Хустина. Наталія Шевель

есе

        Хустина запнута зненацька, невміло.  Не вишита блиском, зовсім без візерунків, не з різнобарвними квітами, торочками, а одного кольору.  Оздоблена не мереживом, а оповита чорною журбою, з якої пробиваються пасма сивини. Та, зловісна, що накрила голову в біді матерів, в яких забрато найдорожче. І в бабусь чорнії хустини. Вони живі, а от онуків немає. З трьох поколінь нікого не минула війна, в скорботу пов’язавши чорними хустинами, як і потьмяніла гіркота біди.

     Матері лишилася хустина, ота зловісна і пекуча, як крик біди. Не побачити дітей, земле. Ти, рідна, забрала  їх навіки. В очах і серці застигла темрява. Хустку сивину покрила. Сліз немає, а стогін лиш німий. Бабусі коси зовсім білі, тільки пасмо вибилося з-під чорної хустини, що майже очі покриває. Від гіркоти біди і погляд посивів. Хустка зсунулася набік, невибаглива. Як і ві       йна та чорна, невблаганна, що забирає в матерів діте     й. Бабусю тільки і тримає гірка і незграбна чорна хустина.

         Хустина, що майбутнє вкрала.