Феофан Прокопович як викладач богословських дисциплін
С. О. Шкіль
Викладаючи богословську систему, Феофан Прокопович встиг за чотири роки (1712-1716) написати сім трактатів: 1) вступ про завдання богослов'я та про Святе Письмо; 2) про Бога та його властивості; 3) про Трійцю; 4) про зіходження Святого Духа; 5) про творення та проведення; 6) про стан людини до гріхопадіння; 7) про стан людини після гріхопадіння. До них приєднався невеликий трактат «Про виправдання», написаний Феофаном на прохання його друга Якова Марковича.
Курс богослов’я відкривається у Феофана вступом, в якому наведено визначення викладеного предмета і зазначено логічний порядок, якого треба дотримуватися при вивченні богослов’я. Потім розглянуті і розв’язані різні питання стосовно засадової підстави богослов’я - Святого Письма. Феофан дуже докладно говорить про вищу авторитетність, необхідність і непогрішимість писання і спростовує всілякі заперечення щодо цього. Відтак Феофан переходить до іншого важливого питання - про зрозумілість Святого Письма та про правильне тлумачення його. Тут він особливо гостро висловлюється проти схоластичних алегорій та двозначностей, на які багаті були богословські праці і переважно проповіді західних та наших письменників, вихованих на католицьких авторитетах. Феофан визнає передусім буквальне розуміння Святого Письма.
Після цього вступу, в якому викладені засади богословської науки, подальший курс розташований за такою схемою. Про Бога можна міркувати або стосовно притаманних Йому внутрішніх властивостей, або стосовно зовнішніх проявів його діяльності. У першому випадку ми говоритимемо про буття Боже, Його сутність та властивості, про іпостасі святої Трійці, їхнє значення та взаємні відносини, у другому - про діяльність Божества та її різновиди - творіння та провидіння.
Критичне ставлення до науки та релігії і заперечення авторитетності таких стовпів схоластики, як Фома Аквінський, Йоан Дуне Скот тощо, зблизили Феофана з протестантськими богословами, творами яких він (особливо у полеміці проти католицьких вчених) користувався у своєму курсі. Так, зокрема, він часто посилається на Квенштедта, Пффайфера, Гергарда тощо. Останньому він слідував і в самому розташуванні відділів свого курсу.
Таким чином, створюється систематичне ціле, між окремими частинами якого існує тісний логічний зв’язок. Наприкінці кожного трактату, за зразком протестантських догматик, розташовано особливий розділ - usus doctrinae praeœdentis, тобто міркування про практичне застосування релігійних догматів до царини моральнісної. Це було знову рішучим нововведенням, оскільки схоластичне богослов’я - католицьке і православне - не знало таких застосувань.
За складом свого розуму Феофан не був філософом-теоретиком і не міг залишатися «кабінетним ученим», він був створений для практичної діяльності в дусі тих суспільно-перетворювальних ідей, які рано склалися в його розумі у певне світоспоглядання. Викладувані ним курси богослов’я є яскравим прикладом утілення світоглядних ідей Феофана Прокоповича в його практичній діяльності як викладача-проповідника.
Л-ра: Вісник КНУ. Філософія. Політологія. – 2003. – Вип. 49-51. – С. 107-108.
Твори
Критика
