Фонтан. Олександра Сорока

Жанр: гумор, фантастика

Анотація: Як боярин у фонтані золото шукав.

В губернії К., що над Дніпром, депутат Тинченко важко йшов коридорами управлінських залів. Піт від нещадної липневої спеки поливав його масне обличчя, а живіт тяжів з кожним кроком, тягнучи «слугу народу» вниз.

• Коли вже цей кондиціонер відремонтують? — бурчав він, прямуючи до вбиральні.
• Микола, це ти? — звернулись до нього з пісуарного кутка.
• Петрович? — здивувався Тинченко.
• Я! — радісно відгукнувся Петрович, обтираючи руки об штани..
• Як ти тут? — Тинченко був не в захваті бачити колегу по цеху.
• Купив округ. Дітям на морозиво вистачить. Тепер тут буду, — відповів Петрович, посміхаючись, ніби показуючи, що не лише Тинченко може тут годуватись.
• А в Вінницькій вже нічого не купити? — запитав Микола.
• Є тут справа цікава, грошова, — відповів Петрович. Хоча Петрович викликав у нього недовіру, переїзд колеги сильно не лякав.
• До речі, — сказав Петрович, — ти можеш мені стати у пригоді. Святочинський район твій?
• Мій. Що потрібно?
• Є там цікава місцина… — почав Петрович, але раптом замовк і витягнув телефон. — Мені треба йти, вибач, поговоримо пізніше.

«Цікава місцина в моєму районі?» — подумав Тинченко, перебираючи можливі об’єкти в голові. Микола знав всі рибні місця і сильно здивувався. Кондиціонер знову заклинило і він замовк. Депутат поморщився і вже було відкинув роздуми, але раптом його охопила думка: «А що, якщо Петрович не жартував і хоче скористатися моїм?»

Жадібність, ця клята гарпія, супутниця життя депутата Тинченко схопила його за горло і повисла здавлюючи зашморгом. Він різко вибіг в коридор і помчав за Петровичем з усіх ніг. Догнавши запитав.

• Слухай. Петровичу, ти ж знаєш що я тут все можу. Скажи мені, яка місцина тебе турбує, все вирішимо, —почав Тинченко, переводячи дихання.
• Та є там одна легенда… — почав Петрович прижмурюючись, але потім знов прикусив язика і дав відмашку, — Забудь, Миколо. То певно просто балачки. Спека неймовірна сьогодні, певно мені трохи голову напекло і я починаю вірити у всілякі казочки.

Петрович швидко попрощався і нирнув в кабінет приймальні.

Тинченко лише прикусив язика, але робити було нічого. Жадність стиснула горло сильніше, впилась гострими кігтями у нутро і вже пустила корні. «Як Петрович не йшов на контакт, треба копати самому. Легенда кажете…», — подумав він і витер хустинкою свіжий водопад на шиї.

Наступного ранку Микола одразу викликав помічника до кабінету.

• Що ти знаєш про місцеві легенди? — запитав депутат.
• Помічник трохи розгубився, але все ж невпевнено відповів.
• Які легенди?
• Стародавньої Греції, чорт забирай! Які легенди! Про нашу губернію К., про її легенди знаєш?— Микола роздратовано поглянув на помічника.
• Є кілька… — помічник задумався, — наприклад, про Лису Гору, про відьом і таке інше…
• Які відьми, Вадік? Які відьми! — Микола почав червоніти від злості, але ще стримувався. Помічник замовк і опустив голову.
• Мене не цікавлять твої відьми. Мене цікавлять реальні легенди. Особливо про наш район, про золото, скарби, гроші. Ти знаєш щось?
• Помічник поглянув на депутата здивованим поглядом. Він згадував, скільки чашок кави вже заносив босу зранку, і намагався визначити, чи пив той сьогодні.
• Ну… — помічник нахилився і розширив ніздрі, — є один знайомий професор історії. Але чи знає він щось конкретне про Святочинський район, не можу сказати.
• Давай його сюди, швидко! — наказав Тинченко.

Помічник кивнув і вийшов з кабінету, підозріло оглядаючись на боса.

В голові крутилися дивні думки. Гаряче повітря з вулиці ввалювалося в кабінет, перетворюючи колись комфортабельні апартаменти на суцільну сауну. Жадоба, постійна супутниця Тинченка, була його вірним другом протягом усієї кар'єри. Завдяки їй депутат постійно піднімався вгору. Жадібність не застилала йому очі; він чітко бачив, де можна красти, а де слід відступити. Ніколи не переходив межу. Але сьогодні спека розбудила всередині справжню жагу до збагачення. Вона обпікала і жарила зсередини. Жадоба підігріла нутро і підступила до горла. Він випив стакан льодяної води і відкашлявся. Спека плавила мізки.

Через дві години помічник невпевнено завів до кабінету чоловіка років сорока у потертих джинсах, сірій футболці з плямами поту під руками та класичних квадратних окулярах на худому обличчі.

• Професор Яблонський, — представив помічник свого знайомого, — спеціаліст з історії, особливо з губернії К. Він писав дисертацію про древні артефакти часів Київської Русі. Пам’ятаєте, коли будували той будинок на «пішохідці»?
• Микола кивнув і обтерся хустинкою. Спека пекельним повітрям дихала спину.
• Це професор Яблонський, який керував розкопками під час будівництва. Знайшов сліди перебування воїнів та артефакти...
• Добрий день, — професор подав руку, Тинченко ввічливо потис її.
• Професоре, у нас з’явилася інформація про цікаву місцину в нашому районі, — прочав Микола, — Історичного значення, так би мовити. Навколо неї ще й легенди ходять. — Микола зробив театральну паузу, чекаючи реакції професора. Яка саме місцина і яка легенда, він не знав точно, але грати в цю гру він уже звик — натяки та недоговори. Професор просто уважно дивився на депутата і мовчав. Микола вирішив підняти ставки і продовжив.
• Розумієте, я дуже люблю наш район і його людей. Але культурних пам’яток у Святочинському не так багато. Хочеться розвинути нашу місцевість, відшукати і показати людям культурну спадщину, прикрасити місце...

Професор мовчав.

• Може навіть проспонсорувати відкриття районного музею. Як вважаєте, це могло б зацікавити людей?

При словах «музей» очі професора нарешті розширились, і він мимоволі посміхнувся.

• Бачите, і я так думаю. Але що в нас на районі показувати, я навіть не знаю. Я не історик, розумієте? — Микола посміхнувся і розвів руками. Професор видав слабкий смішок і відповів глибоким баритоном.
• У Святочинському районі є багато цікавих місцин з історичним значенням. Наприклад, якщо звернемось до III століття до нашої ери...
• Професоре, — м’яко перебив його Тинченко, підштовхуючи стакан з льодяною водою, — це все правильно і цікаво. Але щоб проєкт з музеєм зацікавив громадськість, треба провести якісну рекламу, дати щось цікаве людям…загадкове…Золото, скарби і таке інше…

Микола був дуже задоволений собою, жадоба всередині його тіла також. Вона відпустила захват і ніжно шкреблася кігтиками по пузу. Професор поправив окуляри, задумався на хвилину, а потім сказав.

• Була одна легенда... — помічник нахилився ближче, Микола підсунув крісло, — Ну не те щоб легенда...

     — Кажіть, кажіть. Люди завжди любили казки, — підбадьорював професора Тинченко.

• Раніше ця частина району, — професор встав і підійшов до великої карти позаду депутата на стіні, — підпорядковувалася місцевому монастирю. Монастир отримував допомогу від навколишніх сіл — продукти харчування, одяг та інше. Це називали «на борщі».

Тинченко уважно слухав, не відволікаючись. Жадоба, з кожним словом все більше відпускала зашморг на горлі депутата.

• Найцікавіше в іншому. Існує непідтверджена теорія про те, що під час набігів варварів у п’ятому-шостому столітті нашої ери, таємний загін варварів проник до монастиря, перебив усіх монахів і заховав награбоване золото на території святилища. Де саме — досі невідомо.
• Звісно, невідомо, — Микола став дихати повільніше, тіло розслабилося, а спека поступово відступала. На слові «золото» він відчув, як повіяв свіжий вітерець. Жадоба вже не була такою нав’язливою, вона поволі відступала і відкривала величезне віяло.
• Це все, звичайно, казки і непідтверджені данні. Але вони часто згадуються в історичних джерелах, тож їх можна сміливо назвати «місцевою легендою», — завершив професор.

Віяло розкрилися повністю, торкаючись стелі.

• І скільки ж того золота, — з щирою цікавістю запитав Микола, — Жадоба, натхнена, посміхнулася і почала махати віялом. Прохолодне повітря оповило депутата.
• Досить багато, насправді, — професор задумався на хвилину і додав, — за старими записами, хоча дані можуть бути неповними...

Миколу приємно почало морозити. Жадоба ніжно погладжувала його шкіру тонкими пальцями.

• Під монастирем були довгі тунелі. Ймовірно, ці підземелля були заповнені награбованим золотом і входи до них засипали. З того часу ніхто не зміг їх відкопати. Тому наступні покоління священнослужителів будували корпуси собі над землею.
• Але це лише припущення, так? — спитав Вадік, недовірливо посміхаючись.
• Звісно, — серйозно відповів професор.
• Звісно, — жадібно вторив Микола.
• Звісно, — схвильовано сказав Вадік і поглянув на боса. Той сидів у кріслі з широкою усмішкою і здавалось, навіть трохи тремтів від холоду.

Микола задоволено дивився на карту.

• І де, ви кажете, знаходився той монастир? — спитав Микола.
• Ось тут, — професор ткнув пальцем у карту, — де зараз Фонтан.

******

Через тиждень у соціальних мережах стартувала масштабна кампанія під гаслом «Рятуємо місто від Мафів». На плакатах зображався пихатий вигляд депутата Тинченка. Гасла та пости заповнили інтернет, а громадськість обговорювала це з ентузіазмом. Депутат Святочинського району обіцяв очистити район від «Шанхаю» та «Мафів», і відновити «Фонтан» — важливе культурне місце.

«Я гордий, що мешканці Святочинського району обрали саме мене для цієї місії. Як довго ми будемо терпіти це огидне скупчення "Мафів" біля культурного осередку нашого району? "Фонтан" — це більше ніж просто місце для відпочинку; це частина нашої історії і традицій. Я закликаю всіх підписати петицію до Ради про відновлення цієї пам’ятки. Досить терпіти сміття і бруд — час відновити "Фонтан" Святочинського району!»

В інтернеті гуло від обговорень, соціальні мережі з активною участю ботів розпалювали ажіотаж навколо реконструкції. Микола потирав руки від задоволення, а жадоба сиділа поруч і лагідно посміхалась. Спека бушувала за межами його захищеного простору, не могла проникнути всередину.

Депутат Микола Тинченко більше не існував як окрема особистість. Тепер його місце зайняла лише жадоба. Вона вміло одягла м’ясний костюм, звикла до нього і повністю інтегрувалася у світ людей. Тинченко? Йому було добре. Тепер йому завжди буде добре до самої смерті. Жадоба віддано піклується про свою здобич ніжною і беззаперечною любов’ю. Вона турбується про свого власника по-іншому, ніж будь-хто інший, кохає його ніжно, зігріває, коли холодно, і надає бажану прохолоду, коли жарко. Варто лише один раз впустити її всередину, відчинити серце, і вона буде піклуватися про вас до самого кінця вашого життя.