Гадзінський Юрій. Дорога
— Я не знаю, воно ніби кличе мене. Я ніколи раніше не був там, я не знаю, що це за місце. Вже довгий час. Ігоре, ти слухаєш?
Ігор сидів та задумливо розмішував чай срібною ложечкою, втупившись кудись у далечінь. Його співрозмовник виглядав напружено, весь час сковтував слину.
— Так, я тебе слухаю.
— І що скажеш на все це? — Запитав чорнявий чоловік. Ігор продовжував спокійно помішувати чай і думати про щось своє.
— Перевтома в тебе, ось що. Сидиш по двадцять годин за паперами, не спиш ночами, ось і привиджується чортівня. Виснаження нервової системи - тобі треба відпочити.
Мабуть Ігор Криштафович хотів якомога швидше завершити розмову. Думками він був вже вдома, а тут, як на зло, подзвонив Влад, захотів терміново побачитись.
— Не знаю.
Влад виглядав стурбовано. По своїй натурі він був холериком, тому надмірна емоційність не викликала ніяких підозр у його шкільного друга Ігора.
— Зате я знаю. Відпочинь нормально, хоча б тиждень, відіспися. А там і різне перестане здаватися. Раджу тобі як психолог! — З посмішкою сказав Криштафович та вже зібрався йти. Влад мовчки допив чашку чаю, зітхнув. Ігор не хотів йому допомогти, не хотів повірити та вникнути у слова, Влад розумів це.
— Може ти й правий. Добре, пане психолог, прислухаюся до вашої поради — В тон своєму товаришу відповів Влад, намагаючись приховати роздратування. Криштафович посміхнувся, ніби винувато глянув на годинник:
— Ой, засидівся я. Вибач, друже, пора мені.
А потім якось загадково додав: — Та й ти не засиджуйся тут. Тобі теж пора. Пора йти.
Влад знав Ігора багато років. Він умів визначати, коли той фальшивить в чомусь і тепер він бачив, що друг вже хоче по-швидше позбутися від нього. Однак Влада це не чіпляло - голова була забита зовсім іншим. До столика наближалася офіціантка, кругом були люди; теплий осінній вечір тільки розпочинався.
* * *
Будинки. Багато старих, перекошених будинків із дерева, в деяких немає вікон. З самого краю - давно поросла чагарниками ферма, біля неї непримітна хатинка. Вона відрізняється від інших. Хто там живе?
Таблетки закінчилися ще вчора. Владислав Ткаченко лежав на ліжку, мовчки дивлячись у стелю. Світанок. Він не спав. Хто, хто живе в будинку з самого краю? Було відчуття, ніби прийшло божевілля. Він згадував.
Все це почалося декілька тижнів тому, після робочої поїздки. Його відправили на переговори з іншою компанією до обласного центру. Потрібно було вирішити певні моменти з доставкою та транспортуванням товарів. Звичайні робочі моменти… Самі переговори тривали довго, але продуктивно. Влад намагався показати себе з кращого боку: тримався розкуто, гідно. Все це коштувало зусиль — він по правді не любив усю фальшивість таких зустрічей. Коли важкі люди спілкуються на важкі теми та приймають важкі рішення – це забирає сили. Але що поробиш, це життя.
Закінчили майже після обіду Влад був морально виснаженим, сильно хотілося додому. Він всім потиснув руки та ввічливо попрощався. Дорога додому була не дуже далекою — годину на автомобілі. Темно-синя лада чекала свого господаря під будівлею компанії.
Владислав Ткаченко тепер лежав у своїй кімнаті. Спогади принесли чергову порцію тривоги, в роті пересохло. “Напевно, від відсутності таблеток”, подумав він. “Напевно, я просто збожеволів”.
Невелике селище обабіч дороги. Дуже далеко. Похмурий ліс, низькі будиночки. На узліссі стоїть маленька капличка, хтось розвалив її та перевернув хрест догори ногами. Очі прибитої цвяхами до дерева лисиці дивляться в нікуди. Стовбуром вниз все ще стікала кров. Хто живе в хатинці біля ферми?
Хоча на дворі вже панувала осінь, було досить тепло. Влад їхав швидко, час від часу поглядаючи на годинник: було бажання встигнути до початку футбольного матчу. Він їхав однією з побічних доріг, а не трасою — так швидше. Що далі? Ніби як домовленостей було досягнуто. Та ще й хорошою ціною! Його компанія точно не в програші, можна сказати, що все пройшло дуже і дуже вдало!
На душі спокійно. Машина рухалася плавно, тихо звучала якась пісня по радіо; до початку футболу залишалася рівно година.
Він відчув легкий біль в потилиці. Раз по раз повертаючись до того дня, Владислав шукав причини, намагався зрозуміти суть, зміст усього, незважаючи на серйозні побоювання щодо власного психічного здоров'я. Думки постійно вислизали, провалювалися в тривожний сон. Заспокійливе трохи допомагало — але воно закінчилося вчора.
Дівчинка вибігла несподівано. Влад натиснув на гальма. Машину круто занесло, навколо піднялися хмари пилу. Ткаченко видавив з себе кілька слів, за які його б вилаяла мама багато років тому. Він різко відчинив двері машини. Дівчинка в брудному одязі стояла на тому ж місці й плакала. Вилаявшись, Влад підійшов до дитини. Навколо було порожньо, лишень іноді проїжджали автомобілі, переважно вантажівки.
— Що з тобою? Я тебе збити міг! Чуєш?
Дівчинка голосно плакала.
— Хочу до татка! Я хочу до татка! Віддайте татка, віддайте!
Плач і вереск дівчинки змусили ще раз вилаятися Влада, але вже подумки. В очі кинулася побиті коліна, надзвичайно бліда шкіра.
— Де... Де твій тато?
— Він вдома, а я заблукала! Поверніть мені тата — Попрохала дівчинка й знову почала плакати. Серце Влада вилітало з грудей — він почав усвідомлювати, що ледь не вбив маленьку людину.
— А де він? — Тихо запитав Влад, опановуючи себе — Де ти живеш? Вона трохи заспокоїлася, шмигнула носом.
— Ось там тато, я заблукала! Татко зовсім один, йому треба допомогти, мені потрібно до нього! — Вже трохи спокійніше сказала дівчинка, витираючи сльози брудним рукавом і вказуючи рукою в бік галявини — До тата!
Влад приплющив очі та зітхнув. Навколо жодної душі. По радіо диктор розповідав про трагічне потоплення круїзного лайнера та про політичні стосунки європейських країн. Після новин зазвучала якась весела пісенька — в ній співалося про красне літо й про те, як добре бути молодим.
* * *
Ігор не сприйняв його всерйоз. Звичайно, в шкільні роки вони спілкувалися ближче. Це тепер у кожного своє життя і своя робота — а колись все було інакше.
Може, дійсно треба звернутися до фахівця? Видіння вже приходили не тільки уві сні. Він бачив якісь образи, постійно чув дивні звуки, чув, як гавкають собаки, як зрізає пожовклу траву коса, як у передсмертній агонії стогне лісовий звір. Часом хтось приглушено говорить, скрегоче метал.
Можливо, в цій ситуації хтось інший просто б зателефонував до поліції, або просто поїхав далі. Влад звернув з асфальтованої дороги на стежку за узліссям. Дівчинка трохи заспокоїлася, вже говорила спокійним голосом.
— Тато живе он там.
Влад дав малій серветку, глянув на циферблат годинника, зазначивши про себе, що скоріш за все до початку футболу не встигне.
— То як ти заблукала?
Дорога залишилася далеко позаду. Кругом було поле, зліва починався ліс.
— Ми з татом були в лісі, його почали ображати якісь дядечки, я їх не знаю. Мені стало страшно і я побігла — Вона запнулася — Вони... сварилися.
Стежка вела далі.
— Як називається твоє село?
— Я... я забула... Додому... Я хочу до татка, відвезіть мене додому, будь ласка!
Дівчинка знову почала плакати, а Влад в черговий раз прокляв все на світі.
Вона показувала вперед. Ткаченко знав кілька сіл в окрузі: він перерахував назви, мала не реагувала. Він запитував про школу, про будинок, про родичів — плач та прохання відвезти додому ставали тільки голосніше. Дитина показувала вперед. Автомобіль рухався.
Влад повільно піднявся з ліжка. В очах потемніло. Телефонний дзвінок лунав на всю квартиру.
— Алло, я слухаю.
— Алло.
— Так, говоріть.
— Алло?
— Так, я вас слухаю!
— Алло, мене чути? — Голос по той бік апарату належав жінці і був тривожним.
— Так, я вас чую! Говоріть! Алло!
Влад нервував. За останні дні, як зазначив Ігор, його нервова система сильно виснажилась, але причиною тому була не робота. Жінка не чула його та продовжувала “аллокати”. Влад мовчки поклав сдухавку. У квартирі чомусь стало душно. Він відкрив вікно й подивився на порожні вулиці — місто ще спало. Дівчинка. Все почалося з неї.
Влад вже хотів було звернути на дорогу, що веде до найближчого селища, коли дівчинка викрикнула:
— Ой, туди, туди! Там наш будинок!
Дитяча рука вказувала на широку стежину, що веде до лісу. Влад полегшено зітхнув.
— Ти впевнена?
— Так!
Слова дівчинки перервав поштовх зліва. Характерний звук пробивання твердої гуми. Він зупинив машину — дитина з цікавістю гляділа на нього. Стримуючи лайливу тираду, Ткаченко лишень процідив крізь зуби:
— Приїхали.
Колесо не просто пробило — його розпороло об якийсь гострий гак, що стирчав із землі. Розпороло повністю, так, що повітря вийшло з гуми буквально за секунду. Як же він його не помітив? Заїхали досить далеко — жодного натяку на цивілізацію, тільки вдалині видніються сільські хатинки.
— У вас щось трапилося? Татко часто ремонтує машини, такі, що полем їздять, він вам може допомогти.
З'явилося бажання кинути малу тут і піти до тих будинків на обрії. Але Влад швидко відкинув цю думку — дитину треба було довести, і якщо її тато дійсно вміє копирсатися в залізяках, то хоча б до другого тайму він доїде... Футбол. І чому така дурня лізе в голову в першу чергу?
— Ну веди до свого батька. Сюди?
Вона впевнено пішла в бік лісу. Дівчинка запевнила, що ще трохи і буде село. Він взяв мобільник, дещо із своїх речей, зачинив дверцята.
Баланс дорівнював нулю, а мережа періодично зникала. Він відкладав поповнення рахунку до завтра, за що себе тепер картав. Влад слідував за дівчинкою, намагаючись запам'ятовувати дорогу. А мала сновигала поміж деревами, малопомітними стежками, йшла вперед, говорила, що вони з татом часто ходять цими шляхами. Залишалося тільки одне — довіритися та йти далі, тому що заблукати самому тут було легко.
Коли вийшли з лісу, у Ткаченко було тільки одне бажання: скоріше вирішити справу з колесом та відправитися додому. Погода була похмурою, дув легкий вітерець. Вже скоро прийде справжня осінь і все навколо зміниться, потьмяніє.
* * *
Із дзеркала дивилося бліде обличчя примари. Він ніби місяць не харчувався та не спав. Владислав Ткаченко, розведений трудоголік.
“Так, почнімо з початку. Ти їдеш, ледь не збиваєш маленьку дівчинку, вона просить тебе відвезти її додому. Потім ти пробиваєш колесо в лісі, далі ви йдете пішки...” Він думав. З тих пір, як приїхав додому опісля того дивного випадку, все, що робив Влад — згадував. Щось відбувалося, потрібно було приймати рішення. Як тільки Влад заплющував очі, йому ввижалися дивні образи старих хатинок десь біля лісу. Видіння були дуже яскравими, він навіть відчував, як вітер торкається шкіри, чув, як скрипить старе дерево, до якого хтось прибив цвяхами лисицю. Це було схожим на нічні кошмари, але набагато яскравіше. Влад прокидався раз в пару годин, хапав заспокійливе й знову провалювався у небуття. Він втратив лік часу. Дивні звуки не давали зібратися з думками, блокували мислення. Важкі кроки черевиків. Скрегіт металу. Скрип дерева. Душно й нічим дихати... З кожним днем все гірше. Скільки взагалі часу пройшло з тих пір, як він розмовляв з Ігором? Не було голоду, спраги.
Ткаченко повільно одягнувся, взяв до рук ноутбук. Останнім часом техніка в будинку працювала погано — постійно зникав сигнал, щось дивне показував інтернет. На всі запити пошукова система видавала якусь хаотичну комбінацію із букв та цифр, випадкові зображення з пейзажами та котиками. Зовсім не запускалися деякі програми. А робота, до речі, чекати не могла. Дивно взагалі, що начальник ще не дзвонив та не цікавися, що там і як. Щось заважало думати. Шкіряні чоботи топталися по скошеній траві, хтось хрипко дихав. “Візьми себе до рук. Випроси лікарняний, напийся та проспися декілька днів. А тоді можеш йти до лікаря. Напевне. Поповнити рахунок. Занести до ремонт-центру ноутбук... ”
Вулиця привітала Влада дечим таким, від чого у нього похололо в животі. Біля під'їзду його будинку стояв двірник Борис. Сива голова, помаранчева накидка у вічному шарі пилу і з плямами жиру. Влад зупинився й ледь не випустив свій ноутбук на асфальт. Важкий, холодний погляд сірих очей старого двірника ніби струмом вдарив.
— Добрий день.
Худі руки тримали мітлу.
— Здрастуй.
Влад помітив, що його голос сильно здригнувся. Привітавшись з двірником, він пішов далі. Годинник вказував на те, що потрібно поспішати.
Працівник комунальної служби Борис Сергійович Руднєв помер п'ять років тому в своїй квартирі в результаті нещасного випадку.
* * *
Він хотів подзвонити Ігору, але телефон зрадницьки відмовлявся працювати правильно. Влад все ж зумів поповнити баланс, заніс ноутбук в ремонт і тепер прямував на роботу. Молодий консультант якось дивно подивився та знизав плечима, проте ноутбук взяв, сказав прийти після обіду.
Ставало дедалі гірше: його нудило, боліла голова, сильно турбували суглоби, перед очима миготіли дивні образи. Малий циганкуватий жебрак раптом вчепився в рукав та хижо вишкірився. Влад відштовхнув його від себе, ледь не впав від несподіванки.
— Тобі тут не місце, йди геть. Іди! — Злісно прокричав хлопчик, розвернувся і дуже швидко побіг геть. За мить змішався з натовпом. Ніби й не було нікого.
* * *
Звір потрапляє до пастки. Капкан трощить кістки, з боку старої ферми неквапливо наближається фігура з сумкою в руці. Важкі чоботи гнуть траву, десь позаду співає пісеньку дитячий голос. Щипці ламають кістки лап, молоток трощить суглоби. Страшний вереск тварини переплітається з хрипким диханням. Все робиться повільно та вміло. Лезо входить під шкіру. Пісенька стає голосніше. З сумки з'являється швейна голка та цвяхи. Звір ще дихає. Косарі скошують траву, жінка похилого віку з жахом дивиться на розвалену капличку з перевернутим хрестом.
* * *
Секретарка-асистенкта Ігора навіть не підняла погляд, коли до офісу ввійшов змарнілий Влад Ткаченко. Він не раз бував тут: вони з Криштафовичем іноді проводили час у його власному кабінеті за склянкою чогось міцного, або просто за розмовою про життя. Олесю він бачив кілька разів, вона була з новеньких. Сьогодні вівторок, а отже робочий день. Настінний календар вказував на цифру дев'ять.
— Привіт, Ігор на місці?
Секретарка продовжувала дивитися в монітор, час від часу клацала мишкою. У цих дій не було усвідомленості. Нуль реакції.
— Гей, ви чуєте мене? Ігор на місці?
На мить згадалась ранкова телефонна розмова.
Якось сумно вона подивилася внікуди. Синці під очима, припухлі щоки. Нещодавно плакала. Влад повільно відійшов від столу та не обертаючись спиною до секретарки позадкував до кабінету психолога. Простір навколо потьмянів, сприйняття сповільнилося, залишки думок викликали головний біль; на місці звичної золотистої таблички з написом “Криштафович І. А.” була порожнеча. Секретарка й далі продовжувала сидіти за монітором, немов статуя. “І що ж її так пригнічує? Здається, у них з Ігорем було щось, він говорив”. Владислав Ткаченко мовчки вийшов з будівлі, не сказавши більше нічого.
А між тим, на стіні, у не вишуканій, проте досить солідно зробленій рамці з заголовком “Міжнародний фестиваль психології” висіло кілька фотографій. Серед зображень чотирьох різних людей було і одне фото молодого чоловіка. Ігор дивився з фотографії наче змовницьки посміхаючись, ніби кидаючи виклик. В кутку фотознімку була прикріплена стрічка чорного кольору.
* * *
— Ми сьогодні не працюємо, іди геть.
Бувало так, що директор не розпускав працівників навіть на свята. Він був наче вампір — завжди висмоктував сили, енергію і кров. А тут таке — “Не працюємо”. Охоронець в офісі незнайомий. Одразу закрив вхідні двері на ключ. Здивований Влад навіть не встиг нічого уточнити або спитати. “Сьогодні ж не свято, у чому справа?”. Він дістав мобільник, щоб подивитися дату. Восьме вересня. Щось було не так, не складалося в ланцюжок.
Важка рука продовжувала забивати цвяхи в стару деревину. Падала скошена трава, капала на землю кров тварини.
Все навколо було якимось дивним — безлико ряснів натовп, з'являлися нізвідки і зникали незнайомі люди, фігури, образи.
Маленька дівчинка в брудному одязі плакала.
Похмуре обличчя двірника Бориса чомусь викликало сором і бажання виправдатися.
Щойно куплені таблетки подіяли швидко. Влад опанував тремтіння в руках та навіть трохи заспокоївся, сидячи в своїй машині і намагаючись “зловити” хвилю з піснями по радіо, яке чомусь не працювало; він повністю зосередився на своїх думках. “Я божеволію остаточно. Треба щось робити. Жахи, видіння. Село... ”
“Я висадив дівчинку біля села... Ні, не так! Не так! Ми їхали, під лісом я пробив колесо... Я не пам'ятаю, чорт забирай!”
Все плуталося, приглушені неспокійні голоси вели суперечку.
“Я поїхав додому. Потім почалися кошмари з видіннями. Потім звуки, ці кляті голоси... Розмова з Ігором...”
“Адже так все було, вірно?”
Знову з'явилася чітка потреба скласти точну послідовність подій всіх цих днів. Аналіз і логіка. Якого дідька відбувається та що робити — два питання стояли перед ним зараз. “Воно кличе мене. Це місце мене кличе. Я зможу все згадати, нарешті з'ясувати, що відбувається. Потрібно їхати до селища.”
* * *
Здається Влад забрав машину з ремонту; мозок працював погано, раз по раз турбував біль в суглобах. Дорога була повністю порожня. Тільки синя автівка з новим колесом на повній швидкості мчала до місця, де ледь не загинула маленька дівчинка напередодні.
Масивні черевики давили нутрощі, що вилізали з убитого звіра.
Лісник разом з двома односельцями зайшли в подвір'я старої ферми з рушницями напоготові.
Сонця не видно. Влад відзначив про себе цей факт та глянув на екран мобільника — сьоме вересня. Якась думка торкнулася свідомості, але відразу ж потонула. Голосно ревів двигун автомобіля.
Співав пісеньку дитячий голос.
Заглядав у вікна лісник.
Кувалда розбивала старий мармур, з якого селяни колись побудували капличку. Село не таке вже й велике — найближчий вогник цивілізації знаходився за кілька кілометрів на південь. Пахло свіжо скошеною травою, голосно хрюкали свині; худобу чекало годування.
Коли Влад звернув на стежину, що веде до села, раптово запрацювало радіо. Молодий голос дівчини співав про юність, про літо й сонце. Мурашки пройшлися спиною Ткаченка; ця пісня грала і в той день, правда? “Нічого, чоловіче. Скоро все стане на свої місця і це закінчиться”. Він був упевнений, відчував всім нутром, що тільки приїхавши в селище він дізнається що з ним відбувається і зможе нарешті побудувати чітку послідовність подій останнього тижня. Влад набирав Ігора — “Ви набрали неіснуючого абонента.”
* * *
— Доню, біжи до лісу, ці люди хочуть образити твого тата, біжи.
Дівчинка подивилася на батька — той хвилювався. Люди зі зброєю в руках ходили навколо їхнього будинку, заглядали у вікна. Це було чудово видно з кущів.
— Дядьки будуть сваритися з татом, хутчіш біжи.
Дівчинка знала, що у батька багато ворогів і всі бажають йому смерті. Його ображають дикі тварини, наговорюють люди в селі; але незважаючи на все, вона вірила в свого татка. Він не раз обіцяв, що скоро посварить і поганих людей, як сварить цих злих собак, лисиць. Лісник торкнувся ручки вхідних дверей — відчинено. Чоботи людини з кущів повільно рушили в бік трьох чоловіків.
* * *
Дорогу він пам'ятав. Страшне село приходило в думки щоночі, як і стежка до нього. Влад їхав швидко, під колесами піднімалася пилюка. Поворот, поворот, прямо. Двигун ревів на повну, приглушуючи солодкі співи дівчини в динаміці. Поворот — ось і лісова стежина. Біль в кістках ставав нестерпним. Владислав Ткаченко тиснув педаль газу додолу.
* * *
Вона почула це, коли була вже в лісі: лютий, несамовитий людський крик пролунав звідти, де знаходився дім. “Дядьки сварять тата!” Сердечко в дитячому тілі забилося швидше, дівчинка побігла в лісову глиб. Погані люди з села неодмінно знайдуть її, тому треба бігти.
Замаскований капкан вп'явся в ногу лісника, щось гостре вискочило збоку.
* * *
Поміж деревами раз у раз майоріла фігурка дівчинки в старому одязі.
— Гей! Стій!
Влад вбіг у лісову гущавину та намагався не випустити з поля зору білий силует дитини. Він значно втомився, дерло в горлі.
— Стій!
Влад вибіг на галявину. Ще трохи на захід — і буде стежка, що виведе прямо до села. Дівча зникло. Перед очима миготіли криваві видіння. Він чув, як кричить чоловік. Десь там, далеко, на самому краю промайнула думка: “А де машина?” Німе запитання без відповіді. Примара. Так чи інакше, Влад все рівно не встиг би відповісти — черговий напад болю й вереск з боку села зосередили на собі усю увагу.
“Відвіз дівчинку... Сюди, до краю села. Ні, ні... Не так. Машину потрібно було відремонтувати. Думай, Владе, думай!” Він відчував, що ось-ось мозаїка складеться та все стане зрозуміло. Сердце говорило про те, що кінець близький.
А що ж буде далі?
Після вбивства людини прийшло відчуття блаженства, виконаного обов'язку. Грубі, трохи незграбні рухи обробляли тіло, відокремлюючи кістки від м'яса. Лезо входило глибоко; двоє інших були ще живі і несамовито пручалися.
— Думали мене взяти, га? — Запитав хрипким голосом він і закашлявся — Ніколи не треба лізти до чужого дому.
Він завжди розставляв пастки, коли йшов з донькою в ліс.
— Вам обом можна позаздрити. Станете чудовою прикрасою в моєму саду. Там уже є такі, як ви.
На дощечці стояло безліч різних інструментів.
Паралельно з цими подіями, дівчинка вибігла на дорогу і ледь не потрапила під колеса автомобіля Влада Ткаченка.
* * *
Влад тримався. Світ навколо знову тремтів, дивні звуки були все ближче. Повернулися деякі спогади...
Галявина закінчилася чагарником, який в свою чергу вивів до великого саду. Влад ніколи раніше не бачив нічого подібного. На деревах було безліч тварин: лисиці, зайці, білки. Всі вони були прибиті іржавими цвяхами.
Як і уві сні.
На трьох деревах було щось, що нагадувало людські туловища. У центрі страхітливої картини виднівся величезний вирізаний з дерева перевернутий хрест.
— Нумо, пішли! Ми майже дісталися, чому ви зупинилися? Татку, тут дядечкові потрібно допомогти!
Це було тоді. Коли він ледь не збив дівчинку. Вона й привела його до цього страшного саду.
Зараз же голос був близько. З боку будинку знову почувся крик. Влад прикрив очі, стиснув кулаки. “Треба йти далі! Там когось вбивають! Хтось потребує допомоги!”
* * *
— Татку, йди сюди! Чому ви йдете назад до лісу? Тато допоможе вам відремонтувати машину, правда, та?
Гепання серця перехоплювало горлянку, забирало повітря.
— Вам подобається сад? Татко каже, що любить прикрашати його.
— Іди в дім, доню! Хутко!
Тіло заціпеніло. Влад намагався втекти і кричати, здається, це у нього навіть виходило деякий час. А важкі чоботи переслідувача ніби пролітали поміж дерев, наздоганяли та були все ближче. Удар в спину. Падіння. Зверху схилилося зморшкувате засмагле обличчя.
— Не втік. — Сказав хрипкий голос, а душа Влада немов розірвалася на шматки.
Влад все це бачив з боку, пам'ять тепер звалилася на нього, немов стіни старого будинку під знесення. Бачив все фрагментами, більше чув голоси і дитячу пісеньку.
Рештки селянина теж були прибиті до одного з дерев. Він обережно поклав нову жертву на підлогу. Сон перетворився на дійсність — все те, що Влад бачив у своїх видіннях, повстало перед ним. Кинулася в очі розвалена капличка і косарі, що працювали в полі: їх фігурки рухалися якось неприродно, як у старій кіноплівці, а потім взагалі зникли.
Двері старої ферми були відкриті, а те, що залишилося від косарів, лежало в сараї.
— Гей! Є тут хтось?! Мене чує хто-небудь ?! — закричав Влад, взявши до рук палицю з землі. Небезпека — ось, що було в цьому селищі, тут жив монстр. Отже, виходить той монстр вже спробував схопити його раніше! Але Влад якось врятувався та дістався додому. І тепер – повернувся.
— Ти будеш моєю особливою прикрасою... Донечко, принеси таткові сумку з кімнати!
Лице, половину якого тінню приховував солом'яний капелюх, натхненно розглядало тіло без свідомості поряд.
Влад оглянув кілька будинків у селі — всі вони були порожніми. “Потрібно зупинити... Його.” Біль пронизував тіло, але руки стискали палицю сильніше.
— Цей дядько хотів татові теж принести біду, доню. Всі люди ненавидять твого батька. Хочуть образити й тебе. Потрібно сваритися з ними, інакше вони “з'їдять” нас. Ти ж не хочеш, щоб тато помер?
— Ні, ні! Негідник!
Дівчинка щосили копнула лежаче тіло. Чоловік в капелюсі посміхнувся.
Він прикрасить свій сад ними всіма. Він це знає.
— Скоро тато добудує свій храм. І всіх нас чекатиме спасіння.
Зі скреготом він дістав металевий прут; той, хто лежав на підлозі почав приходити до тями.
* * *
Влад увійшов, вдаривши ногою трухляві двері. На підлозі лежало тіло. Попереду стояв Ігор. Чомусь захотілося просто лягти і спати. Вічно, не знаючи ні болю, ні тривоги.
— Ігор?!...
Ігор Криштафович стояв у вишуканому дорогому піджаку й дивився похмуро, непривітно. Звична напів-знущальна усмішка ніби ніколи й не відвідувала його обличчя.
— Що робиш тут ти, Влад?
Прийшла нудота. Все навколо нібито сховалося в тінях. Тільки очі Ігора продовжували сяяти в цій напівтемряві. Біль з новою силою схопив тіло Влада.
— Як ти тут опинився? Що відбувається? Що у них там відбувається!?
Він панікував; рука все ще до болю стискала палицю.
— Тобі потрібно змиритися, Влад. У кожного свій час. — Голосно сказав Дмитро. А потім вже м'якше додав: — Я змирився.
Хто живе в старому будинку ?
Вщухли дивні звуки, нарешті зібралися в ряд думки, ніби вириваючись з полону слизьких лап невідомості. Потроху вмикалося мислення.
“Лайнер туристичного агентства “Пальміра” сьогодні потонув у Чорному морі, є загиблі. За попередніми даними, загиблих четверо, ще вісім людей вважаються зниклими безвісти...”
— Ти ж... був у відпустці на морі... Лайнер...
Влад почав відступати назад, до виходу. “Я остаточно з'їхав з глузду. Це все чари, омана, щось робить мене божевільним і не дає зрозуміти в чому справа! Немає тут ніякого Ігора! Цього просто не може бути! Ігор зараз на роботі, або десь ще, але точно не тут! Це все цей психопат!
“А як же фотографія із чорною стрічкою?”
“Ігор помер майже два тижні тому” — Сухо констатував внутрішній голос.
Вердикт.
— Ти помер, Влад. Ще в той день. Змирися нарешті. Прийми цей факт. Не всі покидають цей світ природнім шляхом, від старості. Зрозумій це, друже, і піди.
І Криштафович зник. Не пульсувала в венах більше кров, не вилітало з грудей серце. Залишки почуттів зникли разом з Ігорем. Слова в купі зі страшним болем застрягли в легенях і здавили трахеї. Далі був холод і суцільне ніщо. Ніби хтось великий і страшний злісно посміхнувся, погасив єдине джерело світла у цілому світі.
* * *
— За татом можуть прийти — Повідомила фігура в капелюсі й поклала мозолисту долоню на плече дитини. Дівчинка кривилася. Їй дзвеніло у вухах.
— Цей дядько так кричав, мені страшно було. Чому вони всі тебе сварять, тату? Що ти їм зробив?
— Вони ненавидять батька за його праведність. Не бійся. Ми будемо врятовані. І вони теж.
— Як мама? — Перепитала дівчинка.
— Як мама.
Знекровлена туша вже не нагадувала людину. Тіло в декількох місцях пронизували залізні палі, шкіри залишилося мало, кінцівок не було. Співали птиці — ця рання осінь була дуже схожою на літо. Дівчинка почала тихенько наспівувати свою пісеньку.
* * *
“Ні, не може бути! Як це так?! Тут зовсім інше щось, зовсім інше... Цей маніяк... Він вбиває людей. Я втрачаю розум. Так, думай, думай! Офіс, робота, будинок, двірник, Ігор... Все це не насправді, це фокуси цього виродка. Чорт! Не можна втрачати ланцюжок, я повинен, я повинен все це утримати і щось придумати. Потрібно скласти пазл і… ”
“Змирися.”
“Ні! Я відчуваю чужий біль, я відчув, як він вбивав. Чужий біль. ЧУЖИЙ! Він убив іншого, а Я ЖИВИЙ! Я обов'язково що-небудь придумаю, головне не піддаватися божевіллю остаточно, воно затягує мене! Я сильніше. Потрібно все обдумати, проаналізувати. Скласти чітку послідовність подій. Так, давай з самого початку. Отже, відрядження... Дорога додому...”
* * *
— Я не знаю, воно ніби кличе мене. Я ніколи раніше не був там, я не знаю, що це за місце. Вже довгий час... Ігор, ти слухаєш?
Ігор сидів і задумливо перемішував чай срібною ложечкою, спрямувавши погляд кудись в далечінь. Його співрозмовник виглядав напружено, весь час сковтував слину.
— Так, я тебе слухаю.
Владислав Ткаченко давно знав Ігора Криштафовича. У школі вони міцно дружили, не раз разом приймали участь у сумнівних подіях. Влад знав, що друг йому допоможе й зрозуміє, поділиться припущеннями, дасть пораду.
— Знаєш, мені іноді здається, що істина десь поруч. Дуже близько. Щось — Влад вказав пальцем на голову — Змішує думки, стирає події... Я знаю, ти думаєш, ніби я псих, але це не так. Відповідь вже близько, я майже склав мозаїку, зіставив всі факти. Правда поруч. Я майже бачу цей шлях. Майже знайшов дорогу.
Ігор посміхнувся.
— То може варто заглянути в цю правду? Можливо вона в тобі? Ти так довго відкидав реальність, друже мій.
Влад посміхнувся у відповідь — він і близько не розумів, про що говорить його співрозмовник. Тому сприйняв це як якийсь жарт. Дмитро відпив чай зі своєї чашки. До столику поспішала молода офіціантка; навколо майже не було людей. Холодний осінній вечір плавно переходив в ніч.
