Український Золотоуст. Свт. Димитрій Туптало і антіохійська спадщина

Дарина Морозова

Мета: стаття розглядає оцінку свт. Димитрієм Тупталом Антіохійської школи патристики, роль її провідних діячів та її внесок у історію доктрини. Методи: порівняльно-історична методологія та, передусім, метод історії традиції (tradition history) дозволяють виявити експліцитні та імпліцитні відсилки Туптала до наративу антіохійської ідентичності. Основні одержані висновки: в інтерпретації складних і оточених тисячолітніми дебатами богословських колізій IV-V ст. Туптало послідовно пристає на позицію Антіохійської школи, відкидаючи закиди її впливових опонентів з Александрійської традиції. Свт. Димитрій свідомо і систематично відтворює у своєму Синаксарі історичні наративи антіохійців. Недвозначним індикатором його позиції є ставлення до найбільш дискусійних постатей Антіохії: зокрема, він зараховує Феодорита Кирського до «святих отців», згадує Діодора Тарсійського серед «Церковних світил», поруч із рештою діячів Мелетіанської партії. Така незалежна оцінка антіохійської спадщини, безперечно, зумовлена співзвучністю богословського мислення Димитрія світосприйняттю антіохійців.

Ключові слова: Антіохійська школа, Димитрій Туптало, Йоан Золотоуст, Феодорит Кирський, Діодор Тарсійський.

Хоча українське бароко заведено розглядати передусім у категоріях зустрічі православного Сходу з латинським Заходом, його інтелектуальна панорама була б не повною без урахування ще одного чинника культурних впливів — Близького Сходу. Жваві дипломатичні стосунки запорізької еліти з владою Османської Порти, з одного боку, та з її православними дисидентами, з іншого боку, створили культурний контекст, що зумовив низку цікавих явищ українського релігійного життя. Серед них заснування Львівського братства Антіохійським патріархом Йоакимом IV, перший етнографічний опис Землі козаців, залишений нам Алеппським архідияконом, видання Данилом Апостолом та Іваном Мазепою Євангелія арабською мовою тощо. Ці безпосередні контакти з християнським Сходом, зумовлені наріжними політичними по-требами, народили й нову хвилю зацікавлення київських богословів святоотцівським переданням Святої Землі, Єгипту та Сирії, які на очах перетворювалися з «тридев’ятих земель» на реальних і цілком досяжних сусідів.

Це яскраво унаочнює спадщина свт. Димитрія Туптала, митрополита Рос-товського (1651—1709). Свт. Димитрій фіґурує в науці у різних іпостасях — як перший український агіограф [Огієнко, 1965; Сироїд, 2007; Болгарова, 2007], знавець західної християнської традиції [Державин, 1976; Ламбрехтс, 2009], поліглот, блискучий проповідник і автор вишуканого листування [Вет&, 1975], історик [Brogi ВегеоІГ, 2017] тощо. Проте вкрай рідко він привертає увагу вчених як патролог і, зокрема, знавець близькосхідної християнської спадщини [Сироїд, 2017].

У цій статті ми простежимо підхід Димитрія Туптала до спадщини Антіохійської школи — оригінальної богословської течії доби Вселенських Соборів. Антіохійська думка, міцно вкорінена в біблійному світосприйнятті, містично-матеріалістична і почасти аристотелічна, впродовж тривалого часу була одним з провідних рушіїв східнохристиянської філософії. Водночас вона була головним джерелом опору значно більш впливовій у Візантії платонічній, ідеалістичній, дуалістичній і схильній до монофізитства філософії Александрійської школи. Досягнувши тріумфу на IV Вселенському Соборі з його догматом про дві природи Христа, антіохійська течія врешті-решт все ж зазнала поразки у боротьбі з близьким до влади крипто-монофізитським середовищем і була значно марґіналізована у всьому грекомовному світі.

Натомість у кириличному просторі, починаючи з середньовіччя, твори Антіохійської школи користувались великим впливом. Проте, як правило, за цією популярністю не стояло ані розуміння богословської специфіки школи, ані знання контроверзійного контексту, що її оточував. Ця ситуація стала змінюватись лише за доби розквіту Могилянських шкіл. На тлі тривалих пере-слідувань з боку світської та церковної влади, постійних дебатів і засуджень Антіохії у візантійській традиції, а також на тлі некритичного шанування її діячів слов’янами, однозначна і свідома підтримка цієї школи деякими провідними богословами українського бароко постає як сміливий і виразний жест. Особливу роль тут має свт. Димитрій Туптало. Його прихильність до антіохійського світосприйняття виражається не лише у церковно-історичних та агіографічних коментарях Димитрія, а й у помітному впливі антіохійської думки на його етику, антропологію, євхаристійне богослов’я тощо.

Два Золотоусти

За натхненну проповідь віри Димитрій Туптало вже за життя був прозваний новим Золотоустом. Перш ніж перейти до питання про богословський зв’язок Туптала зі своїм сирійським «тезкою», зупинимось на питанні, яким саме чином свт. Димитрій став «Золотоустом».

На походження цього титулу кидає світло рукопис св. Димитрія, нещодавно виявлений нами в архіві преп. Паїсія Величковського. Цей рукопис пов’язаний із поїздкою Ростовського митрополита 1704 року на батьківщину, до Києва. Під час цієї подорожі Димитрій зустрічався зі своїм учнем, видатним румунським святим Пахомієм Глединським, майбутнім єпископом Романським, і пожертвував йому церковне начиння й деякі книги [Крылов, 2016]. Будучи архімандритом монастиря Нямц у Румунії, Пахомій передав книги до бібліотеки своєї обителі, згодом успадкованої преп. Паїсієм Величковським та його учнями. Однією з цих книг виявився Алфавітно-Єрусалимський патерик з нямецького архіву (БМН 278). На внутрішньому боці верхньої кришки палітурки було знайдено румунський напис кирилицею, що виявився автографом Пахомія.

Маргіналія описує походження манускрипту: «...ця книга подарована мені святим Димитрієм Митрополитом Ростова в Царстві московському і написана чесною рукою цього святого, якого називаю Золоті вуста, як і св. Йоана Золотоуста. Бо джерело вчення святого життя (виходить) із вуст цього святого». Далі Пахомій описує своє душекорисне спілкування з Димитрієм у Чернігові (Четатя Чернева) та переповідає його пораду, згодом втілену учнем у досить неординарних поворотах його служіння. Архаїчний вираз «Rost de aur» (в сучасній румунській мові Золотоуст зветься «Gum de Aur»), яким Пахомій ще за життя іменував свого святого наставника, очевидно, і є прототипом вживаного в нашій агіографії титулу.

Таким чином, свт. Димитрій Туптало став українським «Золотоустом» з легкої руки свого учня, свт. Пахомія Гледінського. Здається, це іменування спричинене не лише авторитетністю свт. Йоана (і благозвучністю його ти-тулу), а й глибокою духовною та інтелектуальною спорідненістю двох мис-лителів. Свт. Димитрій постійно посилається на свт. Йоана, обговорюючи образ Божий у людині, шлях її уподібнення Богу, походження перших людей, роль статі у християнському житті тощо. Але особливо цікаво, що Димитрій подекуди виявляє вражаюче міцну підтримку Антіохійської школи, яка виховала Йоана Золотоуста, з її неоднозначними діячами та специфічними ідеями.

Четії-Мінеї

Любов Димитрія до антіохійської традиції особливо впадає в очі у його найвпливовішому творі — Четіях-Мінеях. «Житія Св. Димитрія були улюбленим читанням всієї України, — каже Іван Огієнко, — аж до нових часів, і на них виховувалося покоління читачів» [Огієнко, 1965: с. 184]. Житія, укладені староукраїнською мовою, стали останнім київським виданням, видрукованим без благословення Московського патріарха, і наштовхнулися на його сувору критику. Проте згодом їх багаторазово перевидавали в Москві (10 разів лише впродовж XVIII сторіччя), вони стали бестселером у всій Російській імперії.

Складаючи перший український Синаксар, Димитрій справді взяв на себе застрашливе завдання, для якого йому довелось зібрати одну з найбільших бібліотек тогочасної Східної Європи [Болгарова, 2007: с. 529]. Він спирався на різні джерела — латинські, польські, грецькі, російські та українські. Серед іншого, його видання ознайомлювало українських читачів із цілою низкою сирійських святих. Звісно, сирійської мови святитель не знав. Але в його розпорядженні був впливовий грекомовний патерик антіохійського богослова Феодорита Кирського, відомий під назвою Історія Боголюбців. Хоча грецьку мову Димитрій знав чудово, візантійські джерела було легше знайти у латинських перекладах. Отже, з працею Феодорита Димитрій ознайомився у виданні Г. Росвейде, що увійшло до Acta Sanctorum.

Проте, попри твердження Державіна, буцімто Димитрій скопіював книгу Феодорита «майже повністю... і переважно без змін, у буквальному перекладі з латини», ми переконалися, що це не так. Перше, прижиттєве, видання його Синаксаря (1689—1705) містить лише частину житій з Феодоритового пате-рика. Крім того, ці тексти значно перероблені українським агіографом, тож Димитрій є їх новим автором — наскільки взагалі можна казати про «авторство» щодо агіографічних збірників [Сироїд, 2007].

До самого Феодорита Димитрій ставився з величезним пієтетом. Він не лише користався його чудовими, жвавими мемуарами про сирійських подвижників, а й уважно студіював його історичні праці та виправляв за ними власні історичні та агіографічні твори. Про це свідчать численні маргіналії у його чорнових рукописах. Понад те, всупереч візантійській традиції, свт. Димитрій вшановував Феодорита в лиці святих, і навіть отців Церкви: «мы же со святыми отцы — Григорием Нисским, Феодоритом и прочими речем» [Димитрий, 1848: с. 557]. В контексті постійних дебатів навколо особи та писань Феодорита, ім’я якого так і не потрапило до святців Православної Церкви, така згадка постає як сміливий жест — особливо з боку людини, якій важко закинути слабке знання церковної історії. Побіжне зауваження всіма шанованого святителя було сприйняте українськими вірянами як важливий прецедент. Зокрема, у рукописній бібліотеці преп. Паїсія Величковського, яка заклала фундамент «філокалічного відродження» ХІХ сторіччя, Феодорит також фіґурує як «святий» (так він названий у вступі до роздумів Димитрія Туптала про Страсті Христові).

Підтримка антіохійської партії

Утім, позиція Димитрія особливо впадає в очі у житіях антіохійських святителів, де Туптало фактично канонізує Мелетіанську партію, включно з її чи не найбільш полемічними діячами. Ці житія відтворюють, майже без купюр, «автобіографію» Антіохійської школи, якою вона постає у панегіриках Йоана Золотоуста, трактатах відверто проантіохійських істориків на кшталт Феодорита і Созомена, а також дещо більш нейтрального Сократа Схоластика. Це особливо впадає в очі у розлогому житії свт. Мелетія Антіохійського.

«Єго наставленіемь, ученіемь, і непорочного житія образомъ, — пише Димитрій про Мелетія, — мнози от Антіохіань в добродітелехь, и в Православной Вірі успіша, и Совершенныи быша Церковныи Світила» (Г. 680). Серед цих світил церковного небосхилу Туптало називає не лише всіма шанованих святителів на кшталт Йоана Золотоуста, а й значно менш однозначних діячів. Насамперед це Діодор Тарсійський, видатний антіохійський екзегет і вчитель Золотоуста. Мейнстрим візантійського християнства не відділяв його від Несторія, засудженого ІІІ Вселенським Собором, та особливо Феодора Мопсуестійського, засудженого V Вселенським Собором (посмертно). Проте справжня христологічна позиція Діодора досі є предметом широкої наукової полеміки.

Очевидно, маючи свій погляд на вчення Діодора, Ростовський митрополит ставить під сумнів велику частину візантійської традиції та ігнорує закиди на адресу відомого екзегета. Втім, це не було відвертим волюнтаризмом. Згадуючи неоднозначного богослова в агіографічному тексті, Туптало скористався формальною «шпаринкою»: Діодор так і не був особисто засуджений жодним Вселенським Собором, хоча неодноразово опинявся у кроці від анафеми 10. Але поминання Діодора, безсумнівно, імплікує також сумнів у єретичності його найближчого учня і соратника Феодора Мопсуестійського (засудження якого вже ніяк не дозволяло згадати його серед «світочів Церкви»). Подальший виклад Димитрія також свідчить про його велику довіру «автобіографічним» наративам антіохійської партії, попри всю «тенденційність», яку вбачають у них історики.

«Сіи и прочїи множайшїи, Мелеїемъ святым наставленны бывше, украшаху потомъ Христову Церковъ и просвіщаху, кождо на своемъ ему місті, аки свіща на свіщници поставленъ бывши» (Г. 680). Власне, ці слова описують вдалу стратегію Мелетія, який за роки своєї діяльності в Антіохії встиг висвятити й призначити на всі ключові сирійські кафедри своїх однодумців, тим самим фактично започаткувавши добу акме Антіохійської школи. Димитрій згадує декого з цих «множайших» прибічників Мелетіанської течії, яка відчайдушно обстоювала свою специфічну інтерпретацію антіохійської історії впродовж тривалої схизми, коли на Антіохійську кафедру претендували одразу чотири єпископи.

Заслуговує на увагу, що Туптало знайшов доцільним навести — за викладом Феодорита — вельми цікаву антіохійську формулу подолання церковного розколу. 379 року свт. Мелетій запропонував своєму конкурентові єп. Павлину разом опікуватись спільною паствою до смерті когось із них, а за богослужінням сидіти обабіч кафедри, на яку водрузити Євангеліє. Павлин відмовився співслужити з «неканонічним» єпископом, висвяченим аріанами, і схизма тривала аж до 415 року. Попри цю поразку, Димитрій все ж вважав Мелетієв рецепт корисним у контексті Київської митрополії межі ХVII-XVIII сторіч.

Не дивно, що серед святих мелетіан Димитрій згадує «в перших» свт. Флавіана, який по смерті свт. Мелетія обстоював його традицію у боротьбі за престол із Павлином. Якщо партію, очолювану Павлином, підтримував свт. Григорій Назіанзин, то за Флавіана ратував свт. Йоан Золотоуст. Тут Димитрій, знов-таки, виразно пристає на позицію Золотоуста.

Ще одною неоднозначною фіґурою є згадуваний тут же свт. Акакій Верійський, який очолив наступ на свт. Йоана на соборі під дубом 403 року і домігся його засудження. Проте він усе ж увійшов у «святці» антіохійської партії як активний захисник Мелетіанської партії та, згодом, особисто Несторія. Але поруч з Акакієм Туптало поминає і Єлпідія Лаодикійського — одного з 10 єпископів, які захищали свт. Йоана на соборі 404 року від того ж таки Акакія. За цей рішучий захист «Доместикъ Мелепевъ» був низложений 406 року, але реабілітований 414 року. Розташування на одному «свічнику» цих двох діячів з протилежних таборів не є виявом незнання чи байдужості агіографа: навіть у цьому парадоксальному кроці він відтворює логіку своїх антіохійських джерел, на кшталт Феодорита, схильного посмертно примиряти непримиренних діячів заради загального реноме своєї школи.

Словом, за традиційною риторикою житія свт. Мелетія ховається ціла плутанина напружених міжпартійних стосунків, у якій український апограф обіймає цілком конкретну позицію. Точка, з якої він описує події, безсумнівно, дорівнює точці зору мелетіан та їхніх наступників йоанітів — партій, що обстоювали своєрідність антіохійської традиції в рамках нікейської ортодоксії.

Висновки

Аналіз агіографічних, історичних і гомілетичних творів свт. Димитрія Туптала у світлі історії патристичної традиції дає змогу виявити несподівані грані його богословської думки. Один із провідних церковних учених своєї доби, тонкий знавець історії православного віровчення, Димитрій виражає свідому і послідовну підтримку Антіохійської школи — давньої і багатої традиції, що була значно марґіналізована у Візантії і недостатньо знана (хоча й популярна) у слов’янському світі. Туптало сміливо «канонізує» таких полемічних героїв Антіохії, як Феодорит Кирський і Діодор Тарсійський, а діяльність Мелетіанської партії загалом оцінює суто за її внутрішніми критеріями.

Щоб так дерзновенно ставити під сумнів погляди панівної у Візантії Александрійської школи, треба було або зовсім не знати історію цих перипетій, або розбиратись у них достатньо добре, щоб давати на давні питання власну відповідь, подекуди разюче відмінну від усталеної. Така незалежна оцінка антіохійської спадщини, безперечно, зумовлена співзвучністю богословського мислення Димитрія світосприйняттю антіохійців. Проантіохійська позиція Димитрія, справді, відбилася не лише в його уявленнях про догма-тичний розвиток, але і в його власному мисленні — етичному, антропологічному, літургійному тощо, хоча ця тема вимагає окремого дослідження.

Джерела:

Болгарова, М. (2007). Рецензія: Туптало Дмитро. Житія святих. Книга 1 (Львів: Свічадо, 2005). Дух і літера, 17/18, 528-531.

Державин, А. (1976). Четии-Минеи святителя Димитрия, митрополита Ростовского, как церковноисторический и литературный памятник. Богословские труды, 15, 61-145. Димитрий Ростовский (1689-1705). Книга житія святых (тт. 1-4). Киев.

Димитрий Ростовский (1848). Поучение в неделю девятуюнадесять по Святом Духе.

В: Сочинения (ч. 2). Москва.

Кротов, Я. (2013). Димитрий Ростовский.Ы:1р8://«',еЬ.агсЫуе.ощ/«',еЬ/20130323001212/Шр:/ кго1оу.іп1Ь/уакоу/М8І:огу/18_Ьіо_тоі/ііітіїгу_го8іМт / Получено с: https://web.archive.Org/web/20130323001212/http://krotov.info/yakov/history/18_bio_moi/dimitry_ rost.htm.

Крылов, А. (2016). При поданной чрез посланников моих в Киеве оказии: контакты свт. Димитрия Ростовского с Киевом и Черниговом в 1701-1709 гг. Вестник ПСТГУ, 5, 116-128.

Ламбрехтс, А. (2009). Ярмарка драгоценных жемчужин Востока и Запада в проповеди св. Димитрия Ростовского. В: Память и история: на перекрестке культур (сс. 65-76). Київ: Дух і літера.

Огієнко, І. (1965). Канонізація святих в Українській Церкві. Вінніпег: Наша культура. Сироїд, Д. (2007). Жанр житія в «Четьїх-Мінеях» свт. Димитрія Туптала. В: Дмитро Туптало у світі українського бароко: збірник наукових праць (сс. 42-49). Львів: Артос-Апріорі. Сироїд, Д. (2017). Тупталова редакція Житія святої Теклі. Українське літературознавство, 82, 89-97.

Berndt, M. (1975). DiePredigtDimitrij Tuptalos. Studien zur ukrainischen undrussischen Barockpredigt. Frankfurt.

Brogi, Giovanna (2017), Plurilinguism and Identity: Rethinking Ukrainian Literature of the Seventeenth Century Ukraine and Europe. In: G. Brogi Bercoff, M. Pavlyshyn, S. Plokhy (Eds.), Ukraine and Europe. Cultural Encounters and Negotiations (pp. 45-71). Toronto: Toronto University Press.

Л-ра: Філософська думка. – 2020. – № 1. – С. 93-101.

Біографія

Твори

Критика