Соломія Бойко
От би статись далеко звідси.
Не мовчати, не тліти - кричати:
часом подумки і без змісту,
без годин, без хвилин, без дати.
Прорости б серед міста поглядом
у очах перехожих днів.
Прорости б. Ти тепер задоволений?
Прорости. Без надій і слів.
31. 03. 2013 р.
Біжи що є сили.
Не озирайся, навіть якщо будуть кликати,
а вони будуть.
Збери в жменьку свою силу волі
(чи все, що від неї залишилось),
заховай за пазуху і біжи.
Закрий вуста рукою, щоб ані звуку,
бо вони часом пусті, як фарфорові горнята
на твоїй пострадянській кухні.
Ти ще біжиш? Добре.
Тікай щодуху. Не залишай за собою ниток,
щоб колись повернутися знову.
Навчися розмежовувати «до» і «після».
Навчися відмежовувати мертве від живого.
29. 03. 2013 р.
Ми плутались в косах терпкої серпневої ночі,
Що горіла в чеканні твоїх нетерплячих рук.
Як останні безбожники після тривалих розлук.
Малював ти руками шедеври на тілі дівочім.
Ти на мене дивився, як в небо глибоке і чисте.
Цілував, ніби в сні, що зірватися може ураз.
Вся краса – не у тілі, що в блиску дешевих прикрас.
Вся краса – у душі, що обходиться ніжним намистом.
14. 03. 2013 р.
*
я тебе сплутаю мереживами –
чорними, білими, всякими.
давай будемо необмеженими,
залежними і ніякими.
давай станем відверто чесними
у мережках стін поношених,
на яких висять фото-фрески
у рамках напівперекошених.
давай торкатися подихом
до родимок на спині,
соромлячись, очі відводити
від фотокартин на стіні.
14. 03. 2013 р.
Те, що дане Богом для нас
не загубиться.
Останній станцьований вальс
не забудеться.
Недочитана книга на кріслі
зостанеться
комусь іншому, тільки не нам,
не для нас.
Заколисані доторком ранки
прокинуться.
Комусь недоказані фрази
залишаться
у кишенях губитись
шматками зіпсутих прикрас.
Хтось комусь подарує
обіцянку.
Чайки спатимуть на кормІ
так безжурно й, на диво, безвітряно.
От тоді я й зустрінусь тобі.
06. 03. 2013 р.
Сонце дерлось крізь шиби червоним,
Пестило пальцями гАряче кінчики штор,
Відбивалося світлом на стінах сліпуче й безсонно,
Посміхалося ніжно і легко. Тепла христофор.
Заглядало на ліжко, торкало цілунками сон.
Так нечемно і тихо кралося поміж волосся.
Цілувало і гладило темні полотна ікон.
Цілувало й мовчало, щоби не сполохати щастя.
06. 03. 2013 р.
Ми, як божевільні,
їдемо жовтими маршрутами
бездоріжжям життєвих шляхів.
Дороги розбиті, як скло,
як люди після зими,
як ми,
як інваліди розбиті паралічем,
які не живуть,
а існують,
як рослини на підвіконні
у моїй кімнаті.
05. 03. 2013 р.
п'ять хвилин на дванадцяту.
я не така, як завжди:
слухаю Цоя, читаю Хемінгуея
і чомусь зовсім не хочеться в ліжко.
татова доня в татовій зеленавій сорочці
слухає його улюбленого Цоя
і читає невідомого йому Хема,
мріє отримати водійське посвідчення,
сісти за кермо та поїхати -
десь далеко вірші, мабуть, писатимуться легше
та набагато вільніше.
поки що я тут.
в татовій сорочці, з босими ногами
на початку застудженого березня
слухаю Хемінгуея
читаю Цоя
і мрію отримати водійське посвідчення.
***
стати б для тебе рідною
або хоча близькою.
бути тебе негідною,
бути думками брудною.
бути твоєю пристанню.
ти – корабель у морі.
бути для тебе чистою.
бути б хоч десь з тобою.
бути твоєю хвилею.
ти – серфінґіст в Маямі.
я тут така знесилена
у своїй жовтій піжамі.
22. 02. 2013 р.
я вчора зреклася себе.
зрікалась сьогодні. зрікатимусь, мабуть, щоранку.
щовечора знову писала. мине-не мине.
а зранку кидала в вогонь, як в роз’ятрену рану.
вернулась до свого начала і знов
кричала від сорому і безпідставних утверджень.
лице закривала пелюстками мокрих долонь.
заклялася кинути(-сь) вниз навіть без попереджень .
зреклася листків, де чорнилом заморені дні.
заклялась забути тих днів інфантильне натхнення.
заклялась не бути, не знати віршованих слів.
зреклася покути. залишилось тільки смирення.
***
отак береш і зачиняєш себе у камеру,
де часом холодніше семи градусів цельсія
і нічого не зігріває.
де на привітних вікнах висять гардини,
а на очах висить сором за те,
що було і буває й досі.
потайки дякуєш Богу за мрії і все, що збулося,
ховаючи за пазуху клаптик паперу з молитвою
покаяння.
всі грішать, але не всі каються,
і тільки з часом розуміють
всю Божу суть.
***
мій перший, кому дарувала би вічність.
німим стоголоссям кричала б в у натовп імен.
як дивне мовчання - ті зорі, що влітку - у січні.
як тайна велика - твоїх доторкатись рамен.
від надлишку щастя ні в кого немає оскоми.
це дивна реальність, і хоч в неї вірять не всі,
зібрати б докупи мої нездорові синдроми
і разом з тобою додому спіймати таксі.
***
Не ховай передчасно у собі людину.
Ніхто не святий, навіть ті, кому молиться світ.
Та частина неправди, спокуси й гіркої провини
не минула нікого, бо й жити, як ми, то вже гріх.
Не буди передчасно у своїй подобі звіра,
а лиш тихо стерпи, як болить. не тримай у собі
тої нечисті, злості й сліпої зневіри,
що з людей роблять звіра в шаленій юрбі.
***
Розбиватись об камінь дзеркалом.
Залишатись позаду вічності.
Малювати словами істину
поза межами лаконічності.
Органічно вливатись в натовпи,
щоб вже точно не збожеволіти.
У долонях нести фатуми,
але проти своєї волі.
Цитувати напам’ять Бродського,
або реквієм за талантами.
Відкидати усі пророцтва
і всі спроби уже не галантні.
Відправити лист без підпису,
і назавжди закритись в темряві.
Малювати словами істину
у країні скупої пам’яті.
мамі присвячується
інколи, мамо, в грудях зліва так нестерпно коле,
що краще б воліла залишитись поруч назавжди.
не треба ні сонця, ні пляжу, ні темного моря,
аби тільки погляд твій бачити кожного ранку.
не хочу я, мамо, ні суконь з атласу і шовку,
ні каменів цінних й для когось таких дорогих.
мені б тихий вечір за чаєм з тобою у жовтні.
мені б, моя мамо, лиш бачити як ти спиш.
мені би у червні збирати з тобою суниці,
що солодко пахнуть, коли їх піднімеш до губ.
мені би напитися вод із твоєї криниці,
а не із заржавлених часом і працею труб.
повір мені, мамо, що більшої втіхи не маю,
як кожна хвилина з тобою в розмові,
а дні крокують невпинно і здіймуться у небо,
як зграя нікому не винних нічого сумних журавлів.
***
Ми нехтуємо тим, що берегли раніше.
Нехай немодно це, нехай давно
вже відійшло в минуле, але чим старіше,
тим кращає й солодшає вино.
А з нас, мабуть, погані винороби,
бо ми ж самі рубаємо лозу.
На її місці зводимо «хрущовки»,
що вже сьогодні тріскають по шву.
Ми всі, мабуть, погані хлібороби,
бо ниву ми продали під ТЦ.
А потім пріють від асфальту ноги,
і щось в легенях нас вогнем пече.
Ми всі, мабуть, погані українці.
Псуємо мову, і лихим слівцем
обмовитись так легко і за безцінь,
хоч кожне слово ріже, мов мечем.
***
Знаєш, краще скажи своїй мамі,
що з мене погана буде невістка.
Щоб потім не було, що я в горлі кістка,
що я безтолкова, лінива й садистка.
Хай знає одразу, що я не дарунок,
бо нам у майбутньому буде нелегко.
І буде, мабуть, лиш один порятунок –
втекти на роботу з домашнього пекла.
Скажи, мабуть, й батьку, щоб теж готувався.
Скажи чисту правду про горе-дитину,
що хоче забрати навіки, до згину
єдиного сина, дитину єдину.
Не бійся, мій милий, я добра і люба.
І мамі скажи, щоби не тужила.
То я так жартую, щоби налякати,
а так, то я чемна і вірна дружина.
***
хочеться крикнути в тишу
хрипким і застудженим голосом,
щоб ніхто не почув,
але легше на совісті стало.
як пішов, так й прийшов
і не встиг ще зробити боляче.
і не треба, мій милий,
я й так предостаньо поранена.
я примараю зранку по вулицях заспаних вештаюсь.
розганяю вітрами усі невідправлені меседжі.
я б хотіла залишити все у безслів’ї вчорашньому.
і навідатись знову туди, де ти мешкаєш.
там ще досі під люстрою купчиться дим цигарковий,
твоя вранішня кава холодна й до біса гірка.
там залишився на ніч безсовісний спокій ранковий.
а, і ще там бракує старого рудого кота.
як прийшов - то вже будь,
а не вештайся вітром дворами.
запалив – не гаси
у долонях і в серці вогонь.
бо пече, коли вітром блукаєш між нами.
бо болить, коли йдеш не зігрівши замерзлих долонь.
***
щасливі не пишуть такі вірші.
хіба що в перервах між своїм щастям,
коли від морозу не терпнуть зап’ястя,
коли від вітрів лиш тепло на душі.
коли їх хтось поруч так п’янко цілує,
коли хтось дарує їм вічне кохання.
(зітхання, страждання, із рання –
всі рими банальні й до біса дурні).
щасливі не пишуть про осінь і листя,
про зустрічі, потяг, вокзал і квитки;
їм байдуже на всі скандали й плітки.
вони не бажають від всіх розуміння.
а я лиш пишу. доволі багато.
вже цілий блокнот горезвісний списала.
чи то мені щастя у світі так мало,
чи то я у вірші так вірила свято.
***
- мені до тебе півгодини німою маршруткою.
пальці мерзнуть, очі сльозяться від вітру.
позаду екзамен у кілометрах... чутно
попереду дощ по балкону літрами.
в таку холодну і мокру осінь
найбільше хочеться мати когось поруч.
коли дні все коротшають, а ночі голосять –
відчувати на собі чийсь подих.
хочеться тобі в спину вткнутись безпечно носом.
і дихати до нестями. п’яніти від твого запаху.
нас постійно життя ставити знаки просить –
причому, частіше не коми, а три крапки.
***
мотив, навіяний містом, завжди виливається казкою.
невиспані вулиці сонно всміхаються людям.
тролейбуси сунуть дротами замріяно, дещо пафосно,
і ми залишаємось в місті зім’ятою й рваною згадкою.
розмінюєм гроші в напівнепорожній маршрутці
і гріємо руки, що міцно тримаються разом.
а кожна хвилина – можливість іще раз відчути
твою не придуману сутність. мою не приховану радість.
розливши свій сміх у маршрутці, що їде у ніч
ми все забуваємо, що нас тримало до того.
я є і ти є, ми тут пліч-о-пліч.
я знаю, що ти забереш геть від мене утому.
***
- я пам’ятаю і досі твої холодні руки,
що тишком-нишком кралися під мою сорочку.
наш вечір і щойно зібрані у дорогу сумки.
розкидані по кімнаті речі. банальні слова рядочком.
мої руки плутались у твоєму волоссі,
пальці трепетно гладили неслухняні пасма.
ти просила: «коханий, коли настане осінь,
не забудь. я тебе дочекаюсь. пиши, будь ласка.»
Напиши мені лист від руки,
щоби пальці торкались сторінки
і мільйонами різних відтінків
ти чорнилом писав. Напиши.
Щоб відчула твій подих позаду,
ніби поруч ти тут, зі мною.
Напиши, що не втратиш без бою
і залишишся завжди собою.
Я клянуся до смерті бути
тобі другом і вдень, й вночі.
Й найсильніші усі силачі
не розірвуть між нами пута.
Й хоч життя буде бити сильно –
не зламає твоєї міці.
Люди в різному люблять віці.
Я чекаю. Цілую двічі.
***
Ти кожного ранку прокидався від браку тепла,
хоч я недалечко (якихось там сім кілометрів).
заварена кава у турці, гаряча й міцна,
і чорна, як ніч, в якій ти аж до ранку вештавсь.
усі вікна навстіж, щоб стіни відчули тепло.
із вуст сірий дим, що зразу у очі в’їдався,
легені труїв й розчинявся, немов й не було,
у наших залитих ніжністю ранках.
п’ятиповерхівка чомусь не сягала неба.
ти знову тягнувся до теплого чаю, а дні
летіли шалено й нестримно повз мене:
то вгору злітала, то повзала мовчки на дні.
у цьому немає моїй якоїсь вини.
я тільки старалася вкотре вже нас врятувати.
й за руку тримати, коли догоряли мости,
підпалені нами ж і нами ж навіки розп’яті.
***
Молю, не забирай у мене осінь.
Вона – це все, що гріє ще теплом.
Вона ще вранці жовте листя росить,
а ти вже снігом вкрив її чоло.
Вона ще пахне яблуками з саду,
ще не зібрала весь свій урожай,
А ти вже снігом вкрив її нахабно.
Не треба ще. Ще трішки зачекай.
Дозволь мені напитись її трунку,
на повні груди видихнуть тепло.
Дозволь їй стати моїм порятунком
й мого будинку зачинить вікно.
Ще не срібли її волосся снігом -
нехай іще побуде молода.
Й нехай вона облудлива й невірна,
але для мене вічно золота.
***
Місто спрагло вдихає останнє тепло
і, забувши про холод, гуляє розхристаним,
розкидає листками свій одяг по пристанях,
заглядаючи осінню в кожне вікно.
Роздаровує золото і полотно,
яке вчора було сніжно-білим, неписаним,
розсипає в тумані краплини намистом,
і настоює сутінків згіркле вино.
Заливає дощами асфальти пусті,
розкидає вітрами листи недописані,
ніжнотонною піснею нас заколисує
і крадеться зимою між пальці мої.
***
Художники… Вони такі чудні!
В них бороди і блиск в очах незвичний.
В життєвім морі їхні кораблі
пливуть супроти течії. Трагічно
буває розбиваються об дно,
або ж супроти – хвилями несуться.
Здається, вони з Богом заодно.
Буває в бідності, у злиднях й горі
замерзлі пальці пишуть полотно.
Останні крихти – крапля в морі,
аби зібратися в собі в одно.
Вони чудні, вони такі незвичні,
у них думки – то темний ліс.
В них все з душі. І не фабрично,
не награно/придумано собі.
А в них душа! Душа у них скарбниця!
Все те багатство ллють на полотні.
Художники худі і блідолиці,
а ще чудні, які ж вони чудні!
***
чомусь так паморочиться в голові
не то від твого запаху, не то від сонця,
а на листку у сумці вірші ще живі
з кишені визирають крізь віконця.
чомусь так пахнуть осені стрімкі,
руді й шалені теплі дні останні,
а в середині, десь на глибині
снують вірші далекими зірками
і тонуть руки в жовтім рукаві,
і яблука збиваються об землю,
сміються вірші жовті і сумні
і вередує неслухняний кашель.
Оди жінці
завдання жінки - бути тендітною
бути ніжною і святою,
розцвітати щоранку квіткою,
а не зі зброєю рватись до бою.
завдання жінки – бути коханою,
а не шукати «любові» на одну ніч.
жінці треба бути ласкавою,
щоб не лишитись з самотністю віч-на-віч.
жінці треба дарувати квіти
(погодьтесь, троянда краще цигарки),
їй не потрібно ні пів, ні цілого світу,
аби почуватись щасливою зранку.
жінці, як кішці, потрібна турбота,
теплі слова і теплі руки.
жінці треба, щоб її кохали,
бо слова коханого – їй наймиліші звуки.
***
такі жінки, як вона, ніколи не будуть осторонь.
їм співатимуть серенади,
за них гинутимуть красені на дуелях.
вона заворожує одним легким порухом –
тим, як розплітає коси й пускає по плечах падати.
вона так солодко та терпко говорить,
ніби з уст трояндові пелюстки на шовк падають,
а Земля на мить зупиняє свій оберт,
аби її голос послухати –
вона ж бо так п’янко ним заколисує.
вона ж розсипає слова перлинами
і не шукаючи у світу прИхистку,
сама прихищає півсвіту за спиною.
на її кришталеві плечі
лягла важка-преважка ноша
щогодини, щодня, щовечора
захищати майбутнє від пошесті
чи то моди на легкодоступність,
one night love та іншої нечисті.
бо такі, як вона, назавжди приречені,
буди символом вроди, мудрості, честі.
***
люблю, щоб все було яскраво,
але водночас ненавиджу кольори.
вже вкотре покидаю всі завдання й справи,
аби лиш одягнутись, як завжди,
на диво просто – хуліганський стиль.
аби забути про жіночність й звабу,
піти туди, де без зусиль
зустріну спокій й тишу, як розвагу.
подалі від людських очей.
подалі від манірності і чуток.
я хочу жити там, де в ніч і в день
лиш тиша, він, природа й незабутні
брунатні будні,
без шуму і пригод.
без будь-якого натяку на місто…
…та знову й знову , так із дня у день –
лиш кава, справи, шум і людство.
***
ти ж для мене завжди будеш хорошим.
чи, може, я тебе завжди терпітиму.
обійдемось тихо, без слави і грошей,
головне, що є «ми», а все інше хай котиться
котам під хвіст. бо хіба ж так важливо,
скільки грошей на рахунках в банку,
коли ти довгими осінніми зливами
в глухій самотності сидітимеш до ранку?
***
Вже серпень мовчки видихає літо.
Ковтають хмари небо голубе.
В кутку хатини, де стояли квіти
павук нову історію пряде.
А серпень холодно вдихає осінь.
Сади п’янкі соками налились.
Червоні яблука додолу впали
і у траві заснули долілиць.
***
він живе у мені.
він в мені розливається сміхом.
він крадеться у сни.
він зриває із ліжка постіль.
він то сильно пече,
то цілує пронизливим вітром.
він і вранішнє сонце
і тиха густа заметіль.
він і поруч, й далеко.
він кидає у спину тумани.
він цілує плече.
він волосся заплутує вмить.
він тікає у ніч.
залишає лиш хмари між нами.
розливається морем
й річками тече врізнотіч.
***
Мій милий хлопчику, ти ж не лукавив,
коли мені в коханні зізнававсь.
Чи хтось би зміг ось так ласкаво
на двоє душу розірвать?
Усе тобі: моя турбота
й душі розламаної сміх.
Ми не боролись, не змагались,
але ти вкотре переміг.
Мій ніжний хлопче, мої сни
твоїми посмішками повні.
Ти ж бережеш мої листи,
при місяці написані уповні.
Мій хлопчику, моя душе,
ти бережеш те моє слово,
те слово мовлене, коли сади
цвіли так рясно, так чудово?
Мій цвіте, своє серце
тобі віддала я у ту весну,
коли ти мені мовив вперше:
« Люблю тебе й уже не відпущу.»
***
Люди хворіють не тілом, а душами.
Люди шукають достатку в грошах.
Ролі вже зіграні. Куліси опущені.
В темних кварталах лиш морок і страх.
Люди спустошені. Люди налякані.
Темними ночам плачуть у снах.
Всі перевтомлені, всі наполохані.
Так і не навчені на помилках.
***
Пройдися полем. Чуєш, грає вітер
симфонії давно прожитих літ.
Шумить, вирує, травами повитий,
кричить, стихає, кличе у політ.
На струнах трав виводить пісню вгору.
На колосках заграє – лине пісня вниз.
Несе симфонію до мого двору,
об шибки вдарить – впаде пісня ниць.
… Розбилась пісня об вікно хатини.
І знову тихо стало у полях.
Аж раптом ніжно голосом дитини
заграла нова пісня в колосках!
Ішло дівча і розливало голос,
по всіх усюдах сипало пісні.
У кожну квітку, і у кожен колос
вона вливала ноти голосні.
Здійнявся вітер, став на струнах грати!
Перебирав травою, як умів!
І вниз, і вгору, і у кожну хату
пливла повітрям пісня із полів.
Вона сміялась піснею й очима,
а він щодуху струнами тремтів.
Такий дует: мала дитина
і вільний вітер – лицар із полів.
