26.12.2024

Пародія в сатирі Бернарда Шоу

С. П. Макушева

У сатиричній творчості Б. Шоу значне місце посідає пародія. Як відомо, пародія (para — проти і ode — пісня) — один із жанрів, сатиричної літератури, в якому твори в карикатурному вигляді відображають характерні особливості або популярного твору, або стиль будь-якого відомого письменника, або ж висміюють — пародіюють цілі літературні напрямки.

Пародія — один із принципів перебільшення, один із найвірніших засобів сатири. Переконливо сказав про суть пародії Іоганнес Бехер: «Пародія повинна виходити із того особливого в явищі, проти чого вона спрямована, і намагатися довести його ad absurdum».

В творчості Б. Шоу пародія є одним із засобів створення сатири. Задумуючи пародійні сцени у своїх творах, Б. Шоу часто робить їх комедійними і дотепними, іноді ж вони у нього серйозні і їх пародійність майже не відчувається і виявляється лише в зіставленні з тими творами, які пародіюються. Так, зустрічаємося з дещо завуальованою пародією в першій дії п’єси «Доми вдівця» з циклу «неприємних п’єс», де майстерно пародіюються звичайні буржуазні «приємні п’єси», саме яким автор і протиставляє свої «неприємні п’єси». В цій дії все відбувається так само, як і в будь-якій п'єсі модних драматургів, що прагнули лише до того, щоб зробити приємність своїй буржуазній аудиторії. Автори таких п’єс обмежували світогляд своїх персонажів вузьким колом родинних відносин та приватних інтересів. П’єса Б. Шоу «Доми вдівця» починається саме так, як і більшість модних у той час «приємних п’єс». Під час відпочинку на Рейні багатий домовласник із Лондона містер Сарторіус і його дочка Блаиш зустрічаються з молодим англійським лікарем Тренчем. Бланш і Тренч покохали одне одного. «Приємні п’єси» продовжили б цей сюжет в тому ж самому сентиментальному тоні і в наступних діях. Проте у Б. Шоу події актів різко міняють загальну настроєність всієї п’єси і далеко відходять від звичних буржуазному глядачеві штампів. У п’єсу вриваються соціальні мотиви, які сам драматург характеризував так: «В «Домах вдівця» я показав, що респектабельність буржуазії та витонченість молодших синів аристократії годуються злиденністю трущоб, як муха гнилизною».

Тренч, довідавшись, що багатство Сарторіуса складається із жалюгідних мідяків бідноти з трущоб, спочатку відмовляється від його «брудних» грошей, проте пізніше переконується, що його власні «чесні» гроші — такого самого походження. Трущоби Сарторіуса побудовані на землях тітки Тренча, а рента останнього походить з тих самих трущоб. Отже, Тренч стає спільником Сарторіуса. Такий різкий відхід від схеми «добре зробленої» п’єси модних у той час п’єс Ожьє, Сарду та інших драматургів, де головний герой продовжував би грати роль сентиментального закоханого до кінця твору, підкреслює пародійність першої дії п’єси Б. Шоу. Ця дія начебто має на меті приспати пильність буржуазного глядача для того, щоб сильніше вразити його суворою правдою наступних подій.

Є у Б. Шоу і пародії незавуальовані. відверто глумливі. Так, одну із своїх кращих п’єс «Учень диявола» Б. Шоу назвав мелодрамою. На перший погляд здається, що п’єса і справді мелодрама, тому що в ній використовується весь звичний традиційний «арсенал» мелодрами: проголошується заповіт, зміст якого є несподіванкою для родичів померлого, відбувається героїчне самопожертвування, проходить засідання військового трибуналу, що кінчається смертним вироком для героя п’єси, якого засуджують до повішення. Проте від самого початку в цій «мелодрамі» відчувається щось незвичайне, не таке, як у всіх інших п’єсах цього жанру. Б. Шоу глузує над самим жанром мелодрами, створивши прекрасну пародію на нього. Його герой — «учень. диявола» — Річард Даджен, який повинен був би стати в мелодрамі сентиментальним коханцем, з несамовитою енергією ламає традиційні рамки штампу ролі мелодраматичного героя, ставши постаттю, яка безкорисливо жертвує собою, але не заради кохання, а заради вищих інтересів, породжених боротьбою його народу за незалежність. Річард протиставляє обмеженості і убозтву бажань та інтересів традиційних героїв звичайної мелодрами прагнення до високих громадських почуттів і героїчних вчинків.

Героїка національно-визвольної боротьби американського народу проти поневолення англійським королем Георгом III вплинула не лише на Річарда Даджена. Благочестивий пастор Андерсон, який у п’єсі іншого автора так і залишався б пастором, у Б. Шоу стає хоробрим ватажком повсталих американських патріотів. Таким чином, від звичайної мелодрами в п’єсі не залишається нічого, крім деяких формальних ознак, які лише підкреслюють її пародійність.

У багатьох творах драматурга зустрічаються окремі пародійні сцени. Так, у п’єсі «Пігмаліон» є сцени-пародії на п’єси із життя аристократичних салонів. (До речі, Б. Шоу іронічно назвав свою п’єсу «сентиментальним романом у п’яти діях», натякаючи на те, що «Пігмаліон» — пародія на сентиментальний жанр.). Ось одна із пародійних сцен цієї п’єси. Перший вихід «у світ» героїні — колишньої вуличної квіткарки Елізи. Вона іде з візитом до салону матері свого вчителя англійської фонетики професора Хіггінса — місіс Хіггінс. Після звичайних ввічливих привітань та знайомств з усіма присутніми господиня — місіс Хіггінс, бажаючи зав’язати звичайну світську розмову, дає Елізі одне із своїх стереотипних запитань відносно погоди. Еліза була підготована своїм учителем до розмови на цю тему, тому вона, не задумуючись, «продекламувала» напам’ять офіційне зведення про погоду:

«The shallow depression in the west of these islands is likely to move slowly in an easterly direction. There are no indications of any great change in the barometrical situation».

Еліза проговорила це зведення бюро прогнозів так чітко і з такою доброю вимовою, що всі присутні були в захопленні. Така зустріч її репліки підбадьорила Елізу і, коли розмова торкнулась епідемії грипу, яка розповсюдилась в той час у Лондоні, Еліза раптом забула всі настанови свого вчителя — професора Хіггінса відносно слів, які не слід вживати в аристократичному товаристві, і почала говорити тим жаргоном, яким вона розмовляла, коли була вуличною квіткаркою. Еліза пригадала, що її тітка померла, як говорили, від грипу, але вона не вірила в це, тому що тітка була напрочуд здорового і сильною жінкою: «But it’s my belief they done the old woman in». Присутні висловили подив, почувши незнайомий для них жаргонний вислів «to do somebody in», тобто вбити кого-небудь. Еліза, відчувши, що розмова торкнулась чогось близького і знайомого, продовжувала:

«I-e-e-e-e-es, Lord love you! Why should she die of influenza? She came through diphteria right enough the year before. I saw her with my own eyes. Fairily blue with it she was. They all thought she was dead; but my father he kept ladling gin down her throut till she came to so sudden that she bit the bowl of the spoon».

Еліза дуже сумнівається, що її тітка померла від грипу, бо саме тоді зник її новий солом’яний капелюшок, що мав стати її спадщиною. Висновок дівчини — тітку вбили, щоб забрати капелюшок. В мові Елізи зазвучали занадто продовжені звуки (I-e-e-es), з’явились просторічні вигуки і слова (Lord love you) скорочене від Lord love your heart! А події, про які розповідала Еліза, також мають «не зовсім салонний характер»: (А батько мій взяв ложку і давай їй в пельку джин заливати, вона і отямилась, та так швидко, що навіть ложку надкусила). Еліза, вдавшись до звичного жаргону, зайшла так далеко, що Хіггінс повинен був прийти їй на допомогу, втрутившись у розмову і пояснивши присутнім, що вона користується «новим стилем світської розмови». А присутні аристократи були в такому захопленні від Елізиної манери вести бесіду, що вирішили розповсюдити цей «новий стиль» по інших аристократичних салонах.

Вся ця сцена — дотепна пародія на п’єси, що показують життя світських віталень з їх пустою розмовою про погоду, здоров’я і так далі. В інших драматургів (Джонс, Пинеро, Робертсон) подібні сцени написані в серйозному тоні, а у Б. Шоу вони — глузливі пародії. «Промова» Елізи, очевидно, була б зовсім недоречною в п’єсі, яка б трактувала питання життя салонів серйозно. А у Б. Шоу вона знаходиться в центрі подій і сприймається присутніми відвідувачами салонів дуже прихильно. Це свідомий абсурд, про який говорив І. Бехер, необхідний автору, щоб його пародія була дотепною, переконливою, жвавою і сатиричною.

Комічно пародіюється шкільний жаргон у відомій п’єсі Б. Шоу «Гірко, але правда». Складні сюжетні переплетіння примусили багату аристократку втекти з дому батьків з грабіжниками, оселитися в якійсь екзотичній країні, перетворитися на прислужницю-туземку» і, звичайно, говорити «туземною мовою», про яку вона не мала ніякої уяви. На допомогу їй прийшли спогади про шкільну гру в «іноземну мову», в якій роль чужоземних слів відігравали звичайні слова рідної мови, що вимовлялися ззаду наперед.

«Кольорову служанку», тобто аристократку, викликає для розмови полковник Толбойс. Вона його вітає фразою: «Bmal elttil a dah угат, Tuan».

Полковник запитує, чи вона розмовляє англійською або французькою мовами. Дівчина відповідає: «No Frennss, Tuan. Wons sa etihw saw eceelf sti». Полковник нічого не розуміє і звертається за допомогою до перекладача, який чув розмову. Перекладач пояснив полковнику, що дівчина говорила англійською мовою, вимовляючи слова ззаду наперед. Вона продекламувала таким чином два рядки з дуже популярної дитячої англійської пісеньки «Магу had a little lamb».

Б. Шоу вводить пародію на шкільний жаргон у діалог п’єси з очевидною метою гумористичного ефекту: прозвучавши в устах дорослих, він викликає сміх.

У п’єсі «Назад до Мафусаїла» брати Барнабс. провівши велику роботу в галузі біологічних та «теологічних» пошуків, приходять до висновку, що людина може жити мінімум 300 років. їм, звичайно, не вірять. Переконуючи своїх опонентів, «вчені» вдаються до «спеціальної термінології» (Phylogeny, Blastoderm, symbiosis, genesis і так далі). Ось уривок із їх наукових промов:

«І can call Genesis Philogenesis. Let the Creator say, if you like, «I will establish an antipathetic symbiosis between thee and the female, and between thy blastoderm and her blastoderm».

Поряд з такими псевдонауковими сентенціями бачимо слова, які також не мають нічого спільного з наукою: Creator (творець), Adam, Eve (Адам, Єва). Вся ця мішанина звучить для нормального слухача так незрозуміло, що племінниця «вчених» Севві сприймає їх, як лайку. Пародіюючи науковий стиль, Б. Шоу знову доводить об’єкт пародії «ad absurdum», підкреслюючи тим самим, що слова його «вчених» братів дуже далекі від справжньої науки. В цій сцені поведінка «вчених» у Б. Шоу нагадує гру дітей у «вчених». Зниження пафосу сцени, висміювання пародіюванням «наукових розмов» допомагає автору створити переконливу сатиру.

В комедійній п’єсі «Поживемо — побачимо» Б. Шоу дотепно висміює питання виховання дітей в буржуазному суспільстві «на науковій основі», знову звертаючись до пародії. Місіс Кландон, яка намагається бути передовою жінкою, залишає в Англії чоловіка і разом з трьома дітьми виїжджає на Мадеру, де віддається науковій розробці питань виховання дітей, проблемам «розвитку розуму» людей.

Через багато років вона повертається до Англії і має нагоду пересвідчитися в результатах «наукового виховання» своїх дітей, спостерігаючи їх поведінку в «цивілізованому» суспільстві. Виявляється, що діти засвоїли всі її настанови чисто формально, вони знають і пам’ятають, на якій сторінці, в якій книзі написані ті чи інші напучення, проте керуватися ними в житті вони категорично і свідомо відмовляються, вважаючи, що люди з «нерозвиненим розумом» значно кращі, ніж з «розвиненим». Вони докладали немало зусиль, щоб не дати своїй матері «розвинути їх власний розум» і гордяться там, що їм це вдалося.

Ось сцена із п’єси, яка свідчить про те, як діти місіс Кландон відгукуються про предмет наукових досліджень своєї матері: діти зібралися у дантиста — молодого лікаря, у якого вони — перші пацієнти. Лікар запитує їх про батька і виявляється, що вони його не знають. Лікар дивується, а діти залюбки йому пояснюють, що вони — діти відомої місіс Кландон, тієї самої, яка написала «Twentieth Century- Cooking», «Twentieth Century Creeds», «Twentieth Century Clothing», «Twentieth Century Conduct», «Twentieth Century Children», «Twentieth Century Parents».

і далі:

«Dolly. Cloth Limp, half a dollar.

Philip. Or mounted on linen for hard family use, two dollars. No family should be without them. Read them, Mr Valentine: theyll improve your mind».

Ця сцена носить комедійний характер і в той самий час зло висміює невдалі спроби «науково обґрунтованого» виховання дітей. Автор вкладає насмішку в уста дітей, які виховувались на книзі, що дає «рецепти» на всі випадки життя в XX столітті. Діти глузують з «наукових дослідів» своєї матері, пародіюючи її ж власні вислови, дотримуючись стилю ù книги, або просто цитуючи уривки з книги в ситуаціях, де вони звучать зовсім недоречно, викликаючи сміх. Особливо зла насмішка звучить в словах дітей про «розвиток розуму». В цій сцені пародія на науковий книжковий стиль сприяє створенню не лише комедійного, але й сатиричного ефекту.

В п’єсу «В золоті дні доброго короля Чарльза» Б. Шоу вводить пародійну сцену, яка пожвавлює діалог, додає йому дотепності. В п’єсі виводиться образ відомого вченого Ньютона, який у Б. Шоу підраховує вартість видатків для своєї економки. Щоб вичислити, скільки буде три рази сім, він використовує дуже складний метод «логарифмування і антилогарифмування». В той час, коли він вирішує цю задачу, прибігає покоївка і повідомляє, що рибалка Джек уже розв’язав її. Ньютон щиро захоплюється «геніальними» здібностями неосвіченого хлопця: «Extraordinary! Here was I blundering over this simple problem for a whole minute; and this uneducated fish hawker solves it in a flesh! He is a better mathematician than I».

В цьому уривку знову пародіюється такий «науковий стиль» і «науковий» підхід до найпростіших речей, який лише заплутує очевидне і зрозуміле.

Сцена виглядає дуже смішною завдяки контрасту в «методах наукових досліджень» Ньютона і рибалки Джека. Вченому потрібні «логарифми і антилогарифми», щоб вирахувати, скільки буде сім разів по три. В результаті у нього вийшло менше, ніж 21 і більше, ніж 20. Джек вирішує задачу простим множенням, одержавши в результаті 21. Ньютон здивований точністю відповіді Джека і проголошує, що рибалка кращий математик, ніж він сам.

Пародійність цієї сцени очевидна, весела і дотепна.

Спостереження над характером пародійних сцен у творах Б. Шоу показують, що автор пародіює той чи інший літературний жанр або стиль, будь-який жаргон з метою надати своїм сатиричним п’єсам більшої комедійності, дотепності.

Л-ра: Іноземна філологія. – Львів, 1971. – Вип. 23. – С. 110-114.

Біографія

Твори

Критика