Гадзінський Юрій. Найцінніше в житті

Пролог

         Що саме тоді відбулося, достовірно невідомо. Вчені та військові про ситуацію тепер висловлюються вкрай рідко, а репортажів по телебаченню все менше. Однак все ще існують декілька статей в інтернеті, але хто і коли вірив на сто відсотків тому, що публікують в мережі? Реальних очевидців подій, що відбулися у місті Шевченко та його околицях, залишилося мало. На початку вони активно давали інтерв’ю, з’являлися на екранах то тут, то там, їхні дивні історії друкували популярні газетні видання. А потім ці люди зникали і більше ніхто нічого не говорив.
         Тоді ще довкола території не встигли звести кам’яного мура з колючим дротом. На той час увага світової спільноти була зосереджена на глобальній руйнівній війні. І на фоні інших жахливих подій та військових злочинів, інцидент у Шевченківській області не довго був головною темою в Україні. Станом на початок зими все обмежувалось блокпостами, шлагбаумами та перекритими дорогами. Частина області була ізольована. Війна щойно закінчилась – держава поступово приходила до тями.
         Вочевидь, детальне вивчення території, де відбувся інциндент, відклали на невизначений термін. Після того, як росіяни наносили удари по критичній інфраструктурі – у людей добами, інколи й тижнями не було світла, газу, теплої й холодної води. І якраз більша частина незаконних проникнень відбувалася у нічній пітьмі. Близько трьохсот квадратних кілометрів. Спорожнілий обласний центр, місто Шевченко, прилеглі до нього села, та містечко Прут, що омивається однойменною рікою. Покинуті квартири та будинки, магазини та підприємства, чиїсь автомобілі та техніка – всього цього було багато і все це дуже приваблювало. Охочих поживитися чужим майном не відлякували ні моторошні чутки, ні страх перед невідомим, ні кримінальний, адміністративний кодекс. Однак мало хто з цих сміливців повертався назад. Як і не повернулося назад декілька добре озброєних груп військових, що відправилися в епіцентр подій невдовзі після евакуації місцевих жителів… Багато теревенили люди, особливо жителі області. І про дивні звуки, що лунали з боку забороненої місцевості посеред ночі, і про спалахи світла в небі.
         Богдан, як йому здавалося, повністю усвідомлював серйозність своєї авантюри та всі ризики, пов’язані з незаконним проникненням до забороненої території. До селища міського типу Чахлик він прибув ще вранці. Їхав у напівпорожньому автобусі разом із двома бабусями та якимось роботягою. З великим містким рюкзаком за спиною, у якісному одязі військового зразку, у добрих шкіряних берцях. Чахлик – останній населений пункт перед Сектором. Люди, що тут проживали, уже звикли до постійно прибуваючих “туристів”. На той час потрапити всередину було неважко, а дехто з місцевих навіть вмудрився організувати щось на кшталт бізнесу, продаючи охочим туристичне спорядження, незрозумілі маршрути, намальовані від руки на зім’ятому папері… Якраз сьогодні у Чахлику Богдан повинен був зустрітися з Миколою. Микола пообіцяв провести його, попрохавши натомість досить велику суму у зеленій валюті. Домовилися без передплат – все на руки, готівкою. Микола зустрів його прямо на зупинці, де Богдан і вийшов. Усміхнений чолов’яга років п’ятдесяти висунувся з фіолетової “шістки” та махнув рукою прибульцю.
         — Ей, козаче! Ти Богдан?
         Похмурий та змучений довгою дорогою Богдан тільки кивнув, підійшов ближче до автівки. Микола енергійно потис руку.
         — Сідай давай. Підвезу, все покажу, все розкажу, тільки свій  ранець величезний зніми, а то не влізеш з ним.
         Богдан мовчки стягнув рюкзак та протиснувся всередину на місце пасажира. Через високий зріст та кремезну фігуру вдалося йому це не одразу.
         — Це сьогодні ввечері я пройду?
         — Ну або після обіду, або під вечір, або вже потім після одинадцятої. Зараз приїдемо, приймеш душ, поїси, я тобі дам інструктаж, розрахуємося. Будеш мати час відпочити.
         — Добре, дякую – Сказав Богдан, розуміючи, що дякувати йому слід в першу чергу товстій купці валюти, що лежала у внутрішній кишені дорогої куртки – Відпочити мені точно потрібно.
         До тієї суми, що попрохав Микола за перехід в Сектор, здавалося, входить все: і гарячий обід, і душ, і консультація, і навіть ніжний масаж. Важко було зрозуміти Богдану, чи це завжди його провідник на такому позитиві, чи просто тішиться з того, що черговий дурень приніс йому заробіток. В переписках та в декількох телефонних розмовах Микола був більш стриманим.
         Старий автомобіль петляв напівпорожніми вуличками, а блідий Богдан намагався опанувати себе та не вирвати прямо в салоні Миколиної “шістки”. Ще змалку він мав проблеми з щитовидною та потерпав від “морської хвороби”. Сам Микола радів неспроста. Сьогодні, якщо все складеться, до Сектору вдасться провести одразу чотирьох. Богдан приїхав першим. Миколі було зовсім не складно нагодувати його, прийняти у себе, дати декілька банальних порад. Тим паче, за такі гроші. А за послуги Микола брав багато, він сам це розумів. З іншого боку – до Сектору чоловік дійсно виводив кожного, хто зміг з ним домовитися. Інколи Микола себе тішив тим, що “заламуючи” такий цінник, відлякує нерозумних і слабких, хто точно загине в першу ж годину свого перебування по той бік блокпостів. Він глянув на молодика у дзеркало заднього виду. Той сидів позаду з невиспаним, невдоволеним обличчям. Мовчки витріщався у вікно. Носатий, незграбний, але міцно складений. Приїхав, напевне, з великого міста і ще не до кінця розуміє, куди потрапив. Куди і для чого.
         Селище міського типу Чахлик поступово вмирало. Більшість людей давно виїхали геть. Більшість будинків пустувало, ніхто вже не ходив вуличками у своїх буденних справах, не гасали діти по грунтовій дорозі. І хоча до Сектору було ще кілометрів п’ять, Чахлик вже виглядав як його частина. Микола зітхнув, трохи збавив швидкість і обернувся до Богдана, котрий, здавалося, зовсім потонув у своїх думках.
         — Не спи, козаче, вже доїзджаємо!

Країна чудес

         Микола привіз його до великого просторого дому. Доглянуте подвір’я, купка дрів під покриттям, собака, стайня, гараж. Біля гаражу – генератор. Все по-господарськи, було видно, що чоловік живе тут давно і нікуди точно не збирається. Він пояснив, що це – своєрідна зупинка для всіх його “туристів”. Примовляючи щось кумедне, відчинив масивні вхідні двері та пропустив гостя вперед. Діловито показав, де знаходиться ванна з туалетом, де кухня а де кімнатка з ліжком. Богдан вже віддихався, прийшов до тями після поїздки. Нудота відступила. Він оглядав будинок. Всередині все прибрано, все на своїх місцях. Микола швидко заварив чай, запросив до столу прибульця. Той лишень встиг роззутися. Бандану кольору хакі стягувати з голови не збирався. Волосся у молодика було довге та недоглянуте. Богдан витяг із внутрішньої кишені куртки целофановий пакет із паперовим конвертом всередині. У конверті – гроші. Плата за прохід.
         — Тут як і ми з вами домовлялися. І ще за спорядження.
         Господар дому відсьорбнув чай, взяв до рук целофан з конвертом. Відкрив його, умілими швидкими рухами пальців перерахував гроші. Витягнув одну із купюр, підніс її над собою. Придивився, запакував гроші назад до конверту, а конверт – в целофан.
         — Добре.
         1Чоловік піднявся та попрямував з кухні. Повернувся через хвилини дві з старою темно-зеленою торбиною. Він поклав її на стіл перед Богданом та привідкрив.
         — Пакуйся.
         Всередині було все, про що вони напередодні домовлялися: військова аптечка, металева фляга з водою, карта містечка Прут з його околицями, лічильник Гейгера, двоствольна рушниця та коробка з патронами. Пояс-патронаш. В коробці шістнадцять патронів. Вертикалка. Практично нова, недешева.
         — А лічильник для чого? Хіба там є радіація? – Спитав Богдан у провідника. В інтернеті він знайшов достатньо інформації про заборонену територію. Люди писали про різну небезпеку, але про радіацію, здається, там не йшлося взагалі.

         — Я не знаю – знизав плечима та чесно відповів Микола – Можливо й є. В Сектор треба йти підготовленим. Зайвих речей я тобі не продав, не переживай.
         — Не переживаю.
         Богдан оглядав зброю. Приємна на дотик, досить легка, дерево якісне.
         — Аптечка хороша, натівська, там і порошок сучасний для зупинки кровотечі, і ножиці, і рукавички, і бинтів декілька видів, різні таблетки з описом… Розберешся. Тобі віддав дешево, а так-то їх не дістанеш. Солдатам такі видають натівським!
         Богдан ледь помітно усміхнувся. Предмети щоденного користування натівських військових давно вже були доступні в інтернеті за помірною ціною. Для таких ділків як Микола не було проблемою дістати хоч з десять цих аптечок. Якби в Богдана було більше грошей, він точно купив би щось солідніше, ніж рушниця. Але й так на спорядження та на послуги провідника було витрачено дуже і дуже багато.
         — Я ще й консервів натівських тобі дістати міг. Там смаки різні, а консерви саморозігріваються. І смачні!
         — Ні, дякую, я маю з собою провізію. Мені головне ось це – Богдан кивнув на рушницю, що лежала на столі. А потім додав з виглядом знавця – Хороший агрегат.
         — Звичайно хороший! Ти в мене можеш і пістолет купити, м? Є декілька варіантів…
         — Та ні, ні, я вже й так порожній. Не треба.
         — Ну тоді пакуйся, відпочивай, я тебе закриваю в домі. Двері нікому не відчиняй, з рушницею не пустуй. Мені треба у справах від’їхати.
         Цікаво, хто ж це буде стукати у дім Миколи? Хіба що патрульні. Але до найближчого блокпосту далекувато. Микола почував себе в безпеці, жодної тривоги чи недовіри. Принаймні, зовні. Розуміє ж, що без нього ніхто нікуди не пройде. Розуміє свою незамінність, тому і ціну може називати свою, і продавати втридорога що завгодно. Куплять. Богдан це усвідомлював. Також він навіть не бажав задумуватися, звідки у цього Миколи стільки різного барахла і під чиїм прикриттям він займається своїм “бізнесом”. Чи допоможе вогнепальна зброя впоратися з усіма небезпеками Сектору? Цього Богдан не знав, але зброя точно була потрібна. Везти із собою все спорядження страшно. То тут то там сновигають патрулі, проходить перевірка документів, встановлення особистості. Яку б реакцію у них викликав Богдан у формі, дуже схожій на військову, та ще й з рушницею?... Але він дістався до пункту призначення без пригод. Далі – короткий збір, відпочинок і очікування інформації від Миколи. Декілька упаковок з сухими галетами, декілька консервів, самостійно зібрана ще одна аптечка, набір змінної білизни, трохи одягу, спальний мішок... Богдан подумки перелічив все барахло, що взяв із собою. Хто зна, як воно складеться і скільки часу доведеться провести на забороненій території. І хто зна, що і коли може знадобитися. Рюкзак був важким, але зайвого там не було нічого. Так думав Богдан і переконував себе, що готовий до будь-яких несподіванок.

* * *

         Наступним гостем в домі став товстий чоловічок років сорока. Микола привіз його коли Богдан вже встиг помитися та перекусити тим, що було у холодильнику. Кілька бутербродів з лікарською ковбасою, мариновані огірочки. Після перекусу він пішов до кімнати та трохи задрімав на одному з трьох вільних ліжок. Душ вирішив не приймати. Деякий час новий гість сидів на кухні та тихо розмовляв з Миколою, Богдан чув чоловічі голоси через замкнені двері. Дзвеніли ложечки – отже, пили чай. Як і з Богданом до цього. Потім гість делікатно відчинив двері та увійшов до кімнати. Обличчя охайно вибрите, світлий відкритий погляд, чорна спортивна куртка та штани кольору хакі. Трохи зайвої ваги. В руках – рюкзак, помітно менший, ніж у Богдана. Так і не скажеш по цьому чолов’язі хто він та чим займається. Чоловік зробив крок, привітався. Міцно потиснув руку.
         — Здоров. Олександр.
         — Богдан.
         Він сів на одне з вільних ліжок навпроти Богдана, поклав собі руки на коліна. Розімнув шию. Кашлянув. Досить міцним був цей чолов’яга, руки мав спрацьовані. Богдан байдуже застібнув рюкзак. В принципі, він був готовий. Можливо і слід було поспілкуватися з Олександром, познайомитися з ним, але зараз всі думки Богдана сновигали довкола його рюкзака та плану подальших дій. Чолов’яга з розмовами поки що теж не ліз. Ніякову тишу перервав Микола. Він зайшов без стуку, сів на третє ліжко.
         — Ну що, хлопці, я отримав інформацію. Через дві з половиною години відправляємось.
         — О, до ночі встигнемо – Прокоментував Олександр.
         — Без різниці. Я що вночі, що рано, що в обід вас би доправив. От що, треба вам декілька порад дати. Це входить в оплату моїх послуг, тому слухайте.
         Олександр “угукнув”, Богдан мовчки кивнув. Його цікавило, чи не спробує господар дому продати їм ще щось. Мовляв, для безпеки.
         — На місці нас будуть чекати ще два чоловіки. Проводити я буду вас всіх разом. З ними я вже бачився. Інструкція перша – триматися купи. У Секторі ходять тільки групами. Триматися купи постійно. Поодинці згинете в мить. Групою входите, групою ходите там. Це ясно?
         — Ясно – Відповів Богдан.
         — Це будуть такі ж туристи як ми?
         — Можна й так сказати, Олександре. Скоро побачитеся. Так. Інструкція друга. Хоча, за порядком то вона перша, але хай буде друга. Через блокпост проходите тихо, як миші, ні слова нікому не кажете, роти замкнені, очі дивляться вперед. Патрульних не провокуйте. Ніяк. Взагалі. Будете робити все, що я вам скажу. Тоді потрапите в Сектор і вас ніхто не зачепить. Це ясно?
         — Ясно – Повторив Богдан.
         — Ми на блокпосту щось давати їм маємо?
         — Ні, це вже моя відповідальність. Ви просто мовчки топаєте і слухаєте. Так, інструкція третя – Микола хитро примружив очі – Ви телефони прості з собою маєте? Не смартфони, не айфони, не планшети, а кнопкові мобілки?
         Олександр із кишені куртки мобільний телефон дуже старої моделі. Чорнобілий, як зрозумів Богдан, простенький. Цікаво, де ще такі продаються? Приблизно такий же, але кольоровий, він і собі прикупив разом з новою сім-картою. Олександр покрутив в долоні свій гаджет червоного кольору:
         —  Ось.
         Микола перевів погляд на Богдана. Той кивнув:
         — Я теж маю.
         — Добре. Отже, інструкція третя. Коли будете повертатися – підходите до старої напіврозваленої стайні. Ви її не пропустите, я вам вже розповідав. Сьогодні будете там. Біла стайні стоїть вежа ЛЕП. На ваших картах у вас воно відмічене як точка “A”. Так от, коли будете вже йти назад – от там якраз біля вежі, чи біля стайні вмикаєте мобільник та дзвоните мені. Одразу можете й не додзвонитися, ви й самі знаєте, що у нас твориться із зв’язком. Дзвоните, я піднімаю слухавку і ми з вами домовляємось. Я далі вам скажу, як і де вийти. Виводжу я безкоштовно. Це ясно?
         — Ясно – Знову повторив Богдан.
         — Ну а далі вже не інструкція, а порада. Хочете прислухаєтесь, хочете – ні. Я не знаю з якою ціллю ви йдете до Сектору, мене це не цікавить, але дуже вам раджу нічого ніде не чіпати. Не їсти продукти, які знайдете, не пити воду. Не заходити до зачинених квартир. Якщо до міста дійдете.
         Це “якщо” зачепило вухо Богдана. Він вже відкрив рота, щоб щось спитати, але його випередив Олександр:
         — А чому не заходити? Там не живе ніхто, а привидів я не боюсь, та і думаю мій напарник також.
         “Напарник”. Кумедно. В напарники набивається, чи кепкує? В тім, нехай. Незважаючи на природній скептицизм, до інструкцій Миколи Богдан вирішив прислухатися.
         — Ну це дурний вчинок. Проникнути до чужого житла. Не правильно. Краще не лізьте. Так, ну ніби все. Останню пораду дам вже на місці.
         — А чому не тут? – Перепитав Богдан.
         — Бо забудете. Так, ну все. Через дві години… — провідник глянув на циферблат наручного годинника – О шістнадцятій нуль-нуль я буду чекати вас надворі.
         Ага. Отже, триматися купи, нічого не чіпати, нікуди не лізти. Такі ж поради дає вихователь у дитячому садку, коли вся група змійкою прямує на прогулянку, тримаючись за руки. От тільки якраз для цього до Сектору люди і йдуть, щоб щось зачепити, щоб кудись залізти… Необхідність бути частиною команди не тішила Богдана. Він готувався йти один. Так повелося ще з дитинства, коли зовсім юний Богданко бродив лісами, досліджуючи навколишній світ. У дикій природі він міг подбати про себе й сам, а от як поводитися в групі озброєних людей, котрих бачив вперше та не міг довіряти, він не дуже добре розумів. Отже, їх буде четверо. Олександр, він, Богдан, і ще двоє невідомих. Микола вийшов з кімнати, а товстун прийнявся копирсатися у своїй сумці. Богдан ліг, обернувся до стіни. Було б добре подрімати перед виходом. А вже потім – знайомство та розмови. Щось дзвеніло та постукувало всередині рюкзака, декілька разів Олександр нервово кашлянув. А потім і сам влігся. Однак тиша довго не тривала.
         — А ти звідки сам?
         — Зі Львова приїхав. А ти?
         — Я з Київщини. Ти Миколу в інтернеті так само знайшов.
         — Угу.
         — Ну ясно. За моїх часів це не було б… так просто.
         Знову тиша. Але Богдан відчував, що діалог продовжиться.
         — Дорогувато, звичайно, але… На одному форумі читав, там дехто заходив з півночі – так ще дорожче. – Вів далі Олександр.
         — Може й таке бути.
         — Ну так і дешевше не буде ставати. Треба рухатись, поки це ще можна подужати по грошах.
         Богдан не відповів нічого. Він недостатньо добре знав “напарника”, щоб займатися теревенями про все на світі. Богдан надіявся без перешкод проникнути на заборонену територію, а далі діяти за обставинами. Микола точно не просто так радив триматися разом. Він прикрив очі, очікуючи, що скаже далі його сусід. Але той замовк. Богдан сам нікому ніколи не нав’язувався, і не любив, коли хтось проявляв настирність. Тим паче, що Богдан хвилювався. Чолов’яга зітхнув, щось пробуркотів собі під ніс та поставив свій рюкзак біля ліжка.

* * *

         Світло у Чахлику зникло як тільки почало смеркатися. Микола лишень махнув рукою. Мовляв, свічок у домі достатньо, ліхтарі заряджені, і генератор є. Ввечері селище виглядало ще більш закинутим. Подекуди у вікнах тьмяно жевріли свічки, людей не було видно зовсім. “Шістка” виїхала на розбиту дорогу посеред поля. Стрімко наближалася ніч. Пробиратися до Сектору в нічній пітьмі не хотілося зовсім, але інших варіантів не було. Микола невпинно щось говорив, сміявся та розповідав анекдоти. Товстун виявився хорошим співрозмовником, чоловіки знайшли одне одного. Спершу Богдан трохи вслухався в розмову, навіть вставив декілька слів. А потім, коли мова зайшла за насущні біди та проблеми, зовсім випав з бесіди, занурившись у власні думки. Він вже встиг роздивитися частину спорядження свого супутника, коли вони сідали в авто і тепер роздумував, чи зробив він правильний вибір, купивши у провідника рушницю. На колінах Олександра лежав складений повністю чорний АКС-74У. Богдан теж думав про схожий агрегат, Микола навіть пропонував дещо. Але після довгих роздумів та співставлення цін, свій вибір Богдан зупинив на рушниці. Стріляв він добре ще з підліткового віку, як тільки почав з батьком ходити на полювання. На АК не вистачило б грошей, зате правильно розпорядившись тим, що мав, Богдан зміг придбати багато потрібних медикаментів, прекрасні берці, теплу куртку, зручні штани та ще багато незамінних дрібниць в такому поході. Тим паче враховуючи, що вже на носі зима. А от що саме з придбаних речей пригодиться всередині Сектору – буде видно... В решті-решт, це дика природа. Звірі, холод, голод, можливо – недружелюбно налаштовані люди. Хоча б до такої небезпеки він був готовий.
         — Заховай автомат. Не треба хлопців на блокпості драконити.
         — Заховаю, все розумію. Нас же не будуть обшукувати?
         — Не будуть. Але стволи не повинні кидатися в очі.
         Олександр кивнув та обережно перемістив “калаш” до рюкзаку. Трохи дивним та незграбним був цей товстун. Але точно не простаком.
         Згодом за вікном стемніло зовсім. Провідник взяв свій кнопковий мобільник та приклав до вуха. Через декілька секунд сказав у слухавку:
         — Алло. Це я. Так. Якраз  під’їзджаю.
         Микола звертав то на одну доріжку, то на іншу, виїхав на трасу, а потім машина знов повернула чорт зна куди. Нарешті “шістка” зменшила швидкість, завернула до лісу, через метрів сорок зупинилася. У світлі жовтих фар біля лісу стояло двоє чоловіків з похмурими обличчями. Очевидно, їм і телефонував провідник. Один дебелий, високий, в довгому плащі з капюшоном на голові. З під капюшона визирає налобний ліхтар, як у шахтарів. Інший незнайомець – низький, у куртці, схожій на Богданову та у в’язаній шапці. Він примружив очі та намагався розгледіти, кого ж це везе Микола всередині.
         — Виходьте, козаки. Приїхали.
         Богдан і Олександр вийшли назовні. Двигун продовжував працювати.
         — Добрий вечірок! – Бадьорим голосом привітав їх той, що був нижче. Він зміряв поглядом Богдана, потім товстуна. Богдан бачив цього парубка всього хвилину, а вже відчував неприязнь.
         — Добрий, добрий – Відмахнувся Микола – Знайомитися потім будете. Зараз слухайте мене.
         Вони втрьох оточили провідника. Ще один незнайомець стояв віддалік. Він не сказав жодного слова та не підійшов до Миколи. Богдан зиркнув на чоловіка – дорослий, зрілий. Обличчя у зморшках, густі темні брови. Вигляд хижий. Його ж супутник начепив на обличчя недоречну усмішку. Якщо не брати до уваги густу щетину, то років цьому парубкові було менше, ніж Богдану.
         — Попереду блокпост. Спокійно йдете, не смикаєтеся. Ти – Микола вказав пальцем на незнайомця в капюшоні – попереду. За тобою – він – Вказівний палець різко переметнувся на Олександра. Той переминався з ноги на ногу та шморгав носом. Замерз, чи що? – Далі ти йдеш – Тепер Микола глянув на невисокого молодика. А замикаєш – ти – Закінчив своє розпорядження провідник і вказав на Богдана. За яким принципом створював цю шеренгу Микола, і чому вони повинні іти саме так, либонь, знав лише він.
         — Діма! – бадьоро повідав парубок та протягнув долоню спершу Олександру, потім Богдану. Надто бадьорий, надто веселий. Руку потиснув слабко.
         — Олександр.
         — Богдан.
         Микола дістав з кишені пачку цигарок, витягнув одну та закурив.
         — Можете перекурити поки, козаки.
         — Не треба курити – Подав голос таємничий незнайомець у капюшоні – Бігти буде важко.
         — І то правда – легко погодився Діма, але все ж закурив – Шкода я електронку не взяв, ага.
         Сам Богдан не палив вже років шість. Він давно кинув, тому зараз хмарки диму та запах наштовхували на давно забуте бажання. Олександр кашлянув, чи то від диму, оскільки теж не закурив, чи то дійсно застудився. Богдана більше цікавило, чому їм доведеться бігти. Або від кого.
         — Отже – Сказав Микола, випускаючи струмінь диму – Не сприймайте там все всерйоз. Це моя остання порада.
         — В якому сенсі? – Перепитав Олександр.
         — В прямому. Так, я роблю телефонний дзвіночок і якщо все добре – потихеньку йдем.
         Микола відійшов від машини, почав кудись дзвонити. Олександр почесав потилицю та сказав:
         — Цікавий чоловік. Це він що таке мав на увазі, га?
         — А пофігу – Махнув рукою Діма – Хіба ти не знаєш, куди прешся?Ти йдеш до країни чудес.
         Богдан вирішив перешнурувати черевики, крадькома кидаючи погляд на мовчазного незнайомця. Той і не думав знімати рюкзак. Так і стояв непорушно спиною до “компанії”.
         — А ти чого такий насуплений? – Спитав Діма та ляснув долонею по плечу зігнутого Богдана. Той відсахнувся, відповів якось невпопад:
         — Все в порядку.
         Богдану ніколи не подобалося, коли хтось із малознайомих йому людей норовив порушити особисті межі надто швидко. До автівки повернувся Микола. Він вже не посміхався, раптово став зібраним та серйозним. Коли Діма перетнувся з ним поглядом, то сховав посмішку теж.
         — Вперед. За мною – Швидко кинув провідник – Блокпост одразу за поворотом. І вони рушили вслід, кожен зі своєю ношею. Точно в такому порядку, як їм і велів Микола. Хоча Богдан і звик до довготривалих та виснажливих походів у гори, але потрібно було зізнатися – рюкзак важкий. Намагаючись не вступити в багнюку, Богдан рушив слідом за Дімою, замикаючи їх шеренгу. У світлі ввімкнених фар було помітно легкий туман, що ніжно стелився на землю, ніби то був світанок. Повітря важке та хворобливе, притаманне для дуже пізньої осені.

* * *

         До блокпосту вони дійшли через хвилин п’ять. Не було сумнівів, що їх помітили давно, ще на підході – озброєний патрульний вже крокував до їхньої групи. Невеликий будиночок, сторожова вежа, прожектор та генератор, що гудів на всю околицю. Микола вимкнув ліхтарик, сповільнив ходу та підняв руки догори. Солдат підійшов ближче, ретельно без поспіху розглянув кожного, нещадно б’ючи променем ліхтаря чужі очі.
         — Стали тут – Наказав він трохи незвичним акцентом, і кивком голови підкликав до себе Миколу. Західні партнери посильно допомагали Україні у післявоєнному відновленні. Польські, словацькі та чеські військові не були чимось незвичним тепер, особливо з тих пір, як декілька приватних організацій специфічної діяльності, скажімо так, підписало певні контракти з українським Міноборони. Поки провідник розраховувався з патрульним, про щось тихо розмовляючи, Богдан спробував розгледіти, скільки взагалі тут було людей. Та не зміг, бо в очі знову хтось світив. Богдан відвернувся. Їх провідник підійшов невдовзі. Вигляд він мав геть розгублений. І ось ця раптова невпевненість, а перед нею серйозність, що прийшла на зміну грайливому настрою, страхом кольнула серце.
         — Так, козаки. Маршрутом знову пускають вертоліт. Давно не пускали. У вас хвилин двадцять, щоб дістатися до точки. Поки ви не в Секторі, вам нічого не загрожує. Стріляти не будуть. А от всередині – намагайтеся не потрапляти від світло прожектора, якщо побачите в небі “пташку”. Кирило, поясниш їм!
         Чоловік у капюшоні мовчки кивнув. Отже, вони тепер знають його ім’я. А ще знають, що над Сектором сновигає гелікоптер, від якого, ясна річ, потрібно ховатися. І ще всі вони дізналися, що мають зовсім мало часу. Діставатися до тієї самої стайні та вежі ЛЕП потрібно швидко. І все це посеред ночі через ліс. Думки виром промайнули у голові Богдана, але сформулювати з них хоча б щось словесне він не встиг. Військовий махнув рукою своєму напарнику біля шлагбауму. Мить – і шлагбаум почав підніматися.
         — Давайте, давайте, бігом, пішли!
         Їхня новостворена команда пройшла через блокпост. Вже без Миколи. Провідник залишився позаду. Зверху - сліпуче світло прожектора, навколо – мерзенне вологе повітря, попереду - спина Діми. Той розвивав солідну швидкість. Ліхтар був увімкнений тільки у ведучого Кирила.
         — Цікаво, в спину не пальнуть? – Із натугою напівпошепки поцікавився Олександр. Чи то сам у себе, чи то йому дійсно була важлива відповідь.
         — Ці не будуть стріляти. А інші нас не побачать.
         Це був вже другий раз, коли заговорив Кирило. Вони ледь не переходячи на біг минули ще з десятка два метрів, а потім завернули до лісової хащі, як і заповідав пан Микола. Орієнтир – повалений дуб. Дерево виглядало точно так, як його описував провідник не один раз... Так група з чотирьох чоловіків пройшла на заборонену територію Сектору тієї ночі.
         Провідник Микола ще деякий час дивився в слід фігур, що віддалялися, та думав. Він ніяк не міг збагнути таких людей як Богдан, чи Олександр. Що вони забули там? Для чого їм проникати туди, звідки скоріш за все не повернуться? І ні один, ні другий, на ідіота не схожий. У ідіотів не буває таких грошей. Це з Кирилом та Дімою все зрозуміло – типові клієнти. А от ці двоє… По їхніх мордяках було зрозуміло, що не розграбовувати закинуті домівки та магазини вони збираються. Що ж тоді? Розгадати всі таємниці світу? Полоскотати собі нерви?
         — Дядь Коль, ти скільки ще будеш бідолаг приводити нам? Тобі самому їх не шкода? – Спитав білявий патрульний, перераховуючи гроші в конверті, які йому до цього передав Микола.
         — Так що я, насильно їх сюди приводжу? Самі пруть.
         — Пруть… - Багатозначно повторив той, не відриваючи погляд від купюр. Пруть і мруть…Ну але якщо пруть... Будем пропускати! А що робити?
         — Філософ ти, пан Єдлічка. Добре, поїхав я.
         — Давай.
         Микола неспішно попрямував до своєї “шістки”. Машина вірно чекала свого господаря з увімкненими фарами та тарахкотінням двигуну. День видався прибутковим.

Цікавинки

         Створюючи неймовірний шум довкола себе, група продиралася через чагарник. Дивна річ, але цим лісом люди перестали ходити зовсім недавно, а виглядав він настільки дико, ніби людська нога сюди років десять не ступала. Кирило незмінно йшов попереду та освітлював шлях налобним ліхтарем. Йшли мовчки, економили повітря в легенях. Дістатися точки потрібно було швидко. А вже там – привал, перекур, кому що до вподоби. Для себе Богдан вирішив відколотися від групи як тільки вони дістануться до вежі ЛЕП та якось переночують. На правах замикаючого Богдан увімкнув свій ліхтар та спробував роздивитися довкола. Нічогісінько окрім густих кущів та височенних дерев. Тішила думка, що заблукати у цьому лісі неможливо – так говорив Микола. Потрібно просто нікуди не звертаючи йти на північ. Благо компасом у їхній групі був споряджений кожен. Важке дихання Олександра змішувалося з якимось хрипінням. Видно, товстун давно не займався фізичною активністю. Ну, нехай звикає, ходити повністю спорядженому справа нелегка. Богдан це знав. А Сектор – це не Хрещатик. Тут потрібно… Богдан подумки зупинив себе. А що тут потрібно? Звідки він взагалі знає, що таке Сектор? Юнак дивився під ноги та намагався освітлювати дорогу собі та Олександру з Дімою, що йшли попереду. Зайві думки потрібно відганяти, зосередитися треба на самому шляху.
         Вертоліт навряд чи буде сновигати околицями Сектору довго. В інтернеті люди писали, що патрульні ніколи далеко не залітають. Такі польоти взагалі відбувалися нечасто, та й в день, а не посеред ночі. Кирило пришвидшився – всі інші за ним. Часу залишалося все менше. Хоча й Микола запевняв, що ліс безпечний, а мінні поля повністю знеструмлені (тільки на час їхнього переходу), Богдану було тривожно. Він не звик ходити по лісу без зброї, а рушниця зараз була не в руках. Микола взагалі радив не затримуватися у лісі, навіть коли мова про гелікоптер ще не йшла.
         — Там багато різних датчиків, камер – Казав Микола — Вони все бачать. Тому лісом пройти треба швидко і без затримок. Не провокуйте людей. На блокпості хлопці нормальні, але за лісом спостерігають не тільки вони. Є ще і німецька сторона. Диких звірів у цьому лісі точно немає, на патрулі ви не нарветеся. Принаймні, коли ви будете йти… Тому стволи не випихайте, зупинок не робіть.
         Як саме патрульні продиралися хащами поміж величезних гілляк здичавілих дерев – було загадкою, але не настільки цікавою, щоб Богдан всерйоз про це замислився всерйоз.
         Через деякий час чагарник почав рідшати, йти стало трохи легше, хоча під ногами хлюпало багно. І раптом, якось навіть різко, ліс закінчився. Вони вийшли на галявину. Отже – все. Вони всередині Сектору. Тепер потрібно сховатися. Кирило повернув голову вліво – широкий промінь ліхтаря окреслив фігуру височенної вежі ЛЕП. Він перевів свій ліхтар в інший режим, світла довкола поменшало, воно стало тьмяним, а Богдан свій ліхтар вимкнув зовсім. Про світломаскування Микола говорив теж багато. А ще він не радив взагалі вештатися забороненою територією вночі. Особливо – з увімкненими ліхтарями. Всі четверо не змовляючись підійшли до старої перекошеної стайні, що стояла біля вежі. Довкола жодних інших конструкцій чи будівель.
         Кирило увійшов першим. Він не поспішаючи роздивлявся нутрощі стайні, оглядав стіни та підлогу, освітлюючи все приміщення. Тут було охайно та чисто, жодних неприємних запахів, чи гною. Збоку – складена купка дров. Дах цілий, стеля висока. Захеканий Олександр стягнув з себе рюкзак та примостився біля дерев’яної стіни, присів. На підлогу біля себе поклав увімкнений ліхтар. Це був їх перший привал. Богдан теж зняв з себе ношу. Серцебиття ще не вгамувалося, футболка прилипла до спини.
         — А фізкультурою треба займатися! – Підмітив Діма з хитрою посмішкою на обличчі – Он як ти захекався!
         — Ну… — ніби виправдовуючись, розвів руками Олександр – Я не молоденький вже!
         — То не вік – Заперечив говірливий молодик – Он Кирило теж…
         — Тихо.
         Це був хриплий голос самого Кирила. Діма моментально прикусив язика. Кирило стягнув з голови капюшон, та підійшов до групи.
         — Хлопці, треба вам пояснити ситуацію – Розпочав він, звертаючись насамперед до Богдана та товстуна – Ми з Дімою ідемо до Пруту. Ви теж йдете до Пруту, правильно?
         — Так – Відповів Богдан.
         — Ну а куди тут ще можна йти? Я до Пруту йду – Кивнув Олександр.
         — Ми вже були в Пруті – Кирило кивнув на свого товариша — Але заходили не звідси. Ми нормально орієнтуємося тут, можемо розгледіти небезпеку швидше ніж ви.
         — Ви вже були в Секторі? – Вирішив уточнити Олександр. Богдану на мить здалося, що у товстуна аж очі запалали від цікавості.
         — Я пропоную йти разом. У нас є свої припаси, нам нічого не потрібно від вас. Але разом дійдемо швидше.
         — Це ви заходили не звідси? – Перепитав Богдан, намагаючись згадати, про які ще блокпости поблизу він читав.
         — Каже ж тобі людина, що не звідси заходили! Але тут всюди все однакове, один чорт зад у милі – Вирішив влізти до бесіди Діма, але як тільки перетнувся поглядом зі старшим колегою, знову замовк.
         — Ми входили з іншого боку. Але дорога та сама. Діма хотів сказати, що тут всюди небезпечно, хорошого шляху немає. Але ми були там і повернулися. Карта у нас своя.
         Кирило дістав з нагрудної кишені у декілька разів зігнутий папір та простягнув Богданові. Богдан обережно розгорнув мапу Кирила. Дійсно, на цій мапі було зроблено багато різних відміток олівцем та кульковою ручкою, нанесено багато нерозбірливих написів, скорочень. Олександр підвівся та став поряд. Він вирячився на мапу з таким виразом, ніби побачив небесне одкровення.
         — Дійдемо до Пруту, а там – кожен своїм шляхом.
         — Ви маєте карту, ви знаєте дорогу. Яка вам користь з нас? – Запитав Богдан, одразу усвідомивши, що питання по своїй суті було дурним. Микола ж сам недавно говорив, щоб вони трималися купи, та й здоровий глузд підказував, що у групі буде вижити легше. Без тіні посмішки Кирило відповів:
         — Стволи ваші. І ходити по двоє, чи по одному тут не можна, скоро ви самі в цьому переконаєтеся.
         — Дикі звірі? – перепитав товстун. Він вже опанував дихання та розглядав зараз карту разом з Богданом.
         — Ну і звірі теж.
         Кирило забрав свою мапу, знов зігнув її та сховав до кишені. Олександр зиркнув на Богдана, потім на Діму. Останній продовжував посміхатися.

* * *

         Тільки но трохи перепочили, як з’явився гелікоптер. Зайнятися вогнищем вирішили вже коли “пташка” полетить геть, зараз же всі четверо зайшли до глибин стайні та повимикали ліхтарі. Вертоліт літав над лісом, де вони ще недавно проходили, широкий промінь яскравого світла миготів то тут, то там. Богдан спостерігав за рухом променю через вузьку щілину в дерев’яній стіні. Гелікоптер ще трохи покружляв десь поряд, а потім почав віддалятися. Згодом звук його двигуна затих, потонув у ночі.
         — От і все. Заспокоїлися – Сказав Олександр та зайшовся кашлем. Глухо якось закашлявся, недобре.
         — А вони й не тривожилися, а якщо тривожилися, то, блін, не через нас. Ми бабок заплатили достатньо, щоб пройти спокійно.
         — Ми заплатили, щоб нас пропустили. А тут нас можуть спокійно пришити – Доповнив свого напарника Кирило – Але далеко в Сектор патрулі не проникають. Бояться.
         — Ви от були з Дімою всередині… – Невпевнено почав Богдан – Все, що в інтернеті пишуть – це правда? Хоча б частина з того?
         Діма насмішливо гмикнув, та передразнив Богдана:
         — В інтернеті! Злягатися з дівками ти теж через інтернет вчився?
         — Не через інтернет, а практичним шляхом – Відповів Богдан та перевів погляд на Кирила. Той не розслабив на обличчі жодного мускула. Здавалося, його гримаса похмурості ніколи не змінюється. У Богдана не було бажання звертати увагу на дурнуватого молодого гопника. Принаймні, зараз.
         — Там по різному. Інтернет я не читаю.
         До Квітниці, найближчого села, вирішили прямувати на світанку. Багаття розвели у центрі приміщення – там ще давно хтось видер частину дошок та зробив великий отвір  якраз для того, щоб можна було розпалити вогнище без пожежі прямо у ямі. На дні ями ще залишався холодний попіл. Дрова дуже допомогли, навіть не довелося виходити назовні, щоб знайти підходящу деревину. Широкі ворота до стайні були зламані, отже задихнутися чадним газом група не ризикувала.
         Діма спершу намагався  розвести вогнище сам, але замість нього це набагато швидше зробив Богдан. Жодного бажання покрасуватися - просто він був твердо впевнений, що вміння розвести багаття в будь-яких умовах є вкрай важливим. Не тільки для любителів мисливства та гірських походів.
         — О, молодий, а в побуті ти умієш вправитися!
         Богдан змовчав. Та й для чого говорити? Кумедним було те, що сам Діма якщо не молодше Богдана, то як мінімум ровесник.
         Олександр дістав свій вкорочений АК, клацнув магазин. Перезарядка. Запобіжник. Рухи не відточені, повільні, але завчені. Цікаво, ким є товстун у звичайному житті? Богдан дістав рушницю, дістав з коробки жменю патронів. Тепер можна було оцінити ступінь підготовки кожного: вкорочений АК в Олександра, мисливська рушниця у Богдана, у Діми - пістолет-кулемет, всесвітньо відоме дитя компанії Хеклера та Коха. У Кирила – пістолет Глок. Богдану зацікавлено поглянув на пістолет в руках їх новоспеченого “предводителя”.
         — Пістолет хороший – Оцінююче сказав він. Богдан любив зброю. На іграшку Кирила він дивився трохи заздрісно. Кожен дістав свої припаси. В мить в руках Богдана опинилася банка зі шпротами в маслі та галета.
         — Давайте вечеряти та знайомитись. Я – Кирило. Це – чоловік кивнув у бік свого супутника – Діма. Мій близький.
         — Я Саша, мені сорок п’ять, стріляю непогано.
         Товстун посміхнувся. Кирило кивнув та запитав:
         — З органів? Чи з армії?
         — Ні те, ні інше. Але в армії служив. І на “нулі” побував. В хороших військах. А ви?
         — А ми просто любителі активного відпочинку – Противно підсміюючись, відповів Діма.
         — І що ж тебе до Сектору привело, сімейного компанійського чоловіка? – поцікавився Кирило.
         — Це довга історія. Я журналіст. Пишу книги, публікую статті…
         — Хочеш зробити ексклюзивний репортаж?
         — Ну щось таке. А чому ні? Зараз і так роботи немає. Але така ситуація в країні ж не назавжди, вірно? Вірно, а у мене вже буде чудовий матеріал.
         — Ти думаєш, ти перший такий? Хто хоче пізнати незвідане? Думаєш, до тебе тут ні науковці, ні журналісти не ходили? – В’їдливо запитав Діма.
         — Чому ж перший? Не перший – Погодився Олександр – Але яка мені справа до інших? От ти, Дім, у тебе яка справа до того, що я думаю? Ти ж не психолог.
         Запитання товстуна було настільки щирим та несподіваним, що Діма не одразу й знайшовся що відповісти. Він вже набрав повітря, щоб якось гарно поставити на місце Олександра, але йому не дав цього зробити Кирило:
         — Нє-а, ми не психологи, просто любимо поговорити, коли є час. Хочемо розуміти, з ким нам доведеться йти і кому ми довіряємо свої життя. Тому що спати ми теж будемо зі стволами наготові, якщо що.  — Найближчий день-два ми проведемо разом, повинна бути впевненість, що ми не вистрілимо в спину одне одному – Продовжував той - Тому розслабтеся. Зараз ми всі четверо мордою в одній тарілці.
         Богдан зітхнув і прикрив очі. Дивак цей товстун. Про те, що пара добродіїв далеко не грибочки позбирати збиралася в Секторі, не догадався б тільки сліпий. Досить лишень глянути на обличчя Кирила. Лютий зек. Не інакше. А його прихвостень, Діма…
         — Ну а ти?
         Тепер Кирило спрямував погляд на самого Богдана. Діма вже відкривав консерву, Олександр теж поліз до рюкзака. Час вечеряти та спати. Богдану дуже не подобався цей імпровізований допит. Кирило наче хотів промацати нутро, перевірити їх. Невідомо про яку там довіру сказав Кирило, але наразі відчувалась лишень пересторога.
         — Я Богдан. Люблю мисливство, рибалку і далекі походи.
         — І сюди в похід прийшов?
         — Ну так. Це унікальне ж місце, такого на світі ніде нема… Вірно?

* * *

         Якось у дитинстві Богдан купив собі диск з однією комп’ютерною грою. Гра була цікава і досить моторошна для малого Богдана, тому він її і добре запам’ятав. У тій грі йшлося про таку собі зону відчуження, куди було заборонено проникати звичайним людям. По тій зоні бігали мутанти, сновигали то тут то там сміливі шукачі пригод. Романтика, містика незвіданого. Тоді малий Богдан подумав, що було б цікаво опинитися теж у такому місці. Побродити там, куди ступати заборонено. Зараз же, коли далеко за спиною залишився ліс, блокпост та самотня вежа ЛЕП, Богдан відчував тільки поступово зростаючу напругу. Виявляється, здійснення давніх бажань не завжди потрібне людині. Напевне, деяким бажанням краще не збуватися ніколи.
         Власне ніч пройшла на диво швидко та спокійно, Богдан навіть виспався попри те, що декілька годин чергував, оскільки спали вони по черзі. Коли була його черга – юнак не відчував нічого особливого. Ніч як ніч. Місце як місце. Однак зараз, коли він усвідомив, що по суті переступив закон і що поряд з ним абсолютно незнайомі йому люди зі зброєю, стало якось некомфортно. Дивно, що інколи мозку потрібно більше часу, ніж очам, щоб осмислити очевидні речі та зробити ну зовсім елементарні логічні висновки.
         За сніданком бесіди вже ніхто не вів – мовчки зібралися, навели лад у покинутому сараї та вийшли назовні одразу як тільки зійшло сонце. Ранок був досить свіжим, земля трохи покрилася інієм. Звичайно, було б краще прийти сюди навесні, через декілька місяців. Але скоріш за все до того часу Сектор вже будуть контролювати набагато краще. І прохід сюди стане, ймовірно, дорожче... Увагу Богдана привернула вежа ЛЕП. На певні думки наштовхував і сам сарай. Хто і для чого побудував сарай серед чистого поля? Адже поряд ніхто не жив, не було жодної будівлі, до дороги – далеко. А хто і для чого збудував тут вежу, від якої не підключено жодного дроту електропередачі? Чому вежа стоїть якось… косо? Ніби й нічого неймовірного, однак тепер Богдан почав розуміти, що Сектор - місце не звичайне. Чомусь дивно розташований сарай і вежа справляли сильне враження. На відміну від геть страшних історій, котрі він читав в інтернеті до цього. Про чудовиськ, про НЛО, про паралельні світи.
         — Якась фігня з цієї вежею, вона тут одна стоїть? – Озвучив запитання Олександр. Було видно, що товстун теж звернув увагу на розташування конструкції.
         — Не знаю. А яка різниця? Тут багато що можна побачити. – Сухо відповів Кирило. Парочка гопників, видно, зовсім не була здивована. Богдан не поспішав визнавати дорослого зека за головного, але й іти далі самому теж передумав. Не хотілося приймати цю думку, що він напружився через цей сарай та вежу без дротів. Олександр хмикнув, мовляв, “цікаво!...” Після чого дістав із рюкзака цифровий фотоапарат, зробив декілька знімків чудернацьких будівель. Фотограф-журналіст, отже…
         — Нас не фотографуй. Інакше без камери залишишся. Впаде і розіб’ється – ніби жартома попередив Діма. Так розпочалася дорога до Пруту.
         Попереду йшов Кирило, трішки позаду і збоку – його напарник Діма. За ними – Олександр і Богдан. Цього разу товстун замикав. А Богдан йшов посередині. Ще як тільки вони поснідали та покинули сарай, Кирило дав команду перевірити зброю. Олександр і Богдан не сперечалися. Зараз же, коли група вийшла до широкої стежини, а поле закінчилося, чутно було лишень важке сопіння товстуна. Час від часу подував холодний вітер. Коли вони здійснили перший привал, Богдан в черговий раз переконався, що не дарма стільки грошей потратив на хороший одяг та взуття. В ньому було досить зручно.
         — Далі село Квітниця. Краще обійдемо його по бездоріжжю, а на трасу вийдемо пізніше – Сказав Кирило, уважно розглядаючи свою мапу.
         Визначити, яка саме була година, Богдан не міг, оскільки його батьківський наручний годинник показував щось не те, а стрілка не рухалась. Як тільки він хотів було уточнити час у новоспечених “колег”, Кирило озвучив інформацію стосовно села.
         — Село ми точно обходимо, ага – Підтакуючи, закивав головою Діма.
         — По карті ж… Ну так воно довше вийде. Для чого нам робити такий “гак” на шляху?
         Олександр якось невпевнено переводив погляд то на карту, то на самого Кирила.
         — Це погане місце. І коли будемо йти біля лісу, то навіть не дивіться в бік села. Бо Квітниця велика, і повз деякі будинки нам все ж доведеться пройти. Не заглядайте у вікна.
         — А чому?... – Тихо спитав Богдан, прикусивши себе за язика уже з запізненням. Навряд чи зек жартує, або розігрує їх.
         Кирило з цікавістю подивився на Богдана, потім перевів погляд на товстуна.
         — Там люди зникають. Подивишся у вікно – і пропав. Будинки нехороші.
         — А яка година зараз? – Як йому здалося, невпопад спитався Богдан.
         — Годинник можеш зняти і сховати, на час не орієнтуйся. Техніка тут працює не дуже добре. І фотоапарат… - Кирило поморщився, ніби дивився на гниле яблуко – Поменше ти б ним користувався, Саша.
         — Так а кому я заважаю? Ми йдемо, як і ти командуєш… З фотоапаратом то що?
         Було видно, що товстуна зачепило. Він підняв брови та дивився тепер на Кирила чесним відкритим поглядом. Але “ватажок” не став відповідати. Просто піднявся та повільно пішов вперед. Своє слово вставив Діма, і цього разу він говорив без роздратування, чи агресії, а навіть якось повчальницьки.
         — Ніхто, блін, вами не командує. Просто якщо не хочеш, щоб сталась якась біда, не став дивних питань і будь обережним, під ноги дивись.
         І на цьому обмін фразами закінчився. Група рушила далі.

* * *

         Богдану кортіло подивитися вбік, де вже здалеку вгадувалися обриси хатинок. Від зовсім нерозумного нав’язливого бажання це зробити, його відволікало спостереження з тим, що під ногами. Незрозумілі гострі шипи бурого відтінку просто стирчали з під землі то тут, то там. Розміром були як травинки. Богдан подумав, що було б геть скверно вештатися тут, коли буяє трава. Цікаво, якщо наступити ногою на такий шип – теж зникнеш? Чи просто залишишся без цілого взуття? Як не дивно, про схожі шипи в інтернеті він не читав. Крок за кроком – і вже через деякий час вони вийшли до ґрунтової дороги. Узлісся та село Квітниця залишилися збоку. Далі – траса, яка веде прямо до міста Прут. Якщо все буде гаразд, то вже завтра вони дістануться туди, а далі – кожен своїм шляхом.
         Наступна знахідка тільки дужче розпалила тривогу в серці. Одна справа була читати про Сектор в інтернеті. Інша – самому зіткнутися з чимось, що не можеш пояснити. І якщо про дивно розташовану вежу ЛЕП, сарай та шипи з під землі вдавалося не думати, то самотньо стояча іномарка посеред дороги… Вони повільно наближалися до машини зі зброєю наготові. Товстун перестав голосно сопіти, в одну мить став зібраним. Ні, він точно не був простаком. Богдан примружив око, прицілився. Всередині автівки хтось сидів. Передні двері з обох боків відсутні, біля машини на землі щось видніється. Чи то сумка, чи одяг. До машини залишалось зовсім трохи, Кирило зупинився та жестом руки наказав обходити автомобіль зліва, не наближатися до нього. Після чого тихо додав:
         — Нічого не чіпати.
         Коли Богдан зрозумів, що за кермом не жива людина, а тіло, висохла мумія – відчув, як сотні холодних мурах заповзали у нього під шкірою на спині. Він тримав на мушці мерця. Хлопець повільно рухався, обходячи автомобіль. Коли наступив з асфальту узбіччя – відчув легкий поштовх в плече. Це був Олександр.
         — Дивися під ноги!
         Це примусило Богдана відвести очі від мертвого водія. Сам автомобіль виглядав чудово, ніби недавно ще стояв у салоні. Цілий та чистий, білосніжно білий. Прекрасну картину псувало лишень повністю розбите лобове скло та відсутність дверей. Поряд машини їх теж не було видно. Діма сплюнув на землю харкотиння, трохи подався вперед. Його мало цікавили сухі рештки у лахмітті за кермом – а ось що дійсно цікавило, так це відкрита спортивна сумка поряд машини, з якої вивалилися коштовності. Кільця, сережки, кольє, скріплені гумкою куп’юри… Багато купюр.
         — Діма! – Коротко покликав свого товариша Кирило і той здригнувся, наче ужалений. Він все й так розумів.
         — Знаю, блін, знаю. Мгм.
         Він похитувався, наче наважувався на щось, але так і не посмів наблизитися до привабливих цікавинок. В салоні, на пасажирському місці біля водія лежав брудний чобіт. Інших решток, або частин гардеробу, здається, видно не було. Богдан сильніше стиснув рушницю. Вони обійшли автомобіль. Олександр зупинився, дістав фотоапарат та зробив декілька знімків з декількох ракурсів. Ось так от просто, ніби це – пейзаж, чи виставка автолюбителів. А Богдан так і продовжував дивитися на мумію та на машину. Хто і як вирвав двері? Що сталося з водієм?
         — Опусти ствол.
         Кирило підійшов до Богдана та обережно поклав руку на рушницю, зупинивши хаотичний потік думок. Він подивився парубкові в очі і сказав:
         — Це просто рештки. Все нормально. Видихни. Опусти ствол.
         Богдан нервово закивав. Було холодно, і холод цей ішов зсередини. Хотілося пояснити собі, що сталося. Але він не міг. Його завжди лякало те, чого не можна пояснити мовою логіки, причин та наслідків.
         — Ну пацан просто не тертий, мерців не бачив. Все окей, головне – аби не переклинило.
         Це вже був Олександр. Він по-своєму сприйняв реакцію Богдана. Товстун захоплено дивився на дисплей свого цифрового фотоапарату та діловито натискав кнопки, щось налаштовуючи.
         — Я в порядку, можемо йти далі. - Витиснув з себе Богдан. Діма можливо би покепкував над цим усім, але сам гопник немов заворожений продовжував витріщатися на сумку з коштовностями. Ніби нічого на світі більше й не існувало в той момент.

Привіт!

         До наступного привалу йшли практично мовчки. Спереду тепер крокував Діма, Кирило був другим. Замикав Олександр, як і раніше. Дорога вела далі, все довкола було спокійно. Тільки де не де з під землі визирали шипи, але вони були добре помітні на трохи промерзлій ґрунтовій дорозі. Цікаво, далі цих шипів ставатиме більше? Адже раніш вони зустрічалися тільки посеред трави. Час від часу Олександр зупинявся та робив знімки. То його дерево зацікавить, то придорожній плакат, котрий закликав водіїв їхати з помірною швидкістю… Він розговорював Богдана, розпитував про щось незначне та посміхався, а потім, зрештою, відчепився. Либонь, зробив висновок, що похмурий хлопець в порядку.
         В хащах, одразу обабіч дороги, час від часу щось пробігало. Невідоме джерело шелесту і шуму з’являлося то тут, то там. Група щоразу призупинялась, вицілювала невідомого супутника, однак з боку узлісся так і ніщо не з’явилося. Звичайно, що у їхньому поході можна було зіткнутися зі зграями собак, з вовками… Для того ж і брали зброю. Тому, як переконував себе Богдан, нічого дивного немає у тому, що якась тварина вийшла на їх слід. На переміщення людей воно не було схоже. Щось проломлювало кущі, важко гепало по землі. Чи міг це бути ведмідь? Ведмідь би не зупинявся щоразу, коли зупинялася група. Ведмідь би далі прямував у своїх справах. Вони знову зупинились, прислухались. Тиша. Зробили декілька кроків – шурхіт продовжувався. То голосніше, то тихіше, то далі, то ближче.
         — Не стріляти.
         А вистрілити в сторону хащів дійсно хотілося. По напруженому обличчі товстуна було видно, що він готовий натиснути на гачок. Вистрілити хотів і Богдан.
         — Не стріляти по хащах – Повторив Кирило вже голосніше – Не стріляти.
         Щось або хтось спостерігало за ними з непроглядних хащів та не поспішало показуватися.
         — Йдемо спокійно. Зараз поворот… І все. Обережно і тихо.
         Все це відбувалося, допоки дорога не повернула наліво і узлісся для них не закінчилося. Усю відстань група пройшла в напрузі, виважуючи кожний крок та вичікуючи, що з-за дерев ось-ось щось вискоче. Почервоніли щоки товстуна, щось лайливе собі під ніс бурмотав Діма. Насправді вони пройшли зовсім небагато, а Богдан відчував, як йому не вистачає повітря. Він ще довго поглядав у бік лісосмуги, що тепер залишилась позаду. Однак таємничий супутник, видно, залишився там та вирішив групу більше не супроводжувати.
         Через кілометри два зробили другий привал. Цього разу – довгий. Місцем для відпочинку стала автобусна зупинка. Розвели вогнище, розпочали простеньку трапезу. Вони пройшли достатньо, якщо орієнтуватися по карті та дорожніх знаках. До містечка Прут залишалось недалеко. Переночувати – і вже до обіду завтрашнього дня будуть там. Місце для ночівлі, як не дивно, всі обрали одне й те ж ще під час планування походу: заправка в передмісті. Біля таких ще зазвичай стоять міні-маркети, в яких завжди продається надто дорога та несмачна їжа.
         — Ми, коли пішли в наш перший рейд – Почав Кирило, закурюючи цигарку – Єдині з Дімою повернулись назад. Ми вийшли. А багато пацанів – ні.
         Що означає слово “рейд”, було й так зрозуміло. Богдан і не сумнівався, що має справу з мародерами.
         — Тоді ми заходили з іншого боку. Але через Квітницю проходили. У село ми зайшли усі, а от із села вибралася тільки половина. От і все.
         Кирило ненадовго замовк та насупився. Зробив затяжку, продовжив:
         — Йшли ми теж трохи по-іншому. Хотіли більше будинків виставити. Там декілька сіл… От що, стріляти просто так у Секторі непотрібно. Можна привернути увагу. Не треба приймати все за чисту монету тут. Якщо над всім задумуватись, то потече дах.
         — А ви не боїтеся тягнути щось із міста, якщо воно тут все прокляте? – Спитав Олександр.
         — Ну от сумку відкриту бачив біля машини? Її чіпати не можна було. Знаєш, чому?
         Богдан вирішив теж вставити слово, хоча це було неввічливо, однак нервозність робила його балакучим:
         — Тому що машина дивно виглядала?
         — Вона виглядала неправильно.
         — Тепер я починаю розуміти, чому Прут не обнесли ще як тільки відбувся Інцидент…Ой…
         Олександр протягнув ноги, розсівся на карематі, та подивився в сіре безбарвне небо.
         — Брати треба обережно і потрохи. І дивитися, як воно, блін, виглядає. Це вам безкоштовна порада. Друга порада – місця шукайте самі, за нами у місті не ходіть. Саменькі все.
         Діма хитро усміхнувся.
         — Та ні, хлопці, то вже ваша справа. Я тут не для того – Потягнувся Олександр та позіхнув. Либонь, теж був невиспаний – Я тут для нових переживань і розкриття таємниць.
         — Ну і як тобі? – Поцікавився Кирило.
         — Ніяк. В процесі розкриття. Тут багато цікавих речей, які можна пофотографувати, а потім - опублікувати. Унікальні речі, скажу я вам.
         — А ти, пацан?
         Тепер Кирило дивився на Богдана. Той помовчав трохи, сіпнув плечима, наче його хтось ущипнув.
         — Я народився тут і виріс. У мене вдома дещо є, мені треба це забрати.
         — Ну тобто ти вирішив обнести свою хату? – Поцікавився Діма.
         — Ні. Там нічого цікавого для вас. Ми не жили багато. А тобі не страшно було повертатися сюди вдруге?
         Богдан перевів тему, бо не хотів обговорювати особисті речі з новими знайомими.
         — Не боїться лишень дурень. Я не дурень. Це не найгірше місце для “роботи”. Тим більш, його скоро прикриють. Тоді вже ніхто не пройде. А зараз ще є варіанти. І ми працюємо.
         Богдану на мить стало цікаво, чого це завжди похмурий та навіть моторошний Кирило веде таку відверту розмову. Можливо, стрес? Чи не надто це наївно, з його боку розмовляти настільки відверто? Він це робить, бо довіряє їм? Навряд… Хотілося скоріше попрощатися з цими типами та залишитись наодинці. Діма – бісить, Кирило – лякає. Товстун – незрозуміло, що за фрукт. Але водночас хлопцю дуже і дуже не хотілось продовжувати свій шлях самому. Він був готовий дійсно повірити, що Кирило пережив деякі події, і дещо тямить в навколишніх реаліях. Скоро звечоріє, а далі – ніч. А там… Про зворотню дорогу поки не думалося.
         Насправді ж причина відвертості Кирила була далеко не у наївності, чи у стресі. Досвідчений злодій і мародер на той момент вже мав конкретний план стосовно життів своїх нових супутників.

* * *

         До заправки вони дістались вже як сонце почало сідати. Якраз надвечір небесне світило потішило землю своєю присутністю та визирнуло з-за хмар, немов цікавий сусід крізь жалюзі. Крадькома та ненадовго. Виснажені чоловіки обережно дослідили територію – нічого особливого. Заправка, бензоколонки... Ночувати вирішили всередині невеликої прибудови поряд. Вхідні двері, наполовину розвалений дах та жодних вікон. Те, що треба. Всередині взагалі не було меблів, лишень уламки цегли та купа дощечок. Тому зрозуміти, яке саме призначення було колись у будівлі, залишалося тільки гадати. Олександр продовжував робити фотознімки. Його цікавили бензоколонки, цікавив зачинений міні-маркет, до якого Кирило заборонив наближатися близько. Навіть здалеку через скляні двері було видно, що вітрини заповнені товарами. Блоки цигарок, чіпси, печиво, мінеральна вода, ще якісь кольорові упаковки… Богдан одразу згадав про білосніжно-чистий автомобіль посеред дороги. Та про мерця всередині салону. Думати про те, чому ніхто не розбив досі вітрини, чи чому всі товари на місці не було сил. В будь якому випадку, дивуватися Богдан втомився, йому хотілось просто перекусити і лягти спати.
         Взагалі день видався важким. Юнак був звиклим навантажень, цей похід навряд чи був складніше, наприклад, ніж минулорічний підйом в гори, однак виснаження давало про себе знати. Потріскувало полум’я, копирсався у рюкзаку Олександр. Вечірня трапеза. Щось бурмотів собі під ніс Діма, а Кирило дивився на вогонь без жодних емоцій на обличчі. Довго дивився, не моргаючи, та, як здалось Богдану, навіть не дихаючи. Пройшло ще трохи часу і почало сутеніти. Кирило раптом спитав:
         — А у вас сім’ї є?
         Це прозвучало несподівано.
         — Є. Матінка, тато, дружина і синок. І два коти – першим відповів Олександр.
         — Не думав, що можеш і не повернутися?
         Обличчя й далі не виражало нічого. Богдан не знав, що саме крутиться на язиці дорослого мародера і про що він думає. По правді, й не хотів знати.
         — Кір, не лякай туристів, вони і так напружені – Втрутився у розмову Діма. Кирило не відреагував. Олександр гмикнув, посміхнувся, почесав коротко стрижену потилицю і сказав:
         — Думав. Ну мені й так недовго залишилось жити, але ви за себе не переживайте, я не заразний. А так – хоч щось цікаве побачу і зроблю. На мить погляд Кирила став свідомим.
         — Хворієш?
         — Ага.
         Кирило зітхнув та підняв очі на Богдана. Хлопець не бачив цього, але буквально відчув, як його сверлять поглядом. Не хотілося вести таку розмову.
         — А у мене вже нікого немає. Я один.
         Нічого не відповів Кирило, ніяк не пожартував Діма. Звичайно, що йому було страшно. І якби не те, що він шукає, юнак ніколи б не поліз у таке місце.

* * *

         Богдан дивився на полум’я, намагаючись не заснути. Хтось колись сказав, що довго дивитися на вогонь не слід, оскільки очі звикають до світла і потім, в разі чого, знадобиться час, щоб звикнути до темряви. Однак погляду було ні за що зачепитися. Дуже хотілося заплющити очі. Вже скоро його змінить Діма і чергування закінчиться. Тихо сопів товстун. Час від часу копошився у своєму спальнику Кирило. І все, жодних звуків. Саме з такою тишею Богдан не зустрічався до цього дня. Він, бувало, ночував посеред лісу сам, а в підлітковому віці відвідував різноманітні закинуті будівлі. І вночі теж. І завжди щось було чутно: звірі в хащах, птиці, та хоч завивання вітру… Думка про звірів нагадала про той шурхіт, котрий супроводжував їхню групу сьогодні. Ніяк з голови не виходив автомобіль посеред дороги. Історія про село. Шипи, що стирчать прямо з землі. Богданові весь час здавалося, ніби чийсь недобрий погляд слідкує за ним через дверний отвір. Шкода, що дверей не залишилося. Цікаво, хто і для чого їх забрав… Не думати про пітьму. Не думати. Богдан провів кінчиком пальця вздовж дула рушниці.
         — Привіт!
         Всередині тьохнуло. Наче обірвався натягнутий трос. В мить стало гаряче. Богдан спрямував дуло рушниці у чорну порожнечу. Неслухняним пальцем швидко увімкнув налобний ліхтар. Товстун зірвався з місця найпершим, вискочивши зі спальника він направив свій АК в бік відсутніх дверей. Ніби й не спав зовсім. Слідом піднявся Кирило з пістолетом напоготові. Буквально на мить забарився Діма... Налобний ліхтар Кирила освітлював все довкола – порожньо. Отже, не здалося. Бадьорий жіночий голос дійсно прозвучав.
         — Ти хто?! Ти де?!
         Богдан стискав гвинтівку так, що побіліли пальці. Він водив дулом з боку в бік. Кров вдарила в обличчя.
         — Тсс! – Скомандував Кирило.
         Від страху ноги стали немов ватні. Богдан раптом піднявся та декількома широкими незграбними кроками наблизився до дверного отвору та шмигнув назовні.
         — Стій, ідіот! – Намагався зупинити його Діма. Кирило було теж рвонув у бік Богдана, але не встиг. Хлопець вибіг на вулицю, почав нервово оглядатися, немов зацьковане цуценя. Ось бензоколонка. Ось купа сміття. А ось і вітрина зачиненого маркету видніється. І все.
         — Ей… - Уже тихіше закликав Богдан – Ти де? Ти хто?
         Відповіді не було. Члени групи, зрозумівши, що Богдан досі живий, обережно почали виходити назовні теж. Богдан був в порядку, але, здається, не у всіх сенсах…
         — Заспокійся, пацан. Не світи нам в очі. Тихо… - Кирило поволі наближався до Богдана, оглядаючи все довкола. – Діма, Саша, робимо обхід заправки. Після чого повертаємося назад. За межі заправки не виходимо.
         Богдан відійшов трохи в бік. Його трясло.
         — Хто це був?
         — Ми зараз розберемося. Пішли зі мною.
         Кирило говорив з ним обережно, наче з дитиною. Дати б по голові малолітньому придуркові. Але зараз не час. Це – пізніше.
         — Пішли, пішли. Ось так…
         Богдан тремтів та вицілював щось невідоме у нічній пітьмі. Кирило відволікав його, кликав за собою. Що це за голос? Це хтось із місцевих жителів? З тих, хто залишився? Що це було?... Вони обережно завершили обхід, нічого не знайшовши, окрім старого розбитого радіо, що лежало на землі. Навколо було тихо, як і раніше. Радіо лежало якраз біля купи сміття. Зараз Богдан не міг достовірно сказати, чи бачив він його тут раніше, чи ні. Олександр першим помітив даний пристрій. Він довго розглядав знахідку, брати до рук не наважувався. Підійшли й інші.
         — Радіо. – Ніби констатуючи сам факт існування приладу, підмітив товстун.
         — Ага, блін, думаєш, це воно віталося з нами?
         — Електромагнітна аномалія – Озвучив свою думку Кирило, трохи подумавши. -  Радіо увімкнулося в моменті, впіймало сигнал та вимкнулося. От, що ми почули. Радіоефір. Не забувайте, де ми знаходимося. Техніка може різні фокуси видавати. Навіть повністю розбита. Ми чули просто жіночий голос з динаміку. От так. Так що змінюємо підгузки та йдемо відпочивати. Богдане, ти йдеш спати, Діма, змінюєш пацана.
         І хоча ніби як час для чергування Діми ще не настав, сам Діма не сперечався. Так-то ще годину точно він мав спати, а вже потім приймати чергування.
         Кирило поклав важку руку на плече Богдана, заспокоїв його і обережно відняв рушницю.
         — Якби ми зараз знаходилися не тут – я б ударив тебе. Тому що ти вчинив неправильно. Ти міг підставити нас усіх. Для чого ти вибіг?
         — Вона ж… Вона ж повинна бути десь тут. Я хотів побачити.
         — Не роби нічого бездумно і слухай, що кажу. І будеш жити. Дійдеш до свого дому, чи куди ти там зібрався. Не сприймай серйозно все, що ти тут бачиш і чуєш. Дійшло? Ти почув мене?
         Богдан кивнув, хоча навряд чи дійсно розумів сказане. Кирило дивився йому в очі довго. Старого рецидивіста цікавило, чи не зірвало, бува, дах молодому шукачу пригод. Тому що, по-перше, у того була зброя в руках. А по-друге, ще протягом деякого часу Богдан був потрібен йому живим.
         — Все таки, яка ж це дупа, скажу я вам… - Тихо поскаржився Олександр. Діма по-дурному гмикнув.
         — А то! Глибока екстремальна дупа.
         Богдану, звісно, легше не стало. З нього не вийшла вся напруга зі страхом, пояснення щодо радіо теж не заспокоювали. Але хлопець виснажився. Він закрив очі, відчув, що поволі починає засинати. Розум ніби притупився, думки все линули в даличінь… Це не міг бути радіосигнал. Так не звучить динамік.
         Не почував себе в порядку й Діма. По правді, зараз йому геть не було смішно й радісно. Тієї ночі він прийняв остаточне рішення для себе, що це його останній рейд до забороненої зони. Як відреагує старший колега, мародер поки не думав. Та й зовсім не те в голову лізло. Річ у тім, що на трішки припорошеній снігом землі Діма знайшов два людські сліди, коли вони робили обхід заправки. І сліди точно не належали нікому з них. Скоріш за все, це були жіночі чобітки. Виглядало так, ніби хтось з’явився прямісінько з повітря, зробив крок, ще один. І зник. Спершу захотілося стерти черевиком ці сліди, щоб їх не помітили інші члени групи. Однак Діма цього не зробив – не треба чіпати те, що виглядає дивним. Не треба чіпати Кирила. А Богдан і так переляканий… Діма побачив достатньо і минулого разу, коли вони з Кирилом проникли до Сектору. Він бачив багато такого, про що нікому ніколи не розповість. Але чомусь саме ось це бадьоре  “Привіт!” стало останньою краплею.

* * *

         Ранок зустрів групу дрібним дощем. Противним таким хворобливим опадом, після якого Богдан в дитинстві завжди хворів. Прокидатися було важко. Чи то нервове перенапруження після вчорашнього, чи вже застуда. Тепер групу очолював Олександр, за ним слідував Богдан. Юнак ніби прийшов до тями. Він приймав участь у коротких розмовах, а в голові було порожньо. Тішило те, що вони практично дійшли до міста.
         Наступна дивна знахідка чекала їх майже біля великого знаку з надписом “Прут”. Трохи обабіч дороги, на невеличкому підвищенні стояла іржава ванна. Навколо неї – уламки кафелю, запчастини різної сантехніки та шипи. Багато бурих шипів. Вони були більші за розміром, ніж ті, що зустрічалися до цього. І жодного натяку на жилі будинки поряд. Тільки траса і багатоповерхівки міста Прут далеко попереду. Олександр сфотографував ванну. Ну ванна як ванна. Тільки стара дуже. Зливний отвір заткнуто ганчір’ям.
         — Цікаво, це щоб ми помилися перед тим, як у місто зайти? – Спробував пожартувати товстун. Дмитро хіхікнув. Кирило наблизився до ванни, обережно обходячи шипи. Він вирячився на це диво сантехніки і завмер. Хвилини дві пройшли у повному мовчанні. Здавалося, Кирило бачить щось невидиме для всіх, щось сокровенне у цій ванні, що невідомо як і звідки тут опинилася. Богдан себе впіймав на тому, що такий погляд у мародера він помітив і вчора біля вогню.
         — Ей, старий, все нормально? – Поцікавився товстун. До свого напарника підійшов і Діма. А далі все сталося дуже швидко, Богдан навіть не встиг підняти зброю. Лишень збагнув із запізненням, що геть втратив колишню реакцію.
         Кирило різко розвернувся до свого напарника, викрикнув його ім’я, кивнув у бік інших членів групи. Мить – і на Богдана з Олександром дивилося дуло пістолета. Діма теж взяв на їх мушку. Виглядав він розгублено. Вочевидь, молодий гопник сам ще не зрозумів, що сталося. Діяв рефлекторно.
         — Стволи на землю і три кроки назад, швидко!
         Тихо тут. А раніше у місті Прут мешкало майже сімдесят тисяч осіб. Трасою все їздили і їздили автівки, маршрутки, вантажівки. Ще недавно тут всюди панувало життя. Так, не найкомфортніше на світі, але реальне, повне людських емоцій та переживань. У що перетворилося мальовниче гірське містечко тепер, після інцинденту – ще багато років ніхто не збагне. Але якщо цю загадку, можливо, колись людство розгадає, то природа самої людини так і залишиться таємницею навіки. Як зрозуміти причину людських вчинків? Як передбачити поведінку того, хто поряд? Чи можливо це насправді?
         — Що сталося? – Розгублено спитав Богдан.
         — Ей, ей, ви що? Якого чорта? – Теж поцікавився Олександр. Вони зробили декілька повільних кроків назад. Добре, що не наступили на шипи.
         — Це ж ми… - Якось недоречно та з образою в голосі сказав Богдан.
         — Роти зімкнули і тихо стоїте, інакше я вас обох пришию прямо зараз! – Гаркнув Кирило. АКСу та мисливська вертикалка лягли на землю поряд одне з одним.
         — Діма, тащи сюди стволи. А ви – граблі вверх! Назад!
         Діма кинув погляд повний сумніву на Кирила, але зволікати не став. Як тільки Богдан і Олександр відійшли на потрібну відстань та підняли руки, він обережно наблизився, намагаючись втримати свій пістолет-кулемет однією рукою, взяв спершу АК товстуна, а потім і Богданову рушницю.
         — Що сталося? Що ти робиш?
         — Закрийся, фотограф довбаний. Ванна не для того, щоб митися. Ми її заповнимо кров’ю. Самі оберете, хто це буде?
         Обличчя Кирила ніяк не змінювалося. Він виглядав так, ніби просто грає в шахи зараз, та обдумує наступний хід. Або – дивиться випуск новин по телевізору.
         — Кіра… - З проханням у голосі мовив Діма, все ще не зводячи очей з Олександра та Богдана. Гопник, очевидно, не дуже розумів, що задумав напарник. Кирило обернувся до нього. Він вирячив очі та пояснив:
         — Потрібне тіло. Потрібна кров, тоді можна буде входити в місто. Я бачив сон. Цю ванну. Це – сигнал. Ми не зайдемо в місто, поки ванна не буде заповнена кров’ю. Одного треба замочити зараз, він повинен ще живий зайти у ванну і там стікти кров’ю, а…
         — Кіра… Ще м’якше з нотками безнадії повторив Діма – Ти щось не те говориш, брате. Яка кров?
         Кирило втупився важким бетонним поглядом спершу в Богдана, а потім у товстуна. Мародер ніби обирав. Ніяк не зважаючи на слова Діми, він підійшов трохи ближче:
         — Олександре, стій спокійно, ти будеш жити. У тебе кров погана. І серце не дуже. Ти не підходиш. А от ти – здоровіше.
         Кирило націлив свій Глок на коліно Богдана. Ось ще трохи – і він прострелить йому ногу. А далі – закине до ванни. Збоку звучав голос Олександра, Богдан теж відкривав рота. Однак мародер не чув їх. Він не слухав. Вірніше, слухав, але щось всередині себе. У молодого немає сім’ї, він сам це сказав. А отже не дуже й буде страшно, якщо цей шмаркач не повернеться назад. Діма тим часом теж намагався прислухатися до свого внутрішнього голосу. Йому потрібно було прийняти рішення.
         Діма чітко знав, що люди здатні змінюватися. Він це зрозумів ще, здавалося, сто років тому, коли перше кохання боляче вдарило в груди і розвернулося геть. Ще раз Діма це усвідомив, як вперше потрапив до в’язниці. Він бачив різних людей у різних ситуаціях, як за решіткою, так і на волі; і так, дійсно - люди здатні змінюватися. Діма погоджувався з цим твердженням без жодних заперечень. Однак змінюються люди тільки у гіршу сторону. Людина може зрадити, поступити підло, змінити своє ставлення до тебе і поставити в пріоритет свої інтереси. Або, наприклад, людина може втратити здоровий глузд. Зійти з розуму. І таке, нажаль, теж він уже бачив.
         Застрекотав короткою чергою пістолет-кулемет. Кирило сіпнувся, зойкнув, упав навколішки. Олександр швидко зметикував, і скориставшись моментом, різко підстрибнув до мародера, вибив у того з рук пістолет. Після чого ударив ногою в живіт. Кирило перевернувся на бік, зойкнув. Богдан ступив вперед, щоб підібрати Глок Кирила. Але знову не встиг.
         — Стоп! Стоп! – Крикнув Діма, після чого зробив ще один постріл у повітря. – Заспокоїлися, блін!
         До пістолета Кирила залишалося всього нічого, всього крок.
         — Угомоніться. Я вам щойно життя врятував. Тепер – ви обидва мої боржнички.

Найцінніше в житті

         Навряд, чи Дмитро зміг би зізнатися бодай собі у тому, що думки про смерть напарника вже приходили йому до голови. Після повернення з минулого рейду Кирило змінився. Замкнувся у собі. Інколи поводив себе дивно, щось бубонів та дивився в нікуди. А ще Кирило на повному серйозі вважав свій пістолет святим. Глок, звісно, пістолет хороший. Він дійсно врятував життя своєму власнику, коли… ну, власне, була там ситуація. Багато важкого на душі було у Діми. Він побоювався старшого товариша. А після того самого рейду – й поготів. Однак і самостійно лізти до Сектору молодий гопник не збирався. Так і вийшло, що й тепер вони пішли разом.
         Діма стягнув рюкзак ще живого товариша, з натугою підняв Кирила та закинув до ванни. Той хрипів, плювався кров’ю. Розібрати було можливо лишень окремі слова. Він все говорив та говорив. Проклинав усіх підряд. Лаявся.
         — Сука… Щур… Тепер ви здохнете усі!
         Діма виглядав трохи ніяково. Наче відмінник у школі, котрий щойно трішки похуліганив, розбив шибку вікна і був спійманий директором.
         — Кіра, старий, ти поїхав дахом. Ще давно, ти… до чортиків мене, блін, лякаєш. Мені з тобою нелегко. А тепер ти говориш про сни і хочеш замочити цих двох мішків просто так. Трохи вже перебір, знаєш… Та й прикупу мені більше буде.
         Діма знизав плечима. Він розвернувся та поглянув на закляклих Олександра й Богдана. Діма дозволив їм забрати свою зброю і тепер більше не тримав на мушці. Мовляв, братики, я врятував ваші життя, або стійте тепер спокійно, або допоможіть Кирила у ванну закинути. Не хочете допомагати? Ну тоді, мовляв, ждіть, не заважайте.
         Діма дістав мисливського ножа та почав різати колишнього напарника. Богдана знудило. Він вирвав на землю та схопився за живота. Здавалося, що назовні вийшло все те, що він споживав за два дні. Стало геть паршиво. Товстун же сприймав те, що відбувається, більш стійко. Він діловито перевірив свій АК та спитав у молодого мародера:
         — Нащо ти це робиш?
         — Ну ти ж чув. Ванну треба заповнити кров’ю. Інакше ми не пройдемо.
         — Це ж маячня.
         — А ти, блін, в цьому впевнений на сто відсотків?
         Діма сплюнув та продовжив різати вмираючого Кирила. Немов худобу. Той ще пробував рухатися, тихо стогнав. Ванна поволі наповнювалася кров’ю.
         Богдан рвав так, як ніколи в житті. Спазми живота були настільки сильними, що очі наповнили сльози. І справа була не в тому, що зараз робив Дмитро. Богдан навіть не міг піднятися, стояв навколішках та продовжував блювати. Організм протестував та хотів спокою, вимагав, щоб все це закінчилося нарешті. Все, що відбувалося, колихнуло далеке минуле Богдана. Було неприємно. Поряд курив Олександр. Товстун поглядав то у бік кривавої ванни, то зі співчуттям на юнака.
         — Ти явно не у своїй тарілці. Ну і нафіг поперся сюди?
         Накінець Богдан опанував себе, прополоскав рота водою, протер губи. Виглядав геть кепсько.
         — А ти?… Ти ж і так хворий.
         — Я хворий, ага. А ще немолодий. А тобі то... Ай… - Махнув рукою Олександр.
         Богдан зміг повністю вичистити шлунок, випрямився. Видихнув. Намагався не дивитися, що там робиться біля ванни.
         — У мене немає вибору, я мушу дещо забрати з дому. І все. Інакше мені жити не треба.
         — То що ж ти там таке забрати хочеш? Поділишся, може?— Як скажу - все рівно не повіриш.
         — Ну ясно.
         Товстун залишив Богдана у спокої. Він спокійно докурив, підійшов до Дмитра. Той продовжував орудувати ножем, аж захекався.
         — Ти ще довго там?
         — Ще трохи. Будемо йти разом, як до цього. Тоді – зможемо вийти. Я наберу те, що мені треба. Богдан, ти там додому казав, що зайдеш? То давай тоді потім твою хату відвідаємо. Обіцяю, що нічого тягнути не буду, ага. Саша – тобі поклацати на камеру треба?
         — Слухай, як ми можемо тобі довіряти? А раптом ти теж захочеш кров’ю заповнити щось у місті? Та і досить командувати.
         — Та треба мені командувати тобою, блін, ми інакше просто не вийдемо назад! Тут не ходять поодинці! Що, бляха, поганого в тому, що я сказав? Ти ще нічого не зрозумів?
         Діма закінчив справу та повитирав лезо ножа об одяг мертвого товариша. Крові у ванній було вже набагато більше.
         — Повернемось назад і все. Не знаємо одне одного А зараз давай все ж не будемо собачитися, о’кей?

* * *

         Так вони увійшли до мальовничого містечка Прут. Минули транспортне кільце, звернули геть з головної дороги. Де не де стояли покинуті автівки. Мертве місто відчувалося не так, як собі уявляв Богдан. Жодної абстрактної туги, чи цікавості дослідника. Було не цікаво, а моторошно. А ще Богдан аж тепер зрозумів, що зручний черевик насправді відчутно натирає праву ногу. Здається, вони встигли якраз до опівдня. Як і планували.
         Попереду – автовокзал. Поряд – декілька супермаркетів, будівлі з касами, невеличке кафе. Його двері відчинені нарозтвір. Цього разу навіть без підказок покійного Кирила Богдан розумів, що заглядати всередину не варто. Краще навіть не проходити поряд. Навпроти автостанції через дорогу – колись заселений мікрорайон.
         — У вікна багатоповерхівок не заглядайте.
         Діма виглядав напружено. Чим ближче було місто Прут, тим менше різної балаканини та жартів він видавав. Богдан зробив висновок, що у того є певні нехороші спогади, пов’язані з минулим рейдом.
         Скільки ж років він не був тут, у містечку? Так і проходить життя – ми виростаємо, дорослішаємо, покидаємо рідну домівку, потім повертаємося все рідше і рідше. Все змінюється, окрім тих самих вуличок, тих самих древніх будівель. У маленьких містах життя часто ніби зупиняється. Люди проживають свої долі, виростають чужі діти – а ніби й нічого-то й не змінилося відчутно. Все як і колись. На перший погляд.
         Біля тротуару, зовсім близько від в’їзду до автовокзалу, стояв великий автобус. Поряд – багато дорожніх сумок та валіз. Два десятки, не менше. Складалося враження, що всі ці сумки й чемодани набивали у поспіху. Деякі були повністю відкриті та незграбно лежали на тротуарі. Ніби тут люди чекали на автобус, метушилися натовпом. Автобус то приїхав, а от що було далі… Дмитро ткнув черевиком одну з валіз на колесиках, ніби перевіряючи, чи вона реальна. Валіза перевернулась.
         — Прекрасно. І ходити далеко не треба. Так, почекайте, колеги, я йду пакуватися. Можете поки погуляти околицями, я дозволяю. Саш, поклацай собі щось на згадку. Але не мене і не сумки.
         Мить – і Діма дістав зі свого рюкзака дві великі чорні сумки. Ще декілька рухів – і сам рюкзак став більше, просторніше.
         — Так воно ж виглядає так, ніби спеціально тут розкладене. Не боїшся? – Резонно поцікавився товстун.
         — Ні. Сумки в порядку. Вони так і виглядають, ніби давно тут лежать. Пилюки і бруду стільки, бачите? Отож бо. Тут все нормально. Невже, блін, не доведеться в саме місто лізти, а? Чи це компенсація мені за минулий раз?
         Богдан дивився, як Діма копирсається у чужих сумках. Бежевий жіночий светрик, якась куртка, сандалі, косметичка, аптечка...  Не хотілося навіть наближатися до цих проклятих речей. Хто і коли їх тут залишив? Куди всі поділися? Так, речі не виглядали дивно, але щось було у цій картині таке, що примушувало знову відчувати холод на спині. Діма ж навіть почав наспівувати собі під ніс якусь древню пісеньку з телереклами.
         Олександр зробив чергове фото та присів на лавочку. Закашлявся, важко видихнув, протер лоба хустинкою. Товстун вирішив перепочити, відволіктися та нарешті переглянути усі зроблені фотографії. Його не особливо дивувало покинуте місто, чи десятки сумок невідомих людей. Поки що все йшло досить непогано, компанія, правда, не дуже подобалась, тому що довіритися нікому. Хто в разі чого прикриє спину? Вже покійний рецидивіст Кирило? Чи молодий відморозок Діма зі своїми хитрими очима? А може – Богдан? Так цей взагалі тут випадковий турист. Теж, либонь, головою поїхав, бісів любитель екстриму. Власне кажучи, Олександр себе вважав тертим калачем. Так воно й було – армія, фронт, непросте сімейне життя після фронту. Потім – важке захворювання, спроби заробити гроші, дорога операція, що пройшла невдало. Якось випадково Олександр побачив статтю в інтернеті. Потім ще одну. Зацікавився. Згадав, що у далекій юності цікавився фотографією. Навіть був активним членом гуртку фоторепортерів в інституті. Чоловік гостро відчував, що життя закінчується, жити залишалося йому зовсім мало, хоча деякі лікарі навіть давали оптимістичний прогноз. Однак вони стовідсотково брехали. Тому що оптимістичний прогноз ніколи не може бути правдивим… Хотілося запам’ятати життя. Написати книгу, спіймати емоцію, переосмислити щось. Або й просто втекти від постійно співчуваючої рідні, печальної дружини, дзвінків родичів… Хотілося провести останні місяці наодинці з собою та чимось незвіданим. Побачити щось неймовірне і незвичне. Щось таке, що примусило б затримати подих... І раптом це бажання чоловіка здійснилося. Він побачив щось.
         — Так. Стоп. А чому…
         Товстун перестав клацати кнопки на фотокамері, він уважно дивився на дисплей. Щось було там не так.
         — Стоп.
         Богдан глянув на товстуна. Потім перевів погляд на Діму. Молодий гопник заперечливо кивнув, мовляв, ні, не наближайся до товстуна. Він навіть перестав діловито патрати чужі сумки і тепер дивився на Олександра.
         — Я цього ж не фотографував. Ми ж… Самі були…
         Олександр важко задихав, якось чи то кашлянув, чи зойкнув. Він підняв погляд на Богдана, відкрив рота, щоб щось сказати, але не зміг. Потім перевів погляд на Діму. Ніби хотів щось повідати важливе, поділитися якимось відкриттям. Надважливим, сокровенним. Чоловік ще раз сіпнувся, зойкнув. І раптом завмер. Він не впав, не закричав, не почав тремтіти в конвульсіях. А просто замовк і застиг. Залишився сидіти на лавочці. Заціпенів навічно, стискаючи в руках свій фотоапарат. З гримасою чи то жаху, чи то неймовірного здивування на обличчі. Богдан обережно спробував заговорити до напарника - безуспішно.
         — Сашо?
         Богдан намагався не вдивлятися в обличчя товстуна. Якось він читав, що так може проявлятися інфаркт. Що бувають випадки, коли людина помирає, застигши в одному положенні… Що такого побачив Олександр у дисплеї фотокамери? Що він збагнув, чи усвідомив? Чи так він уявляв свій кінець? Чи так він бачив свій похід до міста Прут? На ці запитання вже було нікому відповісти. Та і чи змінили б щось відповіді?
         — Саш?..
         — Він мертвий. Слухай, Богдане, іди там, куди ти мав іти. От з самого початку, блін, казали йому – не потрібна камера тут. Не треба. Ні відео, ні фото, блін. Ну от.
         Діма повернувся до набивання сумки чужими речами. Богдану не потрібно було ще щось казати. Він відійшов подалі від товстуна і спитав. Чи то у Діми, чи сам у себе, чи у когось невідомого:
         — Ми вийдемо звідси?
         Юнак подивився в сіре небо. На обличчя одразу ж упало декілька холодних крапель-сніжинок. Діма знову припинив перебирати речі, підвівся та підійшов до Богдана. Виглядав серйозно, не посміхався. Його вже другий раз відволікають за останні п’ять хвилин.
         — А це ще ти й частинки з того не бачив, що тут може бути. Як і він – Діма кивнув на лавочку, де застиг товстун. – Не гнівай долю і не став таких запитань. От що, тобі далеко додому йти?
         Богдан відчув, що починає злитися. Набридло це все. Гнів почав продиратися назовні і зливатися разом зі страхом у гримучу суміш. Юнак спалахнув:
         — Та звідки ти мене знаєш? Звідки ти знаєш, хто я і чому я тут?
         — Мені плювати. Просто не “каркай”. Так далеко тобі додому йти?
         “Та пішов ти!” раптом захотілося відповісти. Хотілося послати не Діму, а все і всіх довкола. Останні два дні. Це було б імпульсивно і нерозумно, розпочинати зараз сварку. Та й для чого? Але в останню мить він опанував себе. Тихо вилаявся, поправив ремінь рюкзака, розвернувся і просто пішов геть.
         — Ей, ти куди? Ми не ходимо самі, ти забув?
         Богдан чекав, що Діма наздожене його, щось ще буде говорити. А може – просто вистрілить в спину? Для чого взагалі Дмитру він, Богдан? Зайвий свідок його брудних справ? Однак нічого з цього не сталося. Діма ще декілька разів покликав його, а потім повернувся до свого заняття.
         — Дійсно дурень… Повертайся назад, коли закінчиш свою справу. Я тебе буду чекати не більше години. Не більше години, ясно? – Це було останнім, що викрикнув Діма у слід Богдану.

* * *

         Знайомі з дитинства вулиці тепер виглядали немов чужі. Ніби приховували щось або когось у вікнах кожного дому. Не дивитися у вікна!..
         Богдан неспішно йшов тротуаром та прислухався. Він не чув нічого, окрім власного дихання. Абсолютна порожнеча. Хлопець уже безліч разів пошкодував, що вирішив провідати рідний дім через стільки років. Він нервово озирався, потилицею відчував чийсь погляд. Самому тут дійсно було дуже і дуже страшно. Тілом раз у раз пробігали противні липкі мурахи. З кожного вікна на нього дивилися люди. Богдан розумів, що потривожив вічний спокій мешканців міста Прут. Вони не раді йому.
         — Дайте мені просто дійти додому.
         То тут, то там миготять тіні. Простір звужується. Ледь торкається свідомості чиїсь нерозбірливий шепіт. Або ж це все просто омана? Богдан зупинився та різко перевів погляд на вікно одного з будинків справа. Порожньо. Все застелено фіранками. Ні монстрів, ні привидів, ні потворних фізіономій. Нічого.
         — Дайте мені просто дійти додому.
         Знову хтось шепоче. Кожен покинутий автомобіль, кожен стовп виглядає зловісно та наче гнівається на порушника вічного спокою. Богдан продовжив іти. Глибоко вдихнув. Здавалося, що зараз до його плеча хтось торкнеться. Ось-ось він зіткнеться з кимось.
         — Дайте мені просто дійти додому.
         Він і далі повторював свою мантру та крок за кроком рухався вперед, тримаючи рушницю на готові.
         — Додому.
         Вулиця все ніяк не закінчувалася. Врешті, йому ж говорили не сприймати все довкола всерйоз. Все, що він бачив зараз, усі ці образи та кольори, тіні та примари – це ж не обов’язково реальне, правда? Можливо. А смерть Олександра? Наповнена кров’ю ванна? Нічна пригода? Чи було це все насправді? Богдан знову завмер, немов вкопаний. Стоп. Скільки ж йому ще йти? Він все крокує, крокує… Вулиця ж давно повинна закінчитися. Правильно? А коли востаннє він їв, пив, або спав?...
         Богдан ніколи не мав схильності розмовляти з собою. Голова наповнилась свинцем. Ще буквально з десяток метрів. Далі – поворот наліво, і все, і там домівка. Це ж така мала відстань! Дорога зі школи додому займала хвилин п’ятнадцять максимум. А зараз що відбувається?... У свідомість почали надходити дивні думки. Богдан раптом зрозумів, що не здатен визначити скільки днів він вже знаходиться в Секторі. Цікаво, як змінився зовнішній світ? Чи бодай хто помітив його відсутність? Юнак потрусив головою. Пройшов всього тиждень, вірно? Ну місяць максимум, ще ж можна повернутися, так? Не хотілося приймати той факт, що картинка довкола не змінилася, одні й ті ж будинки, одні й ті ж вікна. Вікна. Точно. Не слід було зазирати у вікно… Захотілося сісти посеред тротуару та обпертися спиною до цегляного паркану. Бодай трохи перепочити. І подумати.
         Але до свого рідного будинку Богдан все ж дістався. Коли щось привертало його увагу, юнак в першу чергу думав про своє життя і здоров’я. Якщо це “щось” не наближалося до нього, не загрожувало – то слід було просто йти далі. Це була його рідна затишна вуличка. Жодних багатоповерхівок, автомагістралей, чи гіпермаркетів. З неба сипало щось між дощем та сніжком. Приморозило. Тактичні рукавички досить добре зігрівали руки.
         Хвіртки до деяких дворів були відкриті нарозтвір. Однак ворота домівки як і багато років тому залишалися зачиненими. Він обережно зайшов у двір. Скрипнуло, як і багато років тому. Богдан неспішно оглянув подвір’я. Ось собача будка, ось купа цегли. Вони так і не зайнялися будовою ще тоді. Дві вишеньки ростуть. Криниця. А ключ від дому все ще підходив до вхідних дверей. Богдан тихо увійшов всередину домівки і раптом відчув запах випічки з глибокого дитинства. Всередині хатини – світло й затишно, ні тобі бруду, ні пилюки. Зовсім не те очікував побачити юнак. Старенька кухня, похилий столик, декілька крісел. Плита. Вікна – надиво чисті. Одразу стало тепліше. Ніби й не було за спиною усіх цих років. Хоча цього всього не могло бути, оскільки будинок ніким і нічим не опалювався. Втративши будь яку пильність та зв’язок із реальністю, Богдан припер рушницю до столу та зняв зі спини рюкзак. Ну от і все. Він – вдома. Та й шепіт той припинився безкінечний. Більше нічого довкола не існувало, більше нічого не мало значення.
         Все на своїх місцях, як і колись. Ще до війни. До того як він потрапив на фронт, у розвідувальний батальйон. До смерті рідних, до втрати зв’язку із навколишнім світом. До тотальної самотності, відчаю та впертого нерозуміння, що далі робити у цьому житті.
         Напевне коли йти вперед нестерпно боляче, то потрібно повернутися назад.
         І доля, вочевидь, зараз дає таку можливість. Він дістав переповнений старий фотоальбом, котрий знайшов на стелажі. Саме за ним і прийшов. За пам’яттю. За найціннішим у житті. Адже окрім цих фотографій на сьогоднішній день не залишилося нічого від колись великої родини. Богдан сів у крісло, відкрив альбом. Не було пилюки, чи бруду. Не було затхлого повітря. Дивно. Фотокартки – цілі, не пожовклі. Добре збережені. Кімнату наповнювало сонце, через вікно линув пташиний спів та віддалені голоси рідних людей. Хоча здається вікна були закриті, коли він зайшов. В тім… Запах свіжих пиріжків з трояндовим повидлом примусив його ковтнути слину. Все ж таки як давно він вже не їв. Скільки днів чи тижнів… Думати знову стало важко. Глибоко всередині Богдан розумів, що все це – омана. Що потрібно взяти рушницю та забиратися звідси чимдуж. Зустрітися з Дімою та спільними зусиллями вибиратися. Якщо звісно сам Діма ще не зник. Але… Для чого взагалі кудись іти? Не було більше мерзенного дощику зі снігом, не було Сектору, усього образливого та болючого, що він пережив за останні роки. Тепер він знову вдома. Чому б, зрештою, просто не посидіти тут трохи? Що може статися за якихось декілька хвилин? Чи за годинку? Зараз він ще трохи посидить… А потім…

Псевдонаукова дурня

         Діму очікувала довга й важка дорога назад. Змінювати маршрут він не збирався, за винятком місця для ночівлі. Від однієї думки про заправку, де вони ще недавно провели ніч, віяло жахом. Залишатися у місті ще хоча б на хвилину довше мародер не планував теж. Він набив свій величезний рюкзак, і тепер сидів на одній із лавочок недалеко від завмерлого навіки Олександра. Чомусь він був впевнений, що його не спіткне доля товстуна. Наче така соб мовчазна домовленість існувала між ним та Сектором. Мовляв, я далеко не лізу, ні в що не вникаю, та йду собі геть. А ти мене не вбиваєш.
         Діма встиг вже декілька разів розсортувати все барахло, котре збирався винести та продати. Це було великою удачею, що йому не довелося заходити вглиб міста. Всесвіт ніби зробив для Діми подарунок, залишивши тут, посеред дороги, стільки покинутого добра; планшети, ноутбуки, гаманці, коштовності, навіть крупи та туалетний папір. Люди хапали з собою все, що попаде на очі, лишень би встигнути евакуюватися… А Богдан так і не повернувся. Діма справді чекав його, однак коли пройшло вже півтори години – вирішив іти сам.
         Це всього лиш покинуте місце без людей. Не потрібно нічого більше чіпати, не потрібно ні на що відволікатися. Ще трохи – і все. Діма намагався підбадьорити себе. Якби він вірив у Бога, то попрохав би зараз лишень про одне – забратися звідси в одну мить. Все пішло не за планом: Кирило з’їхав з глузду, товстун помер невідомо від чого, а молодий взагалі зник. Що може статися з ним дорогою назад? Та все, що завгодно… Час від часу Діма озирався з надією побачити позаду Богдана. Однак нічого, окрім порожньої дороги там не було. Сама дорога вже добряче покрилася снігом.
         Містечко Прут ось-ось залишиться позаду, ще трохи. Йти з величезним рюкзаком за спиною важко, Діма подумав, що потрібно б зробити привал. Він якраз проходив повз дорожній знак на в’їзді до міста, коли раптом зрозумів, що пройти далі він не зможе. Все. Мародер відчув це десь всередині, він і сам собі не зміг би пояснити, чому зупинився. Щось завадило йому ступити бодай ще крок вперед.
         — Трясця.
         Діма стягнув рюкзак та обережно поклав його на землю. Чорт. А Кирило ж говорив щось про дорогу назад та про ванну. Що знадобиться ще одна жертва, інакше їм не вийти з міста. Щось таке він казав?
         — Ти просто сам не віриш, що вийдеш звідси.
         Від несподіванки Діма сіпнувся та різко розвернувся зі зброєю наготові. Позаду стояв Кирило. Також він продовжував лежати у ванній. Нерви здали – Діма голосно закричав та затиснув спусковий механізм MP5. Околицями покотилися звуки стрілянини, однак Кирилу було все одно. Цього разу жодна куля не влучила. Діма заціпенів, він продовжував бездумно натискати на спусковий механізм і не здогадувався змінити магазин. Він за кілька десятків секунд протараторив стільки лайливих слів, скільки, здавалось, не сказав за останній тиждень. Вся ця лайка супроводжувалась випадковими словами з різних молитов, які він пам’ятав ще з дитинства, коли відвідував церкву разом з бабусею.
         — Та заткнись! Чого ти верещиш? Покійника побачив?
         — Ти… Ти… Я…
         — Ага. Ствол, блін, прибери і сядь на сраку рівно.
         В очах потемніло. Діма кинув на землю автомат, та тремтячими руками дістав Глок. Зробив один постріл, прицілившись в голову Кирила. Жодного результату. Рука не хотіла більше слухатись, завмерла. Він раптом відчув сильну слабкість в ногах. Діма приземлився посеред дороги та безпомічно вирячився на покійного товариша, все ще тримаючи того на мушці. Кирило підійшов ближче. Він розтиснув пальці Діми та забрав у того свій пістолет. Покійник посміхався і це геть не було схоже на Кирила.
         — Я ж тебе убив. Як?...
         — Кирило мертвий, він, блін, от лежить. Ти сам його добив і спустив кров. Він не може бути живий аж ніяк. Він і говорить зовсім по іншому, хіба ні? Ти, блін, різниці зовсім не помічаєш?
         І дійсно. Звучав Кирило якось не так, як раніше. Говорив не тими словами, не з тією інтонацією. Молодий мародер безпомічно хапав холодне повітря. Він незграбно підняв праву руку, тицьнув пальцем у бік ванни. Там все ще лежав покійник у крові, він не зник, хоча мав би, напевне, зникнути.
         — Але ти ж у ванній.
         — Згадай, що тобі казав покійний Карлос. Ти ще пам’ятаєш такого чувака?
         Діма пам’ятав Карлоса. Один з покійних товаришів, якого спіткало нещастя у селі Квітниця, коли вони були тут минулого разу. Із всієї групи циганкуватий Карлос постраждав тоді першим.
         — Так от, ти пам’ятаєш його теорію? Про те, що все це тут – повна маячня? Що по території Сектору з самого початку “б’є” психотронна установка, що тут мізки просто киплять і людина їде дахом... Так от, а може так і є? І тобі теж стріху знесло, га? Я знаю, що це засіло у твоїй довбешці!
         Думка справді була цікавою, та й Карлос був хлопчаком розумним, до того, як піти у кримінал – навіть займався наукою. Вивчав фізику, здається. І якщо його припущення було правдою, то тоді все ставало на свої місця. Ні тобі містики, ні чудовиськ, ні іншої псевдонаукової дурні.
         Діма опановував себе хвилин п’ять. Він глибоко дихав, рахуючи до десяти ще раз, і ще раз, і ще раз. Намагався відновити потік думок. Нарешті зміг. Все це – дійсно повня маячня. Кирило мертвий. А те, що перед ним –просто перешкода. Треба йти. Підвестися, взяти рюкзак та продовжити свій шлях, не витрачати час на… Бадьорий Кирило роздивлявся потирав руки, наче замерз. Він заховав пістолет та неспішно підійшов до ванної, те все ще лежало його тіло. Він поглянув на себе, зітхнув.
         — Ти просто примара. Я витратив на тебе цілий ріжок. Більше не дури мені голову та згинь до чорта.
         Діма поволі підвівся. Ноги задеревяніли. Потрібно йти.
         — Рюкзак не надто важкий?
         — Кирило мертвий. Ти просто чергова аномалія цього дурного місця. Я все ще при своїй пам’яті, я, блін, вийду звідси.
         — Кирило мертвий, згоден. А що, ти саме його зараз бачиш? От ти дебіл… Це для тебе, мабуть, новинка, так? Таке поняття як совість? Провина?
         — Він ледь не грохнув тих двох, і мене би грохнув потім. Він не розумів, що говорить.
         — Ти так в цьому впевнений?
         — Так.
         — Тоді чому ти просто не підеш далі? Чому ти тут зупинився і теревениш сам з собою? Якщо все, що говорив Кирило – маячня, то чому ти не можеш іти далі?
         — Віддай ствол і піду.
         — Я його й не забирав.
         Діма раптово збагнув, що насправді перед ним нікого і немає. Вірніше, Кирило був, але у вигляді тіла, котре все ще непорушно лежало у ванній неподалік. А його, Діми, пальці все ще до болю стискали Глок. Потрібна ще одна жертва щоб вийти.
         — Надійся, що Богдан наздожене тебе. Убий його – тоді можеш бути вільним.
         Цього разу голос звучав всередині, жодних примар чи покійників більше не було.
         — Пішов ти. Я не буду пацана вбивати.
         — Ну тоді він тебе прикінчить.
         Діма спробував піти далі і не зміг. Його миттєво покинули всі сили, рюкзак тиснув на спину так, що він знову впав. Спробував повзти – вже через пів метра зупинився. Весь у бруді та снігу ледь підвівся навколішки. Носом пішла кров.
         — Що, рюкзачок все таки підтискає?
         Діма спробував позбутися від всього зайвого – він виклав посеред дороги частину провізії, майже весь запас патронів та свій MP5. При собі залишив лишень мінімум їжі, води, одну аптечку, два магазина для Глока. Однак цього було мало, щоб іти далі.
         — Та до біса все! Я не залишу тут добро!
         Ні, в жодному разі. Він не залишить тут нічогісінько з того, що знайшов сьогодні. Інакше для чого взагалі це все? Мародер підвівся з останніх сил та закричав:
         — Я нічого тут не залишу! Пішли ви всі до сраки!
         Він тягнув рюкзак по землі, падав, підводився та тягнув далі. Піт стікав з лоба, від фізичних зусиль розболілася голова та сльозились очі. Йому ввижалися тіні, що сновигали десь на периферії. Чувся ледь розбірливий шепіт.
         “Доню, закрий вушка долонями.”
         “Ма, куди всі біжать?...”
         Та залиш ти цей планшет, пішли швидше, пішли! Нумо!”
         “Не штовхаємося! Виходимо спокійно! Не панікуємо, все під контролем. Не утворюємо натовп! Чоловіче, куди ви?...”
         Голоси не вщухали, вони ставали голосніше та ближче. Діма намагався не зважати – він вперто тягнув рюкзак та рухався у напрямку свого нового життя. Десь в глибині душі загорівся вогник сумніву. Але тут же й погас. Діма навіть не встиг упіймати суть цього сумніву. Він не встиг піймати думку. Та й неважливим це вже було. Він більше ніколи не повернеться до цього проклятого місця. І цей раз був величезною помилкою. Але що вже зроблено, то зроблено. А він – не дурень. Він зробив висновок на рахунок цього місця. Тут все зрозуміло. Залишилось тільки вибратися… А там все буде гаразд.

Епілог

         Микола тільки встиг прокинутися, як хтось почав гаратати у вхідні двері його будинку. Сильно, грубо, наполегливо. Гуп, гуп, гуп. Так не буде стукати мирний гість, чи спраглий незнайомець. Микола різко підвівся, дістав з під ліжка заздалегідь підготовлений пістолет. З тих пір, як дружина з дітьми виїхали до Європи, чоловік жив сам. Для бізнесу тепер це було безпечніше, адже таким чином він не піддавав ризику рідних людей. Гуп. Гуп. У напівмороці холодного світанку Микола тихим кроком спустився на перший поверх будинку. Серце пропускало удари, долоні змокли від поту. Гуп. Гуп. Гуп. Кого це принесло в таку рань? Востаннє Микола стріляв років вісім тому, та й було це на п’яну голову. Він стиснув сильніше зброю, пальці побіліли. Гуп. Микола неспішно підходив до дверей. І у вікно, як на зло, через фіранку та ранкову млу нічогісінько не було видно, тільки якийсь темний масивний силует. Наче автомобіль…
         — Коля, відкривай, інакше я двері знесу! Ти ж не спиш!
         Микола голосно видихнув та опустив голову. Клацнув запобіжник.
         Василь приїхав не один, та ще й у формі. Обличчя у брата було настільки похмурим, що Микола аж розгубився, коли відчинив двері. Щось сталося. Щось недобре. Один військовий був за кермом джипу, інший – стояв поряд.
         — Добрий ранок – Процідив скрізь зуби брат – В дім запросиш, чи мені на порозі тобі по голові твоїй дурній настукати?
         — А що сталось? Ти чого так рано? – Здивувався Микола, пропускаючи брата всередину. Не роззуваючись, Василь підійшов до журнального столику, де власник дому і залишив свого пістолета, обережно підняв його, покрутив у пальцях. Потім – покрокував до кухні.
         — Сідай, Колю, сідай за стіл.
         Микола сів та вирячився на дуже сильно стурбованого брата. Той теж присів, поклавши пістолет на стіл перед собою.
         — Ти зовсім уже страх втратив? От це – Василь кивнув на пістолет – Це вже ти давно продаєш. Водиш по двоє, по троє за шлагбаум – я знаю. А з яких пір ти цілі групи туди споряджаєш, га?
         — Та чого групи? Я…
         — Вгомонися вже, жадібний старий лис. Я все знаю. Ти чотирьох провів минулого місяця. А ми про що з тобою говорили? Тобі пам’ять відбило?
         — Ну допоміг дістатися до блокпосту, ну і? – Почав і сам заводитися Микола – І що з того? Тобі яка шкода? Тим більше на блокпості Єдлічка був!
         І дійсно, чого це Василь? Бувало, що Микола проводив більші групи, по шість, а то й по вісім бажаючих. А тут – всього четверо. Та і двоє з них уже були знайомі.
         — Єдлічка… — Якось зі злом повторив прізвище старший брат – Я тобі нічого не кажу про Єдлічку. З європейцями у нас буде розмова окрема.
         — Та ж там все нормально пройшло. І Єдлічці я заплатив, там єдине, що не по плану, це вертоліт патрульний, а…
         — Дурень… — Махнув рукою Василь – Іди ти зі своїм Єдлічкою знаєш, куди? Під трибунал піде і Єдлічка, і я, а ти на зону поїдеш. І ніхто не допоможе. Я не зміг, отже, забезпечити контроль!...
         Василь стиснув щелепу. Він опанував себе, подивився на брата. Той продовжував розгублено моргати очима.
         — Ти мені от що… — Вже тихіше продовжив Василь – Пообіцяй, що все. Що більше ніяких “туристів” не будеш брати.
         — Я…
         — Пообіцяй. Що ти. Більше. Не будеш. Нікого. Проводити. За блокпост – Ніби вистрілюючи кожне слово, процідив Василь.
         — Та не буду, але поясни нормально, що в біса сталося?!
         — П’ятдесят налий.
         Майже одразу перед Василем на столі опинився повний стакан. Микола знав, що його брат не закусує майже ніколи. Василь вправним рухом спорожнив стакан.
         — Все. Міністерство взялося серйозно. Там фінансування пішло. Тепер наші будуть рулити, європейські колеги на інші завдання перекидуються. Лещенка он взяли недавно з його поляками. Той теж, придурок, бізнес організував. Так що все, перекривай справи, все ховай і щоб більше до блокпостів не наближався. Сидиш нижче трави, тихіше води! Інакше я тебе сам приб’ю. Я встигну, повір!
         Микола вірив. Він рідко бачив брата настільки схвильованим. Що там відбувалося – справа десята, однак якщо каже брат, що бізнес потрібно перекривати, отже так і потрібно зробити.
         …А буквально за день до цього пролунав дзвінок. Номер був знайомий Миколі. Почали затерпати пальці ніг, коли чоловік зрозумів, хто це дзвонить. Був вже пізній вечір, Микола якраз перераховував гроші та збирався іти в душ. Він не боявся зберігати готівку у себе вдома. В тому й полягав недолік чоловіка, що він все менше і менше боявся. А дзвонив один з тих чотирьох. Попрохав допомогти з виходом. Микола збився з рахунку грошей і завмер. Звичайно, що не всі зникали безслідно у Секторі. Було таке, що й у повному складі поверталися невеличкі групи. Але далеко не завжди... Допомога з виходом входила в оплату, яку він вже отримав. Микола важко зітхнув, про себе вилаявся та почав збиратися.
         Вже на початку весни спільно з західними партнерами було розпочато будівництво величезного бетонного муру довкола забороненої території. Міноборони значно підсилило свою присутність біля об’єкту, охочих відвідати місто Прут та місто Шевченко ставало все менше. То тут, то там з’являлися нові історії в інтернеті, однак майже всі вони були вигадками. Декілька тематичних вебсайтів було заблоковано. Велику інформаційну кампанію провели ЗМІ та десяток популярних блогерів, публікувалося багато суперечливої інформації, а потім, зрештою, інтерес до теми вичерпався. Безліч звітів лежало у численних шухлядах численних столів. Розумні люди у високих кабінетах консультували одне одного та займалися аналізом. Особливо хитрі персони все ж продовжували проникати за закритий периметр, але подальша доля більшості з них залишалася невідомою. Однак все це вже зовсім інші історії.