Художні і публіцистичні твори В. І. Самійленка періоду революції 1905-1907 рр.
В. П. Таран
У № 10 «Ради» від 26 вересня 1906 р. повідомлялося, що 18 серпня «припинено на весь час військового стану в Києві першу щоденну вкраїнську газету «Громадська думка», яка «з самого початку свого недовговічного життя зазнала на собі всю вагу військового стану: перше ж число її сконфісковано».
Загальне піднесення, викликане першою народною революцією епохи імперіалізму, що потрясла Росію на початку нинішнього століття, активізувало й літературні сили країни. І не тільки тих письменників, які без вагань дотримувалися революційно-демократичних поглядів, а й тих, що стояли на загальнодемократичних суспільних позиціях.
[…]
Дійсність самодержавної Росії стала для В. Самійленка головним об’єктом критики саме в роки першої російської революції. М. Т. Рильський писав згодом про В. Самійленка: «Революція 1905 року сколихнула в Сивенькому ту силу, яку виявляв він ще замолоду, — силу гумору, що переходить в сатиру».
Як автор сатиричних творів В. Самійленко виступав 1906 р. поряд з письменниками революційно-демократичного табору І. Я. Франком та Лесею Українкою на сторінках сатиричного журналу прогресивного напряму «Шершень».
Ряд творів В. Самійленка опубліковано в газетах «Громадська думка» і «Рада», де йому доводилося працювати коректором» заробляючи на прожиття. Видавці та редактори названих газет, політична програма яких мала буржуазно-ліберальний характер, для піднесення авторитету й популярності цих видань друкували твори І. Франка, О. Маковея, С. Васильченка, П. Капельгородського, А. Тесленка. Письменники-демократи змушені були там друкуватися через відсутність прогресивної української преси.
[…]
Антинародну політику царизму сатирик піддавав критиці й осміянню в таких жанрах, як байка-фейлетон («Мудрий кравець»), соціально-політичний фейлетон («Поноворічна розмова»), памфлет-пісня («Новий лад», «Весняний спів», «Міністерська пісня»), пісня-перифраз памфлетного типу («Дума-цяця»), віршована мініатюра («Сон», «Мрія бюрократа») тощо.
Досліджуючи спадщину Самійленка-прозаїка, літературознавці О. Бабишкін і М. Гончарук не віднесли жодного його твору до жанру сатирично-гумористичного оповідання чи не тому, що між сатирично-гумористичними оповіданнями і фейлетонами письменника важко провести чітку грань. З цього приводу інший дослідник зазначив: «Між художньою прозою і публіцистикою є певна борозна, але треба не забувати, що вона прокладена на одному й тому ж літературному полі і прокладена тільки для того, щоб не змішувати багату різноманітність одного і того ж літературного світу. І ця борозна як умовна лінія, що поділяє роди і жанри літератури, є необхідною, але її не слід уявляти стіною...».
Як оповідання, так і фейлетони В. Самійленка написані жваво, дотепно, образно. Хоча фейлетон близький до сатирично-гумористичного оповідання (зображенням явищ життя в комічному плані, іронічним підтекстом, пафосом заперечення, поєднанням політичної і соціальної сатири), все ж різниця між ними є. В оповіданні автор, спираючись на життєві явища, вдається до вимислу, а в фейлетоні оперує переважно конкретними реальними фактами. Неодмінна ознака сатирично-гумористичного оповідання — комічний сюжет, якому властива завершеність; у фейлетоні тема розвивається за принципом асоціативності. Персонажі в оповіданні окреслено як певні характери; у фейлетоні фігурують реальні особи, вчинки й слова яких підпорядковані завданню переконливого розкриття авторської думки. В оповіданні художні узагальнення — головний засіб пізнання і відображення дійсності; автор фейлетону не завжди вдається до художніх узагальнень. Виходячи з цього, твори В. Самійленка «Щасливий день пана Ямайського» (1888), «Ідейний чоловік» (1892), «Патріот», «Надзвичайна пригода з титулярним совітником», «Вже не можу вдержатись» (1906) та деякі інші можна вважати, на нашу думку, сатирично-гумористичними оповіданнями.
А проте й фейлетони В. Самійленка часто не спираються на якісь конкретні факти (або ж факти, покладені в їхню основу, нині вже забулися). До того ж фейлетонам письменника властива узагальненість образів, метафоричність, прихований підтекст, — усе це зближує їх з оповіданнями.
Персонажі названих сатирично-гумористичних оповідань — це здебільшого представники чиновництва. Одні з них заради привілеїв та наживи, заради просування вгору по бюрократичній драбині запопадливо виконують розпорядження начальства, створюють проекти антинародних законів, нагадуючи цим персонажів із романів М. Салтикова-Щедріна «Історія одного міста» та «Сучасна ідилія» («Надзвичайна пригода з титулярним совітником», «Вже не можу вдержатись»). Інші, уникаючи відповідальності за скоєні злочини, підкуплюють представників влади і стають «патріотами всеімперського значення» («Патріот»).
Комічний ефект в оповіданні «Надзвичайна пригода з титулярним совітником» грунтується на невідповідності між метою, до якої прагне головний персонаж твору, і засобами її досягнення. Ницість титулярного радника Каганця, який визнає за істину лише «табель о рангах», автор розкриває через відтворення його зовнішності, вчинків, внутрішнього світу: «Прийшли офіціальні особи, висадили двері. У вічі їм кинулася страшна картина: титулярний совітник Каганець лежав на ліжку одягнений у парадний мундир; мав шапку в одній руці, теку з паперами в другій і був зовсім неживий».
Смерть чиновника викликає в читача не сум, а сміх. У своєму передсмертному листі герой пише: «...в моїм тілі жила душа дійсного статського, а може, й вище». Титулярний радник Каганець хотів отруїтись тому, що втратив надію зробити кар’єру. З передсмертного листа чиновника та зі складеного ним «великого проекту» видно, як саме він збирався «ощастити цілий рідний край» — організувати завоювання Місяця...
У комічних ситуаціях автор розкриває духовне убозтво, кар’єризм, самодурство царських чиновників, їхню рабську залежність од старших. Самовиявленню персонажа служить також внутрішній монолог, марення.
Саме страх змушує Каганця бути надзвичайно слухняним перед вищим начальством: «...на моє щастя, прийшов подивитися на мене старший над одділом. Певно, звикши до того, щоб перед ним стояли підручні, а не лежали, він, мабуть, сам несподівано для себе крикнув: «Це що за порядки? Встати зараз!»
І я скочив на ноги, а мій сон де й дівся. Мій же старший так перелякався, що заслаб».
«Воскресіння» Каганця викликає смертельний переляк «старшого над одділом», завдяки цьому в Каганця з’явилася можливість посісти місце свого начальника.
В. Самійленко вміє кількома фразами окреслити сатиричний портрет персонажа, дати характеристику газети, певної партії тощо. Він влучно характеризує людину через її вчинки, думки, висловлювання. Так, співробітник газети «Вірний пес» — шахрай і спритний комерсант — виразно окреслений одним реченням: «Він мав звичку писати про всякі страшні події в місті в той же день, як вони трапились, а про труси й арешти навіть на день раніш». У читача складається чітке уявлення про спрямування газети, названої сатириком «Вірний пес», уже з того гасла, що друкувалося під її заголовком: «Всім намордник, а мені золотий нашийник!».
Оригінальною є композиція твору «Надзвичайна пригода з титулярним совітником», що становить, по суті, оповідання в оповіданні. Передсмертний лист титулярного радника Каганця — це монолог, у якому сатиричний персонаж скаржиться на свою долю.
Імена А. Чехова і В. Самійленка уже ставились поряд у літературознавстві (про це писав, напр., Ол. Дорошкевич). Ці письменники прокладали по-різному свої шляхи в літературі, але можна спостерігати в них деякі точки зближення, а саме: опосередковане відображення соціальних суперечностей, авторське «невтручання», вміння подати трагічне в комічному плані. Духовну смерть особистості обидва письменники вважали страшнішою від фізичної. Це показує зіставлення таких близьких за тематикою і проблематикою творів, як «Надзвичайна пригода з титулярним совітником» В. Самійленка і «Смерть чиновника» А. Чехова. Обидва чиновники — і Каганець, і Червяков, — виявляють страх перед життям, втрату людської гідності тощо. І в той же час Червяков і Каганець — оригінальні типи.
В. Самійленко з успіхом вдавався до такого сатиричного засобу, як перифраз. Так, в оповіданні «Вже не можу вдержатись», що має підзаголовок «Оповідання бюрократа», В. Самійленко йшов за твором І. Нечуя-Левицького «Не можна бабі Парасці вдержатись на селі». Обидва твори становлять собою скаргу-монолог негативного персонажа. Комізм образу бюрократа, виведеного Самійленком, грунтується на тому, що високопоставлений царський чиновник уподібнюється сварливій, пащекуватій бабі Парасці, яка силкується видати себе за богомільну, добродійну людину. Висловлюючи свої думки з приводу різних подій і явищ, за якими впізнаються тогочасні реальні факти, бюрократ, як і баба Параска, апелює до «добрих людей», розповідає їм про свої «біди». Він хоче видати себе за добру, порядну людину, якій чомусь платять невдячністю: «Що вони тільки зо мною виробляють, ви послухайте. Оббріхують мене всяково в своїх капосних поступових газетах, кажуть, що я піддержую старий лад, самоправство бюрократії, що придушив вільне слово і вільну думку. А я ж тільки й винен тим, що часом скажу щось написати, а тоді підпишу».
Саркастично-викривальна інтонація проймає весь монолог бюрократа, що похваляється, ніби робить добре діло, але цілком ясно, які реакційні сили тогочасного суспільства втілені в цій постаті. Сатирична компрометація царської бюрократії особливо виразна в розповіді персонажа про його заняття: він підписує «усі накази про строгі заходи», заохочує до «патріотичної» праці «істинно руських людей», дає всілякі обіцянки, а також приймає своїх та іноземних кореспондентів (останніх передусім цікавить, чи буде в країні заведено конституційний лад та чи позичатиме царський уряд в урядів європейських країн гроші). Комічне враження посилюється вживанням зниженої лексики.
Досить відверто говориться про тісний зв’язок між чорносотенцями і царськими міністрами: «Та скажіть же ви мені, бога ради: хто кого піддержує,— чи ми «истинно русских» людей, чи «истинно русские» люди нас?».
Якщо в оповіданні І. Нечуя-Левицького піддано осміянню персонажів, яким автор співчуває, то В. Самійленко, вже в нову епоху, спрямовує вістря сатири проти представника антинародного табору — царського міністра.
Розглянуті сатирично-гумористичні оповідання за своєю тематикою і проблематикою близькі до створених письменником у той же період прозових соціально-викривальних фейлетонів. Завдяки Самійленкові цей жанр в українській літературі став одним з найбільш дійових, що належно оцінено літературознавцями.
Переважно викривальний характер мають публіцистичні виступи В. Самійленка в газетах «Громадська думка» і «Рада», і цим вони близькі до віршованих та прозових оповідань і фейлетонів письменника.
Як відомо, В. Самійленко найчастіше користувався псевдонімом «В. Сивенький». Цим псевдонімом письменник підписував свої твори, які публікувалися в журналі «Шершень», газетах «Громадська думка» і «Рада» в період революції 1906-1907 років. Підпис «В. Сивенький» стоїть і під його прозовими фейлетонами «Добра порада» і «З записок редактора» (Рада, 1909, № 73, 2 квіт, і № 247, 1 листоп.), що не ввійшли до двотомного видання письменника.
Під криптонімом В. С-ий було опубліковано в 1906 р. в «Раді» поезію в прозі «До конституції» (№ 31, 20 жовт.), статтю «Про земство в земських губерніях» (№ 34, 24 жовт.); під криптонімом В. — репліку «Нова газета в Києві» (№ 8, 23 верес.).
У тому ж 1906 р. без підпису автора побачили світ публіцистичні матеріали В. Самійленка в № 49 «Громадської думки» — «Київ, 2-го березіля», в газеті «Рада» — «Політика уряду до литовців» (№ 13, 29 верес.), «Чутка про скасування порто-франко в Приамур’ї» (№ 14, ЗО верес.), «До сучасного настрою» (№ 25, 13 жовт.), «Надто багато реформ» (№ 36, 26 жовт.), «Перед виборами» (№ 39, 29 жовт.), «Ще про земство в неземських губерніях» (№ 43, 3 листоп.), «Уряд та вибори» (№ 44, 4 листоп.), «Октябристи й бюрократія» (№ 48, 9 листоп.), «Чорносотенна «біла гвардія» (№ 50, 11 листоп.), «Новий закон про селянське володіння землею» (№ 53, 15 листоп.). У вересні-жовтні 1906 року в газеті «Рада» публікувалися кореспонденції з Петербурга під назвами «Судова справа робітничих депутатів» (№№ 8-17) і «Судова справа Ради робітничих депутатів» (№ 18 і далі), частина з яких написана В. Самійленком8. Авторство В. Самійленка встановлене за редакторськими примірниками газет «Громадська думка» і «Рада», на яких написано розцінки для оплати опублікованих матеріалів. До того ж, на матеріалах, опублікованих під псевдонімами, криптонімами й анонімно, рукою редактора зазначене прізвище автора.
Публіцистичні виступи письменника зв’язані з конкретними фактами; в них викриваються гнобительська політика царизму щодо демократично настроєних верств суспільства, буржуазний парламентаризм, куці «свободи», оголошені брехливим царським маніфестом 17 жовтня, насильство й розгул реакції, чорносотенці. Як і в художніх творах, у публіцистичних статтях письменник прагнув показати протилежність інтересів експлуататорів і експлуатованих; його симпатії на боці робітників і селян, демократичної інтелігенції.
Згадані кореспонденції В. Самійленка посідають помітне місце серед опублікованих письменником під час першої російської революції дописів і репортажів з приводу різних суспільно-політичних подій. З великим співчуттям говорить Самійленко про робітників-депутатів як про стійких і самовідданих захисників інтересів трудящих, про їхню боротьбу за 8-годинний робочий день, про підтримку, якої надають своїм обранцям робітники й службовці Петербурга, про відкриті протести останніх з приводу несправедливого суду над Радою робітничих депутатів (зокрема, тут згадані робітники Невського заводу, спілки інженерів, фармацевтів та ін.). Звинувачені, в свою чергу, заявляли на суді, що вони діяли за наказом робітників і службовців різних заводів, фабрик Петербурга, які їх обирали на своїх зборах депутатів Ради.
Ув’язнені 3 грудня 1905 р. робітничі депутати добре знали, що їм не уникнути суворого покарання. Викриваючи злочинну діяльність самодержавства, підсудні й оборонці склали спільну заяву про те, що вони не мають змоги здобути «ні історичної, ні правової правди», і відмовились брати участь у суді, який далі відбувався без них. Царське судилище визнало Раду робітничих депутатів злочинною організацією. Згідно з вироком, багатьох робітничих депутатів було позбавлено політичних прав і заслано на поселення, інших кинуто до в’язниць, лише декого виправдано.
Правдивість опису фактів, відвертий захист інтересів підсудних, розвінчання треповського судилища над робітничими депутатами — такий основний пафос згаданих кореспонденцій В. Самійленка.
Вміщеним у цій же газеті статтям В. Самійленка «Октябристи й бюрократія», «Чорносотенна «біла гвардія», «Уряд та вибори» властива чітка соціальна спрямованість, образність характеристик; яскраво виявлені елементи сатири дають змогу назвати їх своєрідними памфлетами.
[…]
Монархістам, які через свою газету «Закон и правда» вимагали зробити шибеницю основним засобом розправи, вважаючи заходи уряду недостатніми, а закон і правду — «нещадно занедбаними», бо карний суд, на їх думку, керувався «правилами християнського милосердя», Самійленко саркастично відповідав їхніми ж словами: «Ми згоджуємось, що тепер нема в нас більших мучеників, як закон та правда» (В. Нова газета в Києві. — № 8, 23 верес.).
Характеризуючи становище народу напередодні першої річниці проголошення маніфесту 17 жовтня, Самійленко писав: «...народові доводилось дознавати щодня гіркого зневір’я, впевнятися раз у раз, що той новий лад надто вже близько нагадує старий і всім осоружний». Боячись народу, уряд загрожує йому карами, «гадаючи, що з того святкування вийдуть демонстрації й непорядки» (До сучасного настрою. — № 25, 13 жовт.). Своєї мети уряд намагався досягти двома шляхами: вдаючись до різних хитрощів, компромісів, а водночас застосовуючи тиск на трудящих. Так, щоб заручитися підтримкою робітників, було обіцяно скоротити робочий день, дати спочинок у свята. І тут же сенат оголосив, хто позбавляється виборчих прав. Публіцист із гірким сарказмом зазначає: «Людей, позбавлених цих прав, набралось уже так багато, що, може, було б простіше видати пояснення про те тільки, хто має право на вибори; довелося б зовсім небагато писати» (Перед виборами. — № 39, 29 жовт.).
Серед різноманітних за жанровими ознаками сатиричних творів В. Самійленка періоду революції 1905—1907 pp. слід виділити поезію в прозі «До конституції» (В. С-ий, № 31, 20 жовт.). В ній висміюються політичні «свободи», даровані «конституційним» маніфестом 17 жовтня. Памфлет-звернення «До конституції» побудовано у формі іронічного привітання маніфесту з нагоди його першої річниці. Сатиричній меті служать виразно іронічні епітети, метафори, порівняння: «Привіт тобі, наша довго сподівана, наша тяжко здобувана, наша трудно рожденная! Привіт тобі, наша зірко вечірняя, наш каганчику лагідний, наш промінчику бліденький!»
Ще 1892 року в оповіданні «Ідейний чоловік» Самійленко піддавав сатиричному осміянню земських начальників, які були дібрані з найреакційніших поміщиків. До цієї теми він повертається й 1906 р. у статтях «Про земство в земських губерніях», «Ще одно пояснення» (№ 42, 2 листоп.), «Ще про земство в неземських губерніях».
У першій статті йдеться про шахрайство й різного роду тиск чиновників і поміщиків під час виборів до земства. Від селян, пише Самійленко, «навіть не кожна волость має свого представника в земстві». Та й ті, що стали «земськими гласними від. селян — здебільшого зовсім «безгласні», або «часто подають глас, та не свій». У статті . «Ще про земство в неземських губерніях» Самійленко викриває політику уряду, що прагнув створити слухняні земства, дотримуючись «Земського положення» 1864 p., що його «все обрізували, обчикрижували всякі додаткові закони та пояснення», аж поки воно стало повністю відповідати інтересам «великоземельних панів, обмежене в крузі своєї діяльності, позбавлене всякої самостійності й поваги в очах людності» (№ 43, 3 листоп.). Самійленко виступав проти такого органу влади і покладав надії на «демократично збудоване земство», до якого входили б представники трудящих і яке могло б здійснювати заходи, спрямовані на розвиток освіти, лікарської допомоги, на поліпшення побуту. В. Самійленко оцінював реформи, запроваджувані самодержавством, як сатирик, прихильник демократичних перетворень в країні. Він був переконаний, що «дати справді добрі реформи і годящі на довший час тільки й можуть ті люде, що стоять близько до народу...» (Надто багато реформ.— № 36, 26 жовт.).
В. Самійленка, як і багатьох інших українських письменників, глибоко хвилювало тяжке становище безземельних селян. Критикуючи запроваджувані самодержавством законодавчі аграрні заходи, Самійленко за умов загальнодемократичного руху мас розвіював віру зубожілого трудящого селянства у добрі наміри царського уряду, в можливість наділення селян землею через Думу, хоча сам не мав чіткого уявлення про те, як же треба наділити селян землею, що нею володіли поміщики.
В. І. Самійленко з позицій демократа, гуманіста, критичного реаліста висловив ряд правильних поглядів на важливі події першої російської революції. Свої симпатії письменник завжди віддавав трудящим, вістря свого сатиричного слова він спрямовував проти самодержавства та його породжень.
Виступи Самійленка-прозаїка періоду першої російської революції, безперечно, є виразним позитивним штрихом до творчого портрета письменника.
Л-ра: Радянське літературознавство. – 1985. – № 12. – С. 62-67.
Твори
Критика
