Трактування містичних образів драконів у творах Г. фон Додерера

Образи драконів у творах Г. фон Додерера

Тетяна Редчиць

Вивчаються особливості художнього втілення письменником одного з найбільш поширених образів бестіарію світової літератури - образу дракона на матеріалі романів Г. фон Додерера. Аналізуються особливості концептуалізації образу дракона, обсягу його використання, а також функції у художній структурі творів Г. фон Додерера. Головна увага звертається на виявлення сутності цього образу як містичного символу. Простежено зв’язок між теорією апперцепції і «двох дійсностей» та образами драконів у романах Г. фон Додерера. Окреслено сакральний і профанний рівні образу, а також явище руйнації архетипу (роман « Остання пригода»).

Ключові слова: Г. фон Додерер, образ дракона, містична / хтонічна істота, бестіарій, драконологія, архетипна семантика, інфернальний світ, апперцепція.

Образний світ літератури багатий і різноманітний. Значне місце у ньому посідають образи тварин та фантастично-містичних істот, що уособлюють невидимі, ірраціональні виміри людського буття. Такі образи сягають своїм корінням витоків художньої свідомості людства і проростають як архетипи у літературі Нових часів.

Одним з таких образів є образ дракона, що присутній у більшості давніх і сучасних культур світу (єгипетській, китайській, японській, греко-римській, єврейській, іранській, шумеро-семітській, індуїзмі тощо). Згадки про цю фантастичну істоту є у Біблії, працях Плінія, Галена, Паскаля. Синього трьохголового дракона було зображено на щиті Агамемнона - одного з героїв Гомерової «Іліади». Символіка і трактування цього образу різні для різних культур. У індоєвропейській традиції дракон зазвичай виступає уособленням первісного зла, перемога над яким є найвищим досягненням «культурного героя; переможцями дракона стають персонажі, пов’язані із солярною символікою (Митра, Зігфрід, Геракл, Ясон, Гор чи Аполлон), що, у свою чергу, є відображенням базового міфу про боротьбу сонячного (чи небесного) божества із хтонічною істотою.

Художня свідомість ХХ століття - попри його прагматизм і нестримність технічного прогресу - не втратила інтересу до образу цієї фантастичної істоти, архетипна семантика якого дає можливість митцям новітніх і найновіших часів виразити складні колізії буття людини. До образу дракона (змія) звертаються М. Булгаков, Є. Шварц, Дж.Б. Прістлі. Образ цієї ритуально-міфологічної істоти знаходить оригінальне потрактування у творчості одного з найяскравіших австрійських прозаїків ХХ ст. - Гайміто фон Додерера.

Зазначимо, що на сьогоднішній день практично не існує досліджень, у яких вивчаються особливості інтерпретації письменником одного з провідних образів бестіарію світової літератури. Тому в межах даної розвідки ми поставили за мету з’ясувати особливості концептуалізації образу дракона в художній прозі Г. фон Додерера, звернувши першочергову увагу на виявлення його функцій як містичного символу. Під таким кутом зору романна проза Г. фон Додерера розглядається уперше, що й зумовлює новизну і актуальність обраної теми.

Насамперед наголосимо, що, подібно до М.О. Булгакова, образ дракона / змія хвилював Г. фон Додерера протягом усієї його літературної діяльності. Цей образ з’являється на периферії романів «Демони», над яким письменник працював чверть століття і який побачив світ лише 1953 р., «Штрудльгофські сходи», що є паростком «Демонів» (1951), і у романі «Кружний шлях» (1940). У фантастичній повісті «Остання пригода» (завершена 1936 р., публікація - 1953 р.) шляхетна мета убити «дракона» виступає сюжетотворчим началом.

У своїх «драконологічних студіях» Г. фон Додерер спирався на трактат єзуїта і ученого-універсала Атаназіуса Кірхера (1602-1680) «Mundus suЫerraneus» («Підземний світ», 1665; третє, розширене видання - 1678) та опублікований 1923 року науково-популярний трактат Отеніо Абеля «Доісторичні тварини у казках, легендах і міфах» (цей трактат зберігається серед книг письменника) [8, с. 56]. На відміну від цих авторів, Додерер, незважаючи на відкриття дракона з острова Комодо (комодосського варана), не вбачає у драконах лише конкретний біологічний вид, якому завжди знайдеться місце у науковій класифікації живих організмів на кшталт класифікації Карла Ліннея. «Дракони» у творах Додерера постають не як тварини, що колись насправді існували; їх уявні образи письменник конструює з характерних прикмет реальних істот: «Хробак з лапами, <...> невеликий гірській дракон, вкрита лускою, гладенька істота сірого кольору, з широким черепом і котячою сильною й гострою щелепою» [2, с. 346-347].

У зв’язку з цим зауважимо, що, на відміну від фольклорно - міфологічної традиції, де, як слушно зауважив В. Пропп, практично ніде не подано зовнішнього опису цієї істоти, Г. фон Додерер фіксує увагу на її морфологічних прикметах. У наведеному нами вище описі з роману «Кружний шлях» дракон («змієніг») «бачиться авторові як хробак з лапами».

Зовсім інші прикмети характерні для опису дракона у романі «Остання пригода»: «він величезний мов гора», «буре складчасте громаддя, увінчане фіолетовим рогом висотою, мабуть, у людський зріст»; «величезна голова змія лежала на дорозі, тоді як безкінечно довга шия зникала у лісових хащах»; «очі звіра були закриті, над ними звисали рогові повіки, і усе в ньому було важким, броненосним, і лежало на дорозі у незліченності гребенів, луски і таких величезних складок, що у кожній з них могла б уміститись людська рука» [2, с. 526].

У «Штрудльгофських сходах» по-справжньому «драконових» розмірів набуває вуж, з яким у гімназичні роки зустрічається один із протагоністів роману Рене Штангелер: «Влітку 1911 року я побачив у непрохідній ущелині неподалік від батьківського дому у районі Раксальї, де я гімназистом проводив канікули, вужа (Tropidonotus natrix) таких страхітливих розмірів, що я - незважаючи на мої тодішні звички - відмовився від будь-яких спроб зловити його. Тварина висіла якраз у гирляндах над вируючим у розщілині гірським потоком, і коли вона пересувалася, голова розміру курячого яйця з жовтими щоками давно досягла берега з цього боку, тоді як хвіст на тому березі ще огинав невеликий валун з крутого обриву. За приблизною оцінкою ця змія була близько двох з половиною метрів у довжину» [7, с. 34]. Поряд з цим, символічного значення у «Штрудльгофських сходах» набирає й опис боснійської мідянки, яка привертає увагу наратора-оповідача Мельцера: «На кам’яній плиті у горішнику вже упродовж кількох хвилин спостерігався слабкий, повільний, лінивий рух; <...> то була мідянка, змійка довжиною менше ліктя, яка часто зустрічається у Боснії. Мельцер, занурившись у себе, дивився на рухи маленького тіла; подібні до рухів хробака» [7, с. 786].

Таким чином, у творах Додерера дракони і істоти, що позиціонуються як такі, є поліморфними; вони відрізняються за розмірами, кольором, формою. Ця особливість художнього бестіарію письменника зумовлена особливостями тлумачення образу дракона, їх містичною сутністю. У світоглядно-естетичній концепції Г. фон Додерера дракони - це істоти, що належать до світу, глибини якого буденна свідомість не знає і не може осягнути.

Образ дракона у творчості Додерера полісемантичний. У художньому світі корифея австрійської прози, як і в західноєвропейській фольклорно-міфологічній традиції загалом (згадаймо «Старшу Едду», «Беовульфа» чи бретонські перекази), дракони - це те, що порушує звичний перебіг повсякденного життя. Їхні надмірні розміри, несумісні з масштабами людського світу, знецінюють здобутки матеріальної культури людства, проти них безсила зброя цивілізації; їхня поява вносить у сучасність неприборкувану стихію архаїчного, первісного світу, дику тваринну владу і силу, позбавляючи людину відчуття безпеки. Однак найголовніше, дракони у романах Г. фон Додерера - це проекція безодні внутрішнього світу кожного окремого індивіда. Побачивши такого дракона, людина одночасно заглядає й у саму себе і бачить власну особистість у її індивідуальній історичності і неповторності - так само, як неповторним є кожний «конкретний» випадок появи драконів у творах Г. фон Додерера і зовнішні прикмети кожної з істот. Ця концептуальна особливість інтерпретації австрійським прозаїком архаїчної семантики образу дракона яскраво виявляється у міркуваннях автора-наратора «Штрудльгофських сходів»: «Вона [мідянка. - Т.Р.]

виникла перед ним як рух його власного внутрішнього світу, як найпотаємніші думки, котрі було неможливо викрити» [7, с. 765].

Теза про зустріч із драконом як відкриття нових обріїв буття - як подія, що, власне, і порушує буденне, рутинне існування, відкриває можливості для апперцепції, звільняє особистість від тягаря «другої дійсності - на повну силу розгортається у «лицарському романі «Остання пригода»: «Водночас Родріго відчув у собі неосяжну й світлу пустоту, немов людина, яка лише нещодавно оселилася у будинку і раптом одного дня знаходить у ньому нові, до цього часу невідомі кімнати, порога яких до тієї пори вона не переступала» [2, с. 527].

Зустріч із драконом дозволяє героям Додерерових творів осягнути усю велич часу і масштаби прожитого ними життя: «Так глибоко вели ці очі (очі змія. - Т.Р.) - і вели немов крізь ліси, здолати які можна не за два дні, тижні чи місяці, а лише за тисячоліття. І тим самим вони зміщували у собі <...> усі мислимі пригоди на землі, взагалі усе життя, яке довіку було ув’язнено у цих лісах і покоїлося у них, як сон у тілі, що дрімає: тяжкий і солодкий сон про замки і селища, битви і мандри, про пил безкінечних доріг, про пасмо волосся на скроні <...>» [2, с. 527]. Очі дракона зміщують у собі минуле, теперішнє і конечне майбутнє героя.

Майже той самий часовий обшир осягає й образ велетенського вужа з роману «Штрудльгофські сходи», що зринає у спогадах Рене Штангелера. Простягнувшись від одного до другого берега річки, цей страхітливий монстр, недосяжний для людини, з’єднує собою два виміри часу, два береги життя - «тоді» і «тепер».

З огляду на свій велетенський розмір дракони можуть привести людину в її «внутрішній світ» лише досить брутальним чином. Так, наприклад, Рене Штангелер зустрівся зі своїм «тропідонотусом» «інвертно», тобто у «неприємній для будь-якого гімназиста обстановці»: «Тут тхнуло ніби жабами, прадавніми хробаками, болотом і вологим слизом змій. Це було так важко - відкрити у собі таке, це не дозволяло вийти назовні, оскільки це змушувало інших людей рухатися і замислюватися, тоді як їм самим було що приховувати» [7, с. 459]. Такі «драконові ущелини», як намагається вустами свого героя переконати Додерер, відкриваються не лише у дикому світі поза межами цивілізованого світу (наприклад, на острові Комодо), але й усередині кожної людини, куди жодна з них сама по собі не наважується заглянути й побачити, «як страхітливо повзе змія на саме дно життя». Можливість поглянути на це «потойбічне дно» їхнього буття Додерер надає тим протагоністам, котрі здатні до апперцепції (саморозвитку); це дозволяє побачити першопричини життя, котрі не підпорядковуються жодному раціональному просвітленню. Завдяки цьому Мельцер таки приходить до болючого усвідомлення «глибини років» і вчиться приймати «фатологічну тканину», «неминучість життєвих процесів». Важливо не відвертатися від першопричин, а вміти їм підкорятися і бути «внутрішньо готовим» підтвердити їх. Той, кому поталанило заглянути в очі своєму власному дракону, «який повертається», приходить до розуміння самого себе, стає відкритим перед своєю споконвічною зумовленістю і вчиться перетворювати об’єкт на самого себе і в такий спосіб залишати позаду негаразди власної долі. У цьому сенсі помічники єгеря з роману «Кружний шлях» не дуже помиляються, коли намагаються пояснити нездатність Мануеля Куендіаса вистрелити у сарну, яка виходить з укриття, тим, що іспанський граф побачив «змієнога»: у цей момент Мануель на лоні чудової природи раптом заглядає глибоко у себе і усвідомлює як вирок своє призначення, яке пов’язує його з Ханною, коханою, але недосяжною. Врешті, саме це кохання занапастило його. Дракон у даному випадку з’являється і як символ долі, що втручається у життя героя і підпорядковує це життя закону; окрім цього, «погляд у себе», у найпотаємніші глибини свого, серця перетворює його «Я» на дзеркало власного фатуму, а отже, дозволяє заглянути у неусвідомлюваний внутрішній світ. Щось подібне відбувається й з Руєм де Фаньєзом в «Останній пригоді», коли лицар дивиться «у очі змія» як у «два маленьких лісних озерця», і йому при цьому вдається «своїм колючим поглядом» дошкулити дракону. У цьому сенсі нам видається доречним згадати австрійського письменника і критика Г. Айзенрайха, який в образі Руя де Фаньєза побачив притчу, осмислену у образах європейської традиції, - на кшталт оповідання Хемінгуея «Старий і море» [5, с. 89]. Як і героя американського письменника, Руя можна вбити, але неможливо перемогти (це яскраво засвідчує кінець роману). Водночас є й інше пояснення такого протистояння людини і хтонічної істоти: в очах дракона Руй де Фаньєз, який приречений загинути, бачить самого себе як алегорію світу лицарства, що під невмолимим тиском часу відходить у небуття (ця думка звучить ще на самому початку оповіді). Хеннер Лефлер стверджує, що погляд в очі дракона - це погляд у зелену безодню спогадів, у глибину власного довгого життя. Цим, вочевидь, можна пояснити й те, чому зустріч з вужем-монстром стає для Рене Штангелера настільки епохальною, що він після цього починає своє літочислення: «Тоді. Коли це було? У році дракона Тропідонотуса <...>. Тобто у році Паули. Рік Штрудльгофских сходів» [7, с. 239].

І на завершення ще одна заувага. У фольклорно-міфологічній традиції дракони та інші семантично споріднені з ними представники художнього бестіарію ототожнюються з інфернальним світом, глибоко ворожим і небезпечним для людини. Натомість у прозі Додерера, зокрема, у його романі «Остання пригода», дракон не заподіює жодної видимої шкоди ані Рую де Фаньєзу, ані лицарю Фронауеру. При цьому уособленням інфернального, смертоносного начала всупереч традиції, на порушення архетипу, у романі виступає людина. Насамперед це стосується володарки Монтефалю, котра, як із відразою розмірковує де Фаньєз, заради свого «дурного марнославства» [2, с. 526] вимагала від лицарів таких жертв.

Ще більш виразно функції класичного дракона перебирають на себе бандити в останньому, заключному епізоді роману. Саме ці, цілком реальні люди, а не хтонічна істота, виступають уособленням первісного зла і хаосу, вщент руйнують поселення, вбивають мирних людей: «<...> Селище, по якому він проїжджав, було випалене й спустошене. Поламане, перебите начиння валялося просто неба. Під кам’яними сходами, що вели до однієї з осель, лежав на сонці убитий чоловік. <...> Усюди було видно сліди страшенного погрому» [2, с. 571].

І ще на один аспект проблеми вважаємо за доцільне звернути увагу. В осмислення образу дракона у творах Г. фон Додерера можна виділити сакральне й профанне начала. Сакральне пов’язане з відзначеними вище аспектами проникнення у закритий і неусвідомлюваний внутрішній світ людини, її здатність (чи нездатність) до духовного оновлення й саморозвитку. Водночас у творах Додерера відзначаються й прояви профанації філософської ідеї, закладеної в додерерівській концепції образу дракона. Один із таких проявів слід вбачати у репліках фрау Майрінкер (у «Демонах»), мудра дружина «любителя драконів, драконтофіла чи драконтомана», яка, звертаючись до свого чоловіка у третій особі, іронічно зауважує: «Звичайно, пана Майрінкера дуже схвилювало відкриття драконів з Комодо, його дружина повинна була багато разів вислуховувати його промови на цю тему; тому що, якщо її чоловік і раніше був захоплений ідеєю хробаків, то тепер він пішов ще далі». У цієї «мудрої» жінки існує власна думка щодо того таємничого дракона, новини й чутки про якого постійно збирав її чоловік, пан Майрінкер: «Існують три можливості - чи дракон є, чи його просто немає. Але найвірнішим є третє припущення, що це якраз і є ти, Пепі. Ти - дракон увечері і в подружньому ліжку» [6, с. 636].

Таким чином, розглянуті вище аспекти проблеми дозволяють стверджувати, що у прозі Г. фон Додерера образ дракона як один з образів бестіарію світової художньої літератури отримує доволі оригінальне трактування. Воно полягає насамперед у тому, що позначені поліморфізмом образи драконів виступають проекцією прихованого й неусвідомлюваного внутрішнього «Я» його героїв. При цьому містична сутність образів цих істот пов’язується з ідеєю «другої дійсності» і апперцепції, що є визначальними для естетичної системи Г. фон Додерера. У пропонованій розвідці заакцентовані лише ключові аспекти означеної проблеми. Вони вимагають подальшого уточнення і конкретизації, чим і визначається подальший напрямок досліджень.

Література:

Айзенрайх Х. Голубой чертополох романтизма [текст] / [пер. с нем.; сост. и предисл. Ю. Архипова] / Херберт Айзенрайх. - М. : Прогресс, 1982. - 312 с.
ДодерерХ. фон. Избранное / Хаймито фон Додерер ; [пер. з нім. Н. Ман.]. - М. : Прогресс, 1981. - 590 с. - (Серія: Мастера современной прозы).
Затонский Д.В. Австрийская литература в ХХ столетии / Д.В. Затонский. - М. : Худож. лит., 1985. - 444 с.
Лейтес Н.С. Немецкий роман 1913-1945 гг. / Н.С. Лейтес. - Пермь : Изд-во Пермского ун-та, 1985. - 167 с.
Aisenreich H. Osterreichische Literatur: Theorie, Geschichte und Rezeption / Herbert Aisenreich. - Wien, 1995. - 323 S.
Doderer H. von. Die Dämonen. Nach der Chronik des Sektionsrates Geyrenhoff / Heimito von Doderer. - München : Deutscher Taschenbuch-Verl., 1985. - 1345 S.
Doderer H. von. Die Strudlhofstiege oder Melzer und die Tiefe der Jahre; [roman] / Heimito von Doderer. - München : Deutscher Taschenbuch-Verlag, 1993. - 908 S.
Doderer H. von. Tangenten. Aus dem Tagebuch eines Schriftstellers 1940-1950 / Heimito von Doderer. - München, 1964. - 399 S.

Л-ра: Питання літературознавства. – 2011. – Вип. 82. – С. 172-178.

Біографія

Твори