Томас Гуд. Знов загинула душенька праведна

Знов загинула душенька праведна;
Тільки б жити, вона ж полягла;
Ніжна квітонька… Доле зненавидна,
Ти за що їй життя відняла?

Підніміть же її помалесеньку,
Положіть, як лежать подоба;
Пожалійте її, молодесеньку,
Що була беззахисно-слаба!

Подивіться: з одежі намоклої,
Що мов саваном труп облягла,
Із ушей, із голівоньки мокрої
Вода крапля по краплі збіга.

Не знущайтесь жорстоко над мертвою,
А на руки здіймайте її;
Запиніть над нещасною жертвою
Безсердечні докори свої!

Не спішіть лиш до неї з наругою,
Тінь погорди згасіть на виду,
А згадайте з глибокою тугою
Про її горювання-біду!

Не врікайте гіркими споми́нами:
Смерть обмила всі плями зараз…
Хай же змовкне злий суд над провинами,
Змовкне галас нелюдських образ!

Що догана жорстка́ перед мукою?
Що гріхи перед млою труни?
Обітріть її губи: грязюкою
Покалялись, облипли вони.

Уквітчайте їй коси гарнесенькі, —
Вони гідні того убрання, —
Поки люд розпускає тихесенькі
Міркування-гадки навмання.

Хто вона? Над її домовиною
Чи заплаче хто-небудь з своїх:
Батько-мати з сумною родиною
Або, може, ще ближчий від їх?

Серед пекла столиці багатої,
Де громада велика така,
Не було в неї, наче заклятої,
Ні рідні, ні близьких, ні кутка.

Над водою, де смутно поблискує
Тінь від світла під час вечорів.
Де у хвилях тремтить і полискує
Млявий промінь нічних ліхтарів;

Де бушують вали над безоднею,
Там стояла вона без шляху,
Без притулку, з журбою самотньою
В непривітливу північ глуху.

Тії ночі вона не лякалася,
Не боялась кромішньої тьми,
Ані арки, що в воду спускалася,
Ні безодні з валами тими.

«Вмерти!» — каже їй думка уїдлива:
Утекти від усіх, від життя…
Прощавай же ти, доле огидлива,
Без людей, без мети, без пуття!

І без жалю, без сліз, не хитаючись,
Вона кинулась в темні вали…
Хто збагне, як жилось їй тиняючись,
Як їй муки життя допекли?

Підніміть же її помалесеньку,
Положіть, як лежать подоба;
Пожалійте її, молодесеньку,
Що була беззахисно-слаба!

Поки тіло зовсім не задубло ще,
Поки кості не стали як лід, —
Потихеньку, уважно та любляче
Ви розправте їх зараз як слід!

Затуліть їй розплющені віченьки,
Що з-під мулу глядять сліпуче,
Наче зір занімілого личенька
Того світу шука боляче.

Бо на сім вона все покінчила вже;
Холод, голод, злість, ганьба людська,
Лиходійність… Ні, ждати несила вже,
Поки сором той пташку спітка.

Чи билинка з негодою бореться?
Покладіть ви їй руки навхрест;
Хай спочине, а все ніби молиться
О тім щасті, що в вічності єсть!

Не нам з вами судить винуватого:
Хто небозі суддя, крім того,
За мир грішний колись розіп'ятого,
Що ніс прощу для люду всього!

Переклав Павло Грабовський