Епічний театр

Англ.: epic theatre; нім.: episches Theater; ісп.: teatro épico;
франц.: épique (théâtre…).
У двадцятих роках ХХ ст. спочатку Піскатор, а відтак Брехт називали цим
терміном практику і стиль гри, яка, не вписуючись у класичну драматургію Арістотеля, базується на драматичній напрузі, конфлікті, поступовій прогресії дій.

Епічний театр, принаймні театр з епічними моментами, існував уже в містеріях
і синхронних сценах Середньовіччя. Введення хору в старогрецькій трагедії, звідки
він із часом зник, свідчить про те, що в давнину театр декламував і розповідав про
дію, не втілюючи і не зображаючи її в момент появи діалогу між щонайменше двома протагоністами. Це стосується й прологів, вставок, епілогів, розповідей вістунів, які є залишками епічності в драматичній формі та засобами впізнавання того, хто говорить і до кого звертаються.
Є чимало авторів, які ще до появи епічного театру Брехта звільняли драматичну “пружину”, вдаючись до оповідей та вклинюючи оповідача, вістуна, “оповісника”
(Клодель), “директора” (“Фауст” Ґете). Бюхнер у п’єсі “Войцек” переповідає у низці коротких картин життя божевільного, який доходить до злочину. Ібсен у п’єсі “Пер Ґюнт” описує поетичні мандри героя у просторі й часі. Т.Вайльдер згадує про святу вчерю на Різдво для відзначення життя багатьох поколінь (“Тривала вечеря на Різдво”).
У всіх цих експериментах було вибрано розповідь про дійство, а не його демонстрацію: дієгезис замінено мімезисом, персонажі виставляють напоказ факти, які не грають (наприклад, у Брехта свідок нещасного випадку відтворює подію жестами і словами). Мораль п’єси відома заздалегідь. Часті вставки (звуки, коментарі, спів хору) не дозволяють глядачеві бути постійно напруженим, а гра акторів підсилює відчуття дистанціювання, розповідності та нейтральності.
Епічний театр з’явився як реакція на легковажні т.зв. добре скроєні п’єси й катарсисне зачарування публіки. Досі необґрунтоване протиставлення мімезису й дієґезису у Платона, яке абсолютно точно відповідає їхньому протиставленню в теорії, оскільки мімезис ніде не продемонстрував безпосередньої репрезентації світу речей: у мімезисі діють безліч рис і знаків, лінійне і часове прочитання яких конче потрібне для вибудовування сенсу. Таким чином, безпосередня драматична імітація не може обійтися без способу розповіді. У кожній драматичній презентації через мімезис передбачається використання сцени для оповіді.
В епічному театрі робиться спроба віднайти й підкреслити присутність оповідача та його погляд на фабулу й поставу. З цією метою епічний театр послуговується
енергією авторів драматичних творів, казкарів, режисерів сценічної фікції, акторів,
які дискурс за дискурсом і жест за жестом вибудовують роль.
Як не існує чистого драматичного та “емоційного” театру, так немає і чистого
епічного театру. Брехт врештірешт дійшов до поняття діалектичного театру, оскільки намагався уникнути суперечності між грою (демонстрацією) і життям (самоідентифікацією). Таким чином, епічний театр втратив свій відверто антитеатральний і революційний характер і став окремим випадком узагальнення театральної репрезентації.

Літ.: Kesting, 1959; Theaterarbeit, 1961; Piscator, 1962; RülickeWeiler, 1968; R.Grimm,
1971; Klotz, 1976; Knopf, 1980.