Драматична структура

Англ.: dramatic structure; нім.: dramatische Structur; ісп.: estructura drámática;
франц.: structure dramatique.

Аналіз структури драматичного твору збігається головним чином з драматургією. Спільним для цих двох дисциплін є вивчення специфічних особливостей форми драми. Виникнення структуралізму значно розвинуло аналіз форм та сприяло інтеґрації кожного театрального явища в ґлобальну систему. В результаті вистава набула вигляду строго збудованого організму (закрита форма).
“Структура” вказує на те, що складові системи організовано за принципом композиції, яка надає сенс “загалові”. Проте слід розмежовувати низку систем кожної театральної вистави: фабула або дія, персонажі, просторовочасові відношення, конфіґурація сцени, навіть (у широкому розумінні) драматичне мовлення (якщо говорити про театр як специфічну семіологічну систему).
1. Драматургія як вивчення драматичних структур
Для аналізу структур драматичного тексту слід вдаватися до схеми дії, що візуалізує драматичну криву. Тоді можна спостерігати за розвитком фабули: розподіл
епізодів, безперервність або переривчастість дії, введення епічних моментів у драматичну структуру тощо (відкрита форма, закрита форма).
Можна говорити про “певну” драматичну структуру (що оправдано з історичного погляду, але яка буде досить неповною) тільки у випадку звернення уваги на класичну драматургію Арістотеля (відповідно до критеріїв, викладених у його
“Поетиці”, як драматичної системи, закритої для маніпуляцій та епічної тривалості). Цю структуру можна досить чітко охарактеризувати такими релевантними рисами: дійство протікає саме в цей момент перед глядачами; суспенс і невпевненість
щодо його розв’язки теоретично забезпечено; текст розподілено поміж мовцями; кожен актор виконує одну роль; саме висновок з дискурсів і ролей надає сенс творові; отож підготовча робота “об’єктивна”: поет промовляє не від свого імені, а передає слово своїм персонажам. Драма завжди є “імітацією певної тривалості” (Aristote. “Poétique”, § 1449) “настільки, наскільки дозволяє схопити пам’ять” (ibid. 1450 b).
Отже, матеріал дійства буде сконцентрованим, об’єднаним і “телеологічно” організованим відповідно до кризи, розвитку, розв’язки й катастрофи.

2. Композиція драматичного твору: іманентний аналіз
Композицію твору (його структуру) можна виявити, аналізуючи образи і релевантні теми: типи яв, виходи героїв на сцену та зі сцени, відповідності, регулярності й типові стосунки між ними. Йдеться про іманентне дослідження твору, базоване
лише на очевидних елементах, внутрішніх відношеннях п’єси без потреби звіряти із
зовнішнім світом, описаним у творі, та з критичною інтерпретацією. Ця іманентна
структура (Ж.Шерер називає її “зовнішньою структурою” і протиставляє “внутрішній структурі”) є дослідженням “базових проблем, що виникають перед драматургом, коли він творить п’єсу, ба навіть ще до її написання” (J.Scherer, 1950 : 12). Зовнішня та іманентна структури визначаються як “різні форми, які можна отримати
під впливом театральних традицій і сценічних потреб – як п’єса в цілості, як акт, як
ява (частина акту) та врештірешт як низка улюблених аспектів театральної манери
викладу”.
3. Форма та зміст
Пошук структури наштовхується на проблематику поєднання адекватної форми зі специфічним змістом. Не існує типової драматичної універсальної структури
(так вважали Геґель і теоретики класичної драми). Будьякий розвиток планів змісту
й будьяке новаторське пізнання дійсності породжують таку форму, яка адаптується
до потреб передачі змісту. Як зазначав П.Сонді (P. Szondi, 1956), руйнація драматичної канонічної форми під кінець ХІХ ст. стала відповіддю на зміну ідейного аналізу. Визначення драматичних структур – це діалектичний процес. Не слід шукати ні того, як остаточні ідеї (зміст) реалізовано в зовнішній вторинній формі; ні того, як нова форма повинна проливати інше світло на світ.
4. Структура й дійство
Відкриття драматичних структур і форм, принципів композиції та драматургії
п’єси (хоч би яким точним воно було б) залишається незадовільним. Справді ж бо,
структура набуває геометричного і візуального вигляду, поки не стає “реальною”
конструкцією, тобто об’єктом, що повинен бути квінтесенцією твору, зводячи його
до статусу закостенілої конструкції з існуванням поза інтерпретаційним опрацюванням критика. Отож твір завжди дотичний до зовнішнього світу, що його коментує:
“Структурація твору відсилає нас до суб’єкта, який структурує, а також відсилає нас
до світу культури, що додається, привносячи найчастіше неспокій та виклик” [Старобінський (Starobinski, 1970 : 23)]. Таким чином, пошук драматичних структур повинен бути радше методом структурування, ніж фотографією структури. Зокрема, в театрі її завжди детермінують як аспект дійства та постійну означальну практику, що є законом спектаклю.

Літ.: Slawinska, 1959; Barry, 1970; Levitt, 1971; R. Durand, 1975; Kirby, 1976, 1987.