(1681-1736)
Поетика Феофана Прокоповича фокусує в собі винятково цікаві та складні явища української літературної історії, від розуміння і трактування яких залежить картина еволюції національного письменства, зокрема в його «дореалістичній стадії», що закінчується, мабуть, Григорієм Сковородою і починається — вже як реалістична — творчістю Івана Котляревського.
Ретельне прочитання Поетики Ф. Прокоповича буквально провокує на означення її «макроскопії» як класицистичного етичного реалізму. Хай він і стихійний, хай і шкільний, хай почасти й дидактично-схоластичний, однак естетика й особливо етика його цілковито осмислена й цілеспрямована, обумовлену своїм контекстом — історичним, соціальним, мистецьким, підперта європейським і «місцевим» досвідом літературного творення.
Належить підкреслити, що «технічні» правила поетичної творчості, за Ф. Прокоповичем, безліч разів нівелюються міркуваннями про роль таланту, вроджених здібностей до мистецтва слова з почуттям міри, тактовності, смаку, зокрема, й особливо у сфері витонченого, доречного, пристойного, красивого.
Твори
Критика
