Люблінська унія 1569 року: поворотний момент в історії України
XVI століття стало для українських земель періодом бурхливих змін. Тривалі війни з московією, посилення впливу Польщі та внутрішні протиріччя призвели до пошуку нових шляхів розвитку. Однією з ключових подій цього періоду стала Люблінська унія 1569 року, яка об'єднала Королівство Польське та Велике князівство Литовське в єдину державу - Річ Посполиту.
Передумови об'єднання
Велике князівство Литовське, колись могутня держава, до XVI століття значно послабило свої позиції. Тривалі та виснажливі війни з московією призвели до значних втрат: майже третина територій, включаючи Чернігово-Сіверщину та Смоленськ, опинилася під владою ворога.
Ситуація значно погіршилася з початком Лівонської війни у 1558 році. Втрата Полоцька в 1563 році стала черговим ударом, поставивши Велике князівство на межу катастрофи. Загроза поглинання московським царством стала реальною, як ніколи раніше.
Цей критичний стан справ штовхнув литовську еліту до пошуку рішень, які б могли врятувати державу. Одним з таких рішень стало об'єднання з Польщею, яке й було закріплено Люблінською унією 1569 року.
Об'єднання Великого князівства Литовського та Польщі не стало раптовим явищем. Ще у 1385 році була підписана Кревська унія, яка заклала підвалини для майбутнього союзу. За умовами цієї унії, великий князь литовський Ягайло здобув польський королівський престол, а Велике князівство Литовське, хоча й формально ставало васалом Польщі, зберігало певну автономію.
Однак не всі були в захваті від такої перспективи. Литовські магнати побоювалися втратити свої привілеї та вплив, адже об'єднання з Польщею могло призвести до їхнього "розчинення" в польській шляхті без отримання високих посад у новій державі. Аналогічні побоювання висловлювали й магнати з українських та білоруських земель, які остерігалися обмеження своїх прав, привілеїв та земельних володінь.
Проте, попри опір з боку частини еліти, Кревська унія стала першим кроком на шляху до об'єднання Великого князівства Литовського та Польщі.
З іншого боку, Польща не могла не скористатися сприятливим становищем Литви. Ослаблення сусіда відкривало можливості для розширення власних кордонів та впливу на слов'янські землі на сході.
Варто також зазначити, що династична унія між Польщею та Литвою, започаткована Ягеллонами, могла припинитися зі смертю Сигізмунда II Августа. Це робило перспективу відокремлення Литви від Польщі цілком реальною, що несло в собі певні загрози для польської держави.
Початок переговорів
10 січня 1569 року в Любліні розпочався сейм, де представники Польщі та Литви мали вирішити питання про унію.
Литовська сторона пропонувала створити спільний сейм, який би обирав короля на кордоні двох держав. Коронування короля мало відбутися литовською короною у Вільні. Сейми пропонувалося проводити по черзі в Литві та Польщі, а на посади в Литві мали призначатися лише литовські уродженці.
Ці пропозиції не знайшли підтримки у поляків. Вони наполягали на обранні та коронуванні монарха лише в Польщі, єдиному сеймі та сенаті для обох держав, а також спільній грошовій одиниці.
У ніч на 1 березня 1569 року литовська делегація на чолі з Миколою Радзивіллом, обурена польським тиском, таємно покинула Люблін. У відповідь на це, у березні 1569 року, король Сигізмунд II Август, спираючись на польську та волинську шляхту, видав універсал про приєднання до Польського королівства Підляського і Волинського воєводств, Поділля і Києва, а в травні — Київського і Брацлавського воєводств.
Під владою Литви залишилися лише північно-західні руські землі - Берестейщина і Пінщина. Це змусило нову литовську делегацію, очолювану Яном Ходкевичем, погодитися на всі пункти запропонованої з польського боку унії. Делегати просили лише про пом'якшення деяких формулювань.
Люблінська унія: народження Речі Посполитої
28 червня 1569 року було підписано Люблінську унію, а 1 липня її затвердили окремо депутати польського і литовського сеймів на загальному сеймі. 4 липня унію ратифікував король польський і великий князь литовський Сигізмунд II Август.
Цей акт став історичною подією, адже він заснував нову державу - Річ Посполиту - федеративну державу з виборним (не спадковим) монархом, яким одночасно був Король польський і Великий князь Литовський. Протягом наступних двох століть Річ Посполита відігравала значну роль у світовій політиці.
Умови Люблінської унії: спільні та окремі інституції
Підписана 28 червня 1569 року Люблінська унія стала компромісом між польськими та литовськими інтересами.
Згідно з положеннями Люблінської унії, Польща і Литва ліквідували внутрішні митні кордони, запровадили спільну грошову одиницю та створили спільний сейм, до якого входили представники світської знаті, духовенства та шляхти обох держав. Крім того, унією був створений спільний сенат для вирішення внутрішніх і зовнішніх питань. Проте обидві держави зберігали свої власні державні інституції, такі як сейми, канцлери, підскарбії та воєводи. Вони також мали окремі армії під керівництвом власних гетьманів, а також зберігали свої статути, привілеї та судову систему. Люблінська унія остаточно закріпила домінуюче положення шляхти в державі. Права, привілеї та вольності шляхти, законодавчо закріплені у 1573 році, визначили її владу над іншими станами та монархією в цілому.
Також варто зазначити, що ці положення сприяли тіснішій політичній та економічній інтеграції між двома країнами, що згодом вплинуло на розвиток культурного та суспільного життя в об'єднаній державі. Люблінська унія стала важливим кроком у створенні єдиного державного утворення, що охопило значну частину Центральної та Східної Європи.
Формально унія залишалася чинною до 3 травня 1791 року. Саме тоді сейм прийняв конституцію, яка перетворила Річ Посполиту на унітарну державу. Проте, вже через три роки Гродненський сейм скасував цю конституцію. На той час Річ Посполита вже пережила другий поділ, і 1795 року остаточно припинила своє існування.
Наслідки Люблінської унії для України
Після укладення Люблінської унії українські землі в складі Речі Посполитої поділилися на шість воєводств: Белзьке, Брацлавське, Волинське, Київське, Подільське та Руське. У 1618 році до них приєдналося Чернігівське воєводство, утворене на землях, відвойованих у московського царства.
Для Волинського, Брацлавського та Київського воєводств певний час зберігалися:
- Місцеве право: діяли власні правові норми.
- Судова практика: використовувалися традиційні судові процедури.
- Староукраїнська мова: використовувалася в діловодстві.
Однак, на відміну від литовських земель, де правові зміни визначалися власними законами (Литовськими статутами), українські землі не змогли здобути окремий статус у політичній та соціально-правовій системі Речі Посполитої. Це призвело до посилення польського впливу та католицької експансії. Українська мова та культура зазнали утисків, що з часом стимулювало зростання національної свідомості та визвольних рухів.
Люблінська унія: оцінка Михайла Грушевського
Видатний український історик Михайло Грушевський у своїй фундаментальній праці "Історія України-Руси" та інших дослідженнях неодноразово висловлював негативну оцінку Люблінської унії. Його точка зору суттєво вплинула на українську історіографію.
Грушевський розглядав унію як акт політичного примусу, що започаткував інтенсивну експансію Польщі на українські землі. Він підкреслював негативні наслідки унії, вбачаючи в ній загрозу національній ідентичності українського народу.
Погляди Грушевського знайшли підтримку серед багатьох українських істориків. У їхніх працях Люблінська унія часто трактується як несприятлива подія, що призвела до утисків та обмеження прав українського населення.
Хоча Люблінська унія 1569 року несла в собі загрози полонізації та окатоличення українських земель, парадоксальним чином вона стала також каталізатором культурного піднесення, яке Грушевський назвав "першим українським національним відродженням". Саме тоді з’являються Острозька Біблія, Острозька академія, братські школи, зрештою, Києво-Могилянська академія, з’явилися друкарні, які випускали різноманітну літературу, та й, власне, виникла і розвинулася оригінальна полемічна література.
Цей культурний бум став свідченням життєздатності українського народу та його прагнення до самоідентифікації та самовизначення. Він заклав підвалини для подальшого розвитку української культури та мови, а також для боротьби за національну незалежність.
Прагнення українських земель до автономії не зникло з часом. Лише після повстання під проводом Богдана Хмельницького та його смерті з'явився шанс на автономію. У 1658 році гетьман Іван Виговський уклав Гадяцький договір з з Польщею, яким передбачалося саме відродження, а не створення Великого Князівства Руського.
Однак Виговському не вдалося реалізувати цей амбітний план. Його гетьманство зазнало невдачі, а мрія про автономну українську державу знову віддалилася.
Занепад та знищення Речі Посполитої
Укладення Люблінської унії в 1569 році стало поворотним моментом в історії Центральної та Східної Європи. Ця подія мала далекосяжні наслідки, які відчувалися протягом століть.
Одним з найважливіших наслідків унії стала перемога Речі Посполитої у Лівонській війні (1558-1583). Об'єднання сил Польщі та Великого князівства Литовського дало їм змогу успішно протистояти московському царству, яке прагнуло встановити контроль над Прибалтикою.
Зміцнення Речі Посполитої зробило її однією з найпотужніших держав Європи того часу. Це дозволило їй більш ефективно протидіяти агресії з боку Османської імперії, яка становила значну загрозу для південних кордонів.
Однак, протягом XVII-XVIII століть Річ Посполита поступово слабшала. Внутрішні суперечки, зовнішні загрози з боку сусідів та постійні повстання призвели до її занепаду.
У 1772 році відбувся перший поділ Речі Посполитої між росією, Пруссією та Австрією. Цей поділ став початком кінця для держави. У 1793 році відбувся другий поділ, а в 1795 році - третій, який остаточно призвів до ліквідації Речі Посполитої.
Спадщина та вплив на майбутнє
Річ Посполита, створена в 1569 році шляхом об'єднання Польщі та Великого князівства Литовського, протягом 250 років була однією з найпотужніших держав Європи. І лише об’єднаними зусиллями трьох імперій – російської, Пруської та Австрійської, її вдалося знищити.
Для України Люблінська унія стала поворотним моментом, який визначив розвиток політичного, економічного та культурного життя українських земель на багато століть вперед. Це об’єднання призвело до нових можливостей та викликів, що вплинули на формування національної ідентичності та суспільних структур.
Її спадщина продовжує впливати на українську ідентичність та самосвідомість, роблячи цю тему актуальною й досі. Вона є важливим свідченням складної та багатогранної історії українського народу, відображаючи як досягнення, так і виклики, з якими стикалася Україна протягом століть.
