Євген Пашковський. Безодня
(Уривок)
1
Станція з без’язиким дзвоном на крайньому біля діжурки стовпі, з каштановими тінями на хлібних ящиках за кіоском, нагадувала склеп, і марево понад коліями гасло від легкокрилого летива душ, що слідом за електричкою наздоганяли блудних своїх володарів; шершень пийнув соку під пругом коси, перелетів на квітник, доки молодий, голий до пояса залізничник дістав з-за халяви мантачку, вигострив лезо і заходивсь обсікати гінку парость на кущаках; Андрій завів руки за спину лавиці і уявив приятелів, з якими уграв по заробітках декілька літ: циганкуватий Сава куйовдить кучері перед дзеркалом, його інтернатський друг Сергій, вовкулакуватий опецьок, хустиною витирає піт на переніссі, а щелепастий ждановський аліментник Конопляний на підвіконні пише до супряжниці листа з настановою для дітлахів, коридорна гупає шваброю об плінтуси, і крізь лимонні штори готелю сонце надсвічує пивні пляшки на тумбочці в подряпинах корків; вчора Андрієві наснилось: під ртутною миготнею зиговиць забрідає до чорноводдя, мертвіє від дрижаків і від грімкого голосу, "твій брат гине за твою лютість", і отепер складений удвоє квиток випинав нагрудну кишеню сорочки, лихе передчуття вибілювало спогади від сорому: передзим’ям квартирували в підвалі навпроти дівочого гуртожитку, господар, на ймення Папуля, мізерний у хаковому береті пияк, за склянку вина приймав на нічліг і скиглив на кухні, що жінка барменшою на недоливі вік латалась, мене від роботи берегла, а після указу знюхалася з м’ясником, розміняла квартиру, викинула мої манатки сюди, старість під боком і пенсія не обнадьожує! запійний Папуля часом вимагав грошей, і однораз Сергій, за власним прозвиськом Сєрий, намотав на кулак вишневу краватку, підтягнув бідаку до лампочки: нівжелі ти, змій невдячний, вичіпивши оцю гаврилку, слинитимеш отуто? — ну да, повісь, як хоч, повісь, нехай моя на похорон розбазариться — нівжелі порожніх пляшок мало, признайся, упир? — ну да, вішай, все одно відкозакував своє — бракувало сісти за твою милість, — фіранки за морознечі прикипали до окрижанілих шиб, під каблуками потріскувало розсипане вугілля і незвітрена сморідь матраців по закутках перебивалась запахом берести в тільки-но розпаленій грубі; апельсиновою цнотою підкликали вікна гуртожитку, куди учащав до мовчазної, розгубленої поштарки Олени, котра в кімнаті з надувними іграшками вчилася в’язати шарф, сумна недоторканість мерехтіла на кінцях сталевих шпиць, тоді запитав: для нареченого? "облиш, бродяго, фу, як звіром несе"; того вечора, вкотре покидаючи світоносну височину, зрозумів, що мірою життя є міра любові, без якої тебе цурається світ;
влітку зводили пам’ятник вершника на сільському майдані, і бородатий, з похмілля метушливий скульптор обтирав на долонях вапно об брезентовий хвартух, погейкував на підсобників: брацє, побільш цементу у розчин, не шкодуйтеся, брацє, бо кінь відкине копита ще до авансу! село є село, розмістили на розкладачках у кабінеті географії, Сава жбурляв гризаками груш по обстріпаній карті, Сєрий для забавки розкручував глобуса між колін, полою куртки обтирав завжди спітніле перенісся, котре виліковував лишень мордобій, дощило, і заневолений свободою гурт вишевкувався до клубу, скульптор у військовій сорочці теревенив на ґанку: да, брацє, допиваємо вазу і хто ще збігає, я плачу! сільські парубки шанобливо прикладалися до кришталевої посудини з бурячихою, з двома пелюстками троянд на вінцях, і, коли мовкла радіола, по залі спалахував дівочий сміх вкупі з вицоком дощу й доміно; якоїсь весни на Кавказі Сергій наплів адміністраторці, буцім мають відкривати кооператив, загалом він любитель погомоніти зі старими, отож, злігши ліктями на поліровану стойку, читав уголос: масажний кабінет, нівжелі на ремонті, масаж обличчя потрібен під заріз, а Сава як реготне: начистять нюхало, п’ять карбованців на кишені; однак Сергій утішив компанію: терендіти — не каміння вергати, найдьом бабки; і справді, того вечора, тічкуючись по ресторані, запросив до танцю білооку дорідну киянку з санаторію, Андрій від служби пам’ятав декілька осетинських слів, і їх пригостили кукурудзяною горілкою, киянка гугнявила про можливі наслідки чорнобильської аварії для чоловіків, Сава під’юджував анекдотами про куму, тоді запросив до номеру на чай, свиснув кетяг винограду на чийомусь столі, осетини проводжали дружніми вигуками, при виході тупцяв зсутулений від нетерплячки чечен, і Сєрий, з усього роблячи гроші, схилив голову, уважно вислухав добродія, що на вихідні втік від дружини, від замурзаних дітей, від злямченої вовни на паркані, "злусай, уступі яйо, атблаґадарю, как порадошний"; пітна теніска пекла Андрієві під пахвами, мрячіло, вокзал за площею віяв трухлявістю шпал, незвітреною, як байдужість, гарячою ґумою шин таксі, відвільглою сажею на димарі з викришеною цеглиною, димком манґалу під клейончатим накриттям, зненацька в розщелину влетіла гроза, сиве полум’я градин затріскотіло по черепиці, палахнуло озоновою свіжістю грому над каламутним потоком, що провалювався в стічні решітки, крайнебо стьмяніло бузковим туманцем на завтрашню спеку, і жалість до себе зникла під капіж дощин по жолобках уцілілого листя; чечен радісно підбочився в готелі, каже: за гульки рідня заклює, хату зіпнули, розстаралися на обстановку, тесть завгар, теща головлікар, після мандрів аналізи здам, сім’я сім’єю; шарпнувся до буфету за шампанським, жіночка прала з порошком простирадла, Сава, обстригаючи нігті лезом для гоління, слухав: від нареченого курсанта втекла, безшлюбну подорож влаштувала, встигну в частині йому набриднути, думала відчути смак життя, один прикордонник, добрєйшей душі чілавек, на автостанції подарував квіти і тиждень відшивав залицяльників, самій дивно, чомусь так липнуть кругом, один картяр у поїзді стибрив сумочку, двісті карбованців, золоту сережку з лівого вуха, бо спала на правій щоці, один водій-далекорейсовик ні сіло ні впало опівночі висадив серед степу, чому? я ж нічогісінько не прошу, знаю ціну копійки, зміну за червінець танцювала по парихмахерській, мовчиш, молодчинка, а то брешуть і брешуть, віриш, красівенький? Сава не встиг повірити, бо в двері загупали і на порозі намалювалось два офіціанти, котрі пригощали аракою, "просіт девушку паґаваріт на вуліци, на мінута пайдьом, слішь, каму ґавару?" на витягнутій правиці дзенькнув ключами від машини, "у-у-у, звєрі", протягнув Сава, огрівши крайнього кулачковим трактором по щелепі, зміряв пульс на лежачому і непоспіхом розігнувсь до чорновусого молодика, "слєдующого убіваю — падхаді, сука"; голоколінна красуня на столику затулялася згином ліктя, Сергій на коридорі лічив сотню по трояку в причепі з залізним карбованцем, чечен, застебнувши на сходах піджак і притримуючи пляшку за поясом, дрібцював повз сонну адміністраторшу, лежачий попід стіною вирачкував за поріг, "на уліца жду, єслі мужчіна", пахло йодом і срібноголосим чеканням киянки, що помахала з вікна, цокнула шибку фужером шампанського, повільно заколола волосся черепаховим гребенем, поклала на язик шоколадну цукерку, і Сава замовив таксі до Орджонікідзе; згодом присватались на турбазі до практиканток з їдальні, ловили форель на вудочку завбільшки з батіг, обпивались нудотно цілющою водою, записували в блокнот адреси дівчат, доки білі валуни підсохли вздовж обмілілої річки, поближчав імлаво заосенілий обрій, і з гір війнуло холодком примерзлої глиці; правда, той зачучверілий курдупель Конопляний прибився на Донбасі і сватав до Жданова по чорну ікру, ще неговіркий, миршавий після лікарні, виручали, тримай по карбованцю за кожну спродану пару кооперативного взуття, тоді добре приторгували в Дебальцево, потім обридло стовбичити за лотком, і Сєрий знов по осі розкрутив у протилежний бік глобуса, посміхнувсь до продавщиці канцтоварів, і за лісосмугою засльозіла жовтосвічкова стерня, кленове листя налипло на вікна автобуса, яким везли на хміль: в’юнке плетиво між бетонними стовпами хлопці обривали вагою тіла, сідницями гепали в притолочений спориш, дівчата з місцевої школи десь доп’яли бінокля і з воркітливим смішком розглядали галасливу, незвично жваву паруботу, бригадир слідкував, щоб не жбурляли піску в мішки з пуховими шишечками, одноколірна з осінню жовта імлавінь, випаливши туман над бузиною в долині, розкрилилась над стежками в подзьобинах від каблуків, наркотичний дим проти волі паморочив голови і під транзисторне "Бабине літо" Сава з Сергієм підбили до танцю двох старшокласниць у спортивних костюмах, Конопляний на хуторі вижебрав пазуху картоплі, за автобусом у рівчаку розклав багаття, вогонь зметнувся по жухлому різнотрав’ї, насилу притупав кедами в яру, мелодія згасла, і Сава розлущив тугу шипшинину, запхнув лоскітні зернята за комір своєї любки, що вдавано боронилась поглядами на вчителів і обіцяла над’їхати на побачення в місто; лагідний струм любові тис груди, і вперше Андрій відчув скорботну вмирущість хмелевого пилку, забутого чорнохрестого цвинтаря за селом, джерела в дуплі осокора за річкою, куди вбрід жодна школярка не поспішила за ним, і світле натхнення юності перекипіло в божевільний листопад під кам’яним небом, у тиші змілілого озерцяти, де пацанва з мулу витягувала міднобоких карасів і вицупила знечая медянку, з якою, мов батіжком хльоскаючи по ґумових халявах, бігала лугом під захоплений ґвалт вихователів, під горобинну пожежу обвислого гілля, під золотавий, тихіший від тиховоддя, димок, що застилав густі вруна за стерновищем, бур’янистий видолинок на місці колишнього ставу, кілька вербичок і сонну череду з пастухом, котрий, розтеливши дерматинового плаща, полуднає здьором, натертою часником цілушкою і молоком з баклаги, з-за потилиці насуває на лоба дірчатого капелюха, дрімає з козячою ніжкою на губі, доки хміль безліччю блискавок розпорошується над кротовинами в байраці, над покосом, звідки проклюнулись молоді трави, над миттєвим багрянцем падалішнього листка на обличчі, над цегляними тінями рогози по стрімнині, над сипкою розламаною картоплею в хрумкій шкоринці, над спутаним жеребцем із обреп’яшеною гривою, над скопирсаним торфовиськом, над дзвінким зірколобим іржанням, над помідорами й сіллю на лопухові, над піснею горлиці на стовпі; звідтоді осінь кликала на привілля, дорога обзивалась блукальним азартом, супутником мужності.
Залізничник прихилив косу до діжурки, накинув кітель і на пероні, червоним жезлом підбивши картуза, попрохав Андрія завантажити порожні хлібні ящики в поїзд.
Твори
Критика
- Погляд на сучасну прозу через призму творчості Євгена Пашковського
- Ризоматичні площини постмодерністських текстів: лабіринтами «Щоденного жезла» Є. Пашковського
- Романи Євгена Пашковського (поступ художнього пошуку)
Читати також
Поділитися