Виверти долі. Ніна Соколова
0
Поділитися:
Зима… мороз за двадцять градусів, ще звечора по небу темно - сіра пелена. Зразу неначе злегка мело, а трохи згодом, сильніший вітер розгулявся, густий сніг падав пасмами.
Хурделиця вирувала, з вітром, ледь з ніг не кидала. У обличчя сніг жбурляла, по всьому тілу морозно. Вадим пройшов вже не один квартал, трохи горбився, скручувався від холоду. Вийшло так, що легко одягнений, замість теплих штанів, спортивні, хатні, еластичні, хіба такі нагріють? Добре, хоч є шапка та курточка, які викинули вслід, напевно б без них перетворився на бурульку. В`язану шапку, з козирком не дуже натягнеш на вуха та все ж тепліше. Тільки й відчував, що не замерзло серце, гучно билося, прислухався, думки, як вітер, ще ж не такий вже старий, щоб здаватися, ще треба жити.
Вийшов на пряму дорогу, з обох сторін по тротуару ліхтарі, безлюдно. Пару молодих людей все ж здалеку побачив. Раптово зупинили машину, яка їхала в напрямку залізничного вокзалу. Щото гроші є, проблем немає, сіли й поїхали. Від хвилювання гупало в скронях, не відчуває пальців рук, постукав ногу об ногу. Сніг бив у обличчя, прилипав, вже чоло й волосся змокріло. Але ж швидко йду, дивувався, чому так замерз? Тож в чоботах, можливо росте тиск? Перед собою вже майже нічого не бачив, за спину проник собачий холод, цокотіння зубами, все ж намагався йти швидше. Перед залізничним вокзалом, раз - у - раз проїжджали обліплені снігом автівки, полегшено зітхнув,- Ну, здається добрався!
На другий поверх не йшов, а летів, кожен раз здригався від холоду, от би зараз чаю. Залізничний вокзал просторий. Не дуже людно, то ж друга година ночі, давно пройшли новорічні свята. В таку пору завжди пасажирів менше, лютий місяць сніжив і лютував, показав свої здібності.
В залі очікування більшість людей поважного віку. Молодь напевно в такий холод не їздить, позираючи довкола, роздумував, шукав місце, де б це присісти та зігрітися.
Тільки зараз помітив, що на курточці загубив гудзик. Пригадав, як син виштовхнув його з квартири, вслід викидав одяг. Тож вороття додому вже не буде. Хвилюючись помацав кишені, паспорт завжди був при ньому, полегшено дихнув, все добре, не випав. Та вмить серце защеміло, лише сто гривень знайшов, хіба це гроші….
Присідаючи на крісло, хустиною витирає обличчя. Ой, що ж це я, сьогодні не поголився, на кого схожим став? І волосся досить змокле, подумають безхатько.
Все життя він до себе ставився самокритично, завжди підтягнутий , охайний. Хоч минуло два роки, як поховав дружину та за собою завжди дивився. Всупереч такого прикладу, син був ледачим, байдужим до свого вигляду.
Вадим водієм працював у торгівельному центрі, заробляв непогані гроші. Дружина все своє життя присвятила дитячому садочку. Виховали єдиного сина – Сергія, якому в забаганках майже ніколи не відмовляли. В дев`ятому класі мав мотоцикл, не зважаючи на те, що погано навчався й до всього був байдужий. Майже щовечора з друзями, інколи повертався опівночі. Коли він був вдома із сином, розповідав про життя, інколи повчав, його це тільки дратувало. Надія намагалася догодити сину, бідкалася, що один, то ж для кого, ще жити? Та добре, хоч після закінчення школи, через рік здав на водійські права, пішов працювати на одну із торгівельних фірм.
Син мав свою копійку, відносини зовсім погіршилися, часто намагався батькам сказати в очі, що другі живуть краще, чому вони неспроможні йому дати більше.
Час плинув, син не одружувався, але ночами в когось ночував. Все ж намагався з ним поговорити, дізнатися, можливо є якісь проблеми, в очах з`являлося роздратування, відчувалась неприязнь. Єхидна посмішка й запитання,
- А, що може квартиру купите?
Хоча знав, що мати хворіє на цукровий діабет, на лікування потрібні гроші.
В шістдесят років, Вадим попрощався з дружиною. Перед смертю, в нього просила пробачення, що не змогла правильно виховати сина. Бідкалася, що йому буде з ним дуже важко. В сина гарна зарплата та тільки ніхто не знав, куди йшли ті гроші. Більшу половину пенсії, в батька забирав на комунальні послуги, додому нічого не приносив. Власником квартири була дружина. За три роки до смерті оформила дарчу на сина, адже обіцяв, клявся, що з батьком все буде добре. Не пройшло і пів року, він зрозумів, що вона зробила велику помилку. Але хто ж знає, що таке станеться, тепер мусив терпіти, куди ж подінеться.
Минув майже рік, як Сергій в дім привів жінку – Ірину, з дев’ятирічним хлопчиком. На здивування, Денис виявився вихованим. Ірина ж часто смалила, крила матом. Вадим приносив додому куплелі продукти, за декілька днів з холодильника зникали. На обід він часто готував першу страву. Хлопчик приходив зі школи разом обідали, спілкувалися, грали в шахи, розгадували кросворди. Та тільки хтось з`явився вдома, хлопчик боязко дивився, поспіхом виходив з його кімнати.
Сину минуло тридцять сім років, хіба в такому віці можна чогось навчити, чи порадити. Декілька раз намагався поговорити з ним, той відразу зачиняв двері, доводив, що їм мало місця. Радив знайти якусь жінку, щоб до неї перебрався жити. Останнім часом до них часто приходили друзі, пиячили. На базарі Ірина мала свою »ракушку». Її знайомі, безцеремонно приходили погрітися. Це продовжувалося до глибокої ночі, Дениско прибігав до діда, ховався під ковдру, так і спали до самого ранку.
Ось і цього вечора, до ночі гуляла молодь, включили музику,як кажуть, на всю горлянку. Він зробив зауваження, цим і поплатився.
У приміщенні вокзалу, час від часу лунав голос диктора. Вадим вже трохи зігрівся, навіть задрімав. Раптом почув гучну розмову, один поліцейський вів безхатченків, весь час, щось говорив та рукою показував у сторону східців. Ще двоє проходили поміж рядами, до кожного придивлялися, в декого перевіряли документи, білети.
Він зацікавлено зазирав на славну жінку. Обома руками вона тримала чашку, щось пила, часом зацікавлено позирала на нього. Не було часу на роздуми, що буде далі. Вже стоїть поруч, привітався. Запитав, чи можна присісти поруч, на згоду кивнула головою, миттю озирнулася довкола.
- Бачу, ніби на безхатченка не схожі. Довго сидите, далеко їдете?
На вигляд їй, років п`ятдесят п`ять, не більше, круглолиця, смарагдові, випуклі очі вказували на відвертість і доброту. Принаймні, йому так здалося, ледь посміхнувся,
- Мене звати Вадим… мені здається я вже приїхав.
Уважно придивляючись, вонать на плечах поправила пухову хустку. Під білу в’язану шапку ховала світле, ледь сиве волосся, що звисло на чоло.
- Ви жартуєте! Мені здається ви місцевий, так одягнені, надворі мороз, напевно когось маєте зустріти?
Поліцейські направилися до них, про щось весело розмовляли. Вадим помітив їх, нахилився, ледь чутно,
-А, як вас звати?
- Ну гаразд скажу вам ім`я та нащо воно вам? Наталя Петрівна, можна Наталя,- відповіла веселим голосом, одночасно поліцейським подарувала усмішку. Він поправив шапку, засміявся. Поліцейські не наважилися завадити веселій розмові, пройшли далі. Коли ті вже були на відстані, задоволено перевів подих,
- Наталю, ви мене виручили, дякую!
Здивовано зміряла очима,
- Вас, що шукають? Чи може я помилилася, може й справді хати не маєте, чи щось гірше?
Вона уважно, немов вивчаючи, дивилася на нього. На вид років шістдесят, чимось схожий на мого чоловіка, защемило під серцем,
Вадим з нагрудної кишеня дістав паспорт, де й взялася банківська картка, на обличчі з`явилася усмішка, а в очах блиснула іскра радості, як той раз не намацав? Задоволений, навіть хотів пожартувати, що собі шукає жінку та не наважився. Раптом встав, трохи хвилюючись сказав,
- Я на хвилинку відійду, зараз повернуся.
За декілька хвилин у руках тримав пакунок з гарячими пиріжками.
Не соромлячись, із задоволенням їла пиріжок, його пригостила чаєм. Вона вкотре дивилася на табло,
- Слава Богу, вже чотири години, мені вже скоро треба їхати на автовокзал.
Кліпав очима, здивувався,
- Я думав ви кудись їдете.
- Та ні, я їду від сина, в Кременчузі мешкає. Довгенько в них погостювала, від Нового року.
- Який збіг обставин, я теж від сина, тобто з дому, тільки він мене вигнав.
- Як так? - крутнула головою.
- Ну, якщо маєте час, бажання - я вам розповім.
Наталя подякувала за пиріжки, зручно присіла, прихилила голову в його сторону.
- Гаразд давайте, веселіше буде, ще є час.
Розповідь почав з молодих років. Про дружину говорив з повагою, бідкався за сина. Уважно слухала, реагувала на те, що він розповідав, то хитає головою, то задумувалась, опускала очі, важко переводила подих, зітхала.
- Дякую, що вислухали, мені на серці стало тепліше, спокійніше. Ось так, тепер сам не знаю, що робити далі, повертатися не хочу, а куди йти й не знаю.
Їм обом здалося, що кругом них, більше нікого немає. Кожен задумався, якийсь час мовчали.
Час від часу вона позирала на нього, думала; що можна сказати цьому чоловікові, як його підтримати? При розповіді відчула, з яким болем, хвилюванням розповідав, як тремтів його голос.
Наталя ж з невеличкого села, з - під Бахмача. Від Києва додому завжди добиралася автобусом. В п`ятдесят років овдовіла, син Андрій одружився на однокурсниці, ще коли навчався в інституті, в Києві. Дружина була з Кременчуга, одна в батьків, то ж після закінчення поїхали туди жити. Вона тішилася онуками, мала хлопчика і дівчинку. Свати - люди інтелігентні, гостинні, частенько до них їздила в гості.
Живе вона по – сусідству із сестрою, то ж за хазяйством було кому подивитися. Сестра, старша за неї на п`ять років, дітей не мала, давно розійшлася з чоловіком, він із села виїхав.
Зважаючи на розповідь Вадима, заполонили думки; воно б не завадило мати чоловіка. Бо вона сама і сестра теж, а чоловічі руки при господарстві завжди потрібні. Він розповідав, що мали дачу, вирощували овочі, працював водієм. Можливо нам справно допомагатиме.
Вадим дивився, бачив, що замислилася. Відчував, що вона йому, щось скаже. В думках надія, що в неї добре, щире серце, що може сказати, щось тільки хороше, щоб підтримати його.
А вона мовчала…. напевно все зважувала. десь літали її думки. Нарешті потрапила в реальність, поправила шапку, наважилася перервати мовчанку.
- А що, якщо я запропоную поїхати зі мною,
що скажете? Я вже вісім років вдова, маю непогану хату, невеличке господарство, біля якого треба ходити. Із родини один син із сім`єю в Кременчуці та поруч зі мною живе старша сестра. Подумайте! Ви можете пожити зі мною деякий час, а далі, як кажуть, буде видно.
Гучно забилося серце. Світ не без добрих людей. Від хвилювання затрусилися руки, раз - у - раз стискав їх, намагався приховати.
Вона помітила, як зблід, на очах блискали сльози, які ледь не падали донизу,
- Вам чимось допомогти? Щось не так?
Намагався вгамувати хвилювання, трохи соромлячись,
- Я дуже вдячний вам, вибачте трохи розхвилювався. Не подумайте, я тягарем не буду, маю непогану пенсію, банківська картка при мені. А сам я родом з Попільні, сільську роботу знаю, дрова рубати, ще є сила.
Не поспішаючи, на плечах поправила хустку, з веселою ноткою в голосі,
- Тоді йдемо, нам пора.
Вадим озирнувся, довкола провів очима, в душі вдячність долі, що зустрів таку жінку. Надіявся, що тепер у нього нове життя, все буде гаразд. Взяв її сумку, пропустив йти вперед та вона, з усмішкою на обличчі, взяла за руку, поспішили на автовокзал.
