Світлана Молчан. Вчитель, який змінив моє життя

Вокзал

До відправлення поїзда залишалось 45 хвилин. Ще один з божевільно спекотних днів київського літа 2023-го спливав. Я вирішила зачекати на вулиці біля вокзалу, тим більш що в тіні вже відчувався ледве помітний вітерець. Занурилась в думки. Це були надзвичайні три дні. Омріяна зустріч з близькими друзями та іншими переселенцями, активні прогулянки з ранку до пізньої ночі, душевні розмови, посмішки, навіть міцний сон. Ми всі намагалися увібрати в себе ці бентежні моменти й закарбувати в пам'яті назавжди. Сьогодні близька подруга, що запропонувала цю зустріч у Києві, вирушила назад, в орендоване житло у Дніпрі, "кияни" розбіглися до родин, а я скоро вирушу на Захід, у квартиру, що з родиною теж винаймаємо. Одна одній ми пообіцяли, що обов'язково з'їдемося ще. Окрім всіх негараздів і перешкод, пов'язаних з вимушеним переселенням, ми всі майже втратили зв'язок з друзями та близькими. А ще в лютому 2022-го жили у власних оселях в Сєвєродонецьку, навіть в сусідніх будинках. Доля нещадно розкидала нас по світу, залишивши в душах емоційні ями, що нічим не можна залікувати. Та ми намагаємось знову і знову, і цього разу навіть вийшло.

— Вибач, цигаркою не пригостиш? — чоловічий голос поряд висмикнув з думок.

Побачила поряд з собою на лавці безхатька років 60. Біля вокзалу їх завжди багато. Життя навчило не довіряти й бути завжди насторожі біля таких місць, як вокзал.

— Немає, не курю, — швидко кинула я та вже розмірковувала куди б переміститись від небажаного знайомства.

— Це ти молодець, я теж багато років не палив. — чоловік дістав пляшку з водою і зробив декілька маленьких ковтків.

Багатолюдність навколо заспокоїла і я вирішила нікуди вже не йти. Уважніше придивилась до чорно засмаглого чоловіка поряд. Зубів немає, з собою клунки з ковдрою і теплими речами та невеликий наплічник. Можливо, цьому безпритульному менш як 60. Найбільше вразило те, що він був начисто поголений та коротко підстрижений, ніякої сплутаної бороди. Але однозначно безхатько.

— Додому їдеш? — продовжив бесіду чоловік.

— Можна і так сказати...

— Ти переселенка? — уважно подивившись у вічі, запитав він.

— Так. З Луганщини.

— А я з Криму.

— Давно тут живеш? — тепер вже запитала я.

— З 2014-го.

— А... де?

— Це ж Київ, дорогенька, велике місто. То там, то тут, — безпритульний посміхнувся, — І поїсти можна знайти легко. Не пропадеш.

— Чому ти поїхав? — допитувалась я.

— Що я, дурний, щоб при рашистах залишатись? Тож, як почалося, зібрав книги та поїхав сюди.

— Книги?

— Так. Скільки зміг прихопити. Через рік я їх в юнацьку бібліотеку віддав.

Зависла тиша. Я не знала що сказати цьому чоловіку... До відправлення поїзда залишилось 15 хвилин. Маю бігти.

— Слухай, візьми, будь ласка, — простягнула йому питний йогурт та булку, що прихопила в дорогу, — Не цигарки, та все ж...

— А ти? — посміхнувся чоловік беззубим ротом.

— Мені не довго їхати.

— Що ж, дякую. На сніданок те, що треба, — посмішка стала ширшою, — Легкої дороги тобі. Все буде добре, обов'язково!

Я щиро потиснула шершаву брудну руку та спробувала посміхнутись у відповідь.

За 5 хвилин вже сиділа в плацкартному купе. Думки були сплутаними. Кожен з нас йде своїм шляхом, бореться на своїх фронтах, і тільки віра в беззаперечну перемогу добра і світла допомагає нам вижити в будь-яких умовах. Цей безіменний бездомний посміхається і вірить в те, що все буде добре. І я, і моя родина, і мої друзі теж мусимо. Коли в мене опускаються руки й накриває хвиля безсилля та розпачу, я згадую засмагле обличчя з Київського вокзалу та його посмішку. Це дає сили рухатись далі й жити.

Умови участі у конкурсі коротких оповідань «Вчитель, який змінив моє життя»