Епізація театру

ЕПІЗАЦІЯ ТЕАТРУ (калька з німецької мови Episierung)
Англ.: epic treatment of drama; нім.: Episierung des Dramas;
ісп.: epización del teatro; франц.: épisation du théâtre.

Починаючи від кінця ХІХ ст., утверджується тенденція театру до інтеґрування в драматичну структуру епічних елементів, якот оповіді, відпруження, розриви
ілюзій, словесні виступи оповідача, масові сцени, хоровий спів, подання документів,
як в історичних романах; демонстрація фотографій і написів, пісні й промови оповідача, рухома зміна декорацій, сценічне акцентування ґестусу* сцени.
Ця течія епізації (драматизації), що її можемо побачити вже в деяких сценах
творів Шекспіра й Ґете (“Ґец фон Берліхінґен”, “Фауст ІІ”), поширюється в ХІХ ст. з появою театру в фотелі* (Мюссе, Гюґо) та історичних фресок (Ґраббе, Бюхнер)
і досягає кульмінації в епічному й сучасному документальному театрі (Брехт). Існують різні пояснення цього явища. Його теоретиками вважають Геґеля (1832), Сонді (1956), Лукача (1965), теорія яких зводиться до пояснення мети герояіндивіда та його боротьби. Драматург, взявши на озброєння цю теорію й намагаючись узагальнено зобразити суспільні процеси, змушений вводити в поставу голосикоментарі й компонувати фабулу* у вигляді загальної панорами. Така ситуація вимагає застосування радше техніки романіста, ніж драматурга.