Вишневий рай. Наталія Шевель
Літо натягло струни життєдайної пори з сонячного проміння й осяйного тепла. Цьогоріч і спека особливо не докучала. Тож чоловік дбайливо господарював. Було помітно: поспішав. Можливо, переслідували незрозумілі відчуття: все для нього цього літа востаннє…
Гілки дерев простягали до нього свої плоди. Особливо, вишневий сад ними заряснів, стиглими, соковитими. Вони, смачні, немов кликали до себе, до неповторної вишневої благодаті.
Один необережний крок, що віддалить назавжди від живого. Один несподіваний крок – і ти у зовсім іншому вимірі – тому, що зветься раєм, але неземним. Вічний рай… Його краса покликала до себе. Здається, цього літнього дня, як ніколи, покликала мережанням багряних плодів земної благодаті. Чоловік, не оглядаючись, пішов. Необдумано. Неочікувано… Пішов у той час, коли вишні рясно вкриті плодами, що так щедро манили до себе. Смачні, соковиті, налиті вранішньою прохолодою в поєднанні з сонячним теплом. Справжній вишневий рай, що так спокусливо манив до себе і чекав з нетерпінням.
Вишні затихли в німім чеканні. Проводжали. Чоловік швидко, не оглядаючись, пішов до вишневого раю, що так несподівано покликав його.
