19-08-2023 Руссо Жан-Жак (Jean-Jacques Rousseau) 68

Принцип народного суверенітету в «Суспільному договорі» Жан-Жака Руссо: спроба критичного аналізу

В. Д. Людвік

У сучасному світі принцип народного суверенітету є загальновизнаним політико-правовим принципом, що разом із принципом поділу державної влади, принципом верховенства права, принципом рівності та іншими складає засади побудови кожної демократичної держави. Він має не лише формальне закріплення в конституціях більшості країн світу, але й, що є важливішим, отримав справжнє застосування і визнання, надійно увійшов до державної практики, політичної і суспільної сфери.

Сутність принципу народного суверенітету можна звести до наступних положень: народ є єдиним джерелом верховної влади в державі; публічна влада існує виключно в його інтересах; народу має належати право формування органів влади та здійснення контролю за їх діяльністю.

Теоретичне обґрунтування принципу народного суверенітету пов’язують із «Суспільним договором» Ж.-Ж. Руссо. Однак, слід зазначити, що сама ідея народного суверенітету була відомою задовго до нього. Принцип народного суверенітету - це «...стародавня спадщина європейської політичної свідомості, що отримала її в традиції римського права, в якому кожний магістрат був уповноваженим народу і лише в силу цього повноваження мав ту чи іншу владу...» [1, с. 14].

Ідея народного суверенітету обстоювалася в період Середньовіччя. Прихильники абсолютизму поряд із теорією божественного походження влади монарха посилалися на підтримку цієї влади з боку народу. У свою чергу, церква, що прагла встановити верховенство духовної влади над світською, також успішно використовувала ідею народного суверенітету. Зокрема, стверджувалося, що монарх - служитель народу, який саме від народу отримує божою милістю свою владу; на цій підставі церква визнавала за народом право скинути негідного правителя, але тільки з її, церкви, дозволу.

Попередником Руссо вважається Іоанн Альтузій. У своїй «Політиці» Альтузій стверджував, що держава ґрунтується на договорі про заснування верховної влади і підпорядкування їй; монарх отримує владу від народу на підставі укладеного з ним договору; з цього випливає принцип невід’ємності народного суверенітету та право народу на опір та повстання. Народ має коритися волі монарха, що здійснює її як вища посадова особа (summus magistratus), але до тих пір, доки договір не порушується іншою стороною. «Монарх, що порушує договір з народом, - говорить Альтузій, - перетворюється на тирана, втрачає божий авторитет своєї влади, і народ, скидаючи його, виконує лише волю бога» [2, с. 94]. Багато в чому ці положення перекликаються із «Суспільним договором» Руссо.

Отже, Руссо не був першим в теоретичному обґрунтування ідеї народного суверенітету, однак саме завдяки красномовству його «Contrat social» ця ідея набула могутнього впливу і перетворилася на панівну філософську ідею державного права.

В історії людства знайдеться небагато книг, які б мали більшу, ніж «Суспільний договір», владу над розумами і серцями людей. Свого часу цю книгу порівнювали з Євангелієм [3, с. 22]. Наведемо деякі відзиви сучасників: «Наші громадяни стверджують, що цей «Суспільний договір» - арсенал свободи... між тим, як меншість злиться, народ святкує... Цей твір читається із жадібністю... Яка сила, яка глибина! Ваш труд має налякати всіх тиранів - теперішніх і майбутніх. Він розпалює в серцях любов до свободи» [4, с. 284-285]. І ще: «Чим більш величним, сміливим і красномовним є твір, тим більшою є небезпека його шкідливих тенденцій...» [4, с. 71].

Щодо «небезпечного» красномовства і «шкідливості» «Суспільного договору», то вони були оцінені урядом: постановою від 19 червня 1762 року Мала Рада Женеви визначила «Contrat social» спалити, а його автора заарештувати.

Складний і суперечливий принцип народного суверенітету Руссо виклав дещо спрощено і, разом із тим, дуже яскраво, завдяки чому він, можливо, й отримав могутній вплив, став політичним кредо свого часу.

Задача, яку ставив перед собою Руссо, приступаючи до написання трактату, була величезною: «Я хочу дослідити, - пише Руссо, - чи є можливим в державі принцип управління, заснований на законах, справедливий і на-дійний, якщо приймати людей такими, як вони є, а закони такими, як вони мають бути... Я хочу знайти таку форму держави, яка захищає і боронить загальною силою особистість і майно кожного з членів суспільства і завдяки якій кожний, поєднуючись з усіма, підкоряється, однак, лише самому собі і залишається так само вільним, як і раніше...» [5, с. 197].

І він, як йому здається, знаходить такий принцип управління і таку форму держави: принцип управління, «надійний і справедливий», - це підпорядкування державної влади волі народу; щодо форми держави, то будь- яка форма - монархія, аристократія, демократія - є прийнятною, якщо має в основі волю народу. Таким чином, народна воля виступає у Руссо не лише єдиним джерелом будь-якої влади, але й її моральним освяченням.

Ідеальна держава Руссо - держава спільної волі; вона завжди справедлива, стоїть вище будь-яких підозр. Держава спільної волі завжди буде прагнути загального добробуту й користі, загального блага, оскільки в ній панує справедлива і авторитетна воля народу; вона не може порушувати прав підданих, більш того, вона, як говорить Руссо, не може цього навіть бажати.

Отже, необхідно створити державу, яка б підкорялася загальній волі, - і всі проблеми буде вирішено, соціальні конфлікти розв’язано, а людство досягне «політичного ідеалу». Але чи можливо це, і чи є держава загальної волі, описана в «Суспільному договорі», дійсно справедливою?

Якщо лише загальна воля може здійснювати, як вчить Руссо, управління силами держави відповідно до мети існування держави, якою є загальне благо, її необхідно знайти, відокремити від усіх інших воль та інтересів і дати можливість управляти.

Руссо визнає, що в суспільстві існує безліч суперечливих інтересів і прагнень. «Але, - говорить він, - відкиньте від цих волевиявлень крайнощі, що взаємознищують одна одну, в результаті складення розходжень, що залишилися, отримаємо загальну волю» [5, с. 219]. Таким чином, для виявлення загальної волі пропонуються арифметичні дії: відняти, скласти; результат вкаже на загальну волю з математичною точністю. Ці операції вже самі по собі свідчать, що загальна воля не завжди є одноголосною волею, оскільки одностайність у суспільстві - явище вкрай рідке; і Руссо визнає це. Отже, щоб держава була життєздатною, рішення мають прийматися не одноголосно, а більшістю голосів. Таким чином, Руссо дорівнює загальну волю волі більшості, а загальне благо ототожнює з її, більшості, благом.

Але як бути з незгодною меншістю, яка повинна підкорятися всупереч бажанню рішенням більшості; як забезпечити її свободу? Руссо бачить цю проблему і пропонує такий вихід: «Але питається, - пише він, - як людина може бути вільною і одночасно примушуватися діяти відповідно тим бажанням, що не є суть її бажання? Як ті, що незгодні з більшістю, можуть бути вільними і підкорятися тим законам, на які вони не давали згоди? Я відповідаю, що питання невірно поставлене. Постійна воля всіх членів держави - це загальна воля; це завдяки їй вони, громадяни, вільні. Коли на зібранні народу пропонують закон, то членів зібрання запитують не про те, схвалюють вони його чи ні, а про те, чи відповідає він загальній волі, котра є також і їхньою волею. Кожен, подаючи свій голос, висловлює з цього при-воду свою думку, і шляхом підрахування голосів визначається загальна воля. Якщо перемагає думка, противна моїй, то це доводить, що я помилявся і те, що я вважав загальною волею, насправді нею не було. Якщо б переміг мій приватний інтерес, я б зробив не те, що хотів, і тоді я б не був вільним» [5, с. 292].

Якщо згадати, що для Руссо загальна воля являла собою щось постійно існуюче і незмінне у своїй правді та справедливості1, то, пояснюючи, чому загальне воля співпадає з думкою більшості, а меншість залишається вільною, підкоряючись більшості голосів, він по-своєму правий і послідовний.

Отже, загальна воля як величина постійна може мати лише одне єдине визначення. Беручи участь у голосуванні, кожен або вірно відгадує її зміст і приєднується до тих, хто її розуміє, або припускається помилки. І якщо загальна воля - величина постійна, то природно припустити, що кожного разу на неї вказуватиме саме більшість голосів. Щодо меншості, її свободи та інтересів, то вона повинна погодитися з думкою більшості, оскільки меншість просто помилялася з приводу змісту загально волі. Таким чином, панування більшості над меншістю отримує у Руссо морально-етичне об-ґрунтування: рішення більшості відтворює всі властивості загальної волі, отже, воля більшості завжди є справедливою.

Однак, ототожнення загальної волі з волею більшості, ствердження її незмінного морального верховенства є необґрунтованим із ряду причин.

Почнемо з того, що загальна воля не може бути константою, оскільки залежить від інтересів суспільства, багатоманітних і мінливих. Руссо вірив: слід лише прислухатися до голосу народу, вловити, зрозуміти чистий і щирий вираз народної волі, і закони стануть справедливим, громадяни - вільними, суспільство - досконалим. Але в основі цієї віри міститься помилка: право не може бути точною копією, відображенням народної волі, оскільки остання є не фактом, а ідеєю. Суспільна думка - це шлях до утворення закону, йти по якому - значить не стільки знаходити, скільки шукати, а якщо й знаходити, то не досконалу істину, а лише її тимчасовий образ, більш- менш схожий на неї [3, с. 45-46].

Загальна воля знаходиться в процесі утворення, цей процес відбувається постійно, причому в кожному його моменті можна знайти поряд із відчуттям істини, помилки і непорозуміння, а поряд із вірними, глибокими, ясними судженнями - багато нерозумного і смутного. Тому виявити загальну волю, застосовуючи математичні засоби, запропоновані Руссо, неможливо; будь-яке, навіть найточніше, визначення загальної волі буде лише приблизним, - це по-перше.

По-друге, Руссо вбачав втілення справедливості у пануванні загальної волі, оскільки вона, на його думку, і є справедливість. Справедливе рішення, у Руссо, - це рішення, яке приймається більшістю, оскільки саме голоси більшості є виразом загальної волі. Таким чином, «Суспільний договір» ставить справедливість, правду, істину в залежність від кількості голосів, що їх підтримують.

Це твердження було б вірним, якщо б вірною була перша посилка щодо постійності і незмінності загальної волі. Як зазначалося, загальна воля виявляється в живому процесі суспільних взаємин, отже, справедливість рішення залежить від його внутрішніх якостей, а не від кількості осіб, що за нього проголосувала; навіть одностайність у прийнятті рішення не є покажчиком його істинності. Свого часу Піфагор говорив, що світом правлять числа, але він навряд чи взявся довести залежність справедливості від кількості поданих за неї голосів.

Більшість і меншість однаковою мірою ризикують припуститись помилки, прийняти невірне чи несправедливе рішення. Крім того, слід мати на увазі, що в політиці, як правило, одне одному протистоять не думка більшості і меншості, а кілька думок, оскільки і більшість, і меншість складаються з неоднорідних груп. Розібратися в цих думках, однозначно дізнатися, де правда, неможливо.

Отже, кількість голосів сама по собі не служить критерієм істини; верховенство більшості над меншістю є не якісним, а лише кількісним верховенством. Відповідно, принцип більшості не може розглядатися як безумовне втілення справедливості. Послідовники Руссо були розчаровані, коли дійшли висновку, що народне голосування дає не загальну волю, а лише голос народу, лише те, що є в народі; і що думка більшості не містить в собі справедливості, а є лише середньою думкою.

Віруючи в справедливість і чистоту загальної волі, Руссо вимагав повного підпорядкування особистості державі: «...кожен, підпорядковуючи себе всім, не підпорядковується нікому окремо. Оскільки немає жодного члена асоціації, щодо якого інші не отримали б тих самих прав, якими вони поступилися щодо себе, кожен знаходить еквівалент того, що втрачає, і отримує більше сили для збереження того, що має...» [5, с. 208] Повне під-порядкування особистості державі, на думку Руссо, зберігає свободу, оскільки виключає особисту залежність. Крім того, відносини між особистістю і державою регулюються законами, на які особистість дала свою згоду, беручи участь у виявленні загальної волі.

На перший погляд, правовий статус особистості в ідеальній державі Руссо характеризується гармонійністю відносин у системі особистість - держава. Але це лише на перший погляд. Достатньо згадати ілюзорну справедливість загальної волі, щоб зрозуміти справжній стан речей.

Звернемося безпосередньо до тексту «Contrat social»: «...якщо хто- небудь відмовиться підкоритися загальній волі, він буде змушений до цього всім організмом (державою); це означатиме не що інше, як те, що його силою примусять бути свободним...» [5, с. 211] І ще: «...все, що кожна людина віддає за суспільним договором зі своєї сили, свого майна, своєї свободи, складає частину того, що має значення для спільноти... одна лише загальна воля може судити про це значення...» [5, с. 211]

Таким чином, держава отримує над особистістю абсолютну, нічим не-обмежену владу. Парадоксально, але Руссо, починаючи свій трактат ім’ям свободи, завершує його вихвалянням державного абсолютизму [2, с. 192].

У системі поглядів Руссо все приватне підкоряється публічному, особливе - загальному. Його держава загальної волі одномірна: одне мислення, одна ідеологія, одна релігія - всюди панує єдинодумство. Будь-яка своєрідність, будь-яка думка, відмінна від загальної волі, розглядається як прикра перешкода «справедливому» устрою, джерело безладів, отже, як те, що не має права на існування.

Насправді, політичний ідеал Руссо - це держава, далека від демократії, оскільки демократія не сумісна з диктатурою, хто б не виступав у ролі диктатора. Однак, саме Руссо є одним з найбільш відомих представників, так званої нової політичної доктрини, що відстоює демократичні ідеї.

Відмінність між «новою» і «старою» політичними доктринами полягає в тому, що перша розглядала осіб, наділених владними повноваженнями, як кращих, мудрих, гідних, таких, що не можуть бути піддані критиці чи осуду; друга сприймає їх як простих агентів, слуг народу, яким народ доручив здійснення державних функцій, отже, критика і оцінка дій влади - це право, що належить всім [3, с. 58]. Жодна з теорій не висловила нової політичної доктрини з такою силою й очевидністю, як теорія «Суспільного договору». Отже, вчення Руссо, попри його недоліки та суперечності, мало вирішальне значення для становлення принципів державного права: завдяки «Contrat social» принцип народного суверенітету, що є принципом сучасної демократії, отримав значення правової аксіоми.

Список літератури: 1. Котляревский С.А. Конституционное государство. Опыт политико-морфологического обзора. СПб., 1907. 2. Палиенко Н.И. Суверенитет. История развития идеи суверенитета и его правовое значение. Ярославль, 1903. 3. Новгородцев П.И. Введение в философию права. Кризис современного правосознания. М., 1913. 4. Алексеев А.С. Этюды о Жан-Жаке Руссо. В 2-х т. Т. 2. М., 1898. 5. Руссо Ж.-Ж. Об общественном договоре: Трактаты. М., 1998.

Л-ра: Вісник Харківського національного університету внутрішніх справ. – 2005. – Вип. 29. – С. 126-131.

Біографія

Твори