Погляд на сучасну прозу через призму творчості Євгена Пашковського
І. Іванишина
Євген Пашковський – представник Житомирської прозової школи
Часовий період, про який ітиметься в цій етапі, є водночас і цікавим, і складним. Говорячи про два останніх десятиліття минулого століття, потрібно пам’ятати про загострену соціально-політичну ситуацію, що панувала в Україні. Цим даний періоді цікавий, адже творчість кожного письменника тих днів — це своєрідна реакція на довгоочікуване падіння залізних лат радянської ідеологеми, вивільнення інтелектуальних загат творчих українських кіл. Отже, кожен твір - це такий собі варіант відповіді на одвічне чернишевське запитання «що робити?» і водночас переосмислення гіркого радянського досвіду вже на якісно новому рівні самоусвідомлення і самовираження. Складність окреслюваного нами періоду полягає в тому, що загалом критичний матеріал довелося збирати (вишукувати) з літературних журналів та періодичних видань. Тож до наших послуг не монолітний опрацьований масив інформації, а лише невпевнена критика самих сучасників. Тут стикаємося іще з однією проблемою: кінець 80-х років хоч і можна ідентифікувати як «друга відлига», та все ж публікації ще досить обережні, зі слухняним огляданням назад, «у світле соціалістичне майбутнє». Отже, перед нами злам ідеолого-політичних епох з кульмінаційною точкою 24 серпня 1991 року, і відповідно в мистецтві і літературі — пробудження постмодернізму після летаргічного сну в соцреалізмі. Спостерігаємо, як політичні зміни резонансували на літературу і стали потужним каталізатором нових форм.
Розглядаючи зазначений період, насамперед потрібно відзначити дві прозові школи – Галицьку і Житомирську. Ми зупинимося на останній і спробуємо зрозуміти специфіку тогочасної літератури на прикладі одного із представників названого напряму. Визначивши характерні ознаки школи, пропонуємо звернутися до творчості, без сумніву, непересічного письменника, прозаїка-есеїста Євгена Пашковського. Інтерес до його особистості пробуджується не лише тим що він став лауреатом Шевченківської премії 2001 року за роман-есей «Щоденний жезл», а й тому, що його проза відрізняється від прози усіх інших письменників обох шкіл... Утім, у цьому ми зможемо переконатися трохи пізніше.
Що ж до Житомирської прозової школи, то сам факт її появи є досить закономірним, адже з історії літератури відомі численні приклади виокремлення певних течій, які згодом переростали у більш системне формування. Подібним чином у 60-х роках XX століття витворилася Житомирська прозова школа, з якої потім «виросли» і В'ячеслав Медвідь, і Геннадій Шкляр, і Євген Пашковський. Цей літературний прорив пов'язаний передусім з іменами Валерія і Анатолія Шевчуків, Євгена Концевича. Як писав Володимир Даниленко у своїй критичній статті «Золота жила української прози», «Житомирська прозова школа виникла як нове явище, народжене інтелектуальною Тусовкою Бориса Тена».
Цілком логічно пов’язувати представників даної школи з суто географічним ареалом — Житомирщиною; справді герої цих письменників діють в основному В межах житомирських вулиць і завулків та ще ближніх сіл Полісся, які часто-густо є малою батьківщиною самих прозаїків. Щоправда, письменник, творчість якого нас цікавить найбільше, є радше винятком, ніж правилом, адже його герої розкидані мало не по всьому світу, але несуть у собі і з собою притаманний лише їм волинський шарм і колорит. Зрештою, прозаїків Житомирської школи відрізняє не лише географічна обсерваторність, а й набагато глибші риси: це і специфічна говірка героїв, і бачення світу через призму рідного їм сутеніючого пейзажу з перелісками і широкими полями; це, врешті-решт, прагнення і самих представників школи (на відміну від, представників галицької школи) скерувати свої літературні пошуки на Схід, а не на Захід, а частіше навіть просто до власних першооснов. Але найбільша відмінність Житомирської школи в тому, що це не грайлива й іронічна література галицьких письменників, а «складне письмо, важка сугестія». Проте водночас дослідники відзначають відчайдушний спротив її представників до чужорідних новомодних тенденцій. Дехто може вважати такі висновки занадто рішучими, хтось нарікатиме на ретроградство, зрештою, тексти говорять самі за себе: проза В. Медведя, Г. Шкляра продовжує традиції письма М. Коцюбинського, А. Тесленка. Як відзначає В. Даниленко, «Житомирська прозова школа стала найбільшою літературною лабораторією сучасної української прози, де ведуться відчайдушні експерименти для протидії корозії чужих культурних вторгнень».
Важливим для розуміння специфіки Житомирської прозової школи є також і чорнобильський фактор, що для більшості письменників став не стільки соціальним явищем, як початком апокаліпсиса (від якого, до речі, найбільше постраждала саме їхня мала батьківщина), в якому представникам школи належить сказати світові щось таке, що йому неприємно про себе чути.
Нарешті, критики виділяють 2 філософські позиції представників школи:
сприйнята світу як такого, що так само протікає в біблійному вимірі, де «прояви сьогодення є алюзіями до Святого Письма», а отже, це робить реальний світ літератури тлом канонічних текстів (В. Шевчук, В. Медвідь, Є. Пашковський);
розуміння, що життя людини — це роман, написаний Богом, а письменник - лише співучасник, який повинен добре вдивлятися у світ, вслухатися до знаків небес і бути чутливим; письменник повинен просто фіксувати побачене і почуте і весь час слухати чиїсь нашіптування.
Отже, виокремивши Житомирську прозову школу із масиву української літератури того часу, ми ще й назвали властиві їй ознаки, тож доцільно буде перейти безпосередньо до творчості одного з найяскравіших її представників — Євгена Пашковського.
Стиль письма Євгена Пашковського
Після такого побіжного огляду основних ознак прози Житомирської школи можемо перейти безпосередньо до творів самого Євгена Пашковського. Але перед тим хотілось би зазначити, що будь-яка класифікація його текстів згідно з якоюсь школою чи напрямом буде лише намаганням «підігнати» за старою звичкою всіх під одну лінійку, а отже, це справа даремна. Адже кожен, хто читав його твори, зрозуміє, що Є. Пашковський і сам є виразником окремої школи і специфічного, притаманного лише йому стилю, який сучасні критики ще не встигли назвати, але який пізніше буде ідентифікований саме з його працями так само, як зараз ми, кажучи «потік свідомості», розуміємо Джойса, бо можемо впізнати його стиль уже із перших слів, так само і романи Є. Пашковського неможливо сплутати з творами інших письменників, Тож доцільним, очевидно, буде спершу схарактеризувати стиль письма Євгена Пашковського (хоча усвідомлюємо, що спроба дискриптивного аналізу не передасть відчуття мови письменника), але наразі це є необхідним для розуміння специфіки його прози.
Будемо розглядати термін «постмодерність» як одну зі складових власного стилю прозаїка. Модернізму свій час розвинув культ «нового», запропонував повну і безкомпромісну боротьбу зі «старим», постмодернізм пішов іще далі і схоже справді-таки відкинув мало не весь накопичений на той час масив досвіду літератури. Б. М. Гаспаров зазначає, що найважливішою рисою постмодерністського напряму є відмова від принципу, конструктивної єдності і впорядкованості, «непослідовність, рвучкість описів, заздалегідь спланована незакінченість результатів» перестали бути недоліками, а навпаки стали цінними і органічно необхідними рисами постмодерного тексту. Насамперед стає важливою «багатоскладовість, співприсутність різнорідних компонентів, голосів». Ще однією характерною ознакою постмодерної мови є прагнення до «деконструкції», що означає наявність у будь-якому творі «творчої невимушеності», таким чином сама позиція автора вказує на відсутність якого-небудь «методу». Ознаки постмодернізму знайшли свій яскравий вияв у прозі Є. Пашковського: починаючи від невпорядкованості і закінчуючи «деструкцією» наративного потоку твору. Очевидно, саме це і робить романи Євгена Володимировича складними для широкого загалу, а отже приреченими бути «вишуканою стравою для справжніх інтелектуальних гурме і ще для купки маргіналів-письменників... Та все ж і та нечисленна когорта інтелігенції, читачів його творів, не залицялися байдужими і охоче взялися формулювати свої характеристики стилю Є. Пашковського. Так С. Квіт у передмові до роману Є. Пашковського «Щоденний жезл» зазначає, що «ускладнений стиль — внутрішня зневага автора до примітивізму сьогоднішньої маскультури». А відомий письменник і літературний критик В. Шевчук пише, що Є. Пашковський «прагне сказати нове слово, зруйнувати старі стереотипи, навіть ідучи на ризик, що його не будуть друкувати...». Журналіст В. Даниленко вважає, що «стиль письменника зумовлений способом життя. Густа, нервова, позасюжетна проза Пашковського є проекцією позбавленої зовнішньої логіки існування». Сам прозаїк сприймає свій стиль як відчуття пластики слова, і це абсолютно не зв’язано із самою візуальністю тексту. Із тим, чи людина пише із крапкою чи без крапки, з діалогом чи без. А рубаність тексту, перервність тексту, яка побутує в нас, — кам'яний вік прози. Загалом, багато хто з критиків, читачів ставить у провину авторові його довгі, часто на декілька сторінок, речення, перевантажені описами, асоціаціями, спогадами; через що надто важко стає слідкувати за сюжетною лінією, але, зрештою, таким був не лише постулат постмодернізму, а й, як уже переконались, бачення і відчуття мови самим письменником. Що ж до мене, як пересічного читача, проза Є. Пашковського є невичерпним джерелом метафоричних образів, художніх порівнянь, узятих частково з поліського діалекту, частково з власного лексичного запасу автора, іншими словами, енциклопедією не лише української мови, а й несподіваних словосполучень, за багатоголосим полотном яких бачиш безмежний простір чуттєвого досвіду автора.
Якщо говорити про зовнішні впливи, то тут літературні критики майже одностайно відзначають: «...оригінальна стилістика Євгена Пашковського формувалася зокрема під впливом Григора Тютюнника, Івана Буніна, Маріо Вагаса Льоси, Марселя Пруста, Габріеля Гарсіа Маркеса, католицьких ідеологів церкви». Тут мимоволі випливає ще одна особливість прози Є. Пашковського — релігійність, і Сергій Квіт відзначає: «Проза Євгена Пашковського глибоко релігійна... Численні Біблійні притчі й алюзії впливають на стилістику, композиційність та ідеологію його романів». Власне до цього аспекту ми ще повернемося і детальніше розглянемо його у контексті аналізу системи образів у творах письменника, а поки що зробимо невеличкий висновок щодо специфіки стилю... Літературний критик Ніла Зборовська резюмує таким чином: «Творчість Євгена Пашковського виводить українську прозу в інший стан буття — буття в просторі слова, отже, в стан пошуковості, відкриваючи могутню потенцію нереалізованої мови».
Система образів у романах Є. Пашковського
Заздалегідь бажаючи уникнути звички починати огляд творчості будь-якого письменника з його біографії, ми все ж не зможемо оминути деяких фактів із життя. Є. Пашковського, якщо вони необхідні для розуміння творів прозаїка. Тож перш ніж перейти до системи образів романів Є. Пашковського, окреслимо в загальних рисах його життєвий шлях.
Народився Євген Володимирович на станції Разіне в Житомирській області, навчався в індустріальному технікумі та педагогічному інституті; між тимпраця монтажником на будівництві, короткочасне шахтарювання, метробудівництво, асфальтівництво, підпрацьовування вантажником, солдатчина, заробітчанство вільним фотографом-портретистом на сході Росії, У 1990 році прозаїк вирішив повернутись в Україну з близького зарубіжжя... Побачили світ його романи: «Свято» (1989), «Вовча зоря» (1990), «Безодня» (1992), «Щоденний жезл» (1999), за який письменник у 2000 році отримав Шевченківську премію; раніше друкований уривками, чекає на публікацію ще Один - «Осінь для ангела». Потім заглиблення в Біблію, неодноразове 40-денне голодування, бджільництво в Разіному...
Ще раз зауважимо, що ці факти були важливі для нас, адже і персонажі романів Є. Пашковського часто заробляють так само, як це колись робив він, та й їхня географія мандрів часом повністю повторює митарства письменника, не кажучи вже про героїв, прототипами яких подекуди були реальні люди. Таким чином, не можна вважати романи Є. Пашковського повним віддзеркаленням минулого письменника, але не слід забувати про елементи автобіографізму в його творах.
Загалом, як ми могли вже пересвідчитись, про Є. Пашковського і про його романи писали багато сучасних дослідників і літературних критиків, але мало хто із них звертався саме до системи образів його творів. Тож, виходячи з обмеженого матеріалу, будемо спиратися на статтю літературного критика сучасності Ніли Зборовської у журналі «Слово і час».
Першою характерною рисою Євгена Пашковського, про яку вже згадувалося, є релігійність романів прозаїка. Неможливо не вгадати біблійні сюжети в романах «Безодня», «Вовча зоря», «Щоденний жезл»: Так, у романі «Безодня» легко впізнаємо притчу про блудного сина, хіба що трохи інтерпретовану автором на сучасний лад, але вічні проблеми залишаються такими потри час: тут і сміливо поспішне прагнення «свого» життя, і невідворотна зустріч із жорстокою реальністю, і зрада, і зневіра, і пошук «близьких» людей у «чужому» для сільського хлопця світі (місті), і розкаяння...
Своєрідного образу релігійний мотив набуває і у романі «Вовча зоря»... Тут виявляється притаманна Є. Пашковському стилістична ознака — гра словами: так, «вовчою зорею електрички» він називає смертоносне, потойбічне, останнє світло, що символізує кінець, «знак майбутнього, ще не подоланого моменту смерті», тобто — фатальну зорю. Відразу ж можна зробити проекцію на біблійний сюжет із зорею, що зустрічає рибалок на світанку, із зорею, що сповіщає про народження Сина божого... відповідно, на противагу макабричному світлу «вовчої зорі», з'являється «молитовна зоря над крайнебом» — символ надії, віри, життя...
У романі «Щоденний жезл» біблійний сюжет як такий нечіткий, але релігійна позиція автора пронизує кожну сторінку твору. Світогляд християнина проступає через плетиво спогадів, асоціацій, образів; але маємо зазначити, що сам автор виступає не у ролі проповідника, що монотонно декламує настанови, а в іпостасі оракула, що вже давно передбачив катастрофу сучасності, ...але, як відомо, пророків не слухають, тож йому залишається лише ректи на попелищі Батьківщини злу її долю і, як «волаючий у пустелі», закликати до покаяння... Недарма ж закінчується роман словами «явися Господи»... Що це? — Остання молитва про спасіння, відчайдушне прагнення катарсису чи ще одне пророцтво про близькій апокаліпсис? Вирішувати читачеві...
Суміжним з релігійним мотивом у романі є образ міста... Він, так чи інакше, фігурує у кожному творі автора. Ми вже згадували про «чужий світ міста» в романі «Безодня», власне таким він залишається і в романах «Свято», і «Вовча зоря». Місто як марево благополуччя, необмежених можливостей обертається «бетонними джунглями» для тонкої вразливої сільської душі і вражає прагматизмом, ницістю, лицемірством... Від того і міські герої — не зовсім «люди» , швидше - урбанізовані недолюдки, «зсовєтчені» гвинтики, в яких навіть залишки душ ходять на шарнірах і то лише, як мова зайде про власну «шкуру». Тут легко провести паралель із «Містом» В. Підмогильного, а «вовча зоря електрички» дуже схожа на «залізну лапу міста» з «Intermezzo» М. Коцюбинського...
I в романі «Щоденний жезл» не бракне метафоричної критики Києва...
Та й сам автор у численних інтерв'ю часто висловлюється щодо цього. Варто почати з цитати його «Антибіографії» (тут відчуваємо таке саме наївне відчуття захопленості міфом про місто і гірке, аж до жаху, розчарування): «1976 — з мамою перший виїзд до міста, купити якусь взувачку до зими... дикий жах городянства, ще невимовний, незрозумілий тоді; буцім тільки зачитаний вирок тому, хто піде на каторгу...».
І пізніше ще погрозливіше: «На Києві висить прокляття. Я передчував це до Чорнобиля, а про теперішнє і говорити не випадає. Я можу писати про Київ, про свій досвід у будь-якому місті, але не в цьому епіцентрі непостійності. Найбільше це пов'язано з відсутністю в аурі міста живого українського слова...».
Отже, вимальовується дуже чітка схема: місто — уособлення темної, диявольської сили, і село — останній прихисток Божої іскри... Відповідно і ліричний герой, окрилений лжеміфом про місто, залишає своє природне середовище, але його чиста натура виявляється неготовою до жорстоких правил гри міста. Недарма ж найсвітліші сторінки романів присвячені саме описам природи, сільським пейзажам, сценам з полювання, що, до речі, для самого автора є своєрідною реабілітаційною панацеєю після регулярної ін'єкції «городянства».
Пейзажі в романах Є. Пашковського
Хронопростір романів в основному концентрується в осінню пору року, а відтак — всюдисуща меланхолія, сугестія туги і ностальгії, усвідомлення марноти життя, безвиході, протяжної тривожності, самотність, часом розпач, доведений до бажання самогубства... «Осінній пейзаж є екзистенційною погодою задуми героїв...» На такому фоні розгортається історія чийогось нещасливого життя — Сави, Андрія, Сергія. «Така туга мене окутала, мов життєве прозріння, я відчула тлінне життя у нетлінних стінах» (з роману «Свято»).
Зустрічаємося з протиставленням місто-село, природа-цивілізація; так мотив праведної природи вступає у нерівний двобій із вже знайомою нам «вовчою зорею електрички», відповідно і герої романів блукають між цими екстримами, намагаючись зробити остаточний вибір і надати перевагу якомусь із світів... Ми казали про нерівний двобій, бо місто, як уособлення зла, виявляється активнішою, а отже, могутнішою силою, але це тільки на перший погляд... З часом усі (позитивні) герої починають відчувати ностальгію за сільським першосвітом і щоразу повертаються туди в момент апогею внутрішньої кризи... Можливо, за порадою?.. Так, Андрій із роману «Свято» ніби навмисне порпається у минулому своєї бабці Катерини, аби знайти там, як у старій, поїденій шашелем скрині зі «скарбами» відповіді на свої запитання. Чи не звучить це прихованим закликом: «...ми повернулись. Господи, до псаломно пісенних очеретів, до вирію янголів від чорних пустель... із колодязя прірви... від коронованих станцією голосів, що подібні на лиховість сича, дорогою додому нахились до гнучкості лободи на церквищі». Так і герої повсякчас вертають додому: «Кожен виїзду село обертався на свято... найбільша радість — це свято повернення, коротке, як і завжди».
У контексті висвітлених вище образів хотілося б відзначити ще одну особливість героїв Є. Пашковського. Вони — приречені самітники... Блукаючи лабіринтами (а може, й дантівськими колами пекла) міських проклять і власних сугестій-спогадів, вони весь час одинокі... тому і потребують повернення до коріння, «до землі», тож природа — саме сільський пейзаж, полювання чи рибалка виявляються єдиним символічним другом героя. Зіткнувшись із тотальним і обопільним нерозумінням міста, він постає вовком-одинаком; зрештою, це очевидно є втіленням внутрішнього почування самого письменника — самотній маргінал, що вічно пливе проти течії.
Ця особливість підкреслюється також і навмисною відмовою автора від діалогу (звичайно діалог присутній у тексті, але тільки подекуди і то з інформативною метою, без нього можна легко обійтись); таким чином, монологізація мовлення героя ще більше загострює його позицію відмежованості, окремності... Такий прийом створює враження роману-сповіді (паралель з Августином - ще один вияв християнського струменя романів), де читач буцім займає положення слухача, але і самого його спонукають до сповіді (покаяння?) перед собою.
Суміжним до мотиву самотності є настрій страху героя перед соціумом, очевидно, тому йому так важко пристосуватись до біснуватого міського світу, де найстрашнішою примарою маячить натовп з його руйнівним механізмом. Отже, життя кожного героя розгортається у двох площинах: благодатна пора дитинства і юності у сільському «першосвіті» і пора відходу на потяг «вовчої зорі», а отже, у химерний, деструктивний світ міста. У всіх цих образах убачається постать самого прозаїка, а якщо додати ще й украй емоційно насичені речення, які занурюють читача у повінь внутрішнього буття творчої свідомості автора, то вимальовується дуже яскрава картина, яка водночас і приваблює, і вимагає повної самовіддачі текстові.
Тема місця літератури і письменника у творчості Є. Пашковського
Актуальними на сьогодні є питання значення літератури і місця письменника у суспільстві. Оскільки ці проблеми є злободенними і вкрай болючими, то мало не в кожному інтерв'ю журналісти так чи інакше торкаються цих питань. Отже, аби висвітлити позицію прозаїка, користуватимемось численними публікаціями інтерв'ю із ним у багатьох періодичних виданнях.
Так, різко негативне і навіть подекуди агресивне ставлення до масової культури неодноразово озвучувалось Є. Пашковським: «Наша література повнокровніша від ситих і повноцінніша від націнених. Коли ж поглинає рабовласництво обивательського смаку та вподобань, то «непотрібною» стає не тільки література українська, а й будь-яка інша... ми просто бачимо, як маскультура допаразитовує на залишках традиційних ціннот...». Очевидно, що й тут слова «рабовласництво», «паразитизм» прозаїка тісно пов'язані з середовищем міста. Так само очевидно, що і звинувачення у катастрофічному занепаді сучасної культури Є. Пашковський покладає на пересічний український загал, який ще довго не потребуватиме таких книжок, як «Щоденний жезл», адже, переймаючись матеріально-суєтним сьогоденням, вони стають легкою жертвою для неякісного напівмасовського продукту. В романах прозаїка звучать не лише грізний вирок, свідчення апокаліпсису, що вже настав, звинувачення і докори, а й одночасно відчутні страждання письменника за свій вічноблукаючий народ, його біль за злиденство і сліпоту українців, величезна любов автора до простого люду як вияв родової, a отже, і національної пам'яті, незважаючи на гострі слова обурення... Є. Пашковський визнає свою безпосередню причетність до українського народу і бере на себе місію речника істини, оракула невтішних пророцтв, страдника, який в ім'я спасіння неодноразово голодував.
Дуже важливою темою у романах Є. Пашковського є значення літератури і письменника у житті суспільства. Ця тема розкривається на сторінках роману «Щоденний жезл», це питання неодноразово висвітлювалось в інтерв'ю з письменником. «Література фокусується не на веселому чи сумному — це лише засоби, - а на головних суперечностях, терзаннях людського серця в своєму часі». Отже, ми розуміємо, наскільки важливою є актуальність прози «тут» і «зараз» для Є. Пашковського, він і сам не відступає ні на крок від проголошеного завдання, висвітлюючи найболючіші рани суспільства сучасності.
Що ж до письменництва, то головним стає відвертість і щирість прози, графоманство і лицемірство неприпустимі у справжній літературі: «Писати треба тільки про те, що любиш або можеш побачити через світло іншої любові, про те, чого тобі найбільше шкода або було б шкода вигаданим тобою людям...».
У той же час, здається, Є. Пашковського ніколи не полишає усвідомлення того, що письменник — не просто професія, це радше спосіб мислення, це визначена наперед доля: «Письменник... він або пише і переписує, або осмислює наступні сторінки, глави, романи...». Разом із тим винятковість письменника означена ще і тяжкою працею — щодня, щохвилини; це не просто і не тільки людина — це уособлення і концентрація всього культурного досвіду поколінь, переданого генетичною родовою пам’яттю. який ще треба донести до нині сущих і прийдешніх поколінь. «Письменник мусить володіти водночас свідомістю пилу на підлозі і в’язня, що після 40 літ вийшов на свободу; бути всім видимим і незримим...», писати про попільничку, що «має значно ширше значення...», і далі: «...сила волі, пожертва багатьма речами і зрозуміле знехтування багатьох речей, спроба усамітнення такі ж необхідні для літератора, як для вовків моногамність і для лікарів — відсутність страху перед кров'ю», і вже не підсумок, а швидше вирок: «...є дві категорії людей, приречених на схиму, — це письменники і монахи...».
Можна ще довго цитувати слова прозаїка, оскільки тема місця літератури і самого літератора — одна з наріжних тем його творів. Але ми обмежимося таким, хоч і коротким, але досить аргументованим, оглядом публікацій, бо навіть такий огляд дає змогу зрозуміти погляди Є. Пашковського.
Отже, ми розглянули основні напрями літератури кінця 80-х початку 90-х років XX століття, коротко схарактеризували особливості представників Житомирської прозової школи і на прикладі творчості Є. Пашковського показали, що твори письменників цієї школи справді виняткові і заслуговують на увагу.
Ми також коротко проаналізували систему образів романів Є. Пашковського і переконалися, що його проза висвітлює найболючіші проблеми сучасності і викликає глибокі роздуми як під час читання, так і опісля... Зокрема теми занепаду культури, катастрофічного стану екології і природи, людських душ не можуть не спонукати не лише до думки, а й до дії. При аналізі ми стикаємося зі значними проблемами, а саме складністю прози Є. Пашковського, яка зумовлена специфікою його письма, мови. Його романи і досі залишаються незнаними більшістю українців і, очевидно, ще довго будуть приречені на прочитання їх невеликою купкою реліктових інтелігентів і друзів самого прозаїка... Автор, очевидно, розумів і передбачав таку долю своїх творів, але писати інакше не міг і по цей час не може... Отже, письменницький стиль Євгена Пашковського зробив його письменником для обраного кола інтелектуальної еліти, яка, напевне, час від часу перечитує його романи, ніби пророчі лиховістя Нострадамуса, як енциклопедію тонких людських почуттів і такої ж філігранної української мови, як самовчитель з полювання і рибальства, зрештою, як приклад того, як не треба жити... Романи Є. Пашковського не просто тексти, це правічні скрижалі, повні страждань, болю, надії і величезного людинолюбства; це крок за кроком простежений шлях на власну Голгофу письменника, це його вічний сізіфів труд в ім'я України... «При всій видимій даремності, вірити в недаремність слова...» Є. Пашковський вірить, давайте повіримо і ми...
Л-ра: Рідна школа. – 2005. – № 3. – С. 58-62.
Твори
Критика
