19.08.2023

Жан-Жак Руссо і українська література

І. В. Лімборський

Популярний сентиментальний роман Руссо «Юлія, або Нова Елоїза» (1761) побудовано на конфлікті між чутливими закоханими героями, Юлією і Сен-Пре, які виявляються здатними до глибоких природних почуттів, і суспільством, яке сповнене пороків і перешкоджає бути закоханим щасливими.

При всьому радикалізмі Руссо не можна сказати, що його погляди одностайно поділяли сучасники. Так, Вольтер висміював демократичні ідеї мислителя, а Дідро критикував його за проповідь «природньої релігії», яка не узгоджувалася з матеріалізмом інших просвітителів.

В основі поглядів Руссо — ідея про принципову несумісність двох начал: природного і протиприродного, що відповідно уособлюють людину і суспільство. «Природна людина» є первісне доброю («вроджена доброта»), а відтак її слід захистити від згубного впливу суспільства і цивілізації в цілому, яка нівечить індивід і духовно, і морально. Поскільки все необхідне для життя особистість може почерпнути з природи, яка не знає таких понять, як зло, розбещеність, лицемірство і шахрайство, то саму людину необхідно повернути до її первісного стану. Закономірно, що мислитель бачить ідеальну людину дикуном, яка живе у повній злагоді з природою, керуючись такими почуттями і емоціями, на яких згубно не відбилася цивілізація.

В естетико-художньому плані руссоїзм посутньо відбивав, загальну тенденцію європейських літератур другої половини XVIII ст. на пере-орієнтацію художнього мислення з «життя розуму» на «життя серця», що знайшло виявлення в такому літературному напрямі, як сентименталізм.

В Україні знайомство з поглядами Руссо припадає приблизно на 60-70-ті роки XVIII ст. — час активних перекладів французького просвітителя російською мовою, з якими могли познайомитися й українські читачі. В 1767 році П.Потьомкін перекладає «Рассуждение» 1750 року, а в 1770 — «Рассуждение на вопрос, какая добродетель есть самонужнейшая героям и какие суть те герои, кто оной добродетели не имеет». В 1771 році I. Богданович надрукував окремою книгою «Сокращение, сделанное Ж.-Ж. Руссо, женевским гражданином, о проекте о вечном мире. соч. г. аббатом де Сент-Пиером». Окремі переклади робили й інші перекладачі — Ф. Глінка, С. Башилов, П. Страхов. П. Богданович та ін.

В перші десятиріччя XIX ст. ідеї Ж.-Ж. Руссо дістають розвиток на сторінках перших українських часописів — «Украинский журнал» і «Украинский вестник». Руссоїстська чутливість та меланхолійна резигнація багатьма критиками оцінюються як позитивні риси людини, що шукає підстави свого існування не в «житті розуму», а в «житті серця». О. Пафнут'єв, наприклад, в статті «О признательности» особливо наголошує на необхідності страждання в житті кожної особистості і, посилаючись на Руссо, проголошує ідеал сучасника — «человека с душою нежною и чувствительною» (Украинский журнал. — 1824. — № 17. — С. 261).

Програмною для «Украинского вестника» виявилася редакційна стаття «Живописная проза», в якій наголошувалося на необхідності відбивати в літературі «самые прелестные картины природы, или самые нежные движения сердца» (Украинский вестник. — 1816. — Кн. 1. — С. 40). Цілком природно, що в цьому часописі було вміщено переклад полемічного листа Руссо до Вольтера, де критикувався раціональний погляд на світ і послідовно проводилася думка про те, що «руководствуясь одним разумом — ничего доказать нельзя» (Украинский вестник. — 1817. — Кн. 4. — С. 137).

Однак не можна сказати, що всі українські критики цілком поділяли ідеали руссоїзму. І. Рижський. наприклад, в 1792 році перекладає російською мовою «Речь г.Борда о пользе наук и художеств вопреки Ж.-Ж. Руссо». Виступаючи прибічником раціоналізму, цей український критик вступає у відкриту дискусію з руссоїстами у книзі «Введение в круг словесности». Словом, сприйняття Руссо в Україні було складним і суперечливим процесом.

Типологічно близькі до руссоїзму ідеї активно заявляють про себе вже в творчості Г. Сковороди. На це звернув увагу І. Франко, який наголошував на тому, що український мислитель «подібно до свого сучасника Жан-Жака Руссо всім своїм життям проповідує відречення від гідностей і почестей світу, від ученої чи урядової кар’єри, і поворот до найпростішого, ніби природного життя». Якщо послідовно зіставити їхні погляди, то можна побачити, що вони надзвичайно схоже протиставляють природне і протиприродне. Якщо у Руссо це «людина» і «цивілізація», то у Сковороди — «мікрокосм» і «город багатий». Український філософ; як і французький, обстоює необхідність відокремлення природного від неприродного, що вилилося в етичний принцип його власної життєвої позиції: «Світ ловив мене, та не піймав». До того ж в природі Сковорода бачить порятунок від всеруйнуючого впливу цивілізації. «В город не піду багатий — на полях я буду жить», — стверджує він. Самотній острів серед океану стає ідеалом для Ж.-Ж. Руссо, а еталоном «природної людини» — Робінзон і Адам, які живучи поза суспільством, були далекі від його вад.

З ім’ям іншого українського мислителя пов’язують утвердження просвітительських ідеалів не тільки в Україні, айв Росії. Йдеться про Я. Козельського, який, спираючись на наукові погляди своїх попередників — професорів Києво-Могилянської академії, — в 1768 році надрукував у Петербурзі книгу «Философические предложения», в якій заявив про себе, як про пpocвiтитeля, що цінує праці Шефтсбері, Монтеск’є, Гельвеція і Руссо. На його думку, саме вони «первые вывели на приятное позорище всего света сокрытую завесою темноты прекрасную и не оцененную истину».

Поміркований характер українського Просвітництва, в якому не відчувалося французького радикалізму, зумовив значною мірою, так би мовити, обережне ставлення до Руссо. Більше того, надмірний радикалізм політичних поглядів французького просвітителя був негативно сприйнятий Котляревським («Енеїда») і П. Білецьким-Носенком («Горпинида, чи Вхопленая Прозерпина»), які змалювали Руссо в аду, де він мав надзвичайно жалюгідний вигляд. Однак подібні оцінки зовсім не означали того, що руссоїзм не здобув поширення в українській художній свідомості першої пол. XIX ст. У того ж Котляревського руссоїзм простежується в образі Енея, який, за словами письменника. «к добру з натури склонний». А в художньому конфлікті п’єси письменника «Наталка Полтавка» простежується цікавий психологічний експеримент — пробудження природної доброти Возного під впливом доброзичливості Петра, який готовий пожертвувати своїм коханням заради щастя своєї коханої. Та і сам Возний визнає, що він — людина за своєю природою добра, а злим його зробили обставини життя: «Я — возний і признаюсь, что от рожденія моего расположен к добрим ділам; но, за недосужностью по должності і за другими клопотами, доселі ні одного не зділал».

Руссоїзм в українській літературі характеризувався тим, що письменники намагалися змалювати своїх героїв, насамперед селян, у безпосередній близькості до природи, яка наділяє кожну особистість вродженою добротою. Вона, щоправда, з плином життя може глибоко приховуватися у внутрішньому світі людини, який слід негайно пробудити. Це також стосується і зображення надмірно підсиленої чутливості, що йде від щирого «серця». Міцно утверджується в українській літературі і просвітительський руссоїстський герой, який завдяки своїй єдності з природою у життєвих негараздах здатен виявляти риси стоїцизму — незламності та твердості своїх моральних переконань (І. Котляревський. Г .Квітка-Основ’яненко, Є. Гребінка, П. Гулак-Артемовський).

В середині століття руссоїзм активно заявляє про себе у творчості представників етнографічно-побутової школи в українській літературі, які орієнтувалися на руссоїстську модель «природної людини», передусім селянина. Вплив Руссо відчувається в настанові українських письменників на зображення героя в обов’язковій єдності з природою, повній довірі до «життя серця», в піднесенні селянських чеснот (Д. Мордовець «Дзвонар», «Старці», Г. Барвінок «Вірна пара», «Перемогла», «Не було зранку — не буде й д’останку»).

Відгуки руссоїзму відчуваються і в українській філософській думці другої половини XIX ст. Так, схильність до руссоїстських роздумів про «серце» засвідчив у 60-х роках П. Юркевич, який послідовно обґрунтував філософську концепцію кордоцентризму, згідно з яким людина у пошуках істини має керуватися не розумом, а серцем як осереддям людського духу («Серце та його значення у духовному житті людини, згідно з ученням слова Божого»).

Руссоїстська позиція багато в чому вирізняє і П. Куліша,, який у трактаті «Хутірська філософія і віддалена од світу поезія» (1879) критикує вади цивілізованого життя, пропагує ідеал селянина, який вже до першого відвідання школи доведений «до високого ступеня розумового і морального розвитку нашою спільною наставницею природою».

Інтерес до Руссо та розвиток руссоїзму в Україні були явищами далеко не випадковими, оскільки значною мірою це було обумовлено здатністю української культури XVIII-XIX ст. до плідного засвоєння ідей західноєвропейських мислителів і письменників. Переломлюючись крізь специфічну українську художню свідомість, руссоїзм в українській літературі набував специфічних рис та ознак, розвиваючись в річищі тих культурних процесів, які засвідчували входження української художньої, філософської та естетичної думки до єдиного європейського культурного простору.

Література:

Верцман И.Е. Жан-Жак Руссо. — М., 1976.
Лімборський І.В. Західноєвропейське Просвітництво XVIII ст. і українська література // Зарубіжна література в навчальних закладах. — 1996. — № 12.
Лотман Ю.М. Руссо и русская культура XVIII века // Эпоха Просвещения. Из истории международных связей русской литературы. — Л., 1967.
Нахлік Є.К. «Нова Елоїза» Ж.Ж. Руссо і «Наталка Полтавка» І. Котляревського // Всесвіт. — 1989. — № 12.
Яценко М.Т. Питання реалізму і позитивний герой в українській літературно-естетичній думці першої половини XIX ст. — К., 1979.

Л-ра: Зарубіжна література в навчальних закладах. – 2001. – № 11. – С. 59-61.

Біографія

Твори