Інтелігенція і народ у новелістиці Михайла Старицького
Поліщук В.
Дух нового літературного часу більше присутній у тих оповіданнях М. Старицького, де виведений тип “нової людини”, якою в письменника постає, як правило, інтелігент і де художньо осмислюється проблема “інтелігенція і народ”, актуальна наприкінці XIX — поч. XX ст.
У тих перших поезіях Старицького і у всіх пізніших, — зазначає літературознавець, — бачимо виразно, що се говорить український інтелігент не до фікційного українського народу, який з елементарних причин не міг ані слухати, ані розуміти його, але до своїх рівних інтелігентів, про свої інтелігентські погляди та почування. І спеціально — се уперше заговорив українським поетичним словом російський інтелігент (тут під словом “російський" Франко мав на увазі українського письменника з території, контрольованої Російською імперією і перейнятої її духовним ладом. — В.П.), який почував себе ближчим духовно до загалу російської інтелігенції, ніж до маси темного українського люду, і який <...> тільки з часом здужав докопатися до глибшого, ніжнішого чуття для сього люду з тої причини, що він рідний, свій, український (скрізь розрядка Франка. — В.П.).
І. Франко ще кількаразово згадував творчість Старицького у відповідному контексті, зокрема і в симптоматичній статті '“Старе й нове в сучасній українській літературі”, де “інтелігентська” лірика поета поставлена поряд із ранніми класичними українськими творами “на тему” — “Причепою” й “Хмарами” Нечуя-Левицького, “Люборацькими” Свидницького, “Лихими людьми” Панаса Мирного, “Паном Комарчуком” Коховського, “Семеном Жуком” Кониського. Епістолярій Старицького тільки підтверджує Франкову прозірливість, адже ще на рубежі 70-80-х рр. XIX ст. Михайло Петрович торкався в листах теми інтелігенції, цікавився новітніми творами на цю тему, як це, скажімо, видно з листа до В. Барвінського (12.04.1882 р.): “...Чи візьме на себе турботи редакція (газети “Діло”. — В.П.) вислати по моїй адресі у Київ всі найкращі і найсценічніші утвори до сцени, які вживаються у Галичині, найбільш оригінальні з життя народного і інтелігентного...”. А зовсім скоро дублює прохання тому ж адресатові: “Найпотрібніші нам такі утвори, де малюється галиційське життя наше — як народне, так і інтелігентне”. Два штрихи до цитат: з обох видно роз’єднаність у розумінні Старицького понять “інтелігенція” і “народ”. Це по-перше. А по-друге, йдеться в них, як видно, передовсім про “утвори для сцени”, себто — драматичні твори, над якими став активно працювати в ту пору Старицький, перенісши й на них “інтелігентський” тематичний акцент. Яскравий того приклад — драма “Не судилось” з її класичними образами інтелігента-народника Павла Чубаня і псевдонародолюбця (бутафорського народолюбця) Михайла Ляшенка. Відтак і в драматургії Старицького тема “інтелігенція і народ” посідає одне з ключових місць.
Означившись як виразна тенденція в усій нашій літературі останньої чверті XIX — поч. XX ст., тема “інтелігенція і народ” цілком природно заявляє про себе і в прозі. Крім названих вище авторів, ця тема висвітлюється в епічних творах Б. Грінченка, І. Франка, А. Кримського, С. Васильченка, М. Яцкова, О. Кобилянської, Дніпрової Чайки, Л. Мартовича, О. Маковея та інших авторів, звісно, зазнаючи різних авторських інтерпретацій. “З часів появи “Хмар” (1874) Івана Нечуя-Левицького, — зазначає Н. Шумило, — тема інтелігенції, а точніше — інтелігенції і народу, залишається панівною в українській літературі. Хоча тільки на початку XX ст. вона стала тією прикметною “ознакою”, яка відрізняла нову епоху від попередньої”. Тут же дослідниця, розвиваючи думку, називає в контексті й М. Старицького: “На початку століття тема інтелігенції дедалі активніше розробляється в контексті проблеми “ватажок і народ”, “духовний лідер і народ” (це й проза, присвячена революційній боротьбі, й історична — Михайла Старицького, Осипа Маковея, Гната Хоткевича, Ореста Левицького)”. Щодо Старицького, то Н. Шумило, очевидно, мала на увазі передовсім його дилогію про Мазепу та роман “Разбойник Кармелюк”.
У новелістиці Старицького тема інтелігенції заявлена в цілому ряді творів — “Над пропастью”, “Благодетель”, “Одиночество”, “Недоразумение”, “Ужас”, “Необычайная “голодна кутя”, “Горькая правда”, “Копилка”, частково — “Орися” і концептуально — в повістині “Зарница”, про яку ми лише згадаємо без докладного аналізу. Правда, тут необхідна певна диференціація. Бо, скажімо, оповідання “Необычайная “голодна кутя”, “Горькая правда” і “Копилка” можна зарахувати до цієї тематичної групи з певною умовністю, зважаючи тільки на те, що персонажі в них — представники “інтелігентських” кіл. Сама ж проблема “інтелігенція і народ” у цих оповіданнях не осмислюється. В інших же вона присутня й художньо осмислена, як кажуть, з варіантами. Відповідними до художніх завдань виписані в цих творах і образи “нових людей”, інтелігентів. Безсумнівно, найвиразніший і найконкретніший тут образ Галі і, можливо, Васюка (“Зарница”). В оповіданнях же, якщо брати до уваги чіткість і визначеність ідейних і моральних позицій персонажів, героїв, які викликають симпатію і автора, й читача, небагато, вони здебільшого навіть не конкретизовані в іменах (“я-героїня” в “Над пропастью”, “я-оповідач” в “Ужасе”). І тільки в “Ужасе” “я-оповідач”, він же —герой новели, виявляє риси громадянської, національної свідомості, за які його (за фантасмагоричним сюжетом — сном) нібито карають на смерть: “...Кто-то грозно обвиняет его в злодеянии... Он силится спросить: “Неужели любовь к родине — злодеяние? Неужели преступно любить своих братьев, искать света и правды?” Но у него коснеет язык, а в зале уже раздается: “Виновен! Смерть!”. Політична програма цього героя — цілком у дусі народництва, в дусі просвітительства: герой і його вірний товариш “мечтают вдвоем отдать все свои силы на помощь униженным да обнищенным”, і ніщо не може висушити в їхньому серці “слез меньшего, темного брата...”, а ще більше окрилює “светлые порывы”. На таку ж життєву і громадянську програму орієнтовані й деякі інші персонажі оповідань Старицького, скажімо, актор Павло Зорін (“Копилка”), “полный энтузиазма, любви к сцене, к искусству, к духовному возрождению родины”, який “мечтал выбиться и послужить родному искусству”, і його дружина —глибока, патріотична натура: “Родные образы, родные звуки захватывали властно и ее молодое сердце”. Високих патріотичних поривів сповнений і герой оповідання “Необычайная “голодна кутя”, молодий учений-інтелігент Михайло. “...Неужели в одном только личном счастье заключается весь смысл жизни, — розмірковує він. — Есть высшие интересы: низменные, животные инстинкты падут, а за альтруизмом будет победа! Общественное счастье выше единичного, да и последнему оно придает большую прочность и силу. Разве я не мечтал потрудиться для блага моего народа, для правды?..”. Зауважимо, що і в цьому оповіданні, і в “Зарнице” йдеться про “невозвратное прошлое” з 70-х рр. XIX ст., з народництва “громадівської” пори, тому й ідеї виголошуються відповідні, ті, що володіли Старицьким та його однодумцями. Зауважимо, що практично в усіх творах на тему “інтелігенції й народу”, де викладається позитивна світоглядна й етична програма героїв, присутній виразний автобіографічний елемент: Старицький з його долею, громадськими справами й світоглядом.
Є автобіографічний елемент і в іншому ракурсі зображення проблеми “інтелігенція і народ”. Ідеться про оповідання “Благодетель” і “Недоразумение”, в яких показуються, очевидно, роки 80-ті чи й 90-ті, коли в багатьох “молодих сил”, заряджених високими ідеалами 70-х, альтруїзм і ентузіазм вичахли (або їх у них і зовсім не було), а самі вони перетворилися на циніків та обивателів, готових легко відмовитися від “ідей молодості”. Про лікаря Калинського — духовного послідовника Михайла Ляшенка з “Не судилось” чи Станіслава Сумкевича (“Крест жизни”) — вже йшлося. Свідомо еволюціонує у їх бік і лицемірний адвокат, він же — письменник-початківець Андрій Короп (“Недоразумение”). Сам перед собою він пишається своєю фурорною промовою — “всех затмил, поразил и уничтожил”: “А я им сплеча и за скасование классического образования, и за уничтожение привилегированного произвола, и за децентрализацию, и за автономию, и за черт его знает что...”. Коли ж у його помешкання приходить поліцейський, як виявилось, зі звичайного непорозуміння, і закидає Коропові симпатії до “зелених поривів”, той одразу виявляє свою справжню сутність: Я? Помилуйте!.. С какой стати?.. Весь погружен в кропотливую канцелярскую работу... у меня и времени нет на порывы... да и вообще я к этим глупостям ни малейшего... — путался Андрей Степаныч...”. Щодо таких типів інтелігентів Старицький густо використовує критично-викривальні засоби зображення, зокрема і з широкого спектра категорії комічного. Автобіографічний елемент у цих творах виявлявся і “спрацьовував” опосередковано: у листах Старицький неодноразово писав про таких псевдопатріотів і псевдонародолюбців, від яких частенько сам зазнавав підступних нападок і цькувань.
До таких персонажів, яким постає Андрій Короп чи навіть Калинський, за певних умов можна було б застосувати термін “пропащої сили”, але не у відомому поширеному розумінні (як, скажімо, до Чіпки Вареника), а в іншому, про який пише Л. Гаєвська, аналізуючи морально-етичну проблематику української малої прози рубежу століть: “Так традиційна для української літератури тема “пропащої сили” повертається своїм новим аспектом. По-перше, “пропаща сила” — це вже не лише селянин, а й представник інтелігенції. По-друге, в цій темі постає вина не тільки суспільних обставин за знівечену силу, а й проблема відповідальності самої людини за свою долю, за те, як вона побудувала власне життя”. Саме в такому контексті розуміються лицемірні спроби Калинського пов’язати власну деградацію з “несприятливим” оточенням. Всі його “титанічні” потуги розбудити місцеву інтелігенцію, весь його “катехізис” “тонут даром на дне стоячего болота! Поневоле и сам сядешь за винт да начнешь пропускать рюмочки”.
Досить активна розробка теми інтелігенції, проблеми “інтелігенція і народ”, освоєння модерніших мистецьких прийомів, поглиблення психологічного зображення і т. ін. зумовили зримий інтелектуалізм новелістики Старицького. Цьому, безсумнівно, сприяли й особисті риси вдачі письменника: його широка освіченість і ерудованість, належна компетентність у суспільних, наукових, культурологічних сферах, постійна “зарядженість” на самоосвіту й поглиблення знань. Відтак жодним чином не має дивувати високий рівень інтелектуальності всієї творчої спадщини Старицького. І в цьому контексті теж треба сприймати цитовані вище Франкові слова про те, що інтелігент Старицький звернувся “до своїх рівних інтелігентів”. Франкову ж репліку “Ви перші і досі одинокі вводите в українській мові правдиву живу конверзацію освічених людей. Досі ми її ніде не бачили: ні у Нечуя, ні у Мирного, ні у Кониського. Всі вони дуже гарно вміють підхопити розмову селянську, але розмови освіченого товариства — годі”, адресовану Олені Пчілці, цілком доречно переадресувати й Старицькому. Н. Левчик цілком слушно зазначає, що “поезія М. Старицького, поза сумнівом, являє собою певний етап інтелектуалізації поетичної думки на Україні”.
Старицький, маючи добру школу драматургії, і в новелістиці виявив високу майстерність не тільки в побудові діалогів і полілогів, які в його малих формах посідають багато місця, а й у змістовому, інтелектуальному їх наснаженні. Особливо це помітно в оповіданнях “Над пропастью”, “Одиночество”, “Недоразумение”, і — знову підкреслимо окремо — повістині “Зарница”. Така ознака властива всій творчості письменника, у т. ч. майже всім великим епічним полотнам, з яких особливо слід відзначити трилогію про Богдана Хмельницького й дилогію про Івана Мазепу. Панорамність зображення подій, питання внутрішньої і зовнішньої політики, дипломатії, історії, відтворені в романах, з одного боку, глибина і рельєфність характеротворення, індивідуалізація персонажів — з другого, природно, потребували від письменника неабиякого інтелектуального рівня. У новелістики в цьому плані трохи інші, специфічніші потреби, інтелектуалізм у ній визначається передовсім художньо осмислюваною темою чи проблемою, семантикою діалогів з їх зрозумілим тяжінням до полемічності чи й публіцистичності (як це бачимо в “Зарнице”, наприклад, чи в “Над пропастью”), відповідним акцентуванням характерів і, звичайно, авторськими “ремарками”. Скажімо, в тих же щойно названих оповіданнях (“Над пропастью”, “Одиночество”...) дуже відчутна філософічність проблематики, інтелектуальна наснаженість і психологічна повнота характерів (неврастенічна дама, дівчина-курсистка, Горяїнов); філософські, політологічні, морально-етичні аспекти буття людини й суспільства є темою зображення в “Зарнице”...
Окремо треба сказати про проблеми ідейно-естетичні й культурологічні, які в новелістиці Старицького неодноразово стають об’єктом мистецької уваги, як, власне, і їх безпосередній репрезентант — митець, письменник. Свого часу Н. Шумило відзначала в українській новелістиці рубежу століть увагу до цієї теми з боку М. Коцюбинського (“Цвіт яблуні”), М. Яцкова (“Дівчина на чорному коні”, “Боротьба з головою”), О. Плюща (“Моя муза”, “Плач шаленого"), вказувала на її новизну і значення: “...вироблялися нові критерії оцінки власне мистецького твору, досвідченішав читач і, що важливо, кількісно збільшувався за рахунок інтелігенції...”. М. Старицький зробив свій і досить значний внесок у її розробку, хоч, можливо, дещо специфічний. Є в нього оповідання “Недоразумение”, герой (скоріше — “антигерой”) у якому — початкуючий письменник, котрий пробує свої сили в жанрі авантюрного роману. Письменницьке “надзавдання” у творі — піддати сатиричному викриттю одну з “молодих сил” — відповідно позначається й на змалюванні самого творчого процесу, творчої “кухні” амбітного письменника: тут вельми відчутна іронія, яка й не дозволяє говорити про цю тему як центральну в оповіданні. Вона допоміжна, але ж вона є.
Літературно-творче життя, його ідейно-естетичні аспекти стали об'єктом зображення і предметом полеміки в оповіданні “Над пропастью”, щоправда, в контексті осмислюваних у творі філософсько-психологічних проблем та особливостей персонажів. Неврастенічна дама, проповідуючи екзистенціальні за своєю суттю погляди на життя і смерть, на репліку “я-героїні”, що, мовляв, “теперь есть талантливые писатели”, різко парирує:
- Ничтожные пигмеи. Ваше время ничтожных, пресмыкающихся пигмеев, заметьте! А в наше великое время были и великие художники слова. Мы увлекались Тургеневым, Некрасовым, Толстым, Гончаровым, Достоевским, Щедриным, Добролюбовым, Михайловым, а не мразью; да и эти великие носители духа раздвоились, не справились с ломящей силой невежества и стушевались; но они, по крайней мере, сознав неравенство борьбы и растерявши в ней все оружие, с честью отступили с поля битвы в могилы; а уметь отступить в могилу — великое дело! Один только Толстой захотел примериться к обстоятельствам и начал проповедывать непротивление злу; ...нажившись и насладившись всем в жизни, начал требовать от других отречения от ее радостей и поклонения одной только смерти. Вы читали его ‘‘Крейцерову сонату"?
- Читала, но мне не нравится...
- Что же именно?
- И идея, и грубий реализм содержания...
- Да, когда нож погружается во что-то мягкое... это должно быть неприятно...
Герой оповідання “Одиночество”, учитель Горяїнов, у міркуваннях своїх теж нерідко заходить у “літературне поле”, демонструючи ерудицію і смаки, полемізує з колегами про романтизм, полюбляє слухати “стихотворения в прозе”, а про почуття своєї недавньої прихильниці думає так: “Загадочно смотрели на него ее глаза, как-то странно-пристально. Его ли она любила или готова была полюбить в этот вечер, или любила любовь, по выражению Стендаля, хотела узнать это чувство, открывающее такой же простор для мечты, как и обступившая их, мягким и влажным обьятием окутавшая их ночь?..”. Принагідно зауважимо, що в новелістиці Старицький нерідко демонструє вміння психологічно й до чуттєвості тонко відтворити якусь абстракцію, той же настрій і його нюанси чи інший душевний стан... Скажімо, устами того ж Горяїнова письменник озвучує точне психологічне спостереження: “Опасность в одиночестве гораздо сильней чувствуется”. “Спокойный созерцатель”, прихильник самотності, яка його водночас і пригнічує, Горяїнов почувається у своєму помешканні, “как Робинзон на острове”.
Прямі апелювання до відомих письменників чи їх творів або ж більш-менш віддалені ремінісценції з них складають вельми стійку культурологічну тенденцію в малій прозі Старицького, водночас посилюючи й рівень інтелектуалізму творів. Причому згадані апелювання й ремінісценції стосуються тільки авторів і творів зарубіжної й російської літератури. До оповідання “Пан капитан” письменник бере епіграфом рядки Грибоєдова, до повістини “Зарница” — з улюбленого Лєрмонтова. Промовистий у цьому контексті й цитований вище уривок оповідання “Над пропастью”, як і ще раніше згадувані гоголівські ремінісценції. Для досягнення комічного ефекту в оповіданні “Остроумие урядника” вводиться “авторський” текст, у якому примітивний урядник-здирник порівнюється з Марсом (“Местный Марс приказал на завтра приготовить все необходимое для похорон и, закончив свою речь трехэтажным словом, уснул только на той мысли, что не теперь, то в четверг, а он возьмет с Шмуля свое”). А нещасна Ликеря з оповідання “Горькая правда” асоціюється з такою ж трагічною героїнею античної міфології: “Вся фигура девушки, застывшая в ужасе, напоминала собой статую Ниобеи”. Підкреслимо, що Старицький, як правило, у сутнісному сенсі дуже доречно використовував міжлітературні паралелі.
Що ж до апелювання тільки до традицій зарубіжної й російської літератури і, практично, повної відсутності таких апеляцій у новелістиці Старицького до українського письменства, то цей факт може пояснюватися рядом причин, у т. ч. цензурною забороною українського слова (а, отже, і творів таких “не мало бути”) і, як наслідок, невідомістю українських творів для широкого загалу (російська ж і зарубіжна література якраз почувалася “навспак”); та публікуванням оповідань у російських виданнях за відсутності українських. Про якісь “непатріотичні” порухи чи ігнорування свого, українського, отже, ніяким чином не йдеться.
Пильна увага Старицького до нових проблемно-тематичних шарів, посилення в його новелістиці інтелектуального начала ставили письменника в цьому аспекті творчості ближче до прозаїків “нової школи”.
Заслуговує на окрему увагу й галерея літературних героїв (і “антигероїв”) з новелістики М. Старицького. З огляду на “загальну” концепцію героя й особливості її художньої реалізації в конкретних творах, то автор виявив досить широку амплітуду варіантів. Є в нього персонажі і вони переважно з творів “сільської" фактури, які асоціюються, скажімо, ще з персонажами Квітчиних творів, зокрема “Конотопської відьми”: настільки вони розумово недалекі, зледащілі й забобонні — той же сільський старшина (“Вареники”), сільські старости (“Дохторит”, “Лихо”) чи урядник (“Остроумие урядника”). У творах усі вони безіменні, що теж сприймається симптоматично, та й зображені зовсім одноплощинно. До речі, і в повісті Старицького “Розсудили” маємо цілу галерею подібних типів.
Динамічний поступ у техніці літературного людинознавства, який спостерігається в європейській і російській літературах другої половини XIX ст., зрима психологізація характерів, більш чи менш явне послаблення їх детермінованості суспільними обставинами, а ще — тенденція до відособлення людини від навколишніх подій і заглиблення “в себе” справляють видимий вплив і на новелістичне характеротворення чутливого до новацій Старицького. У спектрі літературних типів його оповідань з’являються герої рефлектуючі й амбівалентні (Горяїнов з “Одиночества”, Короп з “Недоразумения”, Галя із “Зарницы” та деякі інші); із засобів характеротворення практично зникає сміховинність фольклорного походження (хіба що в “Остроумии урядника” та в “Поярмаркувалы” можемо почути такі ремінісценції), яка в ряді оповідань (“Благодетель”, “Недоразумение”, частково й “Одиночество”) поступається місцем гумористично-сатиричним ефектам психологічного походження. Елементом новизни у творенні Старицьким новелістичних характерів можна назвати й певну динаміку (нестатичність) окремих із них, передовсім у щойно названих оповіданнях. Мотиваційним же чинником такої динаміки незрідка виступав фактор віри, релігійності героїв. Ця риса взагалі була невід’ємною чи й визначальною частиною того людського, особистісного ідеалу, який цілком очевидно сповідував і проповідував художніми засобами Старицький у всій своїй творчості, у т. ч. й новелістичній. Релігійність як основоположний постулат моральності, духовного очищення і прозріння цілком вкладався в методологію неонародництва, як і ще ряд сутнісних складових особистісного ідеалу Старицького — всепроникний гуманізм (він, власне, теж грунтувався на християнській моралі), національний патріотизм у його діяльному вияві, просвітництво (освіченість самого героя і його прагнення просвітити інших), активне народолюбство.
До цього виплеканого ідеалу і “приміряв” Старицький героїв своїх оповідань. Найближче до нього, безсумнівно, можна поставити образ Анни Павлівни — Галі з повістини “Зарница”, а з новелістичних творів риси ідеалу (хай і не всі чи не у всьому) мають образи “я-героя” з оповідання “Необычайная “голодна кутя”, героя-оповідача з новели “Ужас”, “я-героїні” з “Над пропастью”, специфічно — капітана Гайдовського (“Пан капитан”). Звичайно, сюди можна долучити й образи із драматургії — Павла Чубаня (“Не судилось”), Володимира Наумова (“Крест жизни”) та ін. На “мінусовій” же шкалі від ідеалу вже неодноразово згадувані образи лікаря Калинського, адвоката Коропа, частково — вчителя Горяїнова. Додамо сюди й “антигероїв” із драматургії (Михайло Ляшенко, Станіслав Сумкевич та ін.).
Вище вже вказувалося на певну специфіку психологізму характеротворення в малій прозі Старицького, яка, власне, поряд з іншими чинниками й атестує письменника як “межового”. Він і справді, володіючи вмінням психологічного зображення, мабуть, свідомо не прагнув заходити “надто глибоко” у єство людини, віддаючи його у владу Божого провидіння. Спробувавши цей художній інструментарій (“Над пропастью”, “Ужас”), прозаїк залишив його своїм молодшим сучасникам. Це міркування можна обгрунтувати й прикладами зі сфери характеротворення й концепції героя. Н. Шумило, скажімо, аналізуючи проблему героя новелістики рубежу століть (причому, йдеться про новелістику модерного складу, в дусі декадентства), зазначає: “Непевність, хисткість, знервованість, зокрема, стали ледь не обов’язковою ознакою декадентства, а самогубство як крайній вияв відчаю типового героя літератури “розчарувань” та “світової туги” — пробною проблемою на означення модерної пошуковості, що бере свої початки від “Зів’ялого листя” І. Франка”. У новелістиці Старицького цілий ряд персонажів переживають психологічний дискомфорт, інколи опиняються на межі свідомого й несвідомого, є й герої, яких можна було б назвати самогубцями (Орися з однойменного оповідання, Пріся з оповідання “Лихо”), але в контексті цитованого зі статті Н. Шумило ці випадки не прочитуються. Видиме самогубство юних героїнь насправді не є таким, тим паче не є актом протесту, атмосфера ж відчаю, яка й зумовлює мимовільне самогубство, моделюється й зумовлюється зовнішніми, суспільними чи суспільно-побутовими чинниками, зовнішнім злом. Старицький виписує ситуації цілком у дусі власних ідейно-естетичних позицій. Єдина героїня, яку майже повністю можна потрактувати “у світлі цитати” з Н. Шумило, — це неврастенічна дама і проголошувані нею постулати (“Над пропастью”). Але це саме той випадок, коли, як мовиться, одна ластівка не робить загальної погоди.
Варто згадати про галерею літературних типів новелістики Старицького і з погляду “портретного”, індивідуального. Хто з героїв його оповідань, крім неоднаразово згадуваних вище “антигероїв”, запам’ятовується особливо, своїм колоритом, неординарністю? Насамперед це, мабуть, капітан Гайдовський (“Пан капитан”), Лейба Курманд (“Честный”), Степан Петренко (“Будочник”)... Як закономірність обов'язково відзначимо й те, що в малій прозі Старицький розширив яскраву галерею жіночих образів. Це справді риса, дуже виразно властива всій творчості письменника, одна з “родзинок” його доробку. Поряд з образами Ганни Золотаренко, Оксани, Марильки-Єлени (трилогія “Богдан Хмельницький”), Мар’яни і Галі (дилогія про Мазепу), Дарини (“Останні орли”), Мар’яни Завісної (“Облога Буші”), Уляни (“Разбойник Кармелюк”), Марусі Богуславки й Марусі Шурай, десятками інших жіночих персонажів цілком можна поставити образи Галі (“Зарница”), Ревеки (“Честный”), Марини (“Понизив”), Мокрини (“Верба”) та інших героїнь з оповідань письменника. Звичайно, враховуючи жанрову специфіку творів. Більше того, в деяких оповіданнях (“Благодетель”, “Будочник”, “Одиночество”) устами персонажів Старицький висловлює ряд суджень про жінку, й саме — українську жінку. Тобто в новелістиці “феміністична” тема не тільки зберігається, а й розвивається.
Л-ра: Дивослово. – 2003. - № 11. – С. 6-11.
