Лист з минулого. Наталія Шевель
спогад
Галина всю ніч не спала. Так її збентежила звістка про те, що знайдено листи, загублені у лихоліттях війни. Це були особливі листи, написані з німецьких країв, та, на превеликий жаль, перехоплені. Саме туди її тітку, теж Галину, як і багатьох односельчан - молодих дівчат і хлопців, а то й зовсім юних, - було вивезено проти їхньої волі на примусові роботи. Племінницю й тепер, без сумніву, й через багато років мучили думки: це ж тіточка писала її матері Уляні. Звісточка, ясна річ, так і не дійшла до сестри. Це вона також писала і своєму дядькові Павлу. Як добре, що це звичайні листи, правду кажучи, лише зіпсовані з часом. А могли бути б просто купкою сизуватого попелу, який так легко розвіяти за вітром. І нікому тоді не судилося дізнатися, що там написано... На жаль, ні мати, ні дядько нічого не прочитають. Як, безумовно, і сама тітка Галина нічого не скаже. Добре, що хоч повернулася з того пекельного рабства. Та і прожила недовго, не народила дітей. Ледь виповнилося п'ятдесят, як віднайшла єдиний спокій, який звільнив назавжди від спогадів і страждань.
Пожовклі аркуші з далеких днів. Дрібненькі літери, на перший погляд, дещо й нерозбірливі. А за ними - тремтяча рука, зболена душа, вистраждене серце, що розкраювалося навпіл: між нею і рідною домівкою. Очікування, а, можливо, й неочікування повернення додому. Бо хоча і прагнеш більш за все ступити на знайомий до болю і дорогий клаптик землі, та чи доживеш до тих днів, щоб обійняти рідних, припасти спраглими вустами до джерельної води з жаданої криниці, відчути міць батьківської руки і материнське тепло? Чесно кажучи, важко думати і сподіватися. Галина, незважаючи ні на що, сподівалася так, як і багато молоді в той страшний час. То ж, дійсно, віра і повернула її додому. Через багато літ, на подив, несподівано повернулися і її листи. Колись написані нашвидкуруч, зі стертими деякими літерами, а то і словами...
Посланці з минулого. Жива, немеркнуча пам'ять.
