Лірика Володимира Самійленка
Олег Бабишкін
Ми майже не бачимо теми кохання, такої звичайної для більшості поетів, в тому числі й українських поетів — сучасників Самійленка. Не чути в його поезії й палких закликів до активної боротьби проти соціального і національного гноблення. Щоправда, в творчій спадщині поета є цикл віршів до дівчини, що не стала його судженою. Є кілька гострих філіпік проти катів-поневолювачів. Та вони випадають із загального настрою й спрямування творчості поета.
Порівняна обмеженість тем і мотивів лірики Самійленка привела деяких критиків двадцятих років до негативних висновків про нього як поета-лірика. Однак пізніші дослідники, і насамперед поет Максим Рильський, не погоджувалися з таким безкомпромісним осудом лірики Самійленка. Вони звернули увагу на своєрідність його ліричної поезії; до питання про впливи, яких зазнав поет, додали питання про розвиток загальновживаних тем і мотивів у творчості Самійленка, про їх поетичну транскрипцію.
Ось перший друкований вірш Самійленка — «Грішниця». В цьому творі — бажання проникнути в душу повії, зрозуміти, що привело її на слизький шлях. Тут і розуміння всього того відворотного, що кидається в очі з першого погляду — «прожито грішно ночі», «і безсоромна річ, і навісна хода». Але тут і співчуття людини, яка розуміє гірке життя, що кинуло молоду жінку в болото розпусти й гріха. В поета нема до неї «зневаги злої, і слів докірливих на язиці нема». Поет бачить в грішниці душу людини, що прагнула в щасті і радощах прожити своє молоде життя, а натомість стала приниженою, погорджуваною, «загинула навіки». Громадянська скорбота за розтоптане життя викликає в поета слова, пройняті людяністю й душевним теплом.
В наступних поезіях автор вряди-годи повертається до зневажених і знедолений людей, та вони вже виступають у нього як такі, заради кого треба жити й страждати, працювати й боротися — звісно, словом, бо іншої боротьби поет не знає та й не розуміє. Він говорить про «любов до обездоленого люду» як про заповіт, що його залишив українським поетам безсмертний Шевченко («26 лютого»).
В багатьох віршах настрій поета сумний, з відтінком меланхолійності. Поет надіється, що колись несправедливий суспільний лад буде іншим, справедливим, але він певний, що це буде дуже нескоро.
І тоді Самійленко пише про безрадісне життя людини, яка хотіла б перенестися до іншої планети, сягнути між зорі, і там, у недосяжній високості, зажити іншим, вільним і спокійним життям. Та тверезий голос раціоналіста підказує, що й на інших планетах, якщо там є життя, існує такий, а може ще гірший, визиск і неволя. Можливо, мешканцям далеких планет життя на нашій землі здається раєм в порівнянні з їх пеклом. Він не схильний вважати, що так було одвіку. Ні, було краще життя, тільки воно згублене, його душа ридає за тим життям,
Де зорі червоні, де сяєво повне,
Де лиха немає, бідота не стогне...
І він вірить, що стражденна душа змогла б колись знову любити й радіти з життя, та тільки несила піднятися, лишається їй лиш «ридання та дума сумна».
Як не схожі такі вірші Самійленка на створені в той же час пристрасні поезії М. Старицького й особливо Лесі Українки! Там теж була темна ніч, там теж було багато смутку, але там була надія, навіть без надії сподівання, там десь у далині манив вогник, сяяла якась зірка провідна, а тут — повна безнадія. І разом із тим як схожий цей вірш Самійленка на численні поезії поетів-восьмидесятників, як він перекликається з сумним і навіть безнадійним настроєм Надсона!
Та Самійленко не скрізь такий. У нього знайдеться ще немало поезій з осудом людства, яке поринуло в густе багно неправди й неволі, розгубило на темній дорозі свої найкращі сподівання, його обурювала несправедливість Куліша, який вигукував: «Народе, без пуття, без честі і поваги». Подібні звертання змушували поета замислюватись над своїм становищем, сіяти іскри гніву і непримиренності. Але Самійленкові бракувало сили інвектив Лесі Українки.
Чи могли тішити серце читача такі заклики:
Так плачмо ж, ридаймо, забудьмо пісні,
Що склали ми в щасті, на волі,
Аж поки минуться злиденні часи
Й дізнаєм ми кращої долі.
Очевидно, ні. Подібних закликів було досить у тогочасній українській літературі.
Часом оспівування отої сльози, за «нещасний люд» пролитої, досягає значної поетичної майстерності. Так, «Найдорожча перлина» не може не нагадати казку невідомого автора «Три перлини», надруковану 1889 року в чернівецькій газеті «Буковина». Об’єднує їх любов до скривджених, до бідноти. І це зближує Самійленка з багатьма поетами того гуртка літературної молоді, що збирався у Лисенків та інших «старогромадян».
Коли «Ридання душі» не завойовувало читача, хоч і викликало в нього розуміння щирості поета, то «До душі» імпонувало читачеві переборенням сумнівів і смутку. В цій поезії виразно звучать франківські інтонації — не тільки в ритмі вірша, а насамперед в його настрої, в заклику розбудити приспані почуття, сподіватися, чекати оновлення. Так відкривалася друга сторона ліричної поезії Самійленка.
Переконаний у несправедливості існуючих відносин, він ніколи не втрачав віри у краще покликання людини. Сили для цього він черпав і серед народних мас, які любив вірно й безмежно, і в самій природі, в якій рідко коли помічав осінь, але завжди і незмінно відзначав життєдайну міць весни. Вона допомагала йому переборювати непевність — треба чи не треба жити Він жив і творив.
Що «жити треба», найбільше говорила йому весна на Україні. І він оспівував її — з зеленими полями й дібровами, з тьохканням соловейка в садку, з духмяним запахом квіток.
Весна викликала в нього не тільки бажання співати про оновлення природи, а й про ратая, про бідняка, для якого радість не повна, і праця тяжка, бо на чужій ниві, і хліб гіркий. Тоді думалось про становище батьківщини, поділеної між капіталістичними державами, про «кращу годину». А тимчасом коротка мить життя перебігала, минала весна, а справа не була зроблена. Самійленко, що писав про перечікування лихої години, сперечався тут з іншим Самійленком, що прагнув праці. Мотив цей для нашого поета мав і автобіографічний характер. Інколи поет виправдовує бездіяльність і працю, боротьбу іі покору, життя і умирання тим, що все минає, нічого в світі не залишається. Адже обертається навколо Землі Місяць — холодна безповітряна, мертва і німа планета. То нащо всі пристрасті й уболівання, якщо з часом те саме станеться і з Землею, яку чекає такий же кінець. Усе гине —
Неодмінним зістається Лиш невпинний, вічний рух...
Та він не може довго втриматись на цій ноті байдужості з її «філософським» висновком на зразок «не тратьте, куме, сили...» І тоді весна викликає в нього бажання вічно жити, її краса, краса оновлення настроює його на інший філософський лад
Ніщо ніде не пропаде.
Природа існує вічно, ніщо зроблене не пропаде, набуває лише інших форм. Поетові сумно лише, що він не може існувати вічно, як сама природа.
Такі контрасти говорять самі за поета. Він не сприйняв повністю жодної з філософських систем. Тому й ідеалізм чергувався в нього з матеріалістичним розумінням буття. Те, що йшло від розміркованості, від розуму, здебільшого надавало ідеалістичного відтінку, а те, що випливало з безпосереднього відчуття всього сущого, сповнювало його поезії живим, оптимістичним настроєм.
Величною хвалою весні й щедрому сонцеві звучить весь цикл «Весна».
Тут видно безперечний вплив класичних зразків. Та в Самійленка це не було сліпим і копіюванням. Новизна розмірів і урочистість тону були не єдиним досягненням українського поета. Радість буття, оспівування сонця, заклик до нього світити лише в убогі оселі й залишити багатим палацам штучне освітлення, не залишали сумніву про те, на чийому боці були симпатії поета.
Природа не ставала тут для нього самоціллю, він не тікав до неї від злигоднів життя. Сонце як джерело життя, як світоч надії викликає в поета захоплення й урочисто екзальтований настрій. Сонце утверджує людину на землі, воно дає їй щастя жити серед цих розкішних луків і нив, серед того, що розстелила перед нею матінка — Природа.
Щасливий тим, що міг тебе спізнати,
Я не хотів би землю покидати.
Так поет дає відповідь на поставлене ним же самим у раніших віршах питання: чи треба жити. І відповідав він з усією силою сонцелюба.
Розкішна природа і злиденне життя бідняка змушують поета засмучуватись навіть в найбільш погожий день, йому
...смутно, що з такого раю
Зробили ми долину мук безкраю,
Де тільки й можна плакати-ридати.
Цей мотив охоплює переважну більшість його поезій, є постійним підсумком усіх його роздумів, сумнівів і захоплень, — свідчення великої любові до людей і безсилля змінити їх долю.
Написана в дусі лермонтовської «Думи» поезія Самійленка «Людськість» підсумовує погляд поета на сучасне йому життя людей. Він не заперечує ні прогресу, ні розвитку культури, ні високих поривів, якими сповнені книжки мислителів і поетів. Але навіщо на сторожі так званого прогресу поставлені гармати? Він бачить ті суперечності, які несе з собою капіталізм, машинний вік, він різко виступає проти безсердечності, яка замінила «глибину думок» і «силу поривання». Поет закликає піднести в піснях людей з великою душею. Він проти тих каркань критиків-восьмидесятників і перших трубадурів декадансу, що проголосили вік без героїв. Хай не буде героїв у прямому розумінні, але хай будуть люди великої душі й палкого серця, хай будуть творці, а не одні лише самовдоволені міщани.
Немає творчості, поезія в багні,
І філософію тепер ми осміяли.
А геній — нащо він для рою комашні?— Нам будуть фабрики кувати ідеали.
Ми відчуваємо тут неприховану полеміку з трубадурами капіталізму, з співцями теорії «натовпу» й «героїв», заперечення капіталістичної моралі та її гендлярського підходу до мистецтва, до витворів людської творчої думки.
Поетові надоїли вже пусті заклики до правди і добра, не підкріплені активною дією за їх встановлення на землі:
Чому не бачимо тих правди та добра,
Що так обридли вже в поезії й у прозі?
Ці рядки б’ють не тільки по його поетах-сучасниках, а й по самому Самійленку,. який не раз закликав до правди і добра, але не міг вказати шляхів до цих ідеалів, не боровся сам за них, обмежуючись лише дидактичними настановами.
В безупинних ваганнях між смутком і. радістю, між надією й зневірою народилася його «Вечірня пісня» — шедевр поета-лірика. Зміст вірша вкладається в два-три: рядки — людині жаль сонця, яке сідає і без якого буде страшно надворі, хоч світитимуть і місяць, і зорі. Панує бажання: продовжити день, ще надивитись на сонячне світло, приваблює м’якість переходів,, розчуленість прохань людини, що перебуває вже в вечоровому настрої, але не хоче розстатися з світлом і потрапити в обійми темряви. Все це говориться просто, щиро, безпосередньо, без жодної дидактики й моралізаторства, властивих поезії Самійленка. Саме тому вірш досягає великої сили естетичного впливу, збуджує відповідний настрій. Покладений на музику Кирилом Стеценком, він став улюбленим народним романсом.
В творчості Самійленка багато поезій безпосередньо присвячено Україні. Показово, що в переважній більшості творів Самійленко не вирізняє свій народ з-поміж інших, не ставить його в якесь окреме становище. Характерна з цього погляду поезія «Заспівав би я». Написана 1902 року і пройнята настроями визвольної боротьби народу, ця поезія наголошує на тому, що поет не може бути «чистим» співцем природи. Співатиме він про зиму, про її «пречисті білі шати», то згадає, «що зимою мерзнуть люди». Співатиме про літо з колосистими житами і голосистими гаями, то згадає, що «те жито — панське жито», а гаї нагадують про лозини, якими б’ють непокірних. Нарешті, поет міг би співати про красу чужого краю, про яку кричать туристи, та він недочуває їх слів, бо їх заглушує «всесвітній плач народу». Це тим важливіше підкреслити, що в критичній літературі про Самійленка були спроби витлумачити його любов до рідного народу як нелюбов, чи принаймні байдужість, до долі інших народів. Поезія «Заспівав би я» категорично спростовує такі твердження.
Видана 1906 року заходом І. Франка збірка поезій Самійленка «Україні» відкривається віршем під тією ж назвою, в якому яскраво відбилася сила й слабкість його патріотизму. Сила його — в безмежній любові до рідної країни, у самозреченому служінні українській культурі. Самозреченому — бо в часи соціального й національного гноблення, що його зазнавав український народ від царату, бути поетом українським означало відмовитися від багатьох житейських благ, жити кожен день в очікуванні, що тебе потягнуть до поліцейського участку, що твої вірші заборонятимуть друкувати. Сам факт творчості українською мовою вже розглядався як антидержавний злочин.
Самійленко ні на крок не відступив у своїй любові до рідної країни, він став українським поетом і прирік себе на злидарське життя.
Нехай той шлях важкий, нехай тернистий! Але хіба тоді квіток шукать,
Коли тебе, твій любий образ чистий Несхнучі сльози туманять? —
писав він, звертаючись до України, його шлях був важкий і тернистий, але це не був шлях активного борця. І це також позначилося на програмному вірші. В ньому поет пише про біду і люті муки країни, але далі цих — зрештою звичайних у тогочасній поезії і цілком абстрактних — понять мова в нашого поета не йшла. Сама Україна поставала в його уяві, як прекрасний і милий образ, як мрія. І в тому що в Україні він вбачав насамперед мрію, а не реальну Україну з її трудящим і героїчним народом, не Україну революційних бур і гострої ненависті до поневолювачів — російських і українських поміщиків та капіталістів, були закладені причини його численних ідейних відступів, зрештою, його нерозуміння Великої Жовтневої соціалістичної революції і тих змін, які вона принесла в Україну.
В сприйманні Самійленка-поета по суті існували дві України. Одна з них була мрією — далекою й невиразною, без зримих рис, в кращому разі — у вінку з українських квітів, на тлі мальовничого полтавського пейзажу. Коли настала революція, він не впізнав у оновленій Україні своєї постійної мрії і писав з душевним збентеженням рядки, що чимсь перекликалися з відомою «Горобиною ніччю» Павла Тичини, в якій наречена-Україна в революцію постала перед поетом на закривавлених шляхах.
[…]
Була Україна, в якій жив поет, відчував на собі сваволю всіляких губернаторів і цензорів, поліцаїв і жандармів, бачив стражника й поміщика, сільського старосту, кар’єристів з різних буржуазних партій. Тут він бачив і трудящу людину, її поневолення. Ця трудова Україна часто виступала в його рядках навіть без свого імені, але вона була завжди з поетом. Він не мріяв про неї, він жив нею, і поезії про таку Україну лишилися цінним надбанням у його спадщині.
Громадянські почуття поета, тверда віра, «що не потоне народ наш без сліду в народностях інших», висловлені в поезії «Веселка». Цю віру викликає в ньому образ веселки, що своєю дугою підпирає півнеба, барвистими кінцями спускається до річки. Веселка виступає як символ надії.
Поет називає цю надію святою й безсмертною, бо інакше й бути не може — його народ протягом багатьох століть виявив і велику людяність, і героїчний дух, і здатність до творення величезних надбань людської культури. Ця думка, що проходить і в інших віршах поета, потребувала урочисто-спокійного, врівноваженого тону. Самійленкові тут доречно прислужився гекзаметр з його розміреним плином мови, з його спокійно-впевненою констатацією того, що не може бути порушене нічим і ніким, як і радісне явище природи — веселка.
На перший погляд здається, ніби «Герострат» — єдина поема, яку Самійленко написав у минулому столітті, — зовсім далекий від вітчизняного життя. Олена Пчілка була навіть незадоволена, що поет присвятив великий твір Герострату. «Не варт таку людину вихваляти!» говорила вона, коли Самійленко читав поему перед київською літературною громадськістю. Мабуть, Олена Пчілка не зрозуміла «Герострата», що передував численним творам її доньки. — Лесі Українки.
Самійленко проникає в думки Герострата, шукає причини його непомірної жадоби до слави, заради якої Герострат спалює величний храм Артеміди в Ефесі. Події 356 року до нашої ери не були для поета сивою давниною. Розглядаючи їх у відповідності з обставинами історичної минувшини, він бачив сучасні йому явища, вони спонукали поета звернутись до горезвісної постаті честолюбця й злочинця Герострата.
Герострат прославив своє ім’я. Історик Феопомп доніс його з віковічної давнини. Але яка це слава? Слава злочинця, слава проклятого, слава Юди. Недарма можна знайти подібності в розмірковуваннях Самійленкового Герострата і Юди з драматичної поеми Лесі Українки «На полі крові».
Самійленко бачив, як в умовах соціального й національного гноблення України десятки слабодухих інтелігентів зрікалися рідної мови й свого нараду, з оборонців його прав ставали ворогами, прислужниками царату, носіями найреакційніших монархістських тенденцій. Вони були відомі, їх іменами рябіла преса — іменами піхнів і юзефовичів. Поет затаврував їх ганебною славою Герострата.
Ставши в перші ж роки студентського життя на бік «хрестоматійників», «культурників», відмежувавшись від «політиків», Самійленко мимохіть мусив відбити в своїй поезії і культурницькі теорії «малих діл». Типовим зразком такої проповіді культурництва і відмови від активної соціальної боротьби є поезія «Не будемо ми йти на ворога свого». Нездатний до рішучої боротьби за кращу долю трудящих України, Самійленко, сам того часто не підозрюючи, тільки «серцем кохав» рідну країну, мучився й тішився, страждав і благословляв, але не боровся.
Значно більше уваги мали ті поезії Самійленка, в яких він підносив голос за українську мову, розкривав її багатства й красу. Все життя поет дбав про те, щоб його праця поширила можливості висловлювати цією мовою всі душевні переживання й найвищі зльоти людського розуму. Творча спадщина Самійленка стала найкращим доказом безмежних можливостей української мови. Ще в поезії «Україні» він звертався до батьківщини.
Самійленко плекав українську мову, різьбив її, шліфував. Захоплений Франко віддав Самійленкові першість у знанні й умінні користуватися рідною мовою.
Як і його сучасники — поети кінця XIX — початку XX ст., Самійленко в своїй творчості приділяв багато місця питанню про покликання поета, його обов’язки перед народом і країною, про те, що повинно бути об’єктом його творчих турбот і зображення. Він співає хвалу «пісні-чарівниці» як вияву народних мрій і сподівань, він закликає кожного обробляти невеличке своє поле — і тоді «зацвіте вся земля цвітом хорошим»; кожного працювати «хоч для рідного тільки народу» — «і всі народи землі будуть щасливі тоді». Думка цих рядків однієї з «Елегій» Самійленка зрозуміла: кожен повинен працювати, кожен має свою ділянку роботи. І якщо кожен працюватиме сумлінно, то щастя буде для всіх людей, для всіх народів. Коли ми візьмемо до уваги його слова про «всесвітній плач народу», то в наведених рядках не побачимо, як декому здавалося, національної обмеженості .або відрубності, а лише побажання всім народам піднести свій добробут, зробити свій внесок у всесвітню скарбницю культури й добра. В цих рядках Самійленко виступає й проти космополітичних тенденцій, що вже тоді почали частково виявлятися в українській дійсності й служили виправданням для тих, хто зрікався рідної мови й забезпечував собі тепленьке місце під крильцями австрійського цісаря або російського царя.
У вірші «Не вмре поезія» Самійленко надає поезії роль борця за духовне багатство людини — проти всього крамарського й гендлярського, що приніс з собою капіталістичний вік. Він говорить про живучість поезії навіть тоді, коли люди перестануть дбати про їжу й інші матеріальна потреби, бо поезія завжди підноситиме найшляхетніші людські поривання.
І якщо людськості зла доля присудила
Діждатися колись свого кінця,
То буде на землі останняя могила —
Останнього співця.
Така афористична кінцівка вірша характерна взагалі для поетичних засобів Самійленка. В досить таки різноманітному, новому для восьмидесятих років арсеналі поетичної зброї він особливо полюбляє ударні закінчення вірша, в яких підсумована провідна думка твору, висловлена або в сентенції, або в дзвінкому афоризмі. Один з своїх віршів про Шевченка Самійленко закінчує афоризмом: «Поет живе в серцях свого народу». Цим афоризмом закінчується кожна строфа вірша, a сам вірш від строфи до строфи нагнітає думку, щоб врешті в останніх рядках повно розкрити силу цієї сентенції. І так майже в кожному вірші.
Помилково було б думати, що автор обов’язково приберігає всі свої сентенції й афоризми лише для кінцівки вірша. Ні. він щедро їх розкидає і між першими й наступними рядками, як, наприклад, у сьомому вірші з циклу «Елегії»:
Для тебе ріднішим від іншого люду
Не був я, а може й не буду.
До цього ще слід додати цілковите володіння засобами алітерації, послідовний добір звуків у рядку, що надає мові плавності й милозвучності.
В Самійленка є чимало творів, що перекликаються з Некрасовим, Шевченко:.. Лермонтовим, Гейне. Видно, що він любить цих поетів, вони були близькі йому і складом деяких думок і напрямком поетичного мислення. І з цього погляду можна говорити про наслідування їх Самійленком. Тому всі твори, у всі знайомі теми він вносить своє розуміння, своє ставлення, зрештою свій характер, що й робило цілковито оригінальними ті речі, де легко було знайти їх попередника.
Л-ра: Жовтень. – 1958. – № 2. – С. 135-140.
Твори
Критика
