29-05-2018 Валерій Шевчук 3740

Поле пристрастей людських (Штрихи до портрета Валерія Шевчука)

Микола Рябчук

Три невеличкі книжечки Валерія Шевчука, що вийшли одна за одною в 60-х роках («Серед тижня», 1967; «Набережна, 12; Середохрестя», 1968; «Вечір святої осені», 1969), відразу ж поставили автора на одне з чільних місць у тогочасній молодій українській прозі. Це засвідчили критики й читачі, це підтвердили й численні переклади його творів у братніх республіках і за рубежем. І раптом прозаїк несподівано для багатьох замовк. Лише вряди-годи з'являлося його прізвище під літературно-критичними статтями та перекладами, але не під прозовими творами. Та ось через десять років одна за одною виходять повісті В. Шевчука «Крик півня на світанку», «Голуби під дзвіницею», «Тепла осінь», «Місячний біль», «Пух», збірка оповідань «Долина джерел», з'являються цикл фольклорно-фантастичних притч «Голос трави», романи «Дім на горі» та «На полі смиренному». Зрозуміло, що писалося це все не два-три роки — десятилітнє мовчання не було для В. Шевчука затишшям творчим, і якщо ми згадуєм тут про це, то лиш аби відзначити об'єктивну трудність у визначенні хронології Шевчукових творів; неможливо про жоден з них сказати, коли написаний, за винятком хіба що трьох названих на початку ранніх книжок. Отож ми умовно й поділимо В. Шевчука на «раннього» і «нового», хоч і «новий» В. Шевчук — явище доволі неоднорідне; з двох великих масивів складається його сьогоднішня проза — з творів про сучасність і творів на історичну тематику.

Історична проза — жанр порівняно новий для відомого нам раніше В. Шевчука і, як нам здається, для нього поки що органічніший. Що ж до творів про сьогодення, то відразу ж зазначимо: «новий» В. Шевчук тут, як правило, програє «ранньому» — більшість цих творів не досягає того драматизму, тієї гостроти у постановці важливих соціальних, морально-етичних проблем, що їх знаходимо в його теперішній, історичній прозі як і в його ранній прозі трьох перших книжок, звернених до сучасності.

Художній конфлікт у нових творах В. Шевчука переноситься всередину самих героїв, боротьба відбувається в їхніх душах — з самими собою, з власною легцодухістю, відчуженням, роздвоєністю. Важливий етичний вибір (а для Шевчукових героїв це, по-суті, віднайдення сенсу життя, його повноцінності і духовної наповненості) здійснюється персонажами не в умовах зіткнення з певною проблемою, коли сам вибір стає неухильним і доконечним, коли третьої відповіді між «так» і «ні» не дано і персонажі максимально розкриваються в так званій «пограничній» ситуації (і, слід сказати, в історичній прозі В. Шевчукові це прекрасно вдається), — де в умовах спокійного, аж банального часоплину, де вибір здійснюється через самопізнання, самоаналіз, рефлексію і де його може й узагалі не бути: все залежить від душевної снаги а чи душевних лінощів героя, В. Шевчук, певно, свідомо відмовляється від драматичної зав'язки у творах про сучасність, а отже й від стрімкого, динамічного сюжету на користь лірико-філософської оповіді, в якій пізнання героїв відбувається разом з їхнім самопізнанням, зі становленням їхньої самосвідомості і утвердженням особистості.

Цим, очевидно, й пояснюється підвищена цікавість героїв В. Шевчука до своєї генеалогії і велика кількість яскравих образів бабусь і старих тіток, які опосередковано відповідають потребі молодих героїв у самопізнанні; з цим, вочевидь, пов'язана й пильна увага автора до національної історії й культури, до архівних документів, запорошених фоліантів, пожовклих фотокарток, старих, облуплених будинків і ветхих речей, пропахлих старовиною; звідси, мабуть, і той ненастирливий, хоча просто-таки фізично відчутний відтінок «ретро», що з'явився в його творах задовго до «ретро»-моди.

В. Шевчук народився і виріс у Житомирі, і це суттєво позначилося на його творчості: хоч письменник і живе зараз у Києві, все-таки тлом для своїх творів він воліє вибирати невеликі міста, затишні околиці і взагалі обмежені, «камерні» простори, де люди одне з одним знайомі з дитинства і де життя тече розмірено і неквапно.

Його герої — люди здебільшого молоді, їм трохи більше, а іноді й менше двадцяти; проблема життєвого вибору таким чином цілком органічно пов'язується для них з проблемою самопізнання і самовизначення. У більшості своїй вони максималісти, а максималізм, як відомо, не дуже зручна і не надто гнучка життєва позиція, внаслідок чого автор, аби уникнути трагічних перипетій (хоч як цікаво було б піти хоч раз саме цим шляхом — як, скажімо, пішов письменник в історико-біографічній новелі «Постріл» з «Долини джерел» чи в окремих притчах з роману «На полі смиренному»), трохи відсторонює своїх героїв од життя, ставлячи їх у позицію стоїчно-споглядальну і змушуючи посилено, іноді навіть хворобливо рефлектувати, що дає окремим критикам і пародистам підстави для кпинів і звинувачень у замилуванні автора «закомплексованими» героями. Закиди ці, однак, надмірні. Тип несмілого, легкодухого, некомунікабельного юнака не так уже й загрожує сучасній українській прозі, тим більше, що спроби подолання власної відчуженості, слабкості робляться таким героєм вельми активно і заслуговують у прозі В. Шевчука прихильнішого ставлення.

Чого, на наш погляд, по-справжньому бракує Шевчуковим героям, так це розуміння неминучості реального життя, його неухильності і невблаганності. Точніше — надто вже безболісно приходить до них це розуміння, приходить здебільшого через абстрактні роздуми, а не конкретні події — тобто так, як воно не може бути насправді і як воно не повинне бути в художньому творі без суттєвої втрати конфліктності і драматизму. Гадаємо, що й сам В. Шевчук у кращих своїх творах це усвідомлює — згадаймо хоч би долю Семена-затворника з історичного роману «На полі смиренному» або драматичні перипетії, що їх довелось перетерпіти студентові Михайлові у ранній повісті В. Шевчука «Середохрестя».

Безсумнівно, що такі герої не тільки мають право на існування як художні образи, а й необхідні і художньо цілком перспективні — за умови, однак, що будуть вони вміщені в напружене силове поле соціальних конфліктів і драматичних подій, а не віддаватимуться поспіль лиш млявим рефлексіям і абстрактним роздумам про чудесний і неозорий світ: «Здалося йому (козопасові Івану в романі «Дім на горі». — М. Р.), що все навколо різко освітилося, сяйво те попливло до неба і все єство його почало насичуватися дивовижним яскравим спокоєм. Всі чуття його обернулись у це єдине — неслухання й теплу радість... Пізнав раптом увесь світ, засіяний тим таки світлом, повний гармонії, але сплетений у надзвичайно складний вузол. Здавалося, душа його розширюється, роблячись безмежно широкою; відчув пульс дня, що ожив тут, на цій землі, — з’єднання всього живого... — чудовий вогонь запалював усе це, напоюючи й живлячи. Побачив він, як рухається сік від коріння до стебла в траві та гіллі кущів, як п'є тепло й повітря ящірка і як травиться в золотому соку в ній зловлений комар. Відчув над собою там, угорі, величезний і безмежний простір, його душа проходила туди, розкладаючись на етер, обволікаючи далекі планети, метеорити й супутники».

Думка про єдність і взаємозалежність усього сущого, про його високу буттєву доцільність — цілком достойна високої прози, і якщо ми тут, віддаючи належне письменницькій віртуозності В. Шевчука, а заразом і його подиву гідній послідовності, висловлюємо все ж деякі застереження щодо подібних «гармонізуючих» пасажів, то робимо це лиш тому, що утвердження високих, «вічних» цінностей здійснюється прозаїком усе ж у трохи розрідженій життєвій емпіриці, драматична художня умовність не спирається на таку ж драматичну життєву конкретику, а відтак (при послабленні реальних драматичних конфліктів) і катарсисне осягання запропонованих автором буттєвих істин стас доволі проблематичним з художнього боку, бо ж здійснюється воно в романі «Дім на горі», в повістях «Крик півня на світанку» та «Голуби під дзвіницею», в багатьох сучасних оповіданнях радше на рівні авторських патетично-ліричних викладок, аніж повноцінних, подієво насичених художніх колізій.

А здебільшого тип молодих героїв В. Шевчука досить цікавий і при доскіпливішому авторському аналізі він міг би пролити світло і на явище інфантилізму серед сучасної молоді, і на цілий ряд інших соціальних, морально-етичних, буттєвих проблем: «Все було правильно і врівноважено, мене любили й опікували, за принесеного додому «кола» мати готова була нашкварити моє святе місце найлютішою дрібнолистою кропивою, але в житті існує щось більше від цього «кола» і залежної від нього кропиви. Вони мали минуле, мали своє життя, — при батьковому розумі в них не могло не бути ідеї. Але все те було там, за межами шкаралупи, і я вже знав, що за два роки закінчу школу, а потім майну у світ, бо доведеться все добувати самотужки. Доведеться самотужки миритися з власною посередністю» («Довгий день без перерви»).

«Ні, Шевчукові герої аж ніяк не скніють на узбіччі життя (їхня душевна організація і внутрішні духовні процеси для цього надто багаті), але перебувають вони все-таки мовби перед життям — у нерішучості і болісних спробах збагнути себе, світ, свої можливості та своє місце в навколишньому часоплині. Те, що для більшості з нас зрозуміле, хоч і не завжди здійсненне, для Шевчукових героїв передусім незрозуміле: їм замало почувати «ностальгію за справжнім», їм не досить знати цілий ряд справжніх моральних якостей — вони в душі романтики й неодмінно хочуть виділити щось найсправжніше, найголовніше. Як максималісти, вони ладні поставити все своє життя на щось одне, але й, природно, бояться помилитись, а тому, може, так ретельно все зважують, готуючись. Цікаво, що до істини вони намагаються наблизитися не по ходу самого життя, не в русі, а, сказати б, «статично» (істина для них завжди в однині, з відтінком ідеальності й недосяжності, а відтак трохи умовна, абстрактна, «розмита»), їхнім методом є спостереження й роздуми, скрупульозні «археологічні розкопки» (вислів одного з Шевчукових героїв — Стаха Каліцького) і лабораторні дослідження найтонших зрізів душі в оманливо зверглому повсякденні.

Навряд чи цих персонажів можна назвати антигероями, та й ярлик міщанина їм теж не пасує, — це такі собі люди, звичайні і нічим не видатні, і, майбуть, найбільша трудність, яку доводиться долати авторові, полягає у розкритті поезії буднів — поезії скромної і непомітної, а водночас чистої і глибокої. Найкраще — без надмірної солодкавості — це вдається В. Шевчукові тоді, коли його герої все ж не миряться з власною посередністю, не тільки бачать, сприймають гармонію світу, а й болісно відчувають брак цієї гармонії і прагнуть активно віднайти в ній своє місце, відновити порушену рівновагу.

«Добро і зло, сила і кволість — одного більше, іншого менше, — все це поєднується в людині. Найбільша красуня в певний момент може стати потворною чи й звичайною, а негарна жінка освітлюється чаром, від якого спиняються перехожі. Дурень може мудрим стати, а мудрий дурнем. Людина, наче хвилі, мінлива й неоднакова, як, зрештою, весь світ, що нуртує навколо. Усе має свою протилежність, і протилежності ці взаємодіють...» У цих словах Сергієвого батька («Крик півня на світанку») досить виразно прочитується авторська концепція: не випадково ж подібні думки, тільки, звісна річ, в іншій формі виповідає й інший «ліричний герой» В. Шевчука — Семен-затворник у романі «На полі смиренному». Походять вони почасти від давньої книжної мудрості, не байдужої книголюбові Віктору, Сергієвому батькові і тим більше Семенові-затворнику, ані, зрештою, й самому В. Шевчуку. Найбільше ці думки походять від народної діалектики — від фольклорних метаморфоз Іванка-дурника та Царівни-жаби, від глибокого народного кореня, зв'язок з яким завжди був для В. Шевчука однією з найголовніших умов духовної повноцінності сучасного громадянина, а пильна увага, яку приділяє сьогоднішня критика фольклоризму сучасної літератури, не повинна обминати й письменників «міських». «У кожнім разі фольклорний характер поетики В. Шевчука виявляється досить виразно — чи то в блискучому розгортанні поетичних метафор у реальному плані, чи то в цікавих міфологемах «дому», «дороги», «повернення блудного сина» тощо, чи в загостреному відчутті причетності до природи, часу, всесвіту, притаманному багатьом Шевчуковим героям. Фольклорна етика й зокрема пошана до праці й робочої людини споконвіку властива народному світоглядові, своєрідно виявляється в мотиві спадкоємності — одному з найважливіших в усій творчості В. Шевчука. Саме на цьому терені й відбувається становлення самосвідомості багатьох його героїв. «Хата ця чужа й рідна мені водночас, — каже першокурсник Сергій про бабусине помешкання («Крик півня на світанку»). — У ній інше життя, інші думки й клопоти, але це й моє життя, хоч і простягнуте в минуле». А тому, скажімо, Сергієве звернення до скульптури, до глини, каменю — не випадкова забаганка («Недаремно ж я онук каменяра», — каже він з гордістю); це звернення з психологічного боку вмотивоване — через нього хлопець прагне перебороти власну інертність і кволість: «Для того заняття потрібна сила. Сталеві м’язи і міцний характер... В мені ... немає ні того, ні іншого...» Однак характер у Сергія, як бачимо, є, як і в усіх молодих Шевчукових героїв, — ще не змужнівших, відкритих до розвитку, вдосконаленя: «У мені й справді немає ще великої сили: вона має прийти. Адже ношу я в собі не тільки те, що передали мені діди, баби, мати моя й батько, але й усе прадідівське й прабабівське. Їх, предків моїх, все більшає і більшає в глибину...» Це найважливіший момент у повісті — герой не просто відчуває свою причетність до минулого, а й інтуїтивно вловлює соціальний характер цієї причетності — спорідненість із багатьма поколіннями простих трудівників. Увага В. Шевчука до особистої «історії» своїх героїв, як і специфічна, майже фізично відчутна «шевчуківська» атмосфера кожного його твору з відзначуваним уже відтінком «ретро», — не випадковість і не данина моді, а передусім розуміння діалектичної єдності і взаємозумовленості Пам'яті індивідуальної і загальнонародної, суто особистої і соціально забарвленої. «Вона любить мене, — каже Сергій про свою бабусю, — і їй приємно згадувати разом зі мною минуле. Однак між нами є глибша спільність. Наше з'єднання з нею — це і є звук зубила, який почувся нам у вечорі», — звук зубила, який нагадує Сергієві про його діда-каменяра, а десь у підтексті нагадує й про обов'язок бути впертим і наполегливим, душевно й фізично міцним — бути гідним своїх предків, як і своїх сучасників.

І розуміння, що «досягти цієї гармонії можна» — гармонії не лише мистецької, а й життєвої, — дає змогу Сергієві крізь біль і розпач тимчасової поразки побачити свою Перемогу: «Я звівся з землі, відчувши в душі упертість і прояснення. Вже розумів: роздвоєність, яка жила в мені, руйнівна. Треба позбутися її якнайшвидше навіть ціною втрати вже досягнутого».

За всієї несхожості та й нерівноцінності «ранньої», «сучасної» та «історичної» прози у В. Шевчука є все ж досить чітко окреслене коло проблем, тем, ідей, образів, у яких і якими виражає він свою мистецьку, а відтак і життєву концепцію, — не випадково ж переважний тип головного героя у нього однаковий і в сучасній прозі, і в історичній: Семен-затворник, скажімо, у своїй найсокровеннішій суті мало чим відрізняється від козопаса Івана чи Хлопця з «Дому на горі», а буттєві проблеми, якими терзаються герої Шевчукових історичних притч, загалом близькі до проблем, які розв'язують його молоді герої у творах про сучасність — Котко («Вечір святої осені»), Михайло («Середохрестя»), Стах Каліцький («Відлунок»), Сергій («Крик півня на світанку»), Орест («Голуби під дзвіницею»), оповідач («Довгий день без перерви») і багато інших. Різниться «сучасна» й «історична» Шевчукова проза лиш мірою включеності героїв у соціально-історичний контекст, взаємодією їх із соціально-історичними обставинами, мірою конфліктності і драматизму. І якщо, скажімо, вистражданість і буттєву правдивість свого «синаксиру» Семен-затворник доводить самим своїм життям, доводить дією чи, власне, взаємодією із середовищем, то у вистражданість писань козопаса Івана («Дім на горі») ми можемо вірити лише на підставі авторських ліричних сентенцій і міркувань самого героя, позиція ж його жодною мірою не взаємодіє з позиціями інших людей, з обставинами, — хоч пише свій твір Іван від 1911 до 1946 року (для порівняння згадаймо спробу описати своє життя одним із героїв Чінгіза Айтматова у «Буранному полустанку» — там його заняття виявилося надто далеким од безхмарної буколічної ідилії, яку нам змальовує В. Шевчук).

Саме в історичній прозі (та ще почасти у «ранній») всі константи Шевчукової творчості реалізуються художньо повноцінно і переконливо. Але їх ми знайдемо практично в усій творчості В. Шевчука — вони або утверджені через художню дію, конфлікт, характер, або принаймні заявлені через авторські коментарі чи міркування самих героїв: «Було б дуже сумно в цьому світі, коли б у ньому не можна було б чогось змінити. Але ще сумніше в ньому було б, коли б не було у ньому нічого незмінного», — каже в романі «Дім на горі» Хлопцева бабуся. І далі: «Повтори тішать нас ще й тому, що це дає нам силу забути про тлінну дочасність існування». У нечисленних, але незмінно цікавих публіцистичних виступах В. Шевчук обстоює своє кредо не менш чітко й послідовно, ніж у художній прозі: «Не дивно, що сучасна людина, живучи шумливою та багатовимірною сучасністю, маючи свої дні безмежно заповнені працею, живими пристрастями, сприйманням сучасної культури, вряди-годи відчуває потребу зупинитись, аби уздріти дивовижно гарно окреслене тисячолітнє дерево. Вона дивиться, як гармонійно й вигадливо розкидає те дереве своє гілля, і відчуває раптом себе не лозинкою на найвищій гілці, а коренем, відчуває нагальну потребу погнати сік своєї життєдайної сили таки по цьому тисячолітньому стовбуру, а коли так, пізнає, що вона не комаха-одноденка на цій землі; що відчуває не тільки кровну спорідненість з усім нині існуючим, але і з тими, котрі відійшли у небуття; що вона, зрештою, таки корінь тих, хто відійшов, носій їхнього добра. І вона, істота розумна у цьому світі, відчуває відповідальність не тільки перед собою теперішнім, а й перед своїми генами, які були чи будуть», як пише В. Шевчук у статті «Вогонь для натхнення» («Літ. Україна», 1982, 5 серп.).

На цьому терені, власне, й розгортаються «археологічні» пошуки Шевчукових героїв, які нерідко містять у собі більше пориву, ніж смислу, більше «потягу, ніж глузду», — каже автор вустами одного із своїх героїв, Стаха Каліцького, а проте є в цих словах і певна частка іронії, бо ж усією своєю творчістю В. Шевчук доводить і дещо цілком протилежне, а саме: наявність ще не усвідомленого глузду в самому «потязі», глузду глибокого й сокровенного, підготовленого всім ходом внутрішнього розвитку персонажа, — протилежного до «здорового глузду» обивателів типу Варського з повісті «Середохрестя» чи казенного глузду демагогів і обскурантів на кшталт монастирського літописця Полікарпа, який під час своєрідного «обшуку» повчав Семена-затворника: «Святою правдою може вважатися те, що служить славі нашого монастиря... Коли ж заради неслави воно пишеться, то лихі вигадки це й наклеп».

Порив і справді переважає над здоровим глуздом — чи йдеться про Сергієве рішення випробувати сили в дідовому ремеслі («Крик півня на світанку»), чи про раптовий інтерес хлопця-старшокласника до особи А. Свидницького («Довгий день без перерви»), чи про втечу з дому Хлопця, Івана, Джима («Дім на горі», «Барви осіннього саду», «Хміль»), чи навіть про поїздку Халимончука в Житомир і про його зустріч з колишньою дружиною («Спалах»). Але порив цей скрізь пов'язаний з напруженими моральними пошуками героїв, з їх намаганням віднайти сенс життя, духовну повноцінність і глибину.

«Я хочу мати свободу, — каже «важкий» підліток Джим своєму меншому братові, завзято при тому боксуючи в коморі підвішену до стелі шинку. — Хочу жити самостійним життям. Хочу змінити своє ім'я, хочу не відчувати себе ні від кого залежним. Ти ще цього не тямиш, ти — пацан. Коли тебе схопить за душу, поскавучиш. А схопить! Бо чим далі, тим більше у нас клепок. Тоді ми починаємо шукати, що хочемо...» Неприйняття власної посередності і прагнення утвердити себе як особистість саме й зумовлюють той порив, який «суперечить» глуздові, а проте є насправді важливим моральним вибором, здійснюваним у ситуації буденній і зовсім не героїчній.

На рівні художніх символів «порив» і «смисл» мають в усій прозі В. Шевчука цікаві ідейно-образні відповідники у вигляді міфологем «дому» й «дороги» (звідси, до речі, й постійний мотив притчі про «блудного сина» в усій прозі В. Шевчука). Найчіткіше взаємодію цих образів можна простежити в оповіданні «Дорога», що ним, певно, не випадково починається цикл філософських притч «Голос трави», поданих автором як своєрідний додаток до роману «Дім на горі».

«Наприкінці літа 1918 року в маєтку Гудищі сталася неймовірна подія. Повісився господар маєтку пан Юрій, не сказавши нікому жодного слова й не полишивши заповіту. Найнезрозуміліше було те, що у вчинкові пана Юрія не було глузду».

А що пан перед тим дуже був захопився астрологією і навіть завів собі у маєтку астролога, додає автор, то вдова покійного вирішила, що саме астролог і став призвідцем нещастя, через що й прогнала бідолаху з маєтку.

Паралельно цьому квазіісторичному сюжетові розвивається ще й сюжет химерний, умовно-притчевий: у лановому будинку живе, виявляється, домовик, який постійно увиться на дорогу: вона вабить його, домовикові кортить пуститися в мандри, але обов'язок змушує його пильнуватй дім.., Гірка іронія цієї притчі, зміст якої, звісно, нелегко витлумачити двома словами — то вона неоднозначна, як і кожна подібна притча, — полягає, на нашу думку, в тому, що і домовий, і астролог прагнуть неможливого, причому те, що неможливе для одного (але бажане і навіть омріяне), для іншого є... гіркою і невідворотною долею, своєрідним прокляттям: домовик, прикутий до домівки, хоче мандрувати, а астролог, приречений на вічну безпритульність, відчайдушно хоче прихилити десь голову, знайти хоч на старість спочинок од нескінченних доріг.

Можна навіть припустити, що астролог і домовик — це лиш полярні вияви суперечливих і несумісних прагнень душі пана Юрія, які, власне, й призвели його до катастрофи: астролог («небесне» начало) жадає спочити від «романтичних» поневірянь у побутовому затишку; («земне» чи, радше, «підземне» начало) прагне вирватися з побутових тенет у романтичні мандри. Одному роковано без кінця брести ненависного дорогою з мрією про домівку, другому — сидіти в нелюбій домівці, з тугою позираючи на звабливу дорогу.

«Дорогая — як міфологема життя, символ життєвої мандрівки — здобуває свій сенс завдяки тому, що в одному її кінці стоїть «домівка», як символ найголовніших духовних надбань, перейнятих особою від роду й соціуму. І навпаки — суть «домівки» в тому, що вона є початком (та й кінцем) дороги, місцем, куди можна повернутися, принаймні подумки, перепочити, звідки вирушають.

Чи не тому мало не в кожному оповіданні В. Шевчук з дивовижною ретельністю виписує вулички і проспекти, стежки й лісові дороги, по яких ідуть або на які дивляться його герої; так само докладно він зображує оселі своїх героїв — настільки докладно, що відчуваєш: це не просто дороги, не просто оселі, це щось більше й значиміше.

Згадаймо, як вабить і водночас лякає малого Сашка підземний лабіринт («Набережна, 12»), як боязко, але й захоплено мандрує підземними норами, промитими водою, Хлопець («Дім на горі»), як тягне до себе відлюдника Котка міський танцмайданчик і водночас відштовхує своєю гамірною суєтою («Вечір святої осені»), як рвуться на вулицю («в світ», «на світові дороги») герої багатьох інших оповідань В. Шевчука і як неухильно вони повертаються до домівки — бодай подумки.

Про це йдеться, зрештою, і в повісті «Тепла осінь» — одному з кращих творів В. Шевчука про сучасність чи, власне, про повоєнні роки. Виписаний напрочуд тонко, проникливо й тепло, попри зовнішню стриманість пастельної оповіді, твір цей насичений глибоким асоціативним підтекстом — він, зрештою, і нехитрий: життя чотирьох людей, обпалених недавньою війною і об'єднаних спільною оселею та спільною дорогою-долею, — вкажу тільки на дуже характерний для прози В. Шевчука принцип поведінки героїв, оскільки тут він сформульований особливо чітко: «Знаєш, про що я думаю, — каже дружині свого полеглого друга колишній фронтовик, а тепер інвалід Георгій. — Мужність у цьому світі теж буває неоднозначна. Одну треба здобувати, щоб жити активно, а друга — знаходити рівновагу, коли перше неможливо».

Як не згадати тут Сергієвих слів про те, що у нього «й справді немає ще великої сили» («Крик півня на світанку»), чи віщих, «господніх» слів, звернених до Ісакія: «...не маєш сили до великого і справжнього життя» («На полі смиренному»), — але є, до речі, в тому ж романі і розуміння такої долі як «найубогішої»: «дивитися на світ і пересівати все... через серце й душу свої», «не учасником життя» бути, а тільки «спостерігачем».

Може, тому ми так часто стаємо свідками, як душевно тонкі і вразливі, невпевнені й нерішучі, не надто пристосовані до реального життя герої В. Шевчука, не приймаючи «долі найубогішої» — не мирячись із «власною посередністю», відчайдушно кидаються у життєвий вир, мов люди, що не вміють плавати: в душі кожного з них непримиренно співіснують «домовик» і «астролог», беручи гору по черзі.

Вони не стають, звісно, першокласними плавцями, а проте повертаються, навчившись принаймні плавати, і найбільша їхня перемога — це подолання власної легкодухості («хлепавості», як каже один з героїв новели «Полювання») і здобування важливих, а нерідко й по-справжньому мудрих уроків життєвої взаємозалежності і взаємопов'язаності: «Три листки за вікном все ще палали, наче жовті свічки, хоч сутінок погустішав; три дерева побачив я там, далі, куди збирався подивитися, три дерева на кінці дороги в кожного, адже життя постійно пульсує в трійній іпостасі. Минуле, теперішнє і майбутнє є в ньому, і це як три начала в одному сонці: світло, тепло і колір» («Навіщо я про це згадую?»).

Пізнання життєвої діалектики, власне, і є для загалом пересічних Шевчукових героїв осяганням гармонії життя, брак якої, невловимість чи недосяжність її вони всі тонко відчувають і по-максималістськи болісно переживають. Тиша, пастельність осінніх барв і маєстатичність небес у більшості творів прозаїка виразно контрастують з душевним станом героїв, позначеним незбагненним сум'яттям, збентеженістю, ностальгією і загадковим поривом до чогось гарного і невловимого, до гармонії і природної вмиротвореності; вся проза В. Шевчука — це, по-суті, єдиний цілісний порив за межі можливого й усвідомлюваного, бентежне осягання цілісності життя і сенсу в кожній найменшій подробиці.

Може, тому так скидається на урочистий ритуал щоденне повернення молодого бетонника («Долина джерел») з роботи додому — по звичній і такій незвичайній дорозі? Може, тому так старанно будує свій власний дім молоде подружжя в новелі «Стіни» («Ранок», 1981, № 9), мовби здійснюючи якийсь священний чин?

Своєрідним ритуалом, урочистим «священнодійством» стає і «перша безсонна ніч» для хлопчика з однойменного оповідання, і розлущування горіхів з незнайомим юнаком для дівчини з новели «Всі горіхи, що лущаться», і купування бубликів у крамниці в біографічному оповіданні про Шевченка «Чарівник», і прогулянка над річкою в оповіданнях «Через греблю» та «Казка про Великого Слона», й інтимні вечері для Віктора й Мирослави в «Крикові півня на світанку», і багато інших цілком буденних і водночас безцінних у своїй неповторності подій, що ними така багата Шевчукова проза.

Кожна побутова реалія, кожна подія в цій прозі набуває буттєвої ваги і значимості, в кожній хвилині відкривається «минуле, теперішнє і майбутнє» — наче оті «три дерева на кінці дороги» у згадуваному вже оповіданні. Подібна «сакралізація» побуту має, звісно, й зворотний бік — бо ж коли в оповіданні все «найголовніше», може виявитись, що найголовнішого якраз і немає, — сюжетна аморфність стає наслідком такого роду «міфологізуючих» перевитрат.

«Побут — це велике випробування. Не слід говорити про нього зневажливо, як про нікчемний бік людського життя, не гідний літератури. Адже побут — це звичайне життя, випробування життям, де виявляється й перевіряється нова, сьогоднішня мораль. Взаємини людей — теж побут. Ми перебуваємо в заплутаній і складній структурі побуту, на перетині багатьох зв'язків, поглядів, дружб, знайомств, неприязней, психологій, ідеологій. Кожна людина, що живе у великому місті, відчуває на собі щодня, щомиті невідступні магнітні струми цієї структури, які подеколи роздирають її на шматки. Треба постійно робити вибір, на щось зважуватися, щось долати, чимось жертвувати... Побут — війна, яка не відає перемир'я», — писав відомий російський письменник Ю. Трифонов. Ця розлога цитата напрочуд суголосна думкам Шевчукових героїв про «щоденну війну з буднем», у якій вони завжди «здобуватимуть своє світло», — і, як додає його герой Віктор («Крик півня на світанку»), — хай ніколи не виточиться воно з їхніх грудей і не залишить їх перед лицем світу тьмавими і холодними».

І все-таки побут у В. Шевчука за всієї його матеріальної, «фактурної» густини конфліктно вельми розріджений (що особливо помітно при зіставленні його зі щільними «структурами» хоч би того ж таки Ю. Трифонова); герої «нової» прози В. Шевчука живуть здебільшого мовби у якомусь безповітряному просторі, кожен сам по собі, і ті значні й цікаві ідеї та висновки, до яких вони доходять унаслідок роздумів, рефлексій, переживань, з художнього боку лишаються все ж не надто переконливими, слабуючи на загальниковість, умоглядність, абстрактність. Простіше кажучи, ці ідеї не вистроддані самим життям персонажів, не апробовані діями, що помітно, зрештою, й при зіставлвнні творів В. Шевчука про сучасність з його ж таки творами на історичну тематику, де кожна істина коштує героям надзвичайно дорого, і хоч загальнотеоретичних роздумів і суперечок не бракує й тут, вирішальними завжди виявляються вчинки героїв — нерідко болісні: чи згадаємо тут оповідання «Постріл», «Диявол, якого нема», «Швець», «Чорна кума», чи окремі розділи-притчі роману «На полі смиренному» — твори по-справжньому рідкісні, приналежні до кращих здобутків не дише української, а й усієї сучасної прози.

Ось, скажімо, терзається своїми по-земному (в тому числі й соціально) обмеженими творчими можливостями поет Метлин-ський («Постріл»), — небесне натхнення живе у його душі, та нема йому рівноцінного виходу, реалізації. Максималізм, характерний для Шевчукових героїв, доведено тут до крайньої межі, а відтак і трагічна розв'язка стає неминучою: те саме душевне роздвоєння,, що терзало «астролога» й «домовика», призводить поета Метлинського до самогубства.

Не менш трагічно складається й доля монастирського художника Григорія («Диявол, якого нема»): суперечність між високим, «буттєвим» людським призначенням і нікчемним побутом людців, що його оточують, болісно ятрять його неспокійну, не скуту монастирською схоластикою душу. Розмовляючи з Іваном Вишенським, він відчуває лише півправди у пристрасних інвективах знаменитого полеміста і, може, тому заперечує: «Як на мене, диявол живе на землі. Є тільки ми. Ми і наші пристрасті. Є натура наша — сила і слабкість наша. Рай і пекло —теж наша душа». Рішення, яке приймає Григорій, страшне й водночас закономірне: замурувати себе в келії, стати затворником — та не для бога, а для відтворення «раю і пекла в собі самому» на фресках, для віднайдення тієї самої «неоднозначної мужності» і вивершення міцної оселі невпокореного Духу в кінці нелегкої життєвої дороги.

І подібно до Григорія, тікає від світу Семен-затворник («На полі смиренному»), бо «нелегко бути в ньому навіть просто чесною людиною», замало в нього сил для «великого і справжнього життя»: «Надто боліли мені болі світові і надто переймався я ними», — каже Семен-затворник. Та тільки кожну оповідь з монастирського побуту, кожну притчу, записану ним у затворі, він переживає і як особисту, і як універсальну. буттєву драму — і це невблаганно підштовхує його до повернення в світ: «Хто зна, може, все-таки варто взяти палицю в руки і піти трохи побачити неба, що лежить над тими дорогами...» Але ж скільки болю, скільки душевних страждань криється за цим рішенням, — адже кржен епізод монастирського життя, описаний Семеном-затворником, кожна притча, свідком або й учасником якої він був, переживаються ним не лише як універсальні буттєві драми, а й як драми особисті — в прямому значенні того слова. І ця єдність умовно-символічного і конкретно-індивідуального, єдність ідейно-образного і сюжетно-подієвого ряду вражає в історичній прозі В. Шевчука чи не найдужче.

Безперечно, сам по собі історичний матеріал дає прозаїкові значно ширші можливості для виходу на трагічні зрізи буття — ті зрізи, на яких тільки й можлива по-справжньому значна й значуща проза, яскраві характери і драматичні колізії. До того ж сам історичний, фольклорний, апокрифічний матеріал прозаїк прекрасно опанував, що, мабуть, і закономірно для одного з наших кращих на сьогодні знавців українського середньовіччя, збирача й дослідника архівних матеріалів, упорядника й перекладача кількох книг стародавньої української поезії. І все-таки досвід трьох ранніх прозових книжок В. Шевчука, присвячених сучасності, як і творчий досвід багатьох провідних письменників, дає підстави, сподіватися від В. Шевчука і в «сучасних» творах такої ж колізійної і характеротворчої глибини, драматизму, гостроти конфліктних зіткнень. Тільки на цьому шляху, гадаю, талановитий прозаїк (і не він один) зможе уникнути досить помітних самоповторів і певною мірою одноманітного, заколисуючого ритму в описах згармонізованих (але ж і діалектично непримиренних, взаємодіючих, боліснихі) суперечностей.

Л-ра: УМЛШ. – 1984. – № 6. – С. 27-33.

Біографія

Твори

Критика