(1864-1925)
Лірикою Володимир Самійленко розпочав і закінчив свій творчий шлях. Уболівання над долею занедбаних і зневажених маленьких людей, замилування рідною природою, відчуття людини як невеличкої піщинки в незбагненному океані буття, зрідка релігійний настрій, що опановує поета в святвечір, — ось що проймає більшість ліричних віршів Самійленка. Побіч з ними йдуть твори, що відбивають патріотичні почуття поета, його роздуми над долею поневоленої батьківщини, поезії про багатство й красу української мови, про видатних діячів культури, про покликання поета, його призначення в суспільному житті. Інколи ці питання підносяться до філософського осмислення законів буття.
Велика заслуга Самійленка в тому, що він сміливо вводив у власну поетичну практику мало, а то й зовсім не вживані в українській поезії форми сонета, октави, канцони, секстини, олександрійського вірша.
У жанрі сатирично-гумористичної прози В. Самійленко став працювати на початку своєї літературної діяльності, його прозова спадщина за обсягом невелика, але багата змістом, різноманітна за жанрами (сатиричні оповідання, фейлетони, репортажі тощо). За своєю проблематикою оповідання, фейлетони та статті В. Самійленка близькі між собою, пов’язані вони і з поетичним та драматичним доробком письменника.
Твори
Критика
