Біографія Льюїса Керрола

Чарльз Латвідж Доджсон (таке справжнє ім'я Керрола) – англійський письменник, математик, філософ, логік, англіканський клірик (священник, теолог) і фотограф – народився 27 січня 1832 року в невеличкому селі Дерсбері в графстві Чешир (Великобританія).

Він був найстаршим сином скромного парафіяльного священика Чарльза Доджсона та Френсіс Джейн Латвідж (Лютвідж). При хрещенні, як нерідко траплялося у ті часи, йому дали два імені: перше – на честь батька, друге, Латвідж (Лютвідж), – на честь матері.

Він виховувався у великій родині: семеро сестер і троє братів. Діти отримали домашнє виховання; навчав їх закону Божого, мов та основ природничих наук, «біографії» та «хронології» батько. Чарльз Доджсон був людиною непересічною: глибока релігійність та університетська освіченість поєднувалися в ньому зі схильністю до ексцентричного. Батько не лише не притлумлював у дітях прагнення до найрізноманітніших ігор і веселих витівок, а й усіляко їм сприяв. Найбільшим вигадником тут незмінно був Чарльз. З допомогою сільського столяра Чарльз змайстрував театр маріонеток; він писав для нього п'єси, які сам і розігрував. Для своїх молодших братів і сестер він видавав рукописні журнали, у яких все – «романи», цікаві замітки з «природничої історії», вірші та «хроніки» – вигадував сам. Він не лише переписував їх дрібним виразним почерком, а й ілюстрував власними малюнками, оформлював і оправляв.

Уже в ранніх опусах виразно відчувається схильність юного автора до пародії та бурлеску. Гумористичного переосмислення та переінакшення зазнають рядки класичних віршів – В. Шекспіра, Дж. Мільтона, Т. Грея, Т.Б. Маколея, С.Т. Колріджа, В. Скотта, Дж. Кітса, Ч. Дікенса, А. Теннісона й ін. У цих «перших напівсерйозних спробах наближення до літератури та мистецтва» юний автор виявляє широку начитаність і безумовну обдарованість.

Коли Чарльзові виповнилося дванадцять років, його віддали у школу – спершу річмондську, а потім у знамениту Реґбі. Це був привілейований навчальний заклад закритого типу, який викликав у Керрола різку неприязнь. Навчання Керролу давалося легко. Особливий інтерес він виявив до математики та класичних мов.

Решта життя Керрола пов'язана з Оксфордським університетом. Він закінчив коледж Христової церкви (Крайст Черч Коледж), один із найстаріших в Оксфорді, з відзнакою за двома факультетами: математики та класичних мов – випадок рідкісний навіть на ті часи. 1855 року йому було запропоновано професорську посаду в цьому коледжі, традиційною умовою якого тоді було прийняття духовного сану та целібату. Останнє обмеження не хвилювало молодого математика, позаяк він ніколи не відчував потягу до матримонії; однак якийсь час відкладав прийняття сану, бо побоювався, що через це йому доведеться відмовитись від страшенно улюблених ним занять – фотографії та відвідування театру, які могли вважатися надто легковажними для духовної особи. У 1861 він прийняв сан диякона, що було тільки першим, проміжним, кроком. Однак зміни університетського статусу позбавили його від необхідності наступних кроків у цьому напряму.

Доктор Доджсон присвятив себе математиці. Його перу належать ґрунтовні праці з математики, але «особливої віртуозності він досяг у складанні та розв'язку складних логічних задач, здатних завести в глухий кут не лише недосвідчену людину, а й сучасну ЕОМ».

Доктор Доджсон провадив самотній і суворо впорядкований спосіб життя. Все життя він страждав від затинання і нерішучості, знайомств уникав, лекції читав рівним механічним голосом. В університеті його вважали педантом, ексцентриком і диваком.

Доктор Доджсон писав багато листів. На відміну від своїх сучасників, які не бажали наслідувати «добру» епістолярну традицію XVII–XVIII ст., він не лише писав листи, а й завів спеціальний журнал, у якому зазначав усі відіслані й отримані ним листи, розробивши складну систему прямих і зворотних посилань. За тридцять сім років Керрол відіслав 98 721 лист.

Керрол страждав від безсоння. Ночами, лежачи без сну в ліжку, він придумував, аби відволіктися від сумних думок, «Опівнічні задачі» – алгебраїчні та геометричні головоломки – і розв'язував їх у темряві. Пізніше Керрол опублікував ці головоломки під назвою «Опівнічні задачі, придумані безсонними ночами», змінивши в другому виданні «безсонні ночі» на «безсонні години».

Керрол пристрасно любив театр. Згодом, уже будучи відомим автором, він особисто спостерігав за постановкою своїх казок на сцені, виявляючи витончене розуміння театру і законів сцени.

Замолоду Доджсон мріяв стати художником. Він багато малював – олівцем або вуглем, ілюструючи власні юнацькі спроби. Навіть відіслав серію своїх малюнків у «Гумористичний додаток до «Таймс»». Редакція їх відхилила. Тоді Доджсон взявся за фотографію і досяг тут дивовижних висот. На думку фахівців, Керрол був одним із найкращих фотографів XIX ст.

Проте понад усе Доджсон любив дітей. Цураючись дорослих, почуваючи себе з ними важко та скуто, болісно затинаючись, іноді не в стані вимовити жодного слова, він ставав надзвичайно веселим і цікавим співбесідником, варто було йому лише з'явитися в товаристві дітей. Він здійснював з ними тривалі прогулянки, водив їх у театр, запрошував у гості, розважав спеціально вигаданими для них оповідками, які супроводжувалися швидкими виразними замальовками за ходом розповіді. Спілкування з дітьми, гра незмінно слугували поштовхом до творчості для Керрола. Його найкращі твори – обидві казки про Алісу, вірші – виникли як імпровізація, хоча згодом значно доопрацьовувалися.

Доджсон лише раз виїздив за межі Англії. Влітку 1867 разом зі своїм другом ректором Лідделлом він вирушив у Росію – досить незвична на той час подорож. Відвідавши дорогою Кале, Брюссель, Потсдам, Данціґ, Кенігсберг, він провів у Росії місяць – з 26 липня до 26 серпня і повернувся в Англію через Вільно, Варшаву, Емс, Париж.

Більше Керрол не виїздив за межі Англії. Інколи він бував у Лондоні, де продовжував також уважно стежити за театральними постановками; канікули проводив зазвичай в Ґілфорді, де жили його сестри. Там він і помер 14 січня 1898 року. На ґілфордському кладовищі над його могилою стоїть звичайний білий хрест.

Створення казок про Алісу Льюїсом Керролом

На батьківщині Керрола у сільській церкві Дарсбері, є вітраж, де поруч із замисленим Додо стоїть Аліса, а навколо стовпилися Білий Кролик, Березневий Заєць, Чеширський Кіт та ін.

Перше видання книги «Аліса в Країні чудес» («Alice's Adventures in Wonderland») побачило світ 27 червня 1865, а в грудні 1871 читачі зустрілися і з другою частиною книги – «Крізь дзеркало і що там побачила Аліса, або Аліса в Задзеркаллі» («Through the Looking-glass and What Alice Found There»).

Перша книга про Алісу вдалася Керролу не відразу. Існує щонайменше три варіанти. Про перші два відомо небагато. 1 липня 1862 під час прогулянки човном по невеличкій річці, що впадає в Темзу неподалік від Оксфорда, Керрол почав розповідати дівчаткам Лідделл, донькам свого колеги, ректора коледжу Крайст Черч, казку про пригоди Аліси, названої так за ім'ям його улюблениці, десятирічної Аліси Лідделл. Казка дівчаткам сподобалась, і під час наступних прогулянок і зустрічей вони неодноразово вимагали продовження. З щоденника Керрола відомо, що він розповідав свою «нескінченну казку», а іноді, коли під рукою опинявся олівець, малював по ходу розповіді своїх героїв у дивних ситуаціях, що випали на їхню долю. Згодом Аліса попросила Керрола записати для неї казку: «Нехай у ній буде якнайбільше різних нісенітниць». Уже в початковому імпровізованому варіанті «нісенітниці» (або нонсенси) були присутні разом з більш традиційними «пригодами».

Лише 1863 Керрол завершив перший рукописний варіант казки, яку назвав «Пригоди Аліси під землею». Проте цей варіант не був відданий Алісі Лідделл; 1864 pоку Керрол взявся за другий, детальніший. Своїм дрібним каліграфічним письмом він переписав його від руки і супроводив 37-ма малюнками в тексті, а перший варіант знищив. 26 січня 1864 він подарував Алісі цей рукописний зошит, наклеївши на останній сторінці фотокартку семирічної Аліси (вік героїні казки).

Врешті, 1865 року з'явився остаточний варіант, відомий всім як «дефінітивний текст». Здавалось, цим все і мало б обмежитись, але так не сталося. У 1890, в розпал першої хвилі популярності казки, Керрол видав варіант «для дітей». Мабуть, у суперечках, які вже понад століття тривають навколо книги Керрола, всі дослідники одностайні лише в одному: книга має подвійну «адресу»: вона розрахована на два рівні сприйняття – дитячий і дорослий.

Казка Керрола не лише підсумовувала тривалу фольклорну та літературну традиції, а й прокладала дорогу новій традиції, «європейському неогуманізмові», представленому в Англії іменами Г. Веллса та Б. Шоу, з їхньою увагою до науки та до людини водночас, із їхнім прагненням знову поєднати роз'єднані інтелектуальну й емоційну сфери. Традиція Керрола відчутна сьогодні і в найкращих образах англомовної наукової фантастики, і в гротесковій сатирі, і в сучасній поезії. Так «нісенітна та дивна казка», написана скромним диваком-математиком із Оксфорда, відкриває сучасним читачам різні рівні свого змісту.

Біографія

Твори

Критика