і врешті-решт, через п’ять років після відплиття на «Акуншеті», Мелвілл повернувся до Нью-Йорка, як і раніше, без копійки за душею, але з величезним запасом вражень.

Оцей-то запас і був щедро розтрачений на сторінках перших книг, написаних скорострільно, за якихось п’ять років.

«Тайпі» починається як справдешній роман пригод, автор явно і сам ними захоплений надзвичайно, і читача всіляко прагне заінтригувати. І це у нього добре виходить. Дія розгортається стрімко, загадуються страшні, аж серце завмирає, загадки, але зразу ж благополучно й розгадуються. Стиль дихає енергією. Далі настає деяке уповільнення, у пригодницький сюжет вплітається побутописання, визначаються характери, розгортається екзотичний пейзаж. І отут якраз стає зрозумілим, що не одною лише подієвою стороною справи підтримується розповідна напруга. Цілком у романтичному дусі Мелвілл зіштовхує природу і цивілізацію, примітивну свідомість дикуна і сковану умовностями невільну і егоїстичну свідомість місіонера. Тюремники і бранці ніби міняються ролями. А оповідач — пересічний матрос, що нелукаво змальовує свої неймовірні ескапади, перетворюється ледь чи не на резонерську подобу шатобріанівського Рене.

Аборигени Мелвілла не надто переконливі — як переконливий, припустімо, куперівський Чингачгук, — і не надто поетичні, як поетичний лонгфеллівський Гайавата (до появи знаменитої поеми Лонгфелло залишилося ще, втім, майже десять років). Точнісінько так само не надто цікавий Мелвілл у викритті «вад цивілізації» — і в цьому йому до Купера далеко, як до неба. Секрет письменницького успіху, а разом і популярності роману в іншому. Події змальовані цілком надзвичайні, і навіть найдоброзичливіші читачі м’яко дорікали авторові за надмірну схильність до фантазії. Мелвілл, втім, відказував на дорікання, що ні на йоту від правди не ухилився. Але це пуста суперечка. Головне — це сама подія, а літературна її форма. І отут автор «Тайпі» справді виступив піонером — небувальщині він надав форму документу. Тобто, деякі спроби в цьому ж роді робив ще Ірвінг. Але Мелвілл набагато послідовніший, і, що ще істотніше, набагато масштабніший за Ірвінга — у нього, що не кажіть, романний простір.

В «Ому» Мелвілл мовби й далі гортає сторінки власної біографії, описуючи час, проведений на Таїті. В якомусь сенсі це продовження першого роману, тільки тут (за винятком вступних розділів з їх стрімким сюжетом — бунт на кораблі, втеча з в'язниці) автор уже не прагне, схоже, до особливої цікавості, віддаючи перевагу моральному напученню, забарвленому, втім, у гумористичному тоні. Він радше не викриває, а підсміюється над месіанськими претензіями співвітчизників, які начебто з’явилися до аборигенів, щоб пролити на заблудлі їхні душі світло істини.

Надумавши, либонь, що і власний життєвий досвід, тобто досвід безталанного мореплавця, і художні прийоми вичерпані, Мелвілл звернувся до чистої фантазії, написав роман «Марді», де на зміну сюжету прийшли алегорія та вправи «чистої» думки. Але плавання по такій карті, плавання, яке, на переконання автора, може бути анітрохи не менш цікаве, ніж реальне, не відбулося. Книга нудна, розмірковування в’ялі і несамостійні.

Неуспіх витверезив Мелвілла. З’явилися один за одним ще два романи — «Редберн» та «Білий бушлат», у яких автор знову повернувся на море, пригадавши, зокрема, свій на цьому поприщі дебют — адже ще до мандрівки на «Акуншеті» він перетнув Атлантику і висадився за чотири місяці в Ліверпулі. Перша книга — досить сентиментальний івіт молодика, що зазнав життєвих незгод, а друга (сюжетно замкнута життям військового корабля) — твір зрілий, тільки неабияк попсований: надто вже сильно (ще виразніше, ніж в «Ому») натискає автор на мораль.

До «Мобі Діка» ми зараз підійдемо, а поки що — бодай ще два слова про письменницьку біографію Мелвілла, що розтяглася загалом ледь не на півсторіччя (помер він 1891 року). З-під його пера з’явилися «П’єр» (похмурий роман з убивствами та самовбивствами), «Ізраїль Поттер» — історична оповідь з часів війни за незалежність, «Шарлатан» — сатира па убого-комерційні норови часу, і, нарешті, опублікована через багато років після смерті (лише 1924 року) повість «Біллі Бадд». Були ще і оповідання, і вірші.

Це різноцінні речі — коротка проза пречудова, романи скоріше важкуваті. Але публіка різниці не помічала. Власне, починаючи з 50-х років, вона взагалі Мелвілла перестала помічати. Учорашній улюбленець відійшов у глибоку тінь і сконав у забутті — на смерть його відгукнулась одна лише нью-йоркська газета, та й то умудрилася переплутати прізвище небіжчика, не забувши, втім, відзначити, що у світ інший

відійшов не лише письменник, а й шановний митний інспектор. Справді, останні двадцять років свого життя Мелвілл, поступово старіючи, прослужив па митниці — достеменно якийсь безіменний персонаж із вступного нарису до «Червоної літери».

Виною прижиттєвому забуттю став роман «Мобі Дік», що з’явився 1851 року.

Спокусливо, звичайно, було б із своєї віддалі у часі й просторі жбурнути важенного кругляка в американців минулого сторіччя: попервах, мовляв, одного генія — Едгара По — проморгали, в могилу, можна сказати, загнали, потім іншого бездарно проґавили...

Та якщо осліплення і глухота вражають сотні тисяч читачів не одного покоління — ледь не століття випало чекати, поки «Мобі Діка» поцінують гідно, — то це вже не персональне зіпсуття уподобань, а радше історична неминучість такої деспотичної сили, якій здатні протистояти лише одиниці. Наприклад, Готорн (якому «Мобі Діка» і присвячено), у чиїх очах його сусід, друг і однодумець був людиною, що й віри знайти не здатна і з безвір’ям примиритися не бажала.

Що ж збентежило сучасників? Складна конструкція роману? І це також, «Мобі Дік» справді — читання надзвичайно нелегке, що вимагає і навичок, і щирої душевної зосередженості.

Та важливіше інше. Подібно до Едгара По, Герман Мелвілл поплив проти течії — його художницьке самопочуття катастрофічно не співпадало з самопочуттям нації. Готорн, скажімо, болісно розмірковував про суворий дух пуританства, який водночас зцілює і знищує душу, але така двозначність сучасників, загалом-то, не зачіпала. По-перше, вони — спадкоємці Мезерів і Джонатана Едуардса — і самі зазнавали щось подібне до почуття історичної провини за минулі помилки духа, по-друге ж, у Готорна все-таки присутнє світло. Доля Естер Прінн — доля жахлива, та й героїчна. До того ж поряд з нею Перл, це втілення краси й передвістя майбутнього.

Ну, а у Мелвілла людина з головою занурюється в утробу жаху і зла, а якщо і випливає, то все одно лишається приреченою на сирітство в цьому холодному, байдужому світі. До морських катастроф, подібних до тих, у які повсякчас потрапляє старенький «Пекод», до мінливостей китобійного промислу — а він до середини минулого сторіччя зробився однією з несучих опор національної економіки — американці звикли. І куперівського «Лоцмана», а також напів-, а то й зовсім забуті нині морські романи читали охоче, знаходячи у них підтвердження власній мужності, практичній кмітливості і повсякчасній готовності до ризикованих пригод. Але у Мелвілла не катастрофи — корабельні аварії. З вражаючою уяву художньою силою орієнтуючись на Шекспіра, а то й на саму Біблію, він зобразив лик вселенської Біди, яка шукає і знаходить своє втілення в Білому. Тут він також ніби продовжує шлях, розпочатий Едгаром По. Але той, пост і новеліст, лише натякнув, по суті, на грізну сутність білості — до того ж часом вона у нього наче знак змінює: пасмом місячних, тобто білим світлом залитих гір, скаче на край землі лицар — шукач щастя, і це ж світло може приховувати в собі мрію про кохану, яка відійшла («Еннебел Лі»).

Автор же «Мобі Діка» розімкнув межі білого в безмежжя. І воно, це біле, незмінне і непізнаване, в тому жах і полягає — спрямоване проти людини, тут уже жодної розщепленості нема.

«Можливо, своєю безкрайністю воно передрікає нам бездушні пустоти і простори всесвіту і завдає нам ударів у спину думкою про знищення, яка народжується в нас, коли дивимось ми в білі глибини Молочного Шляху. Чи вся річ тут у тому, що білість, по суті, не колір, а видима відсутність усякого кольору, через що такі німі й водночас багатозначні для нас широкі засніжені простори — всеколірна безколірність безбожжя, яке не під силу людині?»

(Переклад Ю. Лісняка).

Іншими словами, Біле це Ніщо, хоча втілюється воно щоразу в чомусь: в альбатросах, полярних ведмедях, акулах тропічних вод, Коневі Прерій Далекого Заходу, що зберіг колір-безколірність коней Апокаліпсиса. І замикається усе на образі кита-альбіноса, чиє ім’я нагадує левіафана — героя легенд, популярних в середовищі американських матросів.

Але у них він зовсім не викликав, навіть у легенді, такого нетутешнього жаху. Говорять, обставини загибелі «Пекода» схожі з обставинами загибелі китобійця «Ессекс», якого протаранив 1820 року якийсь зовсім надзвичайний за своїм розміром кит. Може, й так. Але слідом за «Ессексом» прийшли нові, вдосконалені судна, а «Пекод» зник у величезній вирві, і коли вона згладилась, тільки білий саван моря погойдувався у спустілому світі. І на зміну ніхто вже не прийшов — ні кораблі, ні люди.

Не прийшов ніхто, а відійшов хто? Хто ці «ми» — невидимі співрозмовники автора роману, яким безкрайність порожнечі передрікає пустоти і загрожує знищенням?

У команді «Пекода» не останнє місце відведено морякові-ветеранові, помічникові капітана Старбеку. Він просто-таки зразковий американець з поважним квакерським родоводом: хоробрий, але не до безумства, мужній, але і обережний, дисциплінований і в міру незалежний, достатньо товариський і достатньо замкнутий — гармонійна, коротко кажучи, а, головне, абсолютно своя людина.

Та не герой — всього лиш персонаж. А герой, звісно, капітан Ахав, і ось він-то постать повністю, скажімо так, нетипова. Потім, коли «Мобі Дік» став класикою, один американський критик та історик літератури побачив у Ахаві пророчий образ майбутніх будівників імперії — Карнегі, Рокфеллера, Форда, Меллона, інших легендарних магнатів. Версія як версія, хоча, мабуть, все-таки сумнівна, бо надто вже віддає соціологією і ще більше актуальністю. А вже злободенним письменником — навіть якщо це злоба не сьогодення, а завтрашнього дня — Мелвілл точно не був. А втім, зрозуміти можна: озираючись назад, критик шукав у «Мобі Діку» риси американського роману, і нічого у цьому негожого немає, адже Мелвілл і сам, як ми пам’ятаємо, напружено розмірковував над національною сутністю літератури. Але в такому разі слід було б, гадаємо, конкретні паралелі тягнути не вперед (щодо мелвіллівського часу), а якраз назад. Угадується в Ахаві-фанатикові непогамовний дух пуритан, і вигуки його, і шалений блиск очей нагадують полум’яні, гнівні проповіді Джонатана Едуардса.

Та це знову ж таки здалеку і збоку вибудовувати всілякі асоціативні ряди. А у себе вдома в пору своєї появи такий візіонер і шаленець повинен був показатися — і показався — чужаком, людиною цілковито «безґрунтовною», народженою не в Новій Англії, і не у Віргінії, а вже тим більше не на Середньому Заході з його «кордоном», а зітканою ніби із зоряного пилу, розсіяного в космосі. Або, скажімо, чудесним чином відродженим біблейським персонажем: Ахавом звали царя ізраїльського, який запровадив культ Ваала і переслідував пророків.

А Ізмаїл — герой-оповідач роману? Також постать із Старого Заповіту, син Авраама, котрому в Книзі Буття напророчено: «І буде він поміж людьми, як дикий віслюк». Само співставлення з Книгою могло тішити людей, які все ще надихалися, хоча вже у практичнішому розумінні, ідеєю побудови нового Міста на Пагорбі, але треба ж було вибрати серед великих героїв, серед мучеників і страстотерпників парію, відступника, і саме йому довірити роль провідника! Дивно, прикро, більш того — образливо.

Це, так би мовити, розмірковування загального, скажімо, психологічного характеру. Проте ж не менше шокуюче враження справила — ось тепер можна і до неї звернутися — сама архітектура оповіді, у якій зухвало порушено всі канони — що американські, котрі тільки-но складаються, що європейські.

Де це бачили, щоб роман відкрився розгорнутим, на декілька десятків сторінок, цитатником — зведенням висловлювань про китів, зібраних якимось безіменним помічником учителя класичної гімназії, який полюбляв стирати пил зі старих граматик, бо «це мирне заняття наводило його на думку про смерть». І він справді незабаром помер від сухот.

Чи дозволяє цей вхідний квиток зайняти хоч би трохи зручне місце, звідки можна роздивитися, що відбувається на кону самої дії? Та анітрохи. Просто нудна класифікація з Домінікою певної фантазії.

А на виході із зали його пред’явити можна? Також ні. Епілог, у якому Ізмаїл після загибелі «Пекода» оголошує себе єдиним, хто лишився в живих, з прологом жодними видимими нитками не зв’язаний.

А все ж таки вступний розділ, нудно пойменований «Етимологією», внутрішньо необхідний у романі. Він, якщо і не утворює його фундаменту і зав’язки, то безперечно задає масштаб. Треба тільки читати уважніше, не поминаючи подробиць. Наприклад — скоса кинутого автором погляду на хустину дивака-вчителя: вона прикрашена, «ніби на сміх, рябими прапорами всіх націй світу». А головне — треба звернути увагу на добір і порядок цілком розрізнених, начебто, навздогад натиканих цитат. Правильніше, порядок — він якраз хронологічно вивірений. Спершу Біблія, потім — античні історики, далі — Середні віки, Відродження, і так аж до нинішнього дня. Розмаху часів співприродний розкид жанрів тих творів, звідки беруться цитати — міфи,

філософські трактати, природно-наукові книги, політична есеїстика, фольклор. Біля рампи раз у раз змінюють одна одну різнокаліберні постаті — біблійні пророки, Томас Гоббс, Шекспір, Кюв’є, Дарвін, безіменний газетний репортер, мореплавець, що лишив записки про китобійний промисел у північних і південних морях та ін.

Тобто від самого початку автор мовби натякає на умисел: сцена його — увесь світ, і розповісти він збирається все про все. У особистому листі (адресованому Готорну) Мелвілл сам у цьому освідчується без всякого упокорення: «Я написав сучасне Євангеліє».

Оповідна безмежність відчутна в усіх шарах художньої мови.

Почнемо з жанру.

В якомусь розумінні «Мобі Дік» — всього лиш «виробничий роман».

Тут у всіх подробицях і з відмінним знанням справи (і власна біографія позначилась, і прочитання спеціальної літератури) змальовано влаштування китобійного судна і технологію китобійного промислу. Десятки сторінок присвячено класифікації китів, усіляких їх видів та підвидів, і один розділ так і названо «Цитологія»; у ньому подано систематику всього китового воїнства. Читання, прямо скажемо, не надто захопливе, а подекуди й просто нудне, але все-таки не слід пропускати цих уїдливих рядків або ліниво ковзати по них зором — без них завалюється вся складна романна побудова.

У якомусь сенсі «Мобі Дік» — роман морський, пригодницький, сюди чимало перейшло з ранніх творів, а ще більше додалося. Це якраз читання захопливе. То в бурю, то в мертвий штиль потрапляє «Пекод», спускаються на воду вельботи, лунають уривані команди і добірна лайка — починається ризикована погоня за китами.

А головне, звісно, — роман філософський, густо насичений роздумами про життя і смерть, вину й покарання, марнолюбство і упокорення, Бога і Диявола.

Жанрові шари повсякчас проникають один в одного, ніщо не існує окремо, і ніщо не закруглюється, усе відходить у нерозрізненну далечінь. Небеззаперечні навіть загибель «Пекода» і врятування Ізмаїла. А втім, це якраз зрозуміло, бо «будь-яка справа, оголошена закінченою...»

Точнісінько так, подібно до євангелістів (оскільки він на них сам посилається), Мелвілл не лякається протиріч, навпаки, охоче йде їм назустріч, і вирішувати навіть не намагається, бо вирішене протиріччя це також згубна і нудна справа. Тим-то, мабуть, книга позбавлена не лише жанрової визначеності, а і родової чистоти; у ній зухвало порушена єдність художньої мови: оповідна проза інколи поступається місцем драматургії.

Подвоюється стиль, подвоюються герої.

«Не лишаючись глухим до добра, — це знову визнання Ізмаїла, — я юнко відчуваю зло і можу в той самий час ужитися з ним».

Індіанець Квікег, одна з ключових постатей в команді «Пекода», — справжнісінький дикун в руссоїстському дусі, але ж він дивовижним чином нагадує першого президента США Джорджа Вашингтона.

Віра незбагненно йде пліч-о-пліч з безвір’ям.

Корабель раз у раз збивається з курсу і, ніби втрачаючи осадку, поривається в інші межі. Так воно, мовби, і повинно бути, бо, якщо простодушно дотримуватись написаного, «справжні місця ніколи не відзначають на картах».

Ще й як, виявляється, відзначають! Перегорніть буквально декілька сторінок, і почуєте такий патетичний заклик: «Нантаккет! Розгорніть карту і знайдіть його. Бачите?» Навіть дуже добре бачимо, і не просто бачимо — блукаємо засніженими вулицями, зупиняємося в готелях, пробираємось до порту, де погойдуються на рейді пакетботи, шхуни і китобійці.

Ось у цьому і полягає секрет роману.

Дія, хоч би що думали відносно цього скептики — перші читачі «Мобі Діка», — відбувається тут і тепер.

«Тепер» — припустімо, суботнього вечора, коли Ізмаїл рушає до місця своєї майбутньої служби на борту «Пекода».

«Тут» — в Америці, припустімо, в Нантаккеті. Та й назви місцеві мерехтять і не просто знов-таки мерехтять — матеріалізуються: пасма Аллеган, зелені долини Вермонта, західні території з їх легендарними Деві Кроккетом та Даніелом Буном.

Та, матеріалізувавшись, зразу ж і розсіюються. «Тут» і «тепер» з фантастичною легкістю перетікають у «всюди» і «завжди».

Адже навіть вирушаючи із старого славного Манхеттена в прилеглий Нью-Йорк (саме звідси, до речі, і Мелвілл рушив колись у свою перервану посередині кругосвітну подорож), Ізмаїл, з’ясовується, простує до мису Горн, в простори Тихого океану, а в старому саквояжі у нього всього-навсього пара сорочок. Зрозуміло, вирушаючи в трансцендентальні далі, душу навантажуєш, а не скриню.

Та й рушати з місця, взагалі-то, необов’язково. Той самий Ізмаїл, влаштовуючись на продавленій койці постоялого двору або виконуючи рутинну корабельну роботу, насправді плете, подібно до човника, що снує сюди-туди, тканину Долі.

Старий капітан «Пекода» на костяній своїй нозі також не позбавлений ні ознак зовнішності, ні біографії — ознаки можна описати, біографію переказати, — та тільки тутешність, посейбічність його невловимо злита і з рисами ізраїльського царя, і з могутністю Макбета. А може, це взагалі втілення античного фатуму?!

Ну, а сам «Пекод» — осереддя бунтівливого, ні на мить не застигаючого у спокої людського Духу, як Білий Кит — осереддя всесвітнього Зла.

Зрозуміло, що й межі часу — справжнісінька умовність. У минулому рейсі Ізмаїл йшов уздовж перуанського узбережжя з самим Піфагором, а Ахав запросто перемовляється з біблійним Ноєм, і краєвид їм відкривається один і той самий, ніщо не змінилося за всі ці тисячоліття.

Але як же складаються докупи усі ці різнорідні брили?

А це — таємниця. Хіба здатні ми вловити цілісність у вселенському Хаосі? Хіба вміємо розгадати систему в океанській хвилі?

Єдине, що можна сказати напевне, так це те, що є в романі, в усій його стихії, постійна напруга однієї і тієї самої думки.

ІІС думка про несказанний тягар людського буття, про хресний шлях полини, хоч би куди закинула її доля (пригадуєте прапори усіх націй на носовичку вчителя гімназії?).

Ось іще чому — і навіть, певно, головним чином, тому — лишилася свого часу не пізнаною і не визнаною ця велика книга.

Вона не тільки — як вірші й проза Едгара По — американський час випередила. Вона дуже обігнала і європейський час.

Старші й молодші сучасники Мелвілла по цей бік океану — Бальзак і Діккенс, Теккерей і Флобер, Золя писали про драми в житті.

Герман Мелвілл представив як неминущу драму саме життя.

Тим самим він заглянув у двадцяте сторіччя.

Двадцяте сторіччя його і відкрило.

Л-ра: Вікно в світ. – 1999. – № 4. – С. 65-73.

Біографія

Твори

Критика