Андрій Дацків: “Власний вірш це завжди битва зі соромом. Постійно встидаєшся його опублікувати”
Андрій Дацків аспірант філософії, випускник Українського Католицького Університету. Голова літературного клубу “Вільний Простір”.Лауреат міжнародного літературного конкурсу “Гранослов” за поетичну збірку “Спогади за дитинством”. Переможець III-го міжнародного поетичного конкурсу "Чатує в століттях Чернеча Гора" та міжнародного поетичного конкурсу «Намалюй мені ніч».
Твоя поезія надзвичайно емоційна. Складається враження що свої вірші ти пропускаєш через себе. Чи твоя поезія є тобою?
В наш час текст все більше віддаляється від автора і починає жити своїм окремішнім життям. Це те що називається “смерть автора”. От наприклад, я написав одне, а читач крізь призму власного життєвого досвіду відкрив у цьому щось інше. Таким чином на перший план виходить інтерпретація самого читача, кожен стає співавтором, співтворцем. Як наслідок виникають постмодерні тенденції розуміння літератури бачити творчість у всьому в чому хочеться її бачити. Це позитивний процес, принаймні, я схильний так вважати.
Взагалі це цікаве питання. З одного боку, як казав відомий просвітник Джон Локк: “моя річ це продовження мене”. З іншого боку, часто мої знайомі кажуть: “о ти таке написав, в тебе таке сталося”. І я змушений пояснювати, що це алегорія, моя поезія не є мною, це мій вимисел, нічого такого зі мною не було. З тим складно насправді. От скажімо як мені пояснити своїй тещі, що мій недавно написаний вірш про двох красивих дівчат не означає, що окрім її доньки у мене ще хтось є.
Ти часто “потерпаєш” від своєї творчості?
Потерпати від своєї творчості це нормально. У моєму розумінні, кожен поет в ідеалі це людина яка протистоїть системі, виступає проти будь-якої владності чи влади. Поет автоматично правозахисник і ліберал. Я не кажу що я пишу все правильно, але важливо щоб я, і зрештою кожен, міг писати те що хоче писати.
Щоб бути справжнім письменником потрібно мати достатньо сильний емоційний інтелект та громадську мужність аби не боятися реакції нашого гіперконсервативного суспільства.
Що для тебе найважливіше у поезії?
Антипафосність. Поезія покликана боротися з брехнею, а найчастіша брехня у віршах це пафос та "рифмопльотство”. Сьогодні складається парадоксальна ситуація коли пафосники тобто представники зовсім непоезії, звинувачують справжню поезію, що вона не поезія. Мовляв то постмодерністи і всяке таке. Часто кажуть “я не розумію сучасної поезії”. Це не дивно, адже справжня поезія завжди на крок попереду загальної свідомості. Нетрадиційне завжди лякає. Тим не менше ми повинні ризикувати і винаходити нові форми, зокрема нові форми поезії.
Я вірю що якщо забрати всілякі ідеології, релігії то свідомість позбудиться зайвих надбудов та нашарувань, залишиться здоровий глузд, чистий розум. Поезія покликана сприяти такому очищенню. В той же час вірш повинен мати ідею. Не варто впадати в другу крайність і мучити читача своїми надмірно зашифрованими смислами.
Яке твоє ставлення до помилок у тексті?
Не люблю скрупульозності, прискіпливості. Людина не комп’ютер, творчість людини полягає у чомусь іншому, для чіткої безпомилковості існують електрообчислювальні машини. До того ж перфекціоністам важко прощати інших людей. Існує такий вислів: “той хто надто старанний в дрібному – не здатен на велике”.
Якось на одному інтерактивному конкурсі в мене забрали перемогу бо почали писати в коментарях, що я мовляв неграмотний і замість слова “меліровка” написав “міліровка”. Це було дуже лицемірно з їхнього боку. Начебто вони не зрозуміли що я мав на увазі. Я знаю таких людей, вони постійно обрізають крила, бо їхні виховники їм казали що світ жорстокий і треба у всьому пахати до поту. Вони дуже принципові в непринципових речах. Це як ті недоброзичливці, які не дають тобі говорити англійською постійно звертаючи увагу на твої граматичні помилки. І взагалі я негативно ставлюся до будь якої критики. Все добре що є в світі стоїть на плечах доброзичливості, а не вимогливості. До того ж робити зауваження це ознака низького рівня культури.
Добре є коли у віршах народжуються нові слова, вирази яких до того не було. Спочатку новотвір видається дивним і не мелодійним, але потім він успішно входить у вжиток.
Дуже смішно виглядає як викладачі української мови роблять зауваження поетам. Мовники всього лиш аналізують, структурують мову, а поети її творять. Іноді ті мовники мене так дратують що я спеціально роблю помилки аби показати, що граматичні хиби це зовсім не важливо.
Поезія для тебе це засіб вдосконалюватися чи якщо використати метафору: “дитина, яка тебе переросла”?
Коли мені погано я відкриваю свої вірші, читаю їх і мені стає легше, приходить відчуття задоволення. Я багато чого починаю розуміти. Мої вірші – мої вчителі. Ось така сила слова виявляється. Зрештою тому я їх і пишу, щоб отримувати від них задоволення.
Як відбувається процес творення вірша? У яку пору доби ти пишеш?
Я включаю трансову музику чи діп-хауз і починаю писати. Іноді я називаю себе наркоманом через те що пишу свої вірші під впливом звукового наркотика.
Всі мої свіжоспечені твори я одразу виставляю на своїй сторінці у Fecebook для критики та обговорення. Там мені підказують добрі люди де я пропустив розділовий знак і де висловився негарно.
Чи кожен може стати поетом?
Так, а може навіть і має.
Що може стати на заваді?
Вірш це завжди така битва зі соромом. Постійно встидаєшся його опублікувати.
Ти говорив про пізнання самого себе. Через поезію ти себе пізнаєш?
Так, це схоже на мандрівку. У віршах я заходжу у найпотаємніші закутки своєї свідомості у яких ніколи не бував. В кожному творі я себе бачу у новій ролі, у новій іпостасі. Це працює як у випадку писача так і читача.
Інтерв’ю брав Дмитро Тирусь
