...Виріс із рідного ґрунту
Станіслав Реп’ях
Дуже часто поети приходять до своїх читачів через роки грубими фоліантами або тонесенькими томиками з полиць книгозбірень. Стерши пил, ми припадаємо до пожовклих сторінок, як ото буває до польового чи лісового струмка, здуваючи пережухле листя і струхлявіле галуззя, щоб напитися з чистої бистрини. А буває й так, що рядки поета живуть серед людей, співаються, читаються, так би мовити, не іржавіють, хоч мало хто знає, кому вони належать.
Пригадується ще з отроцтва: коли диктор оголошував по радіо, що виконуватиметься романс «Вечірня пісня», у нашій сільській хаті всі замовкали, всідалися на вичовганих дерев’яних ланах і завмирали. Іноді, щоправда, підспівували:
Ой сонечко ясне,
Невже ти втомилось,
Чи ти розгнівилось?
Іще не лягай.
Тої миті справді думалося, що сонечко прислухається до нашого благання і буде світити, продовжуючи день.
В юності ж мені довелося почути від одного тракториста на звітно-виборних колгоспних зборах ущипливі рядки:
Одно — творити язиком,
А друге — перти плуга.
Запам'яталися ці влучні слова, але тільки у травні 1958 року дізнався, хто їх автор. Дізнався, буквально проковтнувши двотомник Володимира Самійленка, видрукуваний Держлітвидавом. Мені відкрився багатогранний, чистий світ цієї напрочуд чесної і порядної людини, яка хоч і помилялася, все життя простувала одною дорогою — дорогою любові до поневоленого народу, дорогою слугування рідній культурі і рідному слову. Причім творчість і громадська діяльність Самійленка ще раз переконливо доводять, що справжній інтернаціоналізм бере початок із глибоких зацікавлень рідною культурою. Будучи свідомим і переконаним борцем за право українського народу на свою національну гідність, на творчість рідною мовою, Володимир Іванович перекладав твори О. Пушкіна, В. Жуковського, І. Нікітіна. Згодом він вирішив ознайомити російського читача з поемою Івана Франка «Іван Вишенський», а українського — з п'єсами О. К. Толстого «Цар Федір Іоаннович» та М. Гоголя «Ревізор».
Щось спільне з долею Василя Жуковського було в долі Володимира Самійленка. Звичайно, стосується це тільки дитинства. Мати Самійленка, як і мати Жуковського, була кріпачкою, але колишньою, бо народила вона хлопчика Володимира через три роки після реформи. Батьком його був поміщик Іван Лисевич, який, хоч і не відмовився од сина, все ж не записав його на своє прізвище.
«...Народився я вже в Сорочинцях у вбогій селянській хаті 22 січня ст. ст. 1864 p.,— писав Самійленко в автобіографії — Охрещено мене в церкві св. Спаса, до метрики записано як незаконного сина «крестьянки Александры Кондратьевны Самойленко» (так це прізвище писалося в офіційних документах). Таким чином, згідно з російськими законами, я був приписаний до крестянського стану, а прізвище дістав від прізвища матері».
І далі життя бідняцької дитини йшло за стереотипним сценарієм: наука у п'яниці-дячка. у смотрителя Миргородського повітового училища. Щоправда, все ж відчувався вплив багатого батька. 1875 року хлопчика віддали до Полтавської гімназії, де він вчився дев'ять років. Пізніше Самійленко напише, що тут «...дуже зачитувався Майн Рідом та ...російськими книжками». Тут він уперше береться за перо, вже в молодших класах мережачи віршики про своїх учителів, друзів, господарку квартири. Здобувши певні знання з курсу іноземних мов, гімназист старших класів Самійленко прилучається до перекладів творів античної літератури, зокрема Гомерової «Іліади».
«Скінчивши гімназію в Полтаві в 1884 році, — згадував Самійленко, — я вибрав для університетських студій Київ, хоч мені радили подаватися до Петербурга, де наука була поставлена краще. Але мене не цікавили переваги петербурзьких наукових сил над київськими. Мені здавалося, що наука й тут і там провадиться більш-менш однаково, а я знав уже тоді добре, що ...ті нечисленні українські книжки, які тоді виходили в світ, друкувалися майже виключно в Києві, чув, що в Києві існують українські гуртки, що там живуть українські письменники й наші вчені, й я рішуче вибрав Київ».
Прагнучи до громадської і літературної діяльності, студент університету пристає до різних гуртків, спершу до «Читанки», де групувалися помірковані українофіли, а згодом до гуртка, очолюваного Гнатом Житецьким, де займалися переважно укладанням українських підручників. Та це не задовольняло допитливого юнака, і ми бачимо його серед членів «Літературної громади», яка збиралася то в Миколи Лисенка, то в Михайла Старицького. Тоді ж Самійленко пробує укладати збірки поезій і сам плідно працює на поетичній ниві. Він встановлює тісні зв'язки з відомими в той час письменниками Борисом Грінченком та Володимиром Олександровим, пише листа Іванові Франку. Датований він 30 грудня 1885 року; «Ласкавий добродію! Не маючи честі знати Вас особисто, я все ж осмілюсь турбувати Вас своїм листом. Діло в тім, що я пишу українські вірші, а Ви здорові самі знаєте, як у нас сутужно з нашими писаннями. Тим-то я хочу деякі свої вірші не віддавати в тутешню цензуру, а пересилати просто в Галичину. З сим листом шлю Вам на зразок двойко своїх віршів. Якщо Ви їх уподобаєте, то помістіть у Вашій поважній «Зорі» ...Якщо моя поезія для Вас здатна, то обіцяюсь і на потім присилати свої писання... Псевдонім під усіма моїми віршами нехай буде один — В. Іваненко».
Іван Франко надрукував один із цих віршів— «Переспів» — уже в третьому числі «Зорі» за 1886 рік. А в сьомому читачі ознайомилися з одним з кращих сатиричних віршів Самійленка «Горе поета». Услід за цим віршем «Зоря» вміщує ще один твір Володимира Самійленка «Українська мова». Це засвідчує ставлення Івана Франка до молодого поета, який пізніше так оцінив творчість Самійленка: «Він відразу виступає на літературне поле повним майстром форми і слова, з дозрілими, вповні виробленими думками і почуттями, і на протязі 20 з зайвим літ своєї діяльності зовсім не зміняється. Всі важніші струни його поезії звучать уже в перших його творах; вони потім звучать раз сильніше, то знов слабше, але вони ті самі, нових струн не прибуває. Так само не поступає його віршова техніка, ані його мова; вони відразу наладилися так повно і гармонійно, так відповідно до внутрішнього зрівноваженого «я» поетового, що їм нікуди й ні про що мінятися».
Твори Самійленка друкуються не лише в «Зорі», їx бачимо на сторінках «Правди», «Дзвінка», «Дзеркала», «Буковини», альманахів «Ватра» і «Складка». Таку неперебірливість поета згодом критикувала Леся Українка, яка у листі до М. Драгоманова картала Самійленка за співробітництво з реакційною «Правдою». Будучи слабким «політиком», про що сам Володимир Іванович неодноразово писав і говорив, він, одначе, порушував у ліричних та сатиричних творах злободенні й важливі питання своєї доби. Глибоко співчуваючи «гнаним і голодним», поділяючи їхні погляди на життя (бо й сам постійно поневірявся), Самійленко стає на захист трудящого люду. У вірші «Грішниця», надрукованому в альманасі «Складка» 1887 року, його симпатії на боці знедоленої дівчини:
Недоля зла тебе в страшну безодню пхнула;
Упала в неї ти, упала і забула,
Чи є відтіль назад надія вороття
До щастя першого, до чесного життя.
З гнівом і обуренням звертається Самійленко до тих, «хто горя людського не чує, хто може тоді жартувать, коли люд од горя й притуги німує», виправдовує ж тих, «хто для нещасних зробив скільки міг і не менше». Тематика його ліричних віршів, незважаючи на певну обмеженість, все ж відзначається цілеспрямованістю, глибиною, філософським осмисленням життєвих явищ. Поряд з уболіванням за зневажених, з протестом проти утисків рідної мови і культури, в його поезії звучать мотиви любові до природи, віра в щасливе майбутнє Батьківщини. Прохоплюються у віршах Самійленка і ноти песимізму, але це здебільшого викликане впливами модних тоді в українській та й російській літературі закликів до «ридань», «сліз». Але в інтерпретації В. Самійленка і ця тема набуває життєствердного звучання, як це бачимо, наприклад, у поезії «Найдорожча перлина».
І сьогодні не можна без хвилювання читати «Елегії», в яких автор постає людиною глибоких почуттів, благородних поривань:
Годі тобі малювати Дніпро, нарікати
на долю
Та про ті очі співать, що ти й не бачив
нігде;
Краще людину змалюй, зазирни їй у
душу душею,
Радість і смуток її в слові твоїм покажи.
Уже згадувався вірш «Горе поета», що засвідчував потужний сатирично-гумористичний струмінь Самійленкової поезії. Треба сказати, що таких творів у Самійленка багато. Деякі з них свого часу були надзвичайно популярними.
Прийом контрасту, який вдало застосовує автор, неодноразово приносив йому успіх. У такому ключі написані вірші «Сміливий чоловік», «Як то весело жить на Вкраїні», «Собаки», «Гостра стаття», «Патріот Іван», «Ідеальний публіцист» та інші.
До шедеврів Самійленкової сатиричної творчості належить українська патріотична дума «На печі», де він знущається з горе-патріотів:
Ще стоїть Україна! Не вмерла вона
І вмирати не має охоти.
Кожна піч українська — фортеця міцна,
Там на чатах лежать патріоти.
Гостро критикував поет куці царські обіцянки, продажну політику Думи, весь бюрократично-гнобительський апарат царської влади. Особливо дісталося від сатирика міністрам, членам різних монархістських та чорносотенних партій, царській цензурі.
Крім псевдоніму Іваненко, Володимир Іванович користувався ще одним — Сивенький. Але першу свою збірку, що побачила світ у Києві 1890 року, він підписав власним прізвищем. Вона так і називалася «З поезій Володимира Самійленка». Про видання повнішої книжки поет весь час просив Івана Франка, який тепло привітав Володимира Самійленка і широко друкував його твори.
Творча дружба Самійленка з великим Каменярем переросла в особисту після поїздки Володимира Івановича в Галичину під час студентських канікул. Пізніше він згадував: «Поселившись на кілька тижнів у Львові, я часто бував у Франка; ходили ми з ним у ліс на суниці, хоч небагато їх назбирали, ходили в гості на хутір до Франтішека Ржегожа, чеха, що дуже цікавився українцями й поміщував у «Свєтозарі» свої розвідки. В його ж я запізнав Людвіка Кубу, теж чеха, що спеціально студіював українську народну музику й видав українські пісні з українським і чеським текстом.
Особа Франка особливо імпонувала мені своєю високою інтелігентністю й залізною енергією, що світилася з його очей, і разом із тим він був надзвичайно простий у поведінці з людьми; ця риса його вдачі дуже до його притягала; побачивши його разів зо два, здавалося, що вже віддавна з ним знайомий.
Франко, як відомо, знав багато чужих мов. Цікаво, що, як і він мені розказував,— він терпіти не міг систематично студіювати граматику нової для нього мови: головними його підручниками були цікава книжка тією мовою і словар. Між іншим, цей щирий український патріот російською мовою володів далеко краще, ніж зложених докупи десять галицьких москвофілів, що не визнають рідної мови...»
Повернення з Галичини стало для Самійленка новим етапом у житті: царська жандармерія звинуватила поета у перевезенні українських книжок і взяла його під постійний нагляд. А тут ще й прикрість в університеті: Самійленко пропустив термін складання екзаменів і залишився без диплома. Ситуація ускладнилася: треба було шукати роботу, яка б дала шматок хліба.
І ось він — працівник київського телеграфу. Три роки віддав поет цій осоружній роботі. Аж поки його не запросили до Чернігова.
...У Чернігові збереглося й дотепер чимало речей, які нагадують про перебування тут Володимира Івановича Самійленка. Фото і книжки на стендах музею М. М. Коцюбинського, відомі рядки «Ласкавим голосом пісень ти нам давав у наше чесне діло віру», викарбувані на пам'ятнику Леоніда Глібова, що перенесений з території Троїцько-Іллінського монастиря на територію музею, меморіальна дошка на будинку колишньої земської управи, де Самійленко працював з 1893 року на посаді секретаря, а насправді — редактора «Земского сборника». Тут він швидко знайшов собі товариство. Адже з Борисом Грінченком він давно дружив, а Леоніда Глібова І Михайла Коцюбинського добре знав за їх творами.
Три роки, віддані київському телеграфу, були безплідними у творчому відношенні. У Чернігові ж Самійленко немовби народився вдруге. Хоч він майже не писав тут віршів, зате на берегах Десни проявилася ще одна грань його таланту — драматургічна.
«В Чернігові я написав між іншим віршовану драму в 5 діях — «Маруся Чураївна»,— розповідав Самійленко у «Матеріалах до життєпису...» — її було надруковано 1896 року в збірнику «Складка». Сюжет для цієї драми я взяв з повісті князя Шаховського «Маруся. Малороссийская Сафо» (изд. Смирдина. 100 русских литераторов). Цю драму я читав на вечірці в господі I. Шрага під час приїзду до Чернігова М. Кропивницького. Драма йому сподобалася. Він тоді зробив мені деякі зауваги сценічні, якими я скористувався. Драму мою було дозволено цензурою, але один примірник її я оддав Заньковецькій, яку зацікавила роль Марусі Чураївни, який у неї й пропав, а другий цензурований примірник я передав через Б. Грінченка комусь з антрепренерів, але вони примірника мені не повернули назад.
В цій останній редакції Маруся не труїть героя, як було раніш, а вона уявляє собі, що отруїла його, а коли опам'яталася, то зарізує себе. «Марусю Чураївну» на сцені не виставляли, а в останній редакції вона не друкувалася».
Побачила «Чураївна» світ лише у згаданому вище двотомнику. Наважуся сказати, що це — одна з вершин творчості Володимира Самійленка.
У Чернігові Самійленко написав також драматичні гуморески — фантазію «У Гайхан-бея», де висміюються царські посіпаки, що чинять сваволю на місцях, жарт «Химерний батько», в якому автор дотепно кепкує над хуторянськими панками та підпанками, комедію «Дядькова хвороба», що йшла у переробленому вигляді в театрі М. Садовського, та ще один жарт «Драма без горілки», присвячену літературній темі.
Здавалося б, драматургія Самійленка не справила помітного впливу на розвиток українського театру. Але, як слушно зазначає Олег Бабишкін, «не тільки Самійленко не ставився на сцені». Ясність у це питання вносить М. Т. Рильський, який писав, що «нахил до роздумування вирізняє Самійленка з-поміж його плакучих і співочих сучасників... замилування його в грі думки, в суперечностях ідей дозволяє нам бачити в авторі «Герострата» попередника Лесі Українки з її геніальною діалектикою...»
У Чернігові, де Володимир Іванович прожив 7 років поспіль, він багато перекладав. Саме тут він інтерпретує українською мовою твори Мольєра «Лікар мимоволі» та «Жорж Данден», перекладає російською з української «Івана Вишенського» І. Франка, розпочинає роботу над перекладом гоголівського «Ревізора».
Щоб більше не повертатися до перекладацької діяльності Самійленка, додамо, що його перу належать численні перклади з Байрона, Беранже, Лашамбоді, Бомарше, цікавий переклад «Пекла» з «Божественної комедії» Данте.
Хоч у Чернігові й непогано велося, непосидющий Самійленко вирушає в пошуках «жар-птиці щастя» до Катеринодару на Кубань. Там йому призначили більшу зарплатню. Але до письменника причепилася малярія. Переборюючи хворобу, Володимир Іванович працює. Він пише вірші, фейлетони, перекладає для «Русского богатства» повість І. Франка «Перехресні стежки». Хвороба доймає, перебування в Катеринодарі стає неможливим, і Самійленко перебирається на рідну Полтавщину, де обіймає посаду секретаря Миргородської земської повітової управи. Але тут він зовсім провалився: не підготував паперів для виборчої кампанії, порозгублював документи, і йому порадили «шукати роботу».
Самійленко знову опиняється в Чернігові. Потім переїздить до Києва.
Місто юності зустріло поета не дуже привітно. На його руках була вже родина, а підробітки в журналах, газетах давали мало засобів до існування. І Володимир Іванович, склавши іспит на нотаря, виїздить на північ Чернігівщини, до містечка Добрянки Городнянського повіту, де працює цілих десять років. Вдячні добрянці бережуть пам'ять про письменника. На обох будинках, де жив Самійленко, встановлено меморіальні дошки. Відомо вже й те, що сюди приїздив Павло Тичина, тяжко захворів тут і пролежав у Самійленка майже півроку. Самого Володимира Івановича спіткало в Добрянці тяжке лихо: він поховав двох дітей. Засмоктували в трясовину старі й нові борги. Але й у цих умовах Самійленко пише вірші, рецензії, статті. Є підстава гадати, що саме в Добрянці він задумав блискучу статтю «Дбаймо про фонетичну красу мови», надруковану 1917 року в журналі «Шлях». А через рік, коли письменник уже жив у Києві, з'явилася ще одна стаття «Чужомовні слова в українській мові», де він висунув золоте правило: «не цуратися їх, але й не бгати їх у нашу мову без міри». Він слушно казав: «Що тепер жодна літературна мова не може обійтися без чужомовних слів, навряд чи й треба доводити. Тим паче, не може без їх обійтись українська мова, що далеко пізніш, ніж більшість інших європейських мов, почала розвиватися в літературну на щиро народній основі та протягом не одного століття зовсім не була офіціальною мовою».
Тяжко склалися для Самійленка останні роки. Не збагнувши відразу справжньої суті Центральної Ради, він після її повалення виїздить у січні 1919 року з Києва. Живе у Вінниці, Кам’янці-Подільському, Станіславі. Всіма забутий і покинутий, Самійленко потрапляє в село Милованне, де існує на становищі жебрака. Якби не галицькі селяни, не повернутися б поетові на Дніпрові кручі. Уряд Радянської України задовольнив прохання Самійленка, і 1924 року він знову в Києві. Тяжко хворий, Володимир Іванович не покладаючи рук працював. Він підготував до друку двотомник оповідань і повістей Бласко де Ібаньєса, переклав низку поезій Ади Негрі, написав гумористичну поему «Спритний ченчик», щиро цікавився розвитком видавничої справи на оновленій Україні.
Хвороба (саркома) обірвала життя письменника. 12 серпня 1925 року він помер у Боярці, де й похований.
Нотатки про Володимира Івановича Самійленка хочеться закінчити словами Івана Франка: він «такий саморідний та національний — не штучний, а немов так готовий уже виріс із рідного ґрунту... В нашім нервовім віці, повнім вагання, примх і шалених скоків, се просто благотворно — смакувати духовні плоди такого поета. Небагато їх таких має всесвітня література, і всі вони, без огляду на розмір та силу їх талантів, поробилися любимцями публіки...»
Л-ра: УМЛШ. – 1984. – № 2. – С. 69-72.
Твори
Критика
