Відчай гіркої сльози. Наталія Шевель
бувальщина
Весна. Перша повоєнна. Як тільки її чекала Уляна. Дні будуть довшими, світлішими. Може, хоч це допоможе подолати біль втрати. Жінка терпляче зносила усі злиденні будні, лише б дітям було добре. Заспокоювала себе, що все минеться, не будуть бідувати. «Якось би до весни, а то люта зима далася взнаки: і холодно, і голодно», - часто роздумувала. З усіх сил жінка пнулася, щоб вижити з малими дітьми. Та, зрозуміло, які після ві йни були статки в кожного.
Відчай гіркої сльози не раз гнав Уляну в дорогу. Збідніла до знемоги, не маючи часом чим прогодувати дітей, жінка йшла до рідні. Знала, що не відмовлять. Там і корівка є в сестри, і яблука з дядькового саду. І горіхів повні корзини. І шмат сала перепаде ще з старих запасів… Боялася втратити дітей. Адже перша дівчинка несподівано померла у п’ятирічному віці, ще до війни. Через два роки Іванко народився. Часто-густо заспокоювала себе радісним передчуттям: «Ось добудує хату, що тільки почала, без хазяїна, бо на війні загинув, і собі розживеться». І про корову, свою, не раз мріяла… Особливо сутужно було навесні, коли запаси майже закінчувалися, а нового врожаю так довго ще чекати. Не нарікала й на рідню, й так постійно допомагали, хоча і самі бідували. Та все ж ділилися часто останнім. Особливо, напровесні.
Вузенькими стежечками пробиралася разом з дітьми. А навколо ще де-не-де біліє ледь потьмянілий сніг, та й крига слабка. Оболонські болота ще не розмерзлися повністю, тож виблискували під сонцем прозоро-чисто. Ще й верболози дрімали, а жінка порушувала їх спокій. Скільки було тієї лози, а потім і пухнастих котиків вербових. Нераз по них заходила з дітьми. Хоч як і не було гірко Уляні, бачачи верби, нахилені до води, тихесенько наспівувала, мов дітям колискові, про «лози-верболози». Так і дорога здавалася коротшою... І віра в те, що вистоїть, зможе подолати труднощі не полишала. Війну пережила з двома малолітніми дітьми. То й тепер зможе не зламатися. Син народився саме перед війною. Чоловік Микола пішов на фронт. Не міг інакше. І батько, й брати. Лише один з братів повернувся, та ще вдома найменший лишився. То його не зачепила ворожа куля…
При таких думках Уляна часто втирала сльозу. Добре, ой добре жінка пам’ятає про те, коли чоловік зміг лише на декілька годин потрапити додому. Ніколи не забуде, як він тихенько постукав посеред ночі, промовляючи тихо, щоб не розбудити сина:
-Дружино кохана, Улянко, відчиняй двері.
Жінка на мить застигла у вікні, прислухаючись до такого рідного голосу, швидко побігла назустріч, скрикнула:
- Коханий, нарешті. Як довго я тебе чекала.
На все своє життя запам`ятала ту щедру ніч, адже після неї народилася Галинка. Чоловік довго дивився на сина в колисці, немов хотів надивитися востаннє. Не міг налюбуватися і дружиною. А потім ще й не світало, наздоганяв своїх, таких же мужніх і сильних духом. Що казати, то лише на людях. А в душі, зрозуміло, що коїлося. Душа ще більше кривавила, чим всі ті рани, розривалася навпіл між родиною і обов’язком. І не інакше. В ім’я мирного життя дітей, прийдешніх поколінь.
