12.06.2025

Полунично-смородиновий присмак літа. Наталія Шевель

Поділитися:

Історія з життя

Літо наповнювалося щодень неповторним ягідним ароматом, створюючи незабутню композицію смаків. Аркадій ніжно називав дружину: "Моя Стася". Жінка була, дійсно, славною. Хоча і виросла тільки з батьком. Після розлучення батьків розлючений батько залишив молодшу сестру ще маленьку матері, а старшу доньку забрав з собою. Отак і повіз п'ятирічну Стасю за тисячі кілометрів від матері і сестри на невідоме місце проживання. Доньку сам виростив. Більше з ніякою жінкою не зійшовся. Там і запримітив Стасю Аркадій. Були вони славною парою. Тож одружилися. Поїхала Стася за чоловіком військовим. Дивно, батько, який душі не чаяв у своїй доньці, так легко її відпустив. Певно, бажав, щоб була щасливою. Народилися діти. Аркадій був гарним чоловіком. Вони ніби доповнювали одне одного. Їхнє взаємне кохання окрилювало, додавало сил. Добре жили. Виростили двох доньок, які вивчилися, здобули улюблені професії, одружилися.

Проживши життя, діждавшись онуків, Стася ніяк не могла заспокоїтися, вона так хотіла побачити матір і сестру. Та й батька давно не бачила. Адже розділяли її з ним тисячі кілометрів і образа за те, що він не лише дату народження, місце народження її змінив, а як пізніше дізналася, і ім'я. Адже звали її Софійка. Це її так мати назвала, якій не судилося ніколи більше побачити свою дитину. Несподівано Стася дізналася від батька в листах. А ще сповіщав, що тяжко захворів. Тож його, немічного, забрали з чоловіком і доглянули до смерті. Більше нічого не хотів говорити про минуле, як тільки донька не благала.

-Тату, скажіть, де знайти матір і сестру, - осмілившись одного разу запитала батька.

Гордію не сподобалося, що Стася знову згадала минуле, коротко відповів:

-Немає чого згадувати. Я нічого не скажу, бо не пам'ятаю.

Донька бачила, що батько говорить неправду, все він добре знає, благала:

-Ну хоч тепер скажіть. Скільки часу пройшло. Я їх ніколи більше не бачила від тих пір, як ви мене маленькою від них забрали.

-Нічого не скажу. Ніколи. І більше мене не питай. Не тривож те, що було. Мені і так важко. Дай хоч ще якийсь рік пожити, - повільно, але твердо казав батько, майже викрикуючи.

Стася зрозуміла, що нічого від нього не дізнається, тож вирішила, щоб чоловік з батьком поговорив. Можливо, щось хоч так скаже. Недовго говорили. Після чого Аркадій сказав дружині, щоб більше нічого не питала в батька, бо мати з сестрою вже давно покинули цей світ. Стася не могла повірити. Хоча десь в глибині душі відчувала, що живі. А сказав так батько, щоб більше не зачіпала неприємну для нього тему.

Так нічого й не сказав і забрав таємницю з собою одного літнього, сповненого ягідної свіжості, дня, залишивши Стасі лише терпкий присмак невідомості.

Стася мріяла знайти рідних. Але несподівано захворіла. Підступна хвороба підкралася непомітно. За щоденною роботою, господарством, можливо, відчула, але не збагнула всього трагізму свого життя. Взимку було трішки вільного часу. Але Стася згадувала літо з полунично-смородиновим присмаком. І так його чекала, не знаючи, що то буде останнє її літо. Неймовірна спека. Аркадій схилився над дружиною, яка ніби заснула: