Художня мова романтичної фантастичної новели Вашингтона Ірвінга «Легенда про розу Альгамбри»
М. Г. Биданцева
Новела «Легенда про розу Альгамбри» Вашингтона В. Ірвінга входить до складу його збірки «Альгамбра» (1832 р.). У цій збірці виявлено зацікавленість автора арабською тематикою. Звертаючись до подібного матеріалу, В. Ірвінг близький європейським романтикам: захоплення самобутністю Сходу властиво багатьом видатним представникам європейського романтизму.
В «Альгамбрі» В. Ірвінг звертається до Іспанії. Унікальність цієї країни полягала в поєднанні на своїй території культур мусульманського Сходу та християнського Заходу. їхні екзотика та контраст захоплює автора. Його індивідуальний підхід до іспанського матеріалу відобразився в акцентуванні проблеми співіснування різних культур в одному просторі. Можливо, це питання мало для нього, як представника середніх штатів Америки, які згодом стали «плавильним котлом» американської нації, особливе значення.
Художня цілісність збірки як наукова проблема на території України, наскільки відомо, поки ще не поставала. Кроком до розуміння цілісності «Альгамбри» Ірвінга в підсумку можуть стати дослідження окремих новел.
Для аналізу нами обрана «Легенда про розу Альгамбри», яка розглядається як органічна частина художнього цілого, як одиниця, в якій відобразились принципи всієї збірки.
Увагу «Легенда про розу Альгамбри» привернула ще у XIX ст., одразу ж після свого виходу в світ. Відомий літературний критик І. Кірєєвський першим переклав її на російську мову під назвою «Альгамбрська роза», переклад був опублікований в журналі «Сын отечества» (1835 р., № 40), у якому не вказувалося прізвище В. Ірвінга. Цей твір виділяють й сучасні дослідники. На думку А. Ніколюкіна, це одна із найпоетичніших легенд в «Альгамбрі». А. Звєрєв відзначає національну специфіку легенд В. Ірвінга, який «залишається в своїй творчості американцем, незважаючи на арабські та іспанські джерела матеріалу». Однак жанрову специфіку цієї легенди, на наш погляд, можна уточнити. Мета статті - розглянути особливості жанру «Легенда про розу Альгамбри», його формальний та змістовний аспекти.
Подібно до європейських романтиків, які відновили цінність фольклору, у збірці «Альгамбра» В. Ірвінг звертається до фольклорного матеріалу. Визначення жанру письменник вводить до самої назви твору - «легенда».
Легенда - один із найбільш значущих жанрів писемності впродовж усього європейського середньовіччя. У фольклорі легенда - усна народна розповідь, що увійшла в традицію, в основі якої полягає диво, фантастичний образ або уявлення, які сприймаються оповідачем або слухачем як вірогідні. На відміну від переказу у змісті легенди завжди є фантастичне, вона розповідає як про минуле, так і про майбутнє.
Наше завдання полягає в тому, аби визначити, яким чином романтик В. Ірвінг трансформує основні жанрові характеристики легенди, яку мову він для цього використовує, яким чином у жанрі легенди він подає матеріал чужої для нього культури, яких додаткових тем він торкається, і, як наслідок, якого вигляду набуває легенда у В. Ірвінга.
Автор прикріплює події твору до конкретних, реально існуючих місць - до іспанського міста Гранади та розташованого в його межах палацу Альгамбра, що цілком відповідає традиціям обраного жанру. Він спирається на історичні факти і відносить, таким чином, події до минулого. В. Ірвінг згадує про той період історії, коли маври покинули Гранаду, та вона деякий час залишалася резиденцією іспанських правителів. Він створює картину покинутого міста, в якому стоїть занедбаний мавританський палац Альгамбра.
Особлива атмосфера у палаці виникає завдяки використанню елементів, різнорідних за своєю сутністю. Автор розповідає про тишу та порожнечу, що панують у ньому. Це свідчить про те, що палац мертвий. Водночас він порівнює Альгамбру з покинутою красунею. Казковість, яка виникає, коли автор дублює традиційний казковий зачин «many, many years ago» (в легенді «many, many years then rolled away»), підсилюється висловленням «slighted beauty», яке викликає асоціації із казковим «sleeping beauty» («спляча красуня»).
Зображуючи Альгамбру, автор акцентує увагу на колориті східного палацу. Цьому сприяє згадування ним трьох мавританських принцес Заїди, Зораїди та Зороаїди, які колись мешкали в одній із веж палацу, що на їхню честь так і називається - «Вежа Трьох Принцес». Ці принцеси - героїні «Легенди про трьох чарівних принцес», що передує у збірці легенді, що розглядається. Колись вони були ув’язані у вежі. Дві старші сестри наважилися втекти з коханими лицарями - християнами та змінити релігію, а третій не вистачило мужності і вона померла від горя. Таким чином, автор ретроспективно відтворює зміст «Легенди про трьох чарівних принцес» та використовує прийом перехідного героя: привид загиблої Зороаїди з’являється в «Легенді про розу Альгамбри». Цей прийом стає одним із прийомів реалізації цілісності збірки.
У В. Ірвінга жінка, мавританська принцеса, стає привидом. Така трансформація мотиву привиду створює у творі певний східний колорит. Привид, з’являючись у палаці, грає на срібній лютні, стає носієм мистецтва, в результаті, на відміну від готичних романів, виникає нестрашна атмосфера.
Таким чином, автор дотримується традицій легенди: відносить події до минулого, прив’язує їх до конкретного місця, вводить необхідний фантастичний елемент, використовуючи мотив привиду. Однак ці ознаки легенди трансформовані мотивами, які отримають розвиток у сюжеті «Легенди про розу Альгамбри».
В центрі твору - історія про кохання, в якій головні ролі відіграють молоді люди: красуня іспанка Хасинта і королівський паж Руіс де Аларкон. У структурі легенди можна виділити дві частини, яким притаманна різна лірична мова.
Сюжетні події як у першій, так і другій частинах легенди концентруються навколо головної героїні. Автор дає їй поширене іспанське ім’я. В її одязі, зачісці та зовнішності виділено національний іспанський колорит. Вона мешкає у Вежі Трьох Принцес. Емоційний ореол палацу Альгамбри поширюється і на Хасинту: як і палац, Хасинта - красуня, про яку всі забули. Біографія героїні включає історичну конкретику Іспанії: вона - донька офіцера, який загинув під час Реконкісти, виховувалася у монастирі. Згодом її було передано під опіку незаміжньої тітки.
Образ тітки Фредегонди відтворює в легенді колорит Іспанії з її дуеньями, що наглядають за дівчатами. Водночас це й аналог казкового стража.
Самотність, відірваність Хасинти від світу підкреслюється введенням казкового потрійного мотиву: вона мешкає у Вежі Трьох Принцес, у покинутому палаці Альгамбра, що знаходиться у забутому правителями місті Гранада. Для В. Ірвінга, можливо, екзотика Іспанії полягає у збереженні в іспанських звичаях східної специфіки - обмеженості жіночого життєвого простору.
Таким чином, образ Хасинти сприяє відтворенню в легенді колориту Іспанії. Створюючи його, в першій частині твору автор органічно вплітає казкові мотиви.
Одним із основних художніх прийомів, що автор використовує в «Легенді про розу Альгамбри», є контраст, зокрема контраст звуковий. У мертвому палаці, який скоріш «спить», було чутно лише звуки лютні привиду мавританської принцеси. З приїздом короля Філіпа V і королеви Ізабелли, їхнього королівського двору у палаці лунає барабанний дріб, звук цокання копит, можна бачити блиск зброї та розгорнуті прапори: «The arrival of the court changed the whole aspect of the lately deserted palace. The clangor of drum and trumpet, the tramp of steed about the avenues and outer cout, the glitter of arms and display of banners about barbican and battlement, recalled the ancient and warlike glories of the fortress. A softer spirit, however reigned within the royal palace. There was the rustling of robes and the cautious tread and murmuring voice reverential courtiers about the antechambers; a loitering pages and maids of honor about the gardens, and the sound of music stealing from open casements». Таким чином, створюється атмосфера лицарської войовничості, яка пом’якшується шелестом суконь, обережними кроками та шепотінням придворних.
Вводячи у твір імена історичних постатей короля Філіпа V та королеви Ізабелли, автор дотримується традицій історичної легенди. У першій частині твору вони лише згадуються, у другій - історичні діячі з’являються як другорядні персонажі. Автор підкреслює їхнє європейське походження; король - француз, королева - італійка. Таким чином художній світ легенди стає багатонаціональним. Для підтвердження вірогідності європейського походження правителів автор використовує зворот «all the world knows». Для американця В. Ірвінга, можливо, важливий той факт, що Іспанією управляють царські особи з різних країн Європи, важливо те, як уживаються правителі - носії' різних культур у чужій для них країні.
Прийом контрасту використовується автором і при створенні головних героїв. Якщо Хасинта асоціюється з Альгамброю, то головний герой - типовий представник королівського двору. Він - юнак, улюблений паж королеви Ізабелли Руіс де Аларкон. У його портреті відсутні індивідуальні риси: «То say that he was a favorite page of the queen was at once to speak his eulogium, for everyone in the suite of the stately Elizabetta was chosen for grace, and beauty, and accomplishments. He was just turned of eighteen, light and lithe of form, and graceful as a young Antinous. To the queen he was all difference and respect, yet he was at heart a roguish stripling, petted and spoiled by the ladies about the court, and experienced in he ways of women far beyond his years». Таким чином, він - один із багатьох пажів королеви. Так само, як інші пажі, Руіс де Аларкон привабливий та стрункий. У душі - пустотливий підліток, розбещений придворними дамами, для королеви він - зразок пошани. Образ пажа, вірного своєму сюзерену, характерний для естетики лицарських романів. Однак паж у В. Ірвінга набуває рис довічного придворного.
Отже, мотиви лицарських романів у «Легенді про розу Альгамбри» трансформувалися.
У першій частині «Легенди про розу Альгамбри» естетика лицарських романів, пов’язана з образом пажа і королівського двору, нашаровується на казково-фольклорну, яку автор використовує при створенні образа головної героїні. Це нашарування характеризує особливу мову першої частини твору.
Серед своєрідних «перехідних» мотивів, що належать як до казкової, так і середньовічної лицарської естетики, у творі використовується мотив одинокої вежі, у якій знемагає прекрасна дама. В легенді її роль виконує скромна іспанка Хасинта. Її вежа знаходиться на території покинутого східного палацу.
Двоїстий і мотив сокола, якого Руіс де Аларкон бере з собою під час прогулянки поблизу Альгамбри. Легковажний паж заради розваги відпускає птаха. По суті це соколине полювання, тільки, на відміну від лицарських романів, у ньому не беруть участь царські особи. Так само, як приїзд королівського двору порушує спокій покинутого міста, сокіл залітає у вежу Хасити й приводить за собою пажа, уриваючись у замкнений простір дівчини. Таким чином, сокіл у легенді - вісник, який у фольклорі порушує замкненість героя, зв’язує його з навколишнім світом, символізує свободу.
Згодом фольклорні мотиви першої частини переплітаються з мотивами куртуазних романів.
Заборона, яку тітка Фредегонда дає Хасинті, не відчиняти дверей незнайомцям, казкова по своїй суті. Мотив зачинених дверей, перед якими опиняється Руіс де Аларкон у Вежі Трьох Принцес, також характерний для казкової естетики. Образ слухового віконечка, крізь яке паж заглядає у житло героїні, та пов’язаний із ним мотив підглядання також часто зустрічаються в казках. Однак казкові мотиви переплітаються з мотивом зваби: умовляючи впустити його у Вежу, до Хасинти Руіс де Аларкон ставиться як до гарнізону, що почав здавати позиції.
Порушуючи заборону тітки Фредегонди і впускаючи пажа у Вежу, Хасинта також діє як казковий герой. За порушенням заборони у казках зазвичай іде покарання. В. Ірвінг трактує цей казковий мотив у романтичному дусі. Подібним «покаранням» для героїні стає любов до пажа.
Як позитивна фольклорна героїня, Хасинта віддана коханому і чекає на нього під час розлуки, коли легковажний паж, здається, після від’їзду королівського двору з Гранади забув про неї. Однак драматизм, властивий мотиву звабленої і покинутої жінки, автором не розвинений. Любовний сюжет першої частини легенди трансформується, збагачується автором у другій.
Сцена любовних страждань Хасинти відтворена автором у декораціях східного палацу. Її сльози, падаючи у фонтан, викликають дух мавританської принцеси Зороаїди. Сам мотив сліз досить поширений у фольклорі. Однак його зв'язок із появою привидів йому не властивий.
Мотив води, що розділяє царство живих та мертвих - фольклорний, часто використовується у казках. В. Ірвінг своєрідно його обіграє. Вода в «Легенді про розу Альгамбри» має форму не річки, не моря, як у фольклорі, а знаходиться у фонтані, образ якого належить до символіки, яку автор наділяє складним, багатозначним змістом. Фонтани - необхідний атрибут східних палаців, що створює в легенді східний колорит. З одного боку, це шлях, крізь який привид мавританської принцеси проникає у світ земний, а з іншого - замкненість природної стихії - води - у фонтані асоціюється з обмеженістю простору східних палаців. У легенді, що досліджується, це палац Альгамбра, в якому була ув’язнена мавританська принцеса, і через певний відрізок часу в ньому мешкає іспанка Хасинта. Обидві дівчини - представниці різних культур, різних релігій - знаходяться в однаковому стані: їхній простір обмежений, обидві закохані і не можуть піти за коханим.
В. Ірвінг торкається однієї з тем, що є центральними для романтичної естетики - свободи особистості. Він застосовує її до екзотичного східного матеріалу, порушує у зв’язку з нею жіночу проблему - свободу східної жінки й іспанки.
Свободи Зороаїда і Хасинта починають потребувати, відчувши кохання. Таким чином, любов романтик В. Ірвінг розглядає тільки у зв’язку зі свободою. Розкриваючи цю проблему, автор контрастно зіштовхує дві культури - іслам та християнство. Заради кохання мавританська принцеса була готова втекти з Вежі, змінити релігію, прийняти християнство, але не наважилася. Таким чином, вона залишилася всередині ісламської культурної традиції. Християнка Хасинта, на відміну від Зороаїди, вирішує боротися за свою любов.
Не маючи свободи за життя, мавританська принцеса приречена бути ув’язненою й після смерті: потрапивши під владу злих джинів, вона лишається зачарованою у Вежі Трьох Принцес. Джини - персонажі східних казок. Вони в легенді надають казковості східного колориту.
Разом із мотивом східних казок автор вводить християнський мотив скроплення водою, хрещення. Дух Зороаїди прагне волі, звільнення від влади джинів уже після смерті, і добровільно хоче прийняти християнство, оскільки воно дає більше свободи жінці в іншому світі. Таким чином, американець В. Ірвінг у підтексті легенди наголошує на перемозі європейської традиції, до якої приходить християнка.
У творі християнський мотив хрещення відтворений у романтичному дусі. Висока місія провести одне із головних християнських таїнств доручається не священику, а простій дівчині, християнці з чистою душею. Головне - те, що вона несе свободу, звільнення мусульманці, та свобода й щастя її самої залежать від представниці іншої культури.
Мавританська принцеса спонукає християнку заради кохання зламати традицію, наважитися вийти за межі палацу. Водночас привид виступає як казковий персонаж, що дарує героєві чарівну річ. Наважившись охрестити Зороаїду, Хасинта проходить казкове «випробування». Однак казкового героя і випробувача поєднує загальна проблема, вони залежать один від одного.
Роль чарівного предмета в «Легенді про розу Альгамбри» відіграє срібна лютня. На ній мавританська принцеса грала і співала, оплакуючи свою долю. Охрестившись, вона залишає лютню Хасинті.
Використання срібла, коштовного металу як ознаки, що свідчить про особливу природу речей, поширене в фольклорі. В інтерпретації В. Ірвінга образ срібної лютні сприяє відтворенню колориту казок «Тисяча й однієї ночі», в яких він зустрічається (наприклад, «Казка про юнака та рабиню»).
Музичний інструмент поєднує двох жінок. На лютні Зороаїди продовжує грати Хасинта. Для мавританської принцеси музика була засобом висловити свої почуття, своє нещасливе кохання. Залишаючи лютню іспанці, вона спонукає її використовувати музику, аби висловити своє кохання й отримати волю, поєднатися з коханим.
Таким чином, тема навернення до християнства, що є характерною для середньовічного лицарського епосу («Пісня про Роланда»), хоча й трансформована в романтичному дусі (в легенді В. Ірвінга заради кохання мусульманка добровільно змінює релігію), не акцентована автором, але відчутна у творі. В центр його уваги переходить романтична тема музики, яка примиряє, знімає релігійне протистояння, веде до інтернаціональної спільності, що надзвичайно важливо для автора.
Срібна лютня дає волю Хасинті. Виходячи за межі Альгамбри, героїня порушує свою замкненість. Вихід Хасинті дає музичний інструмент, мистецтво. Порушення замкненого простору Альгамбри відображається у двох частинах легенди шляхом використання в кожній з них мов різних жанрів. У першому випадку казкова, східна замкненість Альгамбри й Хасинти, що в ній мешкає, порушуються за допомогою використання автором мотивів середньовічної лицарської естетики. Але вони не дають героїні виходу. Свободу їй дає тільки мистецтво, вплив якого - одна із центральних тем в естетиці та філософії романтизму.
Маючи чарівну річ - срібну лютню, головна героїня відправляється на пошуки пажа. При цьому автор використовує традиційний для казкової естетики архетип дороги. Однак інтерпретує його по-своєму. На відміну від фольклорної героїні, яка активна, на шляху до коханого проходить ряд випробувань, Хасинта повністю покладається на дію срібної лютні. Казково-фольклорний архетип дороги наповняється новим змістом. У нього вплітається романтична тема музики, яка на решті перебудовує композицію твору, змінює його стиль і тип головної героїні. Хасинта, любовна героїня у першій частині легенди, у другій вже виступає як носій мистецтва.
З появою в «Легенді про розу Альгамбри» мотиву музики змінюється лірична мова, що виявляє себе, перш за все, у зміні емоційної забарвленості твору.
Романтична іронія у першій частині легенди, ставить під сумнів мотиви всіх жанрів, що використовуються, іронічне саме їхнє поєднання в межах жанру легенди.
Руіс де Аларкон далекий від ідеальних пажів середньовічного лицарського роману. Королівський сокіл позбавлений участі у полюванні. Елементи лицарської естетики трансформовано.
Хасинті, з одного боку, притаманні багато рис позитивної фольклорно-казкової героїні. З іншого, розкриваючи цей образ, автор надає йому внутрішньої психологічної глибини, яка не властива фольклорним героїням. У цьому випадку значну роль відіграє автор як внутрішній персонаж легенди. Виступаючи за розповідача, він безпосередньо звертається до читача тоді, коли назріває певний драматизм. У мить, коли спритний паж, майже впевнений у своїй перемозі, раптово втрачає дар мови перед скромною п’ятнадцятирічною дівчиною, Хасинта сама інстинктивно розуміє, що він вагається їй сказати. їй приємно бачити у своїх ніг такого шанувальника. Автор прямо звертається до читача у репліці-коментарі: «Still, where is the female bosom proof against the first whisperings of love?» Виникає внутрішній іронічний підтекст.
Як фольклорна героїня, Хасинта віддана своєму коханому, тужить за ним. І знову автор пояснює її тугу особливою атмосферою палацу Альгамбри, який є раєм для закоханих.
У результаті художня мова створює певний драматизм. Авторська Іронія профанує фольклорно-казкові та середньовічно-лицарські мотиви першої частини «Легенди про розу Альгамбри».
У другій частині іронічна провокативність загострюється, глибше проникає у твір. Перш за все, вона торкається романтичної теми впливу мистецтва.
Як відомо, в історії романтичної художньої думки вона неминуче тягнула за собою виділення образу його носія, як представника справжньої романтичної свідомості, і протиставлення його обивателям, що втілюють філістерську свідомість (найбільше розкриття подібна трактовка теми музики, як відомо, отримала у творчості Е.Т.А. Гофмана). У «Легенді про розу Альгамбри» таке розкриття цієї теми тільки накреслено. Образ Хасинти втілює романтичну свідомість лише тому, що вона чиста душею, її веде кохання. Обивательська свідомість у такому випадку втілена в образі тітки Фредегонди, яка всіляко намагається зберегти замкнений простір Хасинти, відокремити свою небогу від зовнішнього світу, людей та життя. Тому, можливо, під час зображення її дій авторська іронія густішає, з’являється незлобливий гумор. Автор називає її «драконом-охоронцем».
Накреслена в «Легенді про розу Альгамбри» й тема істинного та хибного мистецтва, яка найбільше виявляється в його носіях. Окрім Хасинти, музика якої має чарівність, у легенді з'являється придворний співак Фарінеллі. Він призначений королевою Ізабеллою «придворним лікарем», оскільки його музика «розвіювала чари» і король Філіп V забував про свої примхи. Автор іронізує над носієм хибного мистецтва, який є філістером по своїй суті, оскільки їм керує корисливість.
У другій частині легенди романтична іронія автора загострюється і переходить у сатиру. Більш за все сатиричне сконцентровано в образі короля, який «страждає на меланхолію» і є настільки далеким від усього природного, живого, що усвідомлює себе мертвим й вимагає провести необхідні поховальні церемонії. Жага почестей, філістерське марнославство абсолютизуються автором. У результаті дії короля здаються блазенськими, ляльковими. Абсурдність того, що відбувається, підкреслюється відповідною страшною атмосферою поховання. З’являється романтичний гротеск. При цьому автор обіграє образність готичних романів. Король - живий мрець.
Зображуючи короля, Вашингтон Ірвінг продовжує розкривати вічну тему життя і смерті, якої він торкався ще на початку твору. При цьому він, як і раніше, використовує мову контрастів. У легенді зіставляються образи мавританського і королівського палаців. Альгамбра - палац багато в чому казковий. Він здається мертвим, безлюдним, але в ньому мешкає красуня Хасинта, в його стінах з’являється привид, який є носієм істинного мистецтва, оскільки він володіє чарівною лютнею. Таким чином, образ мавританського палацу концентрує в собі романтичну свідомість.
У королівському палаці, який повний придворних і видимого життя, руху, знаходиться «мертвий» король. Мистецтво і його носій у ньому - хибні, мертві. Саме це є причиною того, що Фарінеллі не вдається «розсіяти чари» і повернути короля до життя. Королівський палац - осередок обивательської, філістерської свідомості. Тому живий фізично, він мертвий духовно.
Справжнє мистецтво у королівський палац приносить Хасинта. Звуки її чарівної лютні та пісня про славетне минуле Альгамбри «виліковують" короля від удаваної хвороби. Однак романтична іронія В. Ірвінга ставить під сумнів саму чарівну дію музики Хасинти, почувши яку король вирішив, що він уже на небесах. Саме виконання балади про колишню славу Альгамбри й досягнення маврів, у яке героїня вклала всю свою душу, свою любов, повертають короля до життя. Він встає з ліжка і навіть вимагає, щоб йому подали меч. Автор іронізує і над його войовничістю: його жест кумедний.
Однією з основних якостей, що проявляють філістерську сутність, за версією автора, виступає бездуховний прагматизм. Під час першої зустрічі королеву ізабеллу вражає не краса дівчини, а її походження від офіцера, що загинув у війні у славу корони. Королева обіцяє Хасинті за «вигнання злого духу з короля» чималу нагороду, покровительство й влаштоване життя. По суті, вони укладають угоду. Відбувається компрометація носія мистецтва, який погоджується застосувати його в корисних цілях. Щасливе поєднання героїні з коханим відбувається тільки після декількох переконливих слів королеви непохитному батьку Руіса де Аларкона. Таким чином, саме прагматика, а не чарівність, керує вчинками більшості героїв. Можливо, в цьому прояв особливої специфічної мови В. Ірвінга, який, на думку А. Зверева, «завжди намагався поглянути на світ очима свого співвітчизника. Навіть якщо в новелі йдеться про середньовічну Європу або про мавританську Іспанію. І спостерігаючи за розвитком подій, вникаючи в мотиви вчинків персонажів уважний читач швидко розрізняв за лицарським або східним колоритом діловитість героїв, їх вправність, свободу від забобонів, життєву сміливість».
Музика і спів допомагають героїні отримати бажану свободу, мистецтво долає обмеження, нав’язані особистості традицією. Однак іронія - в тому, що особистість, яка звільнилася, сама прагне знову нав’язати собі неволю. Хасинта один замок, один замкнений простір - Альгамбру - міняє на інше, рівноцінне - королівський палац, у якому вона залишається разом з Руісом де Аларконом. Кохання веде до нової несвободи.
Мистецтво, чарівну дію якого було поставлено під сумнів, отримує в кінці твору волю й виходить у відкритий світ. Музиці тісно у новому палаці Хасинти. Вона виривається в просторі й часі. Саме тому придворний співак Фарінеллі викрадає чарівну лютню й відвозить її до Італії. Однак у його руках вона не має своїх чарівних якостей. Хасинта як носій романтичної свідомості володіла ними. Прагматик і користолюбець, обиватель Фарінеллі отримує музичний інструмент, позбавлений чарівності. За словами автора, магічні якості лютня проявляє тільки в руках великого майстра, маестро Паганіні, струни скрипки якого зроблені зі срібла чарівної лютні. Таким чином, у фіналі «Легенди про розу Альгамбри» звучить світла радісна нота - перемога мистецтва, яке вічне. За версією автора, тільки мистецтво по-справжньому вільне.
Отже можна зробити такий висновок.
Створюючи «Легенду про розу Альгамбри» на чужому, інокультурному матеріалі, В. Ірвінг трансформував мови інших жанрів: середньовічного лицарського роману, фольклорної казки, історичного роману. Основні засади романтичної естетики, використані автором у новелі, - відтворення місцевого колориту, мова контрастів, романтична іронія. При цьому його твір являє собою художньо-мовну універсалію, де накреслено розкриття тем, важливих для романтизму в цілому. Це теми любові, свободи, мистецтва.
Л-ра: Держава та регіони. Серія : Гуманітарні науки. – 2009. – № 3-4. – С. 4-10.
Твори
Критика
