Мистецький герб Оксани Лятуринської
Оксана Сліпушко
13 червня 1970 року в американському місті Міннеаполісі за древнім язичеським звичаєм наших предків було спалено тіло української письменниці, скульпторки і малярки Оксани Лятуринської. Нетлінна душа поетеси навіки залишила тлінне тіло, аби знайти собі вічність у її неповторній, самобутній творчості.
Поезії О. Лятуринської — це відгуки покликів київської княгині Ольги та пісні-плачу Ярославни у модерному світі мистецтва. Євген Маланюк зауважив: «...якщо б Ольга чи Ярославна писали вірші, то ті вірші й були б поезіями Оксани Лятуринської. В нашій винятковій добі ... постать Оксани Лятуринської уявляється однією з найяскравіших «жон руських» нашої поезії».
Для величних здобутків у царині поезії та національної ідеї прийшла у світ Оксана Лятуринська 1 лютого 1902 року на Волині, недалеко від Вишневця, де знаходився хутір Лятуринських (звідси, очевидно, й один із псевдонімів поетеси — Роксана Вишневецька).
Місце народження визначає характер і долю, а надто людей непересічних, оскільки земля має і береже свої генотипи, аби у певний час відродити їх у видатній особистості. Психологічні генотипи вільнолюбивих галицько-волинських князів ожили в душі, а разом з тим — і у творчості Оксани Лятуринської. Дитинство поетеси минуло на заможному хуторі, у поетичному світі волинської природи та прадавньої історії. Рід Лятуринських сягав корінням у глибину віків, у поетеси українська кров змішалася з французькою. Побутує переказ, що далеким предком батька Оксани був француз Лятур. У сім’ї було восьмеро дітей, Оксана серед них наймолодша. Вперше віч-на-віч майбутня поетеса зіткнулася з жорстокістю життя, коли в 17 років була силоміць видана заміж за нелюбого їй чоловіка. Після п’яти років моторошного життя з ненависною їй людиною Оксана тікає до Чехо-Словаччини, залишаючи назавжди рідну землю. З 1924 року починаються для неї поневіряння по чужих краях. Нестерпна туга і біль за рідною землею все життя пануватимуть у серці поетеси:
Вже стільки літ! Надія блідне і хатнє вогнище вже гасне...
... Коханий, голос мій — з отчизни!
(«В свій край вертаються й лелеки»)
Оксана Лятуринська оселяється в Празі, завершує освіту в Українській гімназії, а потім вступає на філософський факультет Карлового університету. Пізніше навчається в Українській студії пластичних мистецтв та Чеській вищій промисловій школі у Празі. Після навчання працює як малярка і скульпторка, організовує кілька персональних виставок. Робота скульптора виснажувала. Але руки Оксани Лятуринської таїли в собі дивовижну силу і майстерність: карбували у камені так само, як віддзеркалювали у слові, могутність і щедрість душі. У доробку Лятуринської як скульпторки — пам’ятник полеглим у Пардубіцях, надгробок Євгенові Коновальцю у Роттердамі. Особливою майстерністю позначені виконані нею погруддя Тараса Шевченка, Євгена Коновальця, Симона Петлюри. На жаль, у 1945 році, під час воєнних дій у Празі, фактично всі малярські та скульпторські роботи Оксани Лятуринської загинули, залишилося кілька, але надзвичайно яскравих і промовистих. Про деякі знаємо із тогочасних світлин.
Перша поетична збірка поетеси «Гусла» побачила світ 1938 року в Празі. 1941 року вийшла друком наступна — «Княжа емаль», присвячена Юрієві Дарагану, найстаршому із представників Празької школи поетів.
Перед закінченням другої світової війни Оксана Лятуринська залишає Чехословаччину і переїздить до США, де й мешкає до кінця свого життя.
У 1955 році об’єднанням українських письменників «Слово» (Нью-Йорк — Торонто) здійснено друге видання збірки «Княжа емаль», до якої увійшла і нова збірка поетеси «Веселка». До творчого доробку Оксани Лятуринської входять також збірки новел «Материнки» (1946) та віршів для дітей «Бедрик» (1956). Протягом 50-60-х рр. поетеса працювала над книгою «Туга», яка, на жаль, так і залишилася , в рукописі. Найповніше видання творів поетеси побачило світ після її смерті, 1983 року, в Торонто. Всебічну оцінку спадщини поетеси подав у вступній статті до цього видання Юрій Шевельов. Поезія Оксани Лятуринської — її духовний герб.
З найдавніших часів герб є своєрідною біографією його власника. Мовою символів герб розповідає про заслуги, цноти і характер діяльності, а разом з тим і внутрішній світ та провідну життєву ідею свого господаря. Образно кажучи, кожен справжній митець має свій власний герб, який розкриває характер творчості та її глибинну сутність, відображає естетичне і громадянське сприйняття автором доби, її духовних борінь, пристрастей та почувань. Це індивідуальний авторський творчий винахід, його неповторне мистецьке обличчя, вияв високої артистичності, його кредо.
На мистецькому гербі Оксани Лятуринської можемо зобразити меч, вогонь, ратище, тризуб, яструба, лебедя, сокола, лева, ліру, когута. Кожен із цих символів розкриває одну із граней світосприйняття поетеси. Джерелом цієї символіки є княжий Київ, наше Раннє та Високе Середньовіччя.
Поетична творчість Оксани Лятуринської дає змогу побачити, що образи та символи, прадавні архетипи, акумульовані авторкою з далекого минулого, були пропущені через її свідомість та підсвідомість, переосмислені на тлі тогочасної епохи і стали суголосними настроям та поривам доби. Художнє розгортання архетипу, його своєрідний переклад на мову сучасності, за вченням швейцарського психоаналітика К.Г. Юнга, і становить соціальну заангажованість мистецтва, бо воно постійно працює над виробленням духу часу, даючи життя тим праобразам-символам, яких вимагає кожна нова доба.
Поезії Оксани Лятуринської перейняті ідеєю боротьби за волю і незалежність. Ідеал звитяжної боротьби, якої прагне поетеса, вона бачить у далекому минулому і хоче «крізь тло сторіч велику чаклувати звагу!» Поетеса свідома цієї боротьби і з рішучістю чекає її, твердо знаючи, що «... дня одного / прохожий по пустих дорогах / мені доручить мовчки меч / увесь в щербі...» («Я знаю певно: дня одного...») Той меч дідів і прадідів бував у великих битвах та змаганнях за волю і незалежність рідної землі. Для Лятуринської її слово, її поезія стає тим духовним мечем, тією зброєю, з якою вона стає до бою за Україну. У європейській середньовічній символіці меч є символом сили. Досить згадати літописну розповідь про данину хозарам у вигляді меча. Синтез меча, і вогню є для поетеси джерелом нездоланної духовної енергії:
За мною княжих ряд гробниць, багаття, і священний дуб, і Володимирів тризуб. («На варті»).
Дуб у давніх римлян символізує Юпітера, а у слов’ян — Перуна, і до сьогодні уособлює силу та довголіття. Міць, могуть наших славних прадавніх традицій несе через віки і тризуб як національний символ утвердження державності та самостійності України.
Символіка «мистецького герба» поетеси вияскравлюється у невеликому вірші, який вражає своєю пластичністю, силою почуття і глибиною думки:
Зуб, ратище, копито, пазур,
Тут муж ішов на силу вражу.
Кружляв тут яструб в яснім небі, по озеру плив чорний лебідь.
Зуб і копито, ці найдревніші види зброї, що є виразниками наступальності, агресивності, зливаються в єдине, і нерозривне ціле з ідеєю сонця та людської душі, що уособлюється в образі яструба, та символом нетлінної вічної краси та рірності — образом лебедя.
Бойове ратище поетеси «належно втяте і голова на ньому тур’я». У давньоукраїнському бестіарії тур є символом сили, відваги, мужності. У свій складний час боротьби за волю поетеса прагне відродити волелюбні традиції предків через модернізацію праобразів. І та ідея, яка була провідною в княжій Україні, наповнює поезію Оксани Лятуринської як національний поклик XX століття.
За честь, за стяги злотні Руси,
За батьківську вояцьку славу!
(«О, чую, ріг скликає турій...»).
Поетеса утверджує споконвічні національні символи «тризуба знак, яко клейнод, і прапор жовто-синій» («І дуб, і лаври на чоло...») як найвищу нагороду для воїна-борця. Вона закликає своїх сучасників любити і ненавидіти, жити і боротися до кінця, до перемоги або гідно зустріти смерть.
Поетеса пильно вдивляється в образи великих діячів минулого України-Руси, які чарують її розумом і силою, вірою і рладністю, мужністю і відвагою у боротьбі за рідну землю:
Олег. Ольгович Ярослав.
Як не пізнати Святослава?
Щит ясний — сонце, очі — став, а обіч його — ратня слава. («Важкі киреї, золоті...»).
І кожен із цих образів — це славна сторінка в історії України-Руси, а їхній узагальнений портрет — це символ української незалежності та державності, ідею якої і проголошує Оксана Лятуринська.
Славне героїчне минуле проймає серце і душу поетеси, виливаючись у глибоку поезію; покликану схвилювати сучасників та нащадків. Це минуле стає частиною душі поетеси, яка пропускає через власний внутрішній світ думки і почуття давно минулих століть:
І знову мимохіть живу життям прадавнім, і радість, і печаль, як день і ніч, колує, і прапрабабині цвітуть моїми травні, і лячно жовтні черню й золотом вирують. («Філіграв»)
Однією з домінуючих тем у творчості Оксани Лятуринської є осмислення власного мистецького призначення та місця у житті взагалі. її ідеал — поет, у якого «у душі — відвага, в жилах — кров гаряча» («Заспівай, бояне»...»). Справжній митець — це людина, посвячена у цю величну справу, яка будує власну духовну цитадель, особистий палац творчості «із знаком лева», де звучить голос ліри. Пафос свідомої боротьби за справедливість, втілюваної у символічному образі лева, панує у мистецькому палаці Оксани Лятуринської. А ще тут чути мелодійний голос ліри, чаруючу силу її співу.
Ідеал борця за правду і добро для поетеси втілюється в образі Святого Юрія, який вступає у боротьбу зі змієм, уособленням злих та ворожих сил:
Не втече, не втече змій клятущий!
Здожене його витязь умйть.
Далебі, спотикнеться край пущі, далебі, враз вогнем запалить.
Образ Святого Юрія йде від язичницького Ярила — бога весни. З прийняттям християнства він був замінений Святим Юрієм, на якого наш народ переніс і завдання Ярила — боротьбу із зимою, із гаддям, з усіма темними силами. Втілення образу борця проти зла і несправедливості хоче побачити поетеса і серед своїх сучасників. Змій ще у давньоукраїнській геральдичній поезії є символом злих сил, уособленням ворогів:
Звір і той своє гніздо пильно захищає І від нього злу змію сміло одганяє.
(«Марсове поле», К., 1988, т. 1, с. 113).
У поетичній творчості Лятуринської змій символізує сили, що посягають на волю ї незалежність України.
Як у римській міфології стріла — священна зброя бога Аполлона й Діани і символ верховної сили, так у поезії Оксани Лятуринської — це стріла вищої надлюдської духовної сили, випробувана у боях і обагрена кров’ю:
Стріла окрилена, стріла доцілена.
Кров’ю гартована стріла значкована.
(«Стріла .окрилена...»).
Ця стріла принесе правду й волю для рідної землі.
«Мистецький герб» Оксани Лятуринської увінчаний духом віри у пришестя нового дня, нової епохи, яка принесе рідній землі очікувані волю та незалежність. Поетеса знає, що «прийде день мій невблаганно», і тоді «мов псам, відкинуть духам ночі на попіл ворога імення».
У поезії Лятуринської опоетизовується півень, який давніми українцями сприймався як жертовний птах, що співає супроти нечистої сили. Спів когута є знаменням пришестя нового дня, який принесе волю, правду й красу. За них бореться святий воїн Юрій:
Злетить офірою когут.
Явися, Боже, і пребудь!
І поетеса живе надією на той день, вірою у те, що життя у боротьбі за священний день прожите не даремно і душа прагне до вічності, краси і правди:
Кудись у далеч невідому Отак злетіти б з журавлями!..
(«Спадає пухон лебединим»)
Образно кажучи, герб Оксани Лятуринської — це частина монументального «мистецького герба» Празької літературної школи, кожен із представників якої мав водночас і свій власний «герб»?
Мистецький герб Празької школи поетів— це глибинний художній образ, який стверджує існування цієї літературної спільноти як такої. У сучасній науці існують різні думки з приводу згадуваної школи. Її трактують часом як поняття територіальне або ж часове. Так, Галина Сварник у статті, «Чи існувала «Празька школа» української літератури?» (журнал «Українські проблеми», 1995, № 2, с. 87-97) пише: «Якщо немає художньої і стильової єдности, єдиного джерела творчости, а залишається спільність ідеології та тимчасового місця проживання, то цього, мабуть, не досить для творення літературних категорій, не кажучи вже про дуже доречне застосування терміну «школа». Бо де школа — там мусив би бути вчитель, ідеолог, метр і приклад майстерности».
Ми ж схиляємося до думки, що Празька літературна школа не є ані територіальним, географічним, ані часовим поняттям, оскільки не обмежується творчою діяльністю її представників у Празі у 20-30-х рр. Залишивши Прагу, Оксана Лятуринська, Євген Маланюк, Наталя Лівицька-Холодна та ін. до 60-х рр. продовжували творити у тому ж самому ідейно-стильовому річищі. Їхня творчість еволюціонувала углиб, а не в інші стильові напрямки. Празька школа поетів — поняття ідейно-мистецьке, бо її представників єднали не тільки героїчний світогляд і політична ідеологія, а й єдине мистецьке кредо, спільна естетична платформа. Відомий літературознавець у діаспорі Богдан Рубчак у передмові до збірки Наталі Лівицької-Холодної «Поезії старі і нові» (Нью-Йорк, 1986) зазначає: «...їх відмінності наявні на зовнішніх краях їх творчости. Та коли їх лінії перехрещуються, тоді певні стилістичні манери... починають мандрувати від одного поета до другого».
Спільною для всіх митців-пражан є специфіка осмислення власного мистецького «я» у контексті епохи та її духовності. Б. Рубчак з цього приводу пише: «...Празька група... це поети центру, поети культу центральносте. Структура цього центру прямує від Києва, Центральної, Ради, через історичне узаконення (княжі часи, мазепинство) і наведення постійних паралелей між українським центром та могутніми західними центрами (Рим, Скандинавія), і ген аж до центру центрів могутнього Вседержителя, що з Ним ведуться переговори як майже рівного з рівним. У психологічному значенні зустрічаймо непохитну центральність «я» в Маланюка й Лівицької-Холодної і не менш помітну відсутність «я» в Ольжича або Лятуринської: або моє «я» стоїть у центрі, або ж мій голос сам собою центральний і втілення «я» не потребує».
Організуючим внутрішнім ядром Празької літературної школи була не стільки спільна політична ідеологія, скільки притаманне усім поетам-пражанам близьке мистецько-естетичне осмислення цієї ідеології у власній творчості, коли національна ідея та боротьба за неї постають як єдине джерело творчості.
На запитання Г. Сварник: «Хто ж тоді був засновником і метром міфічної «празької школи»? — відповідаємо, що ним був Євген Маланюк. Він перший у 1925 році у збірці «Стилет і стилос» звернувся де національної ідеї як головного і незглибимого джерела поезії. Через деякий час це джерело стало єдиним і життєдайним для всіх поетів-пражан. Євген Маланюк знайшов образ, здатний передати голос колективної свідомості тієї частини української нації, яка у 1-й пол. XX ст. прагнула до волі і незалежності — як особистої, так і державної. Домінуючим у всій творчості поета є давній праобраз, архетип степу як символ нестримного пориву до безмежжя, як уособлення волі:
Безмежжя! Зачарований тобою,
Пливу в тебе! В твій п’яний синій хміль!
(«Стилет чи стилос»).
Своєрідною презентацією герба Празької школи поетів і кожного її представника зокрема є емблема «Літературно-наукового вісника» Дмитра Донцова: голова вовка з вишкіреними зубами — «символ сили і панування». «ЛНВ» висунув власний критерій краси: «Гарним є те, що підносить життєвий настрій, що випростовує, не розслаблює душу. Гарним є ностальгія не за щастям, лише. за розростом і перемогою, за тим, що «інтенсифікує життя» (Д. Донцов, 1930). Вісниківська емблема проголосила ідею волі та державотворчості як головне джерело поетичної творчості, що зумовило постійний пошук історичної та соціальної правди у творчості поетів-пражан Юрія Дарагана, Євгена Маланюка, Леоніда Мосендза, Олекси Стефановича, Юрія Липи, Оксани Лятуринської, О. Ольжича, Олени Теліги, Наталі Лівицької-Холодної, Андрія Гарасевича. Їхній мистецький доробок пронизує «києвоцентрична» проблема (означення Д. Донцова), де Київ є головним осередком формування української нації, її менталітету та державності. Приналежність названих вище митців до Празької школи поетів визначаємо на основі детального аналізу їхньої творчості, виявлення спільних рис їхньої естетичної платформи, мистецького кредо, джерела творчості та ідейно-стильової спрямованості.
Духовне кредо Олени Теліги втілюється в художньому образі орла:
Не любов, не ніжність і не пристрасть,
Тільки серце — збуджений орел!
Пий же бризки, свіжі та іскристі,
Безіменних, радісних джерел!
(«Без назви»)
А орел — це один із найулюбленіших зооморфних мотивів Середньовіччя, символ мужності та оновлення. «Сизим орликом» літає мужній захисник рідної землі по степу, пяльно оглядаючись довкола, щоб не стала його вітчизна жертвою ворогів. І стрілу, і орла, і списа бачимо на тлі безмежного українського степу. Історик філософії та літератури Д. Чижевський у «Нарисах з історії філософії на Україні» підкреслює, що степ виховав у характері українця почуття неспокою, нестримного потягу до безмежності, а разом з тим — і до волі. Феномен степу як носія архетипічної ідеї волі бачимо на тлі творчбго світу Євгена Маланюка:
Всіх згуб земних страсні принади,
Страшна краса отсих степів...
Та дзвін козацької балади
Під степового вітру спів.
(«Внизу — землі людська короста...»).
Бронзою дзвенить ідея волі у символах «мистецького герба» Празької літературної школи. Серця і душі її представників бентежить запитання:
... Коли ж, коли ж знайдеш державну бронзу,
Проклятий край, Елладо Степова?!
(Є. Маланюк. «Варязька балада»).
Спадщина поетів Празької школи творить єдиний мистецький світогляд, який реалізується у цілісній системі ідей та образів. Для цих поетів характерними є подібність поетичного світобачення та смаку, спільна мистецька оцінка історичного процесу та сучасної доби. Це «поети-державники», творчість кожного з яких може бути позначена словами їхнього метра Маланюка:
...Як в нації вождя нема,
Тоді вожді її — поети...
Кодексом лицарської честі стала для усіх них князівська доба з її культом воїна-героя, глибинною релігійністю, повсякчасним прагненням боротьби. Їх єднає розуміння того, що боротьба ця є національною, присвячена утвердженню незалежної держави, яка постане з боротьби величною «цитаделею духа»:
Хто має уші — хай слуха!
Хто має серце — люби!
Встає цитаделя духа —
Десятки літ боротьби.
(О. Ольжич. «Грудень 1932»)
Юрій Русо в у передмові до книги «Поезія визвольних змагань» (Торонто, 1954) назвав поезію митців-пражан «поезією українського резистансу». А «резистантами» називали повстанців-партизан, які боролися проти німців у Франції в роки другої світової війни. Резистанти — ті, що чинять спротив. Для української «поезії спротиву» характерними є рух, поступ, динамізм, нестримне прагнення боротьби, волі і вічного духовного життя:
Здогнати простір у погоні, шпурнути час у хижий вир і на останній перепоні пустити керму із долоні й на крилах вітру, як на троні, піднестись до осінніх зір. (Л. Мосендз. «Волинський рік»).
Першими репрезентували Європі Празьку школу поетів Юрій Дараган та Євген Маланюк збірками 1925 року «Сагайдак» та «Стилет і стилос». Дараган присвятив збірку «тому, хто щиро прагне волі, тому — хто прагне слави». І оце прагнення волі і незалежності, як особистої, так і державної, стає домінуючою ідеєю поетів-пражан. Для Дарагана ідеал волі — це образ гетьмана Мазепи із його однойменної поеми:
І тільки спрага, спрага волі
Так стисне горло, здавить так,
Що знов би, знов у дике поле!
Знов коні, стріли, бранці голі,
Шаблі та повний сагайдак.
У цій боротьбі сенс їхнього життя і творчості.
Поезія митців Празької школи — це голос колективної свідомості української елі; ти, яка представляє собою не етнографічну масу, а Націю, що прагне власної державності. У цьому цінність та вічність мистецького здобутку поетів Празької літературної школи, бо він виховує свідому й освічену українську націю. Це творення державної літератури державної нації.
До цього часу поетична і прозова спадщина Оксани Лятуринської, як і більшості представників Празької школи, в Україні не перевидана, хоча все голосніше і голосніше вона нагадує про себе, стукаючи у серця читачів надзвичайно актуальними для сьогоднішнього дня думками тв ідеями.
Л-ра: Дніпро. – 1996. – № 11-12. – С. 98-104.
Твори
Критика
