19-08-2023 Руссо Жан-Жак (Jean-Jacques Rousseau) 53

Біографія Жан-Жака Руссо

Жан-Жак Руссо – франко-швейцарський філософ-просвітник, письменник, композитор – народився 28 червня 1712 року в Женеві (Швейцарія) в родині годинникаря.

Женева у ті часи була незалежним містом-державою, центром кальвінізму. Мати хлопця померла через дев'ять днів після пологів. Жан-Жак та його брат Франсуа виховувалися батьком і його сестрою, тіткою Сюзанною.

Коли Жан-Жаку було десять, його батько, завзятий мисливець, був звинувачений у браконьєрстві багатим землевласником. Щоб уникнути вироку, він перебрався у Ніон, забравши з собою тітку Сюзанну. Незабаром він одружився вдруге, і надалі мало піклувався про сина. Жан-Жак залишився з дядьком з материнського боку, який відправив хлопця разом зі своїм сином на навчання до кальвіністського пастора в село неподалік від Женеви. У пастора хлопці навчилися трохи математики та малювання. Релігійна відправа завжди глибоко зворушувала Руссо, і деякий час він мріяв про те, щоб стати священиком.

Майже вся інформація про юність Руссо відома з його власної «Сповіді», в якій хронологія подій дещо заплутана. У тринадцять Жан-Жак почав працювати і навчатися ремеслу спочатку в нотаріуса, потім у гравера, який його бив. У п'ятнадцять років хлопець утік із Женеви. Це сталося 14 березня 1728, коли він повернувся до міста й виявив, що міські ворота замкнені у зв'язку з воєнним станом. Жан-Жак помандрував у Савойю, де знайшов притулок у католицького священника, який познайомив його з двадцятидев'ятирічною Франсуазою-Луїзою де Варан. Вона була жінкою шляхетного походження, котра проживала окремо від чоловіка. Король П'ємонту платив їй за навернення протестантів у католицизм. Жан-Жака відіслали в столицю Савойї, Турин, з метою завершити навернення. Як наслідок, він повинен був відмовитися від женевського громадянства, хоча пізніше знову перейшов у кальвінізм і відновив свій статус.

Руссо змушений був піклуватися про себе сам, оскільки батько й дядько від нього практично відмовилися. Він працював слугою, секретарем, учителем, перебираючись з одного міста до іншого в Італії та Франції. Протягом цього часу він час від часу жив у де Варан, яку він ідеалізував і називав своєю «мамою». Де Варан намагалася знайти для нього фах та організувала йому уроки музики. Певний час Руссо навчався в семінарії з наміром стати священником. Коли Руссо виповнилося двадцять, вони з де Варан стали коханцями. При цьому вона мала інтимні стосунки ще й зі своїм слугою. Сексуальний аспект і життя утрьох бентежили Руссо, але він завжди вважав де Варан найбільшим у своєму житті коханням. Де Варан жила багато, мала велику бібліотеку, любила розваги й музику. Люди з її оточення, в основному католицькі священики, познайомили Руссо зі світом літератури та ідей. Руссо навчався охоче, хоча часто мав приступи іпохондрії. Він серйозно зацікавився філософією, математикою та музикою. Коли йому було двадцять п’ять, він отримав невеликий спадок від матері та використав його частково, щоб повернути де Варан гроші, які вона витратила на нього. У двадцять сім він став учителювати в Ліоні.

У 1742 Руссо поїхав у Париж з метою представити Академії наук нову числову систему нотної нотації, яка, як йому вірилося, зробить його багатим. Система, за задумом зручна для типографії, записувала ноти в один рядок, вказуючи цифри, що відповідали музичним інтервалам між ними, знаки пунктуації вказували на ритм. Академія відкинула його пропозицію, розцінивши систему як непрактичну, хоча його похвалили за добре знання предмета й заохотили до нових спроб.

З 1743 по 1744 Руссо обіймав почесну, але погану в матеріальному плані, посаду секретаря графа де Монтега, французького посла у Венеції. Саме в цей час у нього пробудилася любов до італійської музики, що тривала все життя.

Роботодавець Руссо отримував кошти від уряду тільки із запізненням у рік, а тому платив своїм людям нерегулярно. Після 11 місяців такої роботи, Руссо покинув її, і цей досвід затвердив у ньому глибоку недовіру до будь-якої урядової бюрократії.

Повернувшись до Парижа, Руссо, без шеляга в кишені, став коханцем гарненької модистки Терези Левассер, яка змушена була тримати на собі матір і численних безпутних братів і сестер. Спочатку Руссо та Тереза не жили разом, хоча потім Руссо взяв її з матір'ю до себе як служниць. На нього також ліг тягар підтримки родини. «Сповідь» розповідає про те, що перш ніж переїхати до Руссо, Тереза народила йому сина, і ще чотирьох дітей. Незалежного підтвердження кількості дітей нема. Руссо пише, що переконав Терезу віддати новонароджених у притулок заради своєї «честі». Через десять років Руссо поцікавився долею свого сина, але жодних записів знайти не вдалося. Коли Руссо став знаменитим теоретиком виховання дітей, його критики, зокрема Вольтер та Едмунд Берк, використали той факт, що він покинув власних, для нападок ad hominem.

У Парижі Руссо заприятелював із філософом Дені Дідро і, починаючи в 1749 з музичних статей, чимало написав для «Енциклопедії», яку Дідро видавав разом із д'Аламбером. Найзнаменитіші з цих статей присвячені політичній економії.

Ідеї Руссо були результатом уявної суперечки з мислителями минулого, часто профільтровані розмовами з Дідро. Геній Руссо проявлявся в оригінальному способі викладу, ніж в оригінальності власного мислення. У 1749 Руссо щодня відвідував Дідро у Венсаннській фортеці, куди того запроторили за погляди, викладені в «Листах про сліпих», серед яких відчувалися натяки матеріалізму, віри в атоми та природний відбір. У той час Руссо довідався, що Діжонська академія проводить конкурс на твір на тему про те, чи розвиток мистецтва і науки приносять користь людській моралі. Руссо згадує, що дорогою до Венсанну (це приблизно три милі від Парижа) до нього прийшла думка про те, що мистецтва й науки винні в моральній деградації людства, від природи доброго. За словами Дідро, які він написав значно пізніше, Руссо спочатку збирався дати традиційну відповідь на запитання, але розмова з Дідро переконала його, що треба надіслати парадоксально негативну відповідь. Ця відповідь привернула до нього увагу громадськості. Есе Руссо 1750 року «Розмірковування про мистецтва й науки» отримало перший приз на конкурсі та здобуло відомість.

Руссо продовжував заняття музикою, і в 1752 його комічна опера «Сільський чарівник» була поставлена перед королем Людовиком XV. Королю вона дуже сподобалася, і він запропонував автору пожиттєву пенсію. Руссо відмовився від цієї честі, й за ним пішла слава людини, яка погордувала королівським даром. Він відмовився ще від кількох вигідних пропозицій, іноді з різкістю, що межувала з грубістю, що ображало людей і створювало проблеми. Того ж року відбулася постановка в Парижі опери «Служниця-пані» Перголезі трупою італійських музикантів. Це призвело до сварки буфонів між прихильниками французької та італійської музики. Руссо виступив як прихильник італійської музики проти Жана-Філіппа Рамо й інших. Як наслідок він написав «Листа про французьку музику».

У 1754 Руссо повернувся в Женеву і знову перейшов у кальвінізм, відновивши своє женевське громадянство. У 1755 він завершив свою другу велику роботу - «Міркування про походження та основи нерівності між людьми», в якій розвивав ідеї, висловлені в «Міркуваннях про мистецтва й науки».

Руссо закохався в 25-річну Софі д'Удето, яка частково послужила йому натхненням для епістолярного роману «Юлія, або Нова Елоїза». Іншим джерелом твору був його зв'язок з мадам де Варан часів ідилічної молодості. Софі була кузиною і гостею мадам д'Епіне, до якої Руссо ставився доволі прагматично, а після використання і розриву стосунків — різко. Його дратували її вимоги з'являтися, коли їй заманеться. Не подобалися йому також нещирі розмови й дріб'язковий атеїзм енциклопедистів, з якими він зустрічався за її столом. Ображені почуття призвели до сварки між Руссо, мадам д'Епіне, її коханцем, філологом Гріммом та спільним другом Дідро, який виступив проти Руссо на боці господарів.

Сварка Руссо з енциклопедистами збіглася з написанням трьох значних творів, у кожному з яких він підкреслював палку віру в духовне походження людської душі та Всесвіту, заперечуючи матеріалістам Дідро, Ламетрі та Гольбаху. В цей час заступниками Руссо були герцог Люксембурзький та принц де Конті, найбагатші та наймогутніші вельможі Франції. Їм подобався Руссо та його здатність розмовляти на будь-яку тему, крім того, вони використовували його для того, щоб насолити королю Людовику XV та політичній фракції, що групувалася навколо королівської фаворитки мадам де Помпадур. Але навіть зі своїми покровителями Руссо заходив надто далеко, ризикуючи відлученням за критику відкупу податків, практики, яку вони використовували.

Сентиментальний роман «Юлія, або Нова Елоїза» був оприлюднений у 1761 році та мав великий успіх. Мальовничі описи краси швейцарської природи зачіпали сентиментальні струни в душі читачів й, можливо, стали причиною моди 19 століття на швейцарські краєвиди. Наступного року, в квітні, Руссо оприлюднив «Про суспільну угоду, або принципи політичного права».

У травні Руссо оприлюднив книгу «Еміль, або Про виховання». Остання її частина, «Сповідання віри савойського кюре», мала на меті захист релігійних вірувань. Руссо вибрав промовцем католицького кюре скромного походження, що на ті часи було сміливою інновацією.

Руссо, який думав, що захищає релігію, відчував себе розчавленим. Змушений рятуватись від арешту, він (за сприяння герцога Люксембурзького та принца де Конті) перебрався до кантону Невшатель, який перебував під протекторатом прусської корони. Впливові покровителі не тільки допомогли йому втекти, а й сприяли розповсюдженню у Франції заборонених книг. Книги були надруковані в Голландії видавником Марком-Мішелем Реєм і пересилалися замаскованими під інші книги з фальшивими палітурками й титульними сторінками.

Руссо зупинився в місті Мотьєр під покровительством лорда Кейта, місцевого представника ліберального прусського короля Фрідріха Великого. Там він написав у 1765 «Конституційний проєкт для Корсики». 6 вересня 1765 будинок, у якому мешкав Руссо, закидали камінням, і Руссо знайшов притулок у Г'юма в Британії. Г'юм знайшов для нього помешкання в Стаффордширі. Ні Тереза, ні Руссо не зуміли вивчити англійську чи заприятелювати з кимось. До ізольованого від громадського життя Руссо, не дуже стабільного емоційно в будь-яку пору свого життя, почали приходити параноїдальні фантазії про змови проти нього з боку Г'юма й інших.

Хоча до 1770 Руссо було заборонено перебувати на території Франції, Руссо повернувся у 1767 під фальшивим ім'ям. У 1768 він наче одружився із Терезою, хоча одруження католиків із протестантами тоді не визнавалися. Раніше Руссо завжди називав Терезу економкою. У 1770 йому дозволили повернутися в Париж. Умовою повернення була обіцянка не публікувати книг, але, завершивши «Сповідь», Руссо почав влаштовувати приватні читання. На прохання мадам д'Епіне, яку бентежила можливість розкриття таємниць її особистого життя, поліція наказала йому припинити цю практику, тож «Сповідь» була частково опублікована тільки в 1782, через чотири роки після смерті автора. Всі наступні книги теж вийшли друком посмертно.

У 1772 у Руссо попросили рекомендацій щодо нової конституції Речі Посполитої, і він відгукнувся написанням своєї останньої політичної праці - «Міркування щодо уряду Польщі». У 1776 він завершив «Діалоги: Руссо суддя Жан-Жака» й почав працювати над «Мріями самотнього мандрівника». Для матеріальної підтримки він знову став переписувати музику, а у вільний час вивчав ботаніку.

Руссо був знаменитістю, але хиткий психічний стан не давав йому насолодитися славою. Останні роки життя він провів, свідомо відійшовши від суспільства. У той же час він радо прийняв дружбу композитора Ґлюка в 1774. Одним із останніх творів Руссо був захоплений аналіз опери Ґлюка «Альцеста».

Жан-Жак Руссо помер 2 липня 1778 року від крововиливу в мозок під час прогулянки маєтком маркіза Рене Луї де Жірардена в Ерменонвілі.

Спочатку його поховали в Ерменонвілі на Острові Тополь, який став місцем паломництва численних шанувальників. Через шістнадцять років його прах перенесли в Пантеон і поставили навпроти труни його сучасника Вольтера.

Жан-Жак Руссо писав поеми, вірші, комедії («Нарцис», 1753, «Військовополонені», опубліковано 1782), романи. Також є автором опер («Сільський чарівник», 1753), до яких створював лібрето та музику. В книзі «Еміль, або Про виховання» (1762) втілив свої педагогічні погляди.

В епістолярному романі «Юлія, або Нова Елоїза» (1761) засуджував станове суспільство, протиставляючи йому природне почуття любові. В автобіографічному романі «Сповідь» (опубліковано в 1782-1789) розповів про своє життя, духовні пошуки, переживання тощо.

Художні твори Руссо пробуджували гуманне ставлення до бідних, любов до природи, сприяли гармонійному розвитку особистості, виховували почуття громадянського обов'язку. Літературна діяльність Руссо викликала до життя течію руссоїзму, близьку до сентименталізму.

Біографія

Твори