Біографія Феофана Прокоповича
Феофан (Єлеазар, Єлисей) Прокопович (також Теофан Прокопович) – український богослов, письменник, поет, математик, філософ, перекладач, публіцист, науковець, гуманіст, ректор Київської академії (1710-1716); архієпископ Псковсько-Великолуцький та Нарвський (1718-1725), Великоновгородський (1725-1736) – народився 18 червня 1681 року у Києві в родині крамаря Церейського.
Після смерті батька й матері його опікуном став дядько по матері Феофан Прокопович, намісник київського Братського Богоявленського монастиря, професор і ректор Києво-Могилянського колегіуму.
Дядько віддав Єлеазара до початкової школи при тому монастирі. Після її закінчення, Єлеазар стає студентом Києво-Могилянського колегіуму. В роки навчання був одним із найкращих учнів, добре опанував церковнослов'янську, грецьку та латинську мови, не раз перемагав у наукових диспутах, крім традиційних для колегіуму дисциплін вивчав твори європейських філософів. Після смерті дядька, Феофана Прокоповича, його підтримував київський митрополит Варлаам Ясинський.
1698 року Єлеазар закінчує Києво-Могилянський колегіум і вирішує продовжити освіту. Того самого року вступає до Володимир-Волинського греко-католицького колегіуму, живе у василіянському монастирі, де приймає греко-католицизм й постригається у ченці під іменем Єлисея. Греко-католицький Володимир-Волинський єпископ Заленський помітив незвичайні здібності молодого ченця і сприяв його переведенню до Папської грецької колегії святого Афанасія в Римі, в якій готували богословів для поширення католицтва серед прихильників східного православ'я.
У Римі Єлисей користувався ватиканською бібліотекою, крім богословських наук вивчав твори древніх латинських та грецьких філософів, істориків, пам'ятки старого й нового Риму, засади католицької віри та організації папської церкви, знайомився з творами Томмазо Кампанелли, Галілео Галілея, Джордано Бруно, Миколая Коперника.
28 жовтня 1701 залишає Рим, не закінчивши повного курсу академії. Пішки проходить Францію, Швейцарію, Німеччину, деякий час студіює в місті Галле, де знайомиться з ідеями реформаторства.
У 1704 повертається в Україну, спершу в Почаївський монастир, потім у Київ, зрікається католицької віри, проходить єпітимію і постригається у православні ченці, прийнявши ім'я Феофана в пам'ять про свого дядька.
З 1705 викладав риторику, піїтику та філософію у Києво-Могилянському колегіумі, уклав курс піїтики та риторики, написав трагікомедію «Володимир», присвятивши її гетьманові Івану Мазепі. Водночас пише й виголошує богословсько-філософські проповіді, завдяки яким був помічений київським генерал-губернатором Дмитром Голіциним та Олександром Меншиковим.
У 1707 стає префектом Києво-Могилянської академії. 1711 року його беруть у складі почту царя Петра I в Прутський похід, під час якого в Яссах він виголошує з нагоди річниці Полтавської битви проповідь, яка сподобалася цареві. Після повернення до Києва Феофана Прокоповича призначено ректором Києво-Могилянської академії і професором богослов'я. Водночас він стає ігуменом Братського монастиря.
У 1716 за бажанням Петра I Прокопович переїжджає до Петербурга, став одним з найближчих радників імператора, обіймав вищі посади, брав участь у заснуванні Академії наук.
2 червня 1718 призначений на єпископа Псковського і Нарвського та Ізборського, стає наближеним до царського двору. Пише на замовлення царя книги «Апостольська географія», «Коротка книга для навчання отроків», «Духовний регламент» (1720). Як теоретик та активний учасник перетворення Московського царства на сучасну імперію європейського типу, Прокопович став архітектором реорганізації церковного управління, автором Духовного регламенту (або Уставу Духовної Колегії, 1720). Його ініціативою був вибраний грецький варіант назви давньої держави київських князів Русі «Росія».
Церковна реформа Петра І запровадила Духовну колегію у складі Синоду, та ліквідувала канонічного «першого єпископа» (патріарха) і запровадила, натомість, нагляд за церквою з боку «ока государевого» - обер-прокурора і його апарату. Главою церкви, відповідно до Духовного регламенту, став сам Петро І як «правоверия же и всякого в Церкви Святый благочиния блюститель». Офіційно потребу такої управлінської реформи у церкві мотивували тим, що за патріаршого правління церква була незалежною, а патріарх був рівним імператору (що абсолютно відповідало канонічному праву православної церкви), а імператор Петро І вважав такий стан речей «неправильним і небезпечним».
Активне сприяння розбудові імперії Петро І поцінував належним чином і в першій половині 1720, відвідуючи архієпископа Феофана на його подвір'ї у Петербурзі, подарував йому село і два судна: «одно поменьше весельное, другое побольше парусное, въ просторѣчіи зовется бойеръ, еще новое, нарочно по приказанию его сдѣланное» для Феофана, «какого еще не видано здѣсь между судами по величинѣ и удобству».
1721 року призначений віце-президентом Святійшого синоду, головою якого був виходець з України Стефан Яворський.
У 1724 Феофан за наказом царя пише указ про устрій чернецтва, який упорядковував і регламентував монастирське життя за взірцем давніх монастирських статутів, спрямовував чернече життя на користь суспільству, бере активну участь у здійсненні реформ у Російській імперії. Після смерті Петра I сприяє сходженню Катерини I на трон.
25 червня 1725 Прокоповича призначено на архієпископа новгородського і бути першим членом синоду Російської православної церкви, таким чином ставши фактичним главою Російської православної церкви. Він брав участь в організації Російської академії наук, очолює так звану «учену дружину» діячів культури, до якої належали Татищев, Кантемір та ін. Останнє десятиріччя життя майже залишив діяльність вченого, зазнавав переслідувань з боку противників петровської політики, які плели навколо Прокоповича інтриги, слали в синод доноси, намагаючись позбавити його високого становища в церковній ієрархії.
Феофан Прокопович помер 19 вересня 1736 року у Новгороді, похований у новгородському Софійському соборі.
У 1979 в Києві вийшов тритомник лекцій з риторики, логіки, фізики, математики й етики, які читав Ф. Прокопович у Києво-Могилянській Академії в 1705-1709 рр. Раніше в радянські часи твори Ф. Прокоповича були опубліковані в Москві та Ленінграді (Ф. Прокопович. Сочинения, М.-Л., 1961). Ф. Прокопович — автор «Букваря», за яким багато десятиліть вчилися українці, росіяни, білоруси, греки,молдавани, серби, грузини, болгари. Його твори були дуже поширені в усіх східнослов'янських країнах. Скажімо, у Сербії«Первоє ученіє отрокам» було перевидане 7 разів. Курс теології Ф. Прокоповича опубліковано латинською в Кеніґсберзі в 70-тих роках XVIII ст. в трьох томах, і тоді ж у Лейпцигу в шести томах. В перекладі російською цей же курс видано в Москві в XVIII ст. І це тільки деякі твори великого мислителя, письменника, політика, науковця. Твори Ф. Прокоповича видавалися книжною і літературною українською, латинською, старослов'янською, російською, німецькою, англійською, французькою, шведською, іншими мовами.
Твори
Критика
