26.12.2024

Карикатура як засіб сатири у творах Б. Шоу

С. П. Макушева

В сатиричній творчості Бернарда Шоу значне місце належить літературній карикатурі (іт. caricature від саrісаrе — навантажувати, перебільшувати). Це пов’язане з тим, що перехідна епоха від капіталізму до його найвищої стадії — імперіалізму — відзначалась гострими суперечностями, несподіванками, парадоксами. Особливо яскраво виявилися всі суперечності капіталізму ще під час і після Першої світової війни, яка безцеремонно зірвала маску з багатьох явищ дійсності. Суспільно-побутові мотиви, що домінували в п’єсах Б. Шоу до війни, поступилися місцем мотивам гостро політичним.

Соціально-політична ідея, яку драматург пропагував у тій чи іншій п’єсі, відігравала центральну роль, нагадувала про себе різними засобами: чи то парадоксом, сарказмом, гротеском, буфонадою, чи карикатурою. Б. Шоу говорив: «Для того, щоб вплинути на людей, їх необхідно приголомшити... Так-так, саме приголомшити чим-небудь новим, незвичайним, оригінальним... Нехай навіть неприємним, але чимсь таким, чого вони до цього не бачили...». Літературна карикатура і була в руках Б. Шоу одним з ефективних засобів «приголомшування» аудиторії початку та середини XX сторіччя.

В літературному смислі карикатура — це «показ якоїсь людини чи суспільного явища у спотвореному вигляді, свідоме порушення звичних співвідношень у зображуваному, перебільшення чи применшення певних рис з метою вип’ячення їх і осміяння».

Отже, карикатура — свідоме спотворення зображуваного, сміливе порушення зовнішньої правдоподібності і гармонії того, що описується, прагнення виділити, підкреслити будь-яку необхідну деталь для того, щоб досягти особливої виразності. Сила літературної, карикатури полягає саме в таких рисах, які були б недоцільними і навіть безглуздими в будь-якому іншому жанрі, крім сатири. Б. Шоу, будучи драматургом, який рішуче зривав маски з усіх пороків буржуазної дійсності, іноді свідомо створював своєрідні, карикатурні ситуації, щоб сильніше вразити, приголомшити глядача актуальністю своїх ідей: «Адже відкрито сміятися не можна, адже речі не можна називати прямо своїми іменами, адже треба надівати на свої ідеї маску. Але ідея в масці — це одна з формул мистецтва».

В п’єсах Б. Шоу начебто оживають карикатури, намальовані якимсь невідомим майстром графіки чи пензля. Вони починають рухатися, говорити, діяти. І тут відбувається переміщення засобів карикатури в інший план, у план художнього слова, можливостей драматургії. У карикатурі-малюнку художникові доводиться вдаватися до певних, притаманних мистецтву живопису, особливостей — його персонажі виглядають спотвореними, у них дуже перебільшені окремі риси обличчя або постаті, з’являються фантастичні доповнення, комедійні підкреслення, гротески, контрасти або поєднання трагічного з комічним, реального з вигаданим. Для письменника-карикатуриста подібні засоби є не зовсім придатними. Оживлюючи картину-карикатуру, він відразу ж переміщує перебільшення, гротеск, спотвореність тощо у сферу дії та розмови, тобто того матеріалу, яким користується драматург. Тепер карикатурними стають вчинки персонажів, зміст діалогів, навіть постановка питань, що обговорюються в діалогах, навіть декорації.

Ось, наприклад, у п’єсі «Візок з яблуками» Б. Шоу змальовує картину засідання ради міністрів. Ця картина настільки незвичайна, що породжує думку про оживлену карикатуру. Міністри називають один одного зменшеними іменами (Joe, Mandy), вживають фамільярних висловів, навіть співають хором різні пісеньки під час свого засідання, яке більше нагадує дитячу гру в «міністри», ніж справжню дискусію між членами уряду. Рада міністрів зібралася, щоб вирішити надзвичайно важливе питання — пред’явити королю Магнусу ультиматум, який вимагає від нього відречення від престолу. Кожний глядач і читач має уявлення про те, як повинна виглядати процедура проведення засідання ради міністрів. Там, передусім, повинна панувати атмосфера серйозності, діловитості, дотримання певних правил етикету. Проте звернення Плінія — одного з міністрів — до своїх колег, які в цей час голосно і запально розмовляють про свої справи: «Now boys, boys, boys: be good» (Ну, ну, хлоп’ята, будьте хорошими), відразу ж руйнує атмосферу серйозності, якої глядач, напевно, очікував від цієї сцени, тому що подібними словами можна промовляти до пустунів, але не до міністрів. Далі Пліній, звертаючись до прем’єр-міністра, говорить: «You have something in your pocket, Joe. Out with it. Read it to them» (Що там у тебе в кишені, Джо? Витягай. Читай їм). Такими словами Пліній пропонує прем’єру прочитати міністрам ультиматум. Зневага, пустотливість і насмішка, що відчуваються в цій репліці, — натяк на те, що в Англії дійсно лише «грають у міністрів». Комічний ефект посилюється хоровим вигуком міністрів, які висловлюють своє схвалення змісту ультиматуму: «Yes, yes, yes, ’greed, ’greed, ’greed». (Воно дуже нагадує дитячі вигуки з повторенням слів та випущенням звуків, які незручно вимовляти: замість agreed звучить ’greed).

Та ось на засідання приходить король у супроводі двох жінок-міністрів, щоб вислухати ультиматум. Ця сцена написана в тому ж самому плані переміщення дії у карикатурну площину, що й попередня, але виглядає вона ще комічніше завдяки докладному опису поведінки міністрів-чоловіків при появі колег-жінок. Деякі з них висловлюють своє захоплення надзвичайно інтимно, фамільярно для такої обстановки, як засідання ради міністрів: «Та, ta, Mandy. Pardon me: I should have said Amanda». (От так, Мендії. Прошу пробачення — я повинен був сказати — Аманда). Відповідь Аманди звучить не менш фамільярно: «Donn’t mention it, darling» (Пусте, любий). Іншому міністрові вона одночасно посилає поцілунок рукою.

Міністри розмовляють про незначні події, а про справу — політичну кризу в країні та ультиматум королеві — ні слова. Нарешті один з них пригадує, для чого вони зібралися. Перехід від відвертої пустотливості до «серйозної» розмови відбувається так, що глядачі вже і не чекають нічого серйозного. Міністри Протеус та Лізістрата намагаються встановити шляхом суперечки, чи мають вони право вільно розмовляти з королем. Міністр Балбус перериває їх суперечку порадою Протеусу, в ім’я всього святого, не сперечатися з жінкою, бо так їм ніколи не вдасться перейти до обговорення кризи: «Oh for Heaven’s sake dont contradict her, Joe. We shall never get anywhere at this rate. Come to the crisis».

Карикатурність і комізм намальованої Б. Шоу картини створюється, очевидно, невідповідністю між тим, як ця сцена виглядала б у житті або в описі іншого автора, і тим, як її уявив і описав Б. Шоу. Всім зрозуміло, що балаганна форма його «засідання» — очевидна карикатура. Сатиричний ефект цієї сцени такий сильний тому, що драматургові вдалося оживити карикатуру, примусити свої дійові особи говорити і діяти перебільшено неприродно.

Б. Шоу досить часто урізноманітнював дію своїх п’єс подібними політичними карикатурами. Так, у п’єсі «Людина і Надлюдина» зустрічаємося з дуже дотепно написаною карикатурою на політичну дискусію відносно переваг і недоліків окремих політичних партій. Щоб карикатура була більш дійовою, автор примушує купку грабіжників вести цю дискусію у горах Сьєрра Невада в Іспанії. На його думку, екзотичність декорацій та костюмів бандитів справлять сильніше враження на глядачів. Ватажок розбійників сповіщає, що протягом трьох вечорів їх банда обговорювала дуже важливе питання: хто хоробріший — соціал-демократи чи анархісти. Вони розглянули принципи й анархізму, і соціал-демократії, причому суть анархізму викладалася бандитом-анархістом, який не мав ніякого уявлення про цей політичний напрямок. Почувши такі слова, анархіст перериває ватажка закликом дотримуватись порядку: «А point of order, Mendoza». На це зауваження ватажок відповідає, що анархісти, як усім відомо, не визнають порядку: «Anarchists dont believe in order». Анархіст ображається, намагаючись щось пояснити, але його переривають вигуком: «Order, order!» (До порядку!). Далі ватажок говорить, що збори вислухали і своїх соціал-демократів, у яких виявилися три різні точки зору у ході дискусії щодо принципів цієї партії. Соціал-демократи також протестують, намагаючись довести, що ватажок помиляється: «C’est faux! faux! faux! Assas-s-s-s-sin!».

У цій сцені коміко-сатиричний ефект досягається сукупністю різних засобів. Передусім це контраст між «формою та змістом» — між зовнішнім виглядом і заняттями грабіжників та їх «високими внутрішніми потребами». Суперечка про переваги анархізму над соціал-демократією і навпаки — карикатура на справжню політичну дискусію Репліки ватажка Мендоси сповнені гумору і відвертої насмішки. Ось як, наприклад, обігрується слово order у короткій словесній дуелі між Мендосою та анархістом, внаслідок якої з’являється каламбур. У першому реченні (репліка анархіста) слово order входить у вислів a point of order, що є скороченням від rise to a point of order — просити слова до порядку денного або з процедурного питання. Мендоса у своїй репліці спочатку повторює це слово в тому ж значенні, а пізніше — у значенні порядок взагалі, політичний порядок. Каламбур, як відомо, — один з основних засобів передачі гумору. В даному випадку він відіграє сатиричну, а не комедійну роль. Репліка третього соціал-демократа закінчується відчайдушним криком: «Вбива-а-а-ають!!!!!!!!». Автор не випадково розтягнув це слово якнайдовше і поставив безліч знаків оклику. Тут усе перебільшене, все карикатурне. Довівши ситуацію до крайньої безглуздості, Б. Шоу підкреслює сатиричний зміст цього уривка. Він висміює «модність» політичних течій, до яких приєднуються люди, що не мають ніякого уявлення про суть програм цих партій.

Іноді Б. Шоу звертається до фантастичних карикатур-дискусій. Вони являють собою уже не короткі уривки, а значно довші сцени.

В них, як правило, автор ставить, а потім у карикатурно-насмішкуватому тоні вирішує яку-небудь хвилюючу і загальновідому тему. В таких випадках карикатура зовсім переміщується в ідейний план, навіть дія уже не відіграє ролі. Карикатурними стають поняття, відомі всім присутнім з іншої точки зору, ніж з тієї, яку їм нав’язує автор. Ось. наприклад, сцена сну з III дії «Людини і Надлюдини», яка являє собою майстерно змальовану парадоксальну карикатуру на звичайні уявлення про рай та пекло. Ця сцена — ілюстрація войовничості атеїзму великого сатирика. Сцена сну — фантасмагорія, що перевертає догори дном усі уявлення віруючих людей про поняття «пекло» та «рай».

Карикатурність відчувається тут у всьому. Найпереконливішим доказом переваги пекла над раєм, яку автор намагається дотепно довести, є прохання Статуї Командора (однієї з дійових осіб) прийняти її в пекло, тому що бідолашна Статуя страшенно нудьгує в бездоганно праведному і нудному раю. Диявол, у свою чергу, дякує Статуї за бажання жити в його володіннях і співчуває їй, тому що він також колись жив у раю і, як говорять, був звідти вигнаний. Але це неправда, запевняє Диявол, він сам пішов звідти і створив новий «заклад» — пекло, де почуває себе дуже добре. Правда, він кілька разів повертався на небо, але кожного разу втікав. Донна Анна, що зовсім недавно померла і і потрапила до пекла, дуже дивується, що Дияволу так легко вдається подолати безодню між раєм та пеклом. Диявол переконує її у тому, що безодня існує лише в уяві людей, насправді ж є безодня між двома видами темпераменту — ангельським і диявольським. Щоб Донна Анна зрозуміла різницю, він розповідає, що в Англії, наприклад, ь іподроми і концертні зали, де виконується класична музика. Концерт класичної музики вважається більш високою розвагою, ніж скачки, проте ті, хто полюбляють кінний спорт, зовсім не поспішають покинуті: іподроми, щоб насолодитися високим мистецтвом. Вони нудьгували б у концертних залах так само, як душі нудьгують у раю без справжньої розваги. Багато з тих, говорить Диявол, хто терпить страшну нудьгу в концертних залах, діють так лише тому, що вважають своїм обов’язком любити і слухати музику. Так само і велика кількість душ, що перебувають у раю, терплять його лише тому, що вважають це своїм обов’язком. Коли б між раєм та пеклом дійсно існувала безодня, то він, Диявол, перекинув би місток для бажаючих перейти до пекла, але безодня забобонів та передсудів нездоланна. А в дійсності — це єдина безодня, що відділяє друзів Диявола від небожителів.

Яка несподівана точка зору на поняття раю та пекла! Вона перекручує всі звичні уявлення і вірування, спотворює до карикатурності постулати релігії, примушує буржуазного глядача спочатку обурюватися, а потім і задумуватися над почутим зі сцени.

Вся ця сцена просякнута не лише гумором, іронією, насмішкою та дотепом, але й підкресленою пустотливістю, що ще раз нагадує про авторську визивну неповагу до понять, які дискутуються. Глузуючи, Б. Шоу малює своєрідну карикатуру на поняття раю та пекла.

Якщо наведена вище дискусія відбувалася в чисто словесному плані, майже без дії, то продовження обговорення понять пекла та раю в пенталогії «Назад до Мафусаїла» подається так, ніби автор описує малюнок-карикатуру на пекло і рай. Він словами створює майже зорове враження, пропонуючи глядачам уявити собі, що небо — це стеля будинку, а пекло — забруднений вугіллям льох; «We believed the sky to be only the ceiling of a room as large as the earht, with another room on top of it Death was to us a going upstairs into that room, or, if we did non obey the priests, going downstairs into the coal cellar».

Б. Шоу насмішкувато порівнює уявлення віруючих про устрій всесвіту з конструкцією звичайнісінького будинку: смерть означає підйом сходами в кімнату, розташовану під самим дахом, а неслухняність по відношенню до священиків зводить винуватих униз, у льох з вугіллям. У даному випадку автор конкретним, майже зоровим образом будинку в’їдливо підводить підсумок дискусії про переваги таких двох релігійних понять, як пекло та рай.

У п’єсі «Гірко, але правда» Б. Шоу створює сатиру на колоніальні війни знову ж таки за допомогою карикатури. І як завжди, коли він торкається питання, пов'язаного з війною, це виходить у нього і дуже гнівно, і надзвичайно комедійно.

Англійські війська перебувають в одній із своїх колоній «для приборкання туземного населення», яке являє собою натовп погано озброєних, беззахисних людей, що не мають ніякого уявлення про правила ведення війни. Вони просто не бажають чужинців на своїй землі. Керує ними дев’яносторічний «розбійник», який 15 років тому пішов на відпочинок, але тепер повернувся, щоб боротися проти загарбників. , Але Лондон одержує від своїх «доблесних воїнів» депеші про криваві сутички, перемоги і т. п. Ця оживлена карикатура дає глядачам зрозуміти, що полковник Толбойс — командуючий англійськими військами — захоплюється живописом і зовсім не цікавиться своїми обов’язками, які за нього виконує рядовий Слаб. Розумний Слаб усвідомлює комедійність ситуації, але свідомо веде гру «у війну». Автор детально описує суть одного з «боїв», в якому Слаб створює видимість артилерійської стрілянини в той час, коли біля «противника» розриваються нешкідливі ракети. Вибухи налякали туземців. Описуючи цю «баталію», Б. Шоу навіть і не приховує свою саркастичну усмішку. Глядачам від самого початку ясно, що це не війна, а гра у війну, проте на сцені звучать справжні військові команди: «Stand to. Charge your magazine. Stand by the maroons. Rifles at the ready. Cut-offs open. Sights up eighteen hundred, right over their heads: no hitting. Ten rounds rpіd: fire. Contact». Ці професійні команди надають ще більшого комізму сцені. Кульмінаційний момент настає тоді, коли рядовий Слаб, доповідаючи полковнику Толбойсу про перемогу військ під його, Толбойса, командуванням над тубільцями, обіцяє полковникові нагороду — орден «За зразкову службу» (D.S.O.). Полковник сприймає і:е повідомлення як належне, хоч участі в сутичці не брав і солдатами не командував.

Рядовий Слаб сам розуміє, що все, що відбувається. — карикатура, бутафорія, тим сатиричніше звучать його слова про те, що він може скласти повідомлення начальству у Лондон, в якому стрілянина ракетами буде описана як «серйозна сутичка, ворог розбитий, англійські війська втрат не мають».

У карикатурі, як бачимо, ситуації доводяться до безглуздя, до нісенітниці, що викликає сміх, проте автор сміється над важливими речами, і глядачі розуміють, що перед ними — не веселий, розважальний фарс, а політична карикатура, яка висміює колоніальну політику Англії.

Іноді карикатурні ситуації у п’єсах Б. Шоу розростаються у цілі п’єси. Такою є одна з політичних п’єс-карикатур на Міжнародний суд справедливості — «Женева». Часто її називають політичним памфлетом, настільки різко звучать у ній політичні проблеми часу. Зміст цієї карикатури на фашизм полягає в тому, що, незважаючи на високе представництво суду, незважаючи на те, що проводиться він під наглядом Ліги Націй, що мета суду — затаврувати й засудити фашизм — є надзвичайно гуманною, самі фашистські фюрери не рахуються ні з судом, ні з Лігою Націй, ні з народами світу. В той час, коли вони в аудиторії Міжнародного суду зовсім не почувають себе підсудними, їх армії продовжують захоплювати чужі землі, отруювати людей у концтаборах і знищувати населення планети. В цьому пафос і гірка правда п’єси. «Женева» («Geneva») була написана в 1938 p., коли Б. Шоу міг лише гадати, куди і якими шляхами йтиме фашизм. Геніально передбачивши хід історії, письменник зумів глибоко зрозуміти суть фашизму, в карикатурних тонах переконливо показати, що «фюрери» дуже далекі від високих ідей та планів, що їх бажання і прагнення надзвичайно дріб’язкові. Диктаторів, зображених Б. Шоу, більш за все приваблює те, що вони опинилися в центрі уваги міжнародної організації, що ними цікавляться, що вони виділилися з маси. Бомбардоне і Батлер (Мусоліні і Гітлер) ведуть суперечку, хто з них величніший. У фіналі п’єси, коли астрономи оголосили близький кінець світу, єдине, що примусило плакати Батлера, — це доля його улюбленої собачки Блонди, яка може загинути разом із земною цивілізацією. Такою карикатурно-крайньою обмеженістю особистих симпатій Батлера Б. Шоу ще раз підкреслив думку, що всі злочини вершилися цим «фюрером» не для досягнення високих ідей, а через примху, каприз.

«Женева» — карикатура, але карикатура на те, чого в дійсності не було. Суд у п’єсі відбувся, диктатори посміялися з високого суду, вони навіть і не подумали поставитися до нього серйозно — вони продовжували свої злочинні справи на землі. Безглуздість усього, що відбувається на сцені, очевидна для глядачів. Зустрілися два протилежних світогляди — гуманний, втілений у думках і словах Судді та членів суду, та варварський, обмежений світогляд «диктаторів». Цей контраст зумовив висновок про недоречність гуманності, коли йдеться про фашизм і його фанатиків-диктаторів. Люди за столом правосуддя і «диктатори» говорять різними мовами, вони мають різні точки зору на всі людські поняття. Здається, що відбувся суд над неповноцінними людьми. Таке враження створюється завдяки великій майстерності, з якою Б. Шоу змалював словесні карикатурні образи фашистських диктаторів.

Літературна карикатура на Міжнародний суд та дії Ліги Націй, яка виявилася безсилою передбачити трагізм Другої світової війни, — одна з найважливіших у творчості Б. Шоу. Кожна дія п’єси сприймається як розгорнутий підпис під малюнком-карикатурою на суд над фашистськими злочинцями. Таких малюнків не було створено, проте враження від спотвореного способу мислення та поведінки «фюрерів» дуже нагадує враження, яке ми одержуємо від політичних малюнків-карикатур.

Отже, карикатура з галузі графіки сміливо ввійшла в літературу нашого часу і зайняла в ній одне з почесних місць, особливо в творах видатного англійського сатирика Б. Шоу, що майстерно оживляв карикатури, примушуючи свої персонажі навмисно спотворено передавати ті події, які він прагнув осміяти. Карикатура в драматургії Б. Шоу виконує важливу роль у створенні гнівної сатири на світ капіталізму.

Л-ра: Іноземна філологія. – Львів, 1972. – Вип. 29. – С. 127-133.

Біографія

Твори

Критика