(1887–1912)
Ґеорґ Гайм належить до тієї когорти поетів, яка прокладала шлях новій течії, котра торувала дорогу, якою потім підуть представники молодшого покоління. У його віршах вже видно пізніші характерні риси поетики й стилістики експресіонізму. Передусім це проповідницький пафос і візіонерська пристрасть, урбаністична тематика й особлива увага до явищ, які традиційно вважалися неестетичними, а то й потворними, — зображення соціального «дна», «темних» сфер буття — в'язниць і шпиталів, жебраків і калік, божевільних і самогубців; це мотиви самотності, людської беззахисності; абстрактний протест проти існуючого порядку, масштабність образного мислення; це сміливі метафори й потрясаючі синтаксичні конструкції, досить явний «романтичний» лексикон з численними архаїзмами й екзотизмами, схильність до міфологізування й символізації і т. п.
Ґеорґ Гайм був поетом трагічного складу, який не вірив у буржуазну цивілізацію, скептично ставився до всіляких спроб її гуманізації. В його віршах часто йдеться про смерть, самотність, про відчай загубленого в лабіринті міст і задавленого обставинами індивідуума. Проте Гайм не зводить палітри своєї поезії лише до контрастів світлих і темних тонів, як це робили пізніші експресіоністи — в його ліриці живе вся багатобарвна строкатість світу.
Твори
Критика
